Удосконалення управління ліквідністю комерційного банку із застосуванням методів лінійного програмування - Аналіз нормативних показників ліквідності та дохідності банку

Управління банківською ліквідністю націлено на своєчасне задоволення вимог акціонерів і кредиторів (вкладників) банку, дотримання нормативів Національного Банку України, за умови досягнення головного завдання комерційного банку АТ "Райффайзен Банк Аваль"- максимізації прибутку.

Ефективне управління ліквідністю та дохідністю повинне також ураховувати сучасну економічну ситуацію (стан ринку цінних паперів, рівень довіри і т. д.). Оскільки комерційний банк нерідко зіштовхується з необхідністю узгодження короткострокових і довгострокових цілей, у контексті управління дохідностю виникає також дилема поточного й стратегічного управління ліквідністю.

Методика управління ліквідністю та дохідністю передбачае одержання своєчасної інформації про поточний стан банку й на перспективу. Існують різні методи визначення потреби в ліквідності: коэффициентный метод і метод виявлення потенційної потреби в ліквідних коштах. Але для точного визначення потреби в ліквідних коштах необхідно використання комплексного методу, основою якого є метод джерел і використання коштів. За допомогою комплексного методу визначається стан активів і пасивів банку в майбутньому періоді. Цей метод укладається в знаходженні величини дисбалансу (розриву) ліквідності по різних строках й є основою планування ліквідності кредитної організації [61].

У комерційному банку розрізняють короткострокове й довгострокове планування ліквідності (при цьому ліквідність банку розглядається як потік). Короткострокове планування здійснюється на період одного місяця шляхом розрахунку ймовірної різниці між припливом і відтоком грошових ресурсів (розриву ліквідності). За результатами розрахунку ліквідності визначається розрив між очікуваними потоками активів і пасивів у майбутньому місяці:

Д = Пс - Ос, (3.1.1)

Де Д - дисбаланс (розрив),

Пс - приплив коштів (активи),

Ос - відтік коштів (пасиви).

Вся ця інформація відображається в планувані ліквідності (табл.3.1.1) з урахуванням необхідності підтримки обов'язкового залишку на кореспондентському рахунку й у касі, а також необхідно враховувати плани по нарощуванню обсягів активів і пасивів.

Таблиця 3.1.1

Планування ліквідності на період часу

Планований приток коштів

Планований відтік коштів

1

2

Стаття балансу

Стаття балансу

I. Активи, плановані до

Погашеня протягом періоду

II. Очікуваний відтік пасивів протягом періоду

1.1. Кредити

2.1. Депозити

1.2. Вкладення в цінні папери

2.2. Погашення цінних паперів

1.3. Векселя

2.3. Погашення боргових забовя'зань

1.4. МБК

2.4. Міжбанківскі депозити

1.5. Приплив по угодам РЕПО

2.5. Повернення по угодам РЕПО

1.6. Кредити філіалам, дочірнім структурам

.6. Депозити філіалів, дочірніх структур

1.7. Рахунки дебіторов

2.7. Рахунки кредиторів

1.8 Інші активи

2.8. Інші пассиви

II. Очікуванний приток коштів

Протягом періоду

I. Вкладення, плановані протягом періоду

2.1. Депозити и сертифікати фізічних осіб

2.1. Овердрафти

2.2. Депозити и сертифікати юридичних осіб

2.2. Кредити, за викл. п.2.1

2.3. Розрахункові рахунки

2.3. Вкладення в цінні папери

2.4. Випуск боргових забов'язень

2.4. МБК

2.5. Міжбанківскі депозити

2.5. Кредити філіалам, дочірнім структурам

2.6. Межфіліальні депозиті

2.6. Рахунки дебіторів

2.7. Інші забов'язання

2.7. Інші вкладення

Розрізняють імовірний, плановий і сумарний розрив. Імовірний розрив визначається як різниця підсумків імовірних припливів депозитних коштів (активи по розділу II) і ймовірних нових вкладень (пасиви по II розділу).

