Методичні основи управління активами та пасивами банку - Управління комерційними банками

Сутність сучасних уявлень щодо управління активами й пасивами комерційного банку полягає у формуванні стратегій та здійсненні заходів, які приводять структуру балансу банку у відповідність його програмним цілям [24, 25, 38, 57]. Однак банки не завжди розглядали свої активи й пасиви в їхній нерозривній єдності.

При цьому основна мета стратегії управління пасивами полягала у встановленні контролю над джерелами фінансових ресурсів банку аналогічно тому, як банкіри довгий час контролювали активи.

Головним важелем управління були: ставка відсотка й інші умови, які банк пропонував своїм депозиторам та кредиторам, аби забезпечити бажаний обсяг, структуру та витрати своїх фондів. Поряд із цим банк, перенасичений фондами, але такий що володів деякими прибутковими напрямками їхнього використання, міг зберегти свою депозитну ставку незмінною або навіть знизити її, даючи конкурентам переваги по залученню коштів на грошовому ринку.

Однак, розвиток техніки управління пасивами, а разом з тим збільшення ризику та мінливості ставок по відсотках, у кінцевому рахунку, обумовили появу інтегрованого підходу щодо управління фондами.

У рамках даного підходу виділяються наступні ключові задачі [25, 62, 64]:

    1. Для досягнення банком довгострокових і короткострокових цілей, його керівництво повинне в максимально можливій мірі контролювати обсяги та структуру, прибуток і витрати як активів, так і пасивів. 2. Контроль керівництва банку над активами повинний бути скоординований з контролем над пасивами таким чином, щоб управління активами та пасивами характеризувалося внутрішньою єдністю та взаємною несуперечністю. 3. Витрати та доход породжуються обома частинами балансу (тобто і активної, і пасивної). Тому політика банку повинна розроблятися таким чином, щоб максимізувати доход і мінімізувати вартість банківських послуг як по активах, так і по пасивах.

Разом із тим розвиток способів управління активами та пасивами призвів до створення нового методу розподілу коштів - методу поділу фондів. Якщо фонди банку формуються в основному за рахунок короткострокових відносно непостійних джерел (наприклад, вклади до запитання або короткострокові кредити на грошовому ринку), то велика частка коштів повинна вкладатися в короткострокові кредити та цінні папери (цінні папери грошового ринку та кредити для поповнення оборотних коштів). Навпаки, якщо банк формує свої фінансові ресурси за рахунок довгострокових коштів, то він може ризикувати та використовувати їх для надання довгострокових позик як споживачеві (включаючи кредити під заставу нерухомості), так і суб'єктам господарювання.

Одночасно політика стратегії й тактики управління активами та пасивами полягала в [40]:

    - стабілізації чи збільшенні чистого доходу у вигляді відсотків; - стабілізації чи збільшенні ринкової вартості банку; - одержанні доходів, не пов'язаних з відсотками; - контролі за витратами, не пов'язаними з виплатою відсотків; - зниженні податків; - підтримці якості банківських позичок; - забезпеченні вимог щодо ліквідності; - придбанні достатнього капіталу.

У сучасній практиці управління пасивами набули поширення, наприклад, такі підходи як [55]: управління резервною позицією, яке передбачає врахування обсягів відкритих на комерційний банк позичкових обмежень в якості резервів другої черги. Однак таке управління пов'язане з ризиком або щодо підвищенням цін на ресурси, або з можливістю не отримати необхідний обсяг ресурсів; управління позичковою позицією, яке враховує обсяги звільнених коштів з позичкових вкладень.

Разом із тим, незважаючи на таку розмаїтість підходів до управління активами та пасивами банку, слід зазначити, що жоден з них повною мірою не дає оптимального вирішення задачі остаточного зба-лансування кредитних ресурсів і внесків по термінах і сумах. Це пов'язано з тим, що всі розглянуті підходи, як правило, орієнтовані на середній, а не граничний рівень ліквідності. При цьому розглядаються фактичні фінансові ресурси банку, а не його ресурсний потенціал. Іншими словами динамічна задача, якою по своїй суті є управління ресурсним потенціалом банку, розв'язувалась як статична в переломленні до фіксованих проміжків часу. Однак правильним був би розгляд стратегічного підходу щодо управління ресурсним потенціалом комерційного банку, який враховує фактор часу в явному вигляді.