Вони розраховуються шляхом ретроспективного аналізу припливів і відтоків коштів. Плановий розрив визначається як підсумкова різниця планових потоків по поверненню активів (активи по розділу I) і пасивів на майбутній місяць (пасиви по розділу I). Після розрахунку ймовірного й планового розриву визначається сумарний дисбаланс шляхом підсумовування планового і ймовірного дисбалансу. Ціль цього аналізу - виявити закономірності зміни цих потоків. І потім на підставі виявлених закономірностей здійснюється управління майбутніми відтоками й припливами коштів. На ймовірний приплив і відтік коштів впливають як внутрішні, так і зовнішні фактори.

До першого фактору відносять внутрішньобанківську політику. До другого - ринкові умовии діяльності (політика держави в області регулювання банківської діяльності, розвиненість НБУ й етапу розвитку економіки). Для визначення розміру вкладень й очікуваного припливу коштів, необхідно виділити складові зміни цих потоків. Першою складовою зміни є тенденція, обумовлена шляхом побудови тренда. Будується постійно зростаюча крива, крапками на якій є приплив і відтік коштів за певний період часу. Другій складовою зміни є сезонність, тобто визначається вплив сезонних факторів протягом аналізованого періоду часу.

Останньою складовою зміни вкладень и притока коштів є циклічність, тобто відхилення від сукупного рівня очікуваних припливів і відтоків. Циклічність залежить від стану економіки й містить у собі обидві попередні складові (тенденції й сезонності). Розміри майбутніх вкладень простіше визначити шляхом аналізу кредитних ліній і невитрачених лімітів. У цьому випадку розрив визначається як різниця очікуваного припливу коштів і вкладень, планованих протягом періоду.

У ситуації перевищення планованого припливу коштів над планованим відтоком, дисбаланс ліквідності є позитивним. Виникаючу різницю необхідно інвестувати в доходоприносящі активи. В іншій ситуації, при перевищенні планованого відтоку коштів над планованим припливом, дисбаланс ліквідності є негативним. Виникаючу різницю необхідно покрити із зовнішніх й/або внутрішніх джерел, доступних для банку, за прийнятною ціною (табл. 3.1.1).

Таблиця 3.1.1

Джерела покритя дисбаланса ліквідності

Негативний дисбаланс (статті+)

Позитивний дисбаланс (статті-)

1. Кредитні лінії на користь банку, у т. ч. невикористані ліміти

1. Кредитні лінії на користь інших банків

2. кошти на кор. за мінусом резервів

2. Покупка боргових зобов'язань

3. кошти у касі за мінусом сум по резерву

3. Кредити

4. Угоди по РЕПО

4. Угоди по РЕПО

5. Реалізація цінних паперів

5. Покупка цінних паперів

6. Одержання МБК

6. Надання МБК

7. Одержання межфіліальних кредитів (для філій)

7. Кредити філіям, дочірнім структурам

Усього можливо покрити

Усього можливо покрити

У першому випадку має місце профицит ліквідності, коли джерела ліквідних коштів перевищують використання ліквідних коштів, у другому випадку дефіцит - коли використання ліквідних коштів перевищує їхні джерела. Оцінку дисбалансу на майбутній період необхідно проводити на тиждень, місяць, квартал по основних видах валют.

При виникненні позитивного розриву, комерційному банку необхідно знайти найбільш оптимальне розміщення коштів, що відповідає напрямку розвитку банку. У випадку виникнення негативного розриву, необхідно чітко визначити джерела його покриття. У довгостроковому плані джерелом покриття можуть бути також нові депозити, придбані шляхом проведення маркетингової кампанії.

Ухвалюючи рішення щодо покриття дисбалансу, необхідно ретельно оцінити економічну доцільність даних операцій. Проведення таких операцій не повинне обертатися для банку втратами. При продажі активів необхідно оцінити фінансовий результат від продажу цінних паперів, вплив на податкову базу, а також трансакціонні витрати (оплата послуг брокерів, мит, страхових премій). При припливі пасивів необхідно оцінити процентні витрати, обов'язкові резерви, витрати по обслуговуванню зобов'язань і маркетингові витрати.

Формуючи оптимальну політику в області ліквідності, комерційний банк повинен також підтримувати значення показників Н2, Н3, Н4 і Н6, установлених НБУ [3]. Саме норматив Н6 є індикатором кредитного ризику й дозволяє планувати можливий приплив і відтік кредитних ресурсів. У випадку порушення даних нормативів комерційному банку необхідно оцінити можливість виконання своїх зобов'язань, а також вимоги/обязательства, що викликали дане порушення.

При оперативному плануванні ліквідності на короткостроковий період доцільно використати метод структури коштів, що укладається в прогнозуванні залишку на кореспондентському рахунку, необхідного для виконання всіх зобов'язань банку. Особливу увагу необхідно приділяти обсягам грошових коштів, які точно повинні покинути банк, коштам, значна частина яких може бути вилучена протягом операційного дня, а також незвичайно більшим залишкам на розрахункових рахунках [5]. При формуванні раціональної структури управління балансом банку, у т. ч. оптимальної структури зобов'язань, комерційному банку необхідно постійно вести аналіз основних тенденцій у розвитку ресурсної бази.

Управління ліквідністю як одне з головних завдань управління банком вимагає побудови адекватної моделі. Модель управління ліквідністю як складова частина інтегрованої моделі управління комерційним банком повинна розроблятися на підставі комплексного підходу. При розробці даної моделі були досліджені основні сучасні підходи до управління ліквідністю, у т. ч. і комплексний підхід, що ліг в основу рівноважної моделі управління ліквідністю комерційного банку. Метою побудови такої моделі є оптимізація джерел залучення ресурсів і вкладення їх у найбільш дохідні види активів, при існуючих обмеженнях ліквідності.

Для побудови моделі необхідно вивчити ресурсну базу, портфель активів, а також фактори, що впливають на їхню зміну.

Розміщення коштів можна охарактеризувати за допомогою критерію:

Х = хi, i = 1, n, (3.1.2)

Де i - види активів (цінні папери, кредити),

Хi - обсяг вкладення в i-й актив (цінні папери, кредити).

Залучення коштів характеризується за допомогою критерію:

Y = yj, j = 1, n, (3.1.3)

Де j - джерела залучення ресурсів (депозити, залишки на розрахункових рахунках, МБК),

Yj - обсяг притягнутих коштів по j-му ресурсі.

Обсяг розміщених коштів залежить від обсягу притягнутих коштів, причому Х ? Y,

X ? 0, Y ? 0.

Тоді діяльність комерційного банку можна представити як цільову функцію, спрямовану на виконання поставлених завдань, при існуючих обмеженнях:

F (X, Y) = (f(Х), f(Y)), max D, min R, (3.1.4)

Де D - дохідність,

R - ризик ліквідності.

Причому норматив миттєвої ліквідності Н2(X) ? 15%; норматив поточної ліквідності Н3(X) ? 50%; норматив довгострокової ліквідності H4(X) ? 120%. Ці обмеження накладають органом нагляду - Національним Банком України [3].

Перед банком встає завдання формування такої структури активів і пасивів, що забезпечить достатню ліквідність при максимізації прибутку. Для досягнення цього завдання необхідно підтримувати відповідність активів і пасивів по обсягах і строкам.

Дохідність банку оцінюється за допомогою критерію дохідності його активів:

ДА= ? x iЧ d i/A, (3.1.5)

Де xi - вкладення в i-й актив,

Di - дохідність вкладень в актив i;

А - активи банку.

Для рішення поставленого завдання необхідно розглянути методи многокритеріальної оптимізації. Перелік обираних критеріїв повинен затверджуватися комітетом з управління ресурсами банку, виходячи з переваг комерційного банку щодо дохідності й ліквідності, а також можливостей аналізу.

У випадку виникнення ускладнень, пов'язаних з аналізом й обробкою інформації з вибору оптимального варіанта, можна розглянути один головний критерій, припускаючи інші критерії як обмеження. Тут проводиться аналіз відносної важливості критеріїв. Цей метод значно спрощує завдання оптимізації. Основними труднощами є вибір критеріїв/критерію в якості основних і визначення їхньої ваги, а також вибір діапазону обмежень. При малому діапазоні обмежень функція оптимізації може виявитися монотонно зменшуючою або зростаючою й не прийняти оптимальне значення.

Критерії оптимізації постійно змінюються в часі з надходженням додаткової інформації. Другорядні переходять у розряд головних, а цільові - у розряд обмежень. Тому для ухвалення оптимального рішення необхідно постійне відновлення інформації.

Одним з варіантів многокритеріальноі оптимізації рівня ліквідності комерційного банку є ієрархічна класифікація критеріїв вибору, так звана піраміда критеріїв. Критерії розташовуються в порядку спаду їхньої важливості.