Розглянуті вище підходи не враховували також у відповідній мірі інформаційні ресурси банку, що у свою чергу було пов'язано з відсутністю належної техніки та технологій. Тому актуальною і такою, що потребує детальної розробки, на думку автора, є задача раціонального використання інформаційних ресурсів у сфері управління активами та пасивами комерційного банку.

Основна мета управління активами та пасивами полягає в максимізації або в стабілізації маржі банку - різниці між процентними надходженнями та процентними витратами при прийнятному рівні ризику. Іншими словами головна мета управління активами та пасивами комерційного банку може бути сформульована або у вигляді максимізації прибутку банку при припустимому рівні ризику на проведення його операцій, або - в мінімізації загального ризику проведення активно-пасивних операцій за умов одержання стабільного прибутку заданого рівня. Для досягнення цих цілей у практиці банківського менеджменту розроблено цілу низку моделей, основними серед яких є [40, 57]:

    - модель GAP. Ця модель заснована на аналізі різниці в чутливих до ставки активах і чутливих до ставки пасивах для кожного проміжку часу. Така модель дозволяє провести аналіз можливої зміни прибутку банку залежно від динаміки процентних ставок у кожному досліджуваному періоді часу; - модель часового проміжку. За допомогою цієї моделі визначають зміни в ринковій вартості капіталу банку на основі змін у вартості активів щодо змін у вартості пасивів.

Обидві моделі доповнюють одна одну, але вони розрізняються за метою, визначенням ступеня ризику та рекомендаціями.

У той же час основними недоліками моделі GAP є недостатня гнучкість у варіюванні процентних ставок, що пов'язано з неточністю такої оцінки. Разом з тим слід зазначити, що дана модель ігнорує вартість грошей з урахуванням доходу майбутнього періоду та кумулятивного впливу змін процентних ставок на стан банку в області ризику.

Недоліком моделі часового проміжку є труднощі розрахунку прогнозних змін базових ставок, їхнього рівня в часі майбутніх рухів коштів. Це, у свою чергу, пов'язано з необхідністю вибору обгрунтованого часового інтервалу для проведення досліджень.

Поряд з цим логічним продовженням розглянутих вище підходів і моделей щодо управління активами та пасивами банку є структурування загальної задачі на ряд окремих завдань (додаток Б), серед яких виділяють [25, 40]:

    - управління ризиком ліквідності, що спонукає банк оцінювати потенційні відтоки депозитів і попит на нові позички; - управління кредитним ризиком; - управління портфелем цінних паперів; - забезпечення раціональних співвідношень між обсягами депозитних, позичкових і власних коштів; - управління депозитними та процентними ставками; - оцінку потреби в капіталі; - планування оподатковування; - управління чистими накладними витратами при веденні активних та пасивних операцій.

Таке розв'язання задачі, на думку автора, найбільш прийнятне, тому що застосування достатньо формалізованих й уніфікованих процедур спрямоване на здійснення швидких й адекватних мір, а також:

По-перше, дає комерційному банку аналітичну базу для порівняння різних підходів щодо прийняття рішень у сфері управління його активами і пасивами;

По-друге, дозволяє деталізувати процес розв'язання загальної задачі, організувати обмін інформацією між окремими завданнями з метою підвищення ефективності остаточного рішення.

При цьому особливе місце серед теоретичних і практичних питань у сфері управління активами та пасивами комерційного банку займає розв'язання задачі про ризики. Її сутність полягає в тому, що вартість банківських активів і зобов'язань піддається коливанням під впливом безлічі факторів найрізноманітнішої природи, причому ступінь і напрямок цього впливу практично неможливо врахувати заздалегідь. Наявність такої невизначеності впливає на поводження банків, змушуючи їх прибігати до різних методів захисту від негативних наслідків ризиків.