Оптимізація функції провадиться за головним критерієм - стоячій на чолі ієрархії. Визначається оптимальне значення цього критерію k1opt і величина максимально припустимого його зниження ?k1. Визначення припустимого зниження значення критерію досить важке завдання, у виді його відносності. Потім визначається оптимальне значення другого критерію k2, виходячи із цього обмеження k1 ? (k1opt - ?k1), причому n = 1,z (де n - кількість критеріїв). Дійшовши, у такий спосіб до самого низу піраміди (kzopt - ?kz) і оптимізіровавши тим самим критерії, одержимо оптимальні рішення.

Важливим завданням є знаходження компромісу між критеріями з урахуванням їх ваги для вибору оптимального значення функції.

Параметри моделі рівноважного управління ліквідністю необхідно деталізувати й адаптувати з урахуванням особливостей банку. Модель зваженого управління ліквідністю дозволяє вибирати оптимальні рішення з урахуванням переваг правління банку щодо дохідності й ризику.

Для формування оптимальної структури балансу використаємо методи економіко-математичного моделювання, а саме транспортне завдання лінійного програмування. Абсолютне значення ризику ліквідності дорівнює негативному значенню розриву ліквідності. У нашому завданні ми прагнемо мінімізувати ризик шляхом переміщення активів, щоб накопичений розрив був позитивним, причому сума переміщення повинна бути мінімальна. Мінімальне значення цього перерозподілу і є абсолютне значення ризику ліквідності.

Завдання формулюється так: визначаються ненегативні значення змінних xij, i =1,m ; j = 1,n ; за умови мінімізації сумарних витрат:

(3.1.6)

Де - xij сума перенесення активу з i-го строку на строк j,

Cij - трансакціонні витрати, пов'язані з перенесенням активу i на j строк.

Менші трансакціонні витрати свідчать про більше ефективну стратегію, застосовуваної комерційним банком.

При умовах збалансованості активів:

(3.1.7)

Використання як джерело перенесення активів періодів з негативним розривом недоцільно, тому що це ще більше збільшує розрив ліквідності. Тому джерелом перенесення повинні служити періоди з позитивним розривом.

Виходячи з того, що сума перерозподілу повинна бути мінімальна й дорівнює розриву ліквідності, записується умова перерозподілу активів для джерела перенесення:

X1,1 + x1,2 + x1,3 + ...+ x1,n = a1

X2,1 + x2,2 + x2,3 + ...+ x2,n = a2

X3,1 + x3,2 + x3,3 + ...+ x3,n = a3

Xm,1 + xm,2 + xm,3 + ...+ xm, n = am........ (3.1.8)

Умова перерозподілу активів для напрямку перенесення:

X1,1 + x2,1 + x3,1 + ...+ xm,1 = *a1

X1,2 + x2,2 + x3,2 + ...+ xm,2 = *a2

X1,3 + x2,3 + x3,3 + ...+ xm,3 = *a3

............

X1,n + x2,n + x3,n + ...+ xm, n = a * n (3.1.9)

Ці умови задовольняють вимозі збалансованості (3.1.7).

Безкоштовних способів заміни одного активу на іншій не існує, тому головним критерієм ефективності перерозподілу активів повинні служити мінімальні трансакціонні витрати по їхньому перерозподілі, адже, досягши певної межі, трансакціонні витрати можуть "убити, з'їсти, знищити" весь отриманий прибуток.

Трансакціонні витрати виникають при здійсненні трансакцій. Вони складаються з витрат ресурсів і витрат часу на здійснення угоди, а також із втрат, що виникають внаслідок неефективної або неправильної угоди. Ці витрати включають витрати:

    - з емісією цінних паперів, - по пошуку необхідної інформації, - по додатковому залученню клієнтів, - по пролонгированію кредитів, - пов'язані з ризиками й т. д.

Рівень трансакціонних витрат прямо пов'язаний з рівнем ризику. Трансакціонні витрати зручно записати в табличній формі (табл. 3.1.2).

Таблиця 3.1.2

Трансакціонні витрати, пов'язані с переносом актівів

При розподілі активів доцільно використати метод "північно-західного кута", що укладається в заповненні лівої верхньої клітки частини, що залишилася, таблиці максимально можливим числом. Оптимальний перерозподіл буде знайдено, коли виконається умова (6), тобто трансакціонні витрати будуть мінімальні. У такий спосіб ми вирішуємо завдання покриття негативного розриву, що утворився в якому-небудь періоді, шляхом перенесення позитивного розриву з іншого періоду. Причому тут бажано дотримуватися наступного обмеження:

Xij ? ai ? pi, ( 3.1.10)

Де pi - пасиви по строках,

І ai ? pi ? 0. Це дозволить зберегти позитивний розрив у періоді, з якого здійснюється перенесення.

Якщо сума необхідного перенесення недостатня для покриття негативного дисбалансу в j-м періоді, то необхідно ведення подальшого перерозподілу активів, поки не виконається рівність xij = aj ? pj. Рівень сукупного ризику ліквідності, що нам необхідно покрити перенесенням активів, дорівнює зваженому з урахуванням коефіцієнтів значимості розриву ліквідності.

Новий розподіл активів оптимально насамперед з погляду оптимізації ризику ліквідності. Можливі негативні наслідки такого перерозподілу необхідно оцінювати з позиції дохідності комерційного банку, тому що розміщення короткострокових притягнутих і, як слідство, більше дешевих ресурсів у довгострокові активи принесе за інших рівних умов більший доход банку, чим розміщення короткострокових притягнутих ресурсів у короткострокові активи. Якщо простий перерозподіл активів починає робити значний негативний вплив на дохідність банку, то доцільніше застосувати інший спосіб оптимізації активів і пасивів по строках - додатково залучити й розмістити кошти по пасивах й активам відповідно.

У цьому випадку ми прагнемо мінімізувати ризик шляхом збільшення обсягу й пасивів, і активів, щоб розрив був позитивним на всіх строках, причому цей обсяг повинен бути мінімальний. Завдання формулюється так: визначаються ненегативні значення змінних xi, yi,

I = 1, n, за умови мінімізації сумарних витрат:

(3.1.11)

Де xi - збільшення активу на i-ом строку, yi - сума збільшення пасиву на i-ом строку, ci - трансакціонні витрати, пов'язані з розміщенням активу i-й строк і залученням пасиву; при умовах:

    1. xi ? 0, i =1, n ; 2. yi ? 0, i = 1, n.

У такий спосіб ми вирішуємо завдання покриття негативного розриву, що утворився в якому-небудь періоді, шляхом додаткового залучення й розміщення потрібних нам пасивів й активів.

Вирішуючи завдання мінімізації трансакціонних витрат, при покритті негативного розриву ліквідності, тут також необхідно побудувати матрицю трансакціонних витрат, пов'язану з додатковим залученням/розміщенням активів і пасивів. У такий спосіб ми зможемо вибрати оптимальний варіант залучення/розміщення додаткових ресурсів.

Доцільність здійснення даного розміщення активів також повинна ретельно оцінюватися керівництвом банку з погляду впливу на його дохідність. Крім того, попит на кредити й імовірність залучення депозитів залежать від цілого ряду факторів, вплинути на які не завжди можливо.

Таким чином, у запропонованій мною моделі лімітування ризику ліквідності визначається оптимальною сумою перенесення активів або додаванням необхідних активів і пасивів. Можливе використання цих варіантів як окремо, так і разом.

Стратегія управління ліквідністю на основі симплекса-методу дозволяє передбачати можливі ситуації розвитку подій. Так, при розгляді нових кредитних заявок необхідно враховувати зміну структури балансу. Якщо видача кредиту приведе до значного негативного розриву, то від такої заявки необхідно відмовитися.

Політика по управління ліквідністю повинна включати не тільки методику розрахунку показників і порядок взаємодії структурних підрозділів, але й процедуру відновлення ліквідності. Необхідно постійне проведення аналізу застосовуваних методик управління ліквідністю і їхньої відповідності сучасним вимогам. Ліміти й обмеження необхідно переглядати при зміні сценарію розвитку подій, з обліком "кращої" практики й особливостей конкретного банку. Політика повинна також передбачати можливість твердого внутрішнього контролю цих лімітів й обмежень.

Похожие статьи




Удосконалення управління ліквідністю комерційного банку із застосуванням методів лінійного програмування - Аналіз нормативних показників ліквідності та дохідності банку

Предыдущая | Следующая