До основних видів ризиків, характерних для активних операцій банку, відносяться:

    - кредитний ризик, пов'язаний з можливістю невиконання позичальником своїх фінансових зобов'язань; - процентний ризик, пов'язаний з можливими коливаннями ринкових процентних ставок; - ринковий ризик, пов'язаний з можливим знеціненням цінних паперів.

Разом з тим еволюція банківської теорії й практики призвела до розуміння того, що в багатьох своїх проявах ризик є величина керована, у тому смислі, що банк сам може встановлювати прийнятний для себе рівень ризику [62]. В якості такого прикладу можна навести механізм раціонування кредитів, який є інструментом, що дозволяє банку регулювати кредитний ризик [64]. Тут необхідно відзначити, що кредитний ризик має найбільше значення серед ризиків, пов'язаних з активними операціями банку.

Разом з тим необхідно враховувати, що недоліки процесу управління кредитами (які обумовлені неповною обробкою наявної інформації про позичальника) виявляються у слабості кредитного портфеля, надмірній концентрації кредитів, наданих в одній галузі чи секторі господарства. Це усе в цілому веде до збільшення непрацюючої частини кредитного портфеля, збитківм по кредитах, зниження платоспроможності та ліквідності.

Рішенню зазначених завдань деякою мірою сприяють уніфіковані заходи щодо управління тією чи іншою діяльністю банку, які використовують великий арсенал підходів і методів, що включають формальні, напівформальні та неформальні процедури оцінки кредитних ризиків. В основі одного з таких підходів лежить комплексний аналіз кредитоспроможності позичальників - виявлення перспективних фінансово-стійких клієнтів, оцінка кредитоспроможності клієнтів, оптимізація структури кредиту для зменшення ризику для банку і досягнення поставлених цілей позичальником.

Однак, як показує аналіз теоретичних і практичних робіт у цій сфері, застосування стандартних підходів не завжди прийнятне для існуючих умов господарювання в Україні й у ряді випадків може навіть дезорієнтувати банківських фахівців. При цьому основні труднощі знаходяться в змістовній площині. Наприклад, наскільки очікувані величини інвестицій, терміни їхнього здійснення, доходи та витрати близькі до реальних? У той же час здійснення інвестицій, як показує практика, грунтується не стільки на відповідності заданим формальним параметрам, скільки на довірі до ініціаторів, керівників і виконавців прийнятого до здійснення проекту, що, загалом, є слабко формалізованим фактором, здатним дати й негативні результати.

Одним із класичних способів мінімізації кредитних ризиків є внесення позичальником застави. Однак такий шлях також не гарантує успіху кредитній політиці банку, тому що в цьому випадку при управлінні кредитними ризиками виникає рефлексивний взаємозв'язок між позикою та заставою [35, 39]. Це пов'язано з тим, що при визначенні вартості застави необхідно враховувати її ринкову ціну, яка є такою величиною, що плаває, і залежить від фази економічного циклу. При цьому сильна економіка з високою кредитною активністю, як правило, піднімає оцінки активів і збільшує обсяги доходів, що надходять, і які служать для визначення кредитоспроможності позичальника, і, навпаки, в умовах економічного спаду цінність заставних активів стрімко падає. Це призводить до необхідності рішення такої задачі як визначення оптимального періоду, на який видається позичка, що в умовах перехідної економіки зробити досить важко.

Не менш актуальною і важливою задачею для комерційного банку є відповідь на запитання: які кошти залучати для видачі кредитів, іншими словами, які зобов'язання приймати на себе? При цьому зміст задач, з якими приходиться зіштовхуватися банку в даному випадку є встановлення прийнятної процентної ставки по залученню коштів і оцінки імовірності відтоку залучених коштів у будь-який момент часу. Таким чином, можна виділити наступні ключові напрямки в стратегії банку по залученню позикових коштів:

    - створення вигідних умов для залучення позикових фінансових ресурсів у необхідному обсязі; - мінімізація процентних витрат банку. Найбільш розповсюдженою стратегією хеджування ризику процентних ставок, яка використовується комерційними банками є управління дисбалансами [30].

Розв'язання першого питання більшою мірою пов'язане зі страхуванням залучених коштів, тому що відсутність гарно розробленої системи захисту депозитів створює атмосферу невизначеності в сфері депозитної діяльності, відштовхує потенційних вкладників. При цьому основна мета системи страхування депозитів - уникнути банківської кризи або розв'язати ту кризу, що відбувається, як правило, виявляється складно реалізованою. Міжнародний досвід страхування банківських депозитів показує, що всі рекомендації мають сенс тільки у відношенні окремих проблемних банків при стабільному й ефективному функціонуванні системи в цілому. У випадку системної банківської кризи необхідно виводити з неї всю банківську систему, після чого, у міру стабілізації, поступово вводити систему страхування знову. Така невідповідність виникає через те, що під час системної кризи виявляються необхідними повні гарантії, що суперечить стимулам, необхідним для підтримки здорової банківської системи в довгостроковому аспекті.

Отже, в практиці банківського менеджменту розрізняють два підходи щодо побудови системи страхування депозитів [34, 47]:

    1) некодифіковане страхування, яке грунтується на практиці, коли держава виступала гарантом банківської системи. Основною перевагою некодифікованої системи страхування є те, що великі і дрібні вкладники захищені в однаковій мірі. Як недоліки такої системи варто вказати наступне:
      - відсутність систематизації управління ризиками після їх усунення; - рішення про санацію банку залежить від частки державної участі в даному банку; - платники податків несуть основні витрати на відновлення ліквідності банківської системи;
    2) кодифіковане страхування, тобто законодавчо описана система захисту депозитів. При цьому регламентуються:
      - типи інститутів, що беруть участь у системі страхування; - види зобов'язань, що підлягають захисту; - границі страхування, у тому числі: ліміти страхових внесків та ліміти страхових виплат; - процедура страхових виплат; - право управління фондом страхування депозитів; - порядок фінансування фонду страхування депозитів; - визначення моменту неплатоспроможності банку; - процедура банкрутства банків.

Разом з тим вирішення ряду питань, що стосується обслуговування депозитів, пов'язане з такою задачею як вибором схеми нарахування відсотків. Наприклад, нарахування на залишки по депозитних рахунках (у міжнародній практиці) має кілька варіантів [83]:

    - нарахування на залишок без обліку його знаку, тобто не розрізняються активні та пасивні залишки; - нарахування на пасивний залишок; - нарахування на активний залишок; - нарахування на обмежений залишок; - нарахування на постійний залишок; - нарахування на обороти.

Ускладненням даних процедур є розгляд функції від залишків, які виходять із залишків у результаті простого арифметичного перетворення, з обліком накладених на залишки деяких умов чи обмежень.

При цьому вибір того чи іншого варіанта розрахунку багато в чому залежить від часового фактора, взаємозв'язку можливих дій клієнта, який бере короткостроковий кредит з наступним списанням коштів з його депозитного рахунку та т. ін.

Таким чином, із наведеного вище аналізу різних підходів, методів і моделей, пов'язаних з вирішенням питань ефективного управління активами та пасивами банку видно, що більшість окремих завдань виникає в разі необхідності правильного врахування часового фактора. У теорії менеджменту, і зокрема у теорії банківського менеджменту, розв'язання даної задачі можливо на основі розгляду однієї з функцій управління, а саме функції планування. Тобто, можна стверджувати, що планування є ключем до управління активами та пасивами комерційного банку.

При цьому фінансове планування, як один з економічних методів управління, сприяє не тільки раціональному й ефективному використанню наявних ресурсів, але й оптимальній побудові системи управління цими ресурсами, з урахуванням як наявних, тобто тих, що знаходяться у безпосереднім розпорядженні комерційного банку, так і тих, котрі можуть бути потенційно залучені. Іншими словами не менш важливою задачею в сфері управління ресурсним потенціалом комерційного банку є збалансоване планування проведення його активних та пасивних операцій.

У той же час для уточнення окремих завдань, поставлених у даному підрозділі, необхідно розглянути особливості управління ресурсним потенціалом комерційного банку.

Похожие статьи




Методичні основи управління активами та пасивами банку - Управління комерційними банками

Предыдущая | Следующая