Донатистська суперечка - Еклезіологічні погляди Августина Блаженного та їхній вплив у історії

Після хрещення Августин повернувся на батьківщину, де всупереч власної волі був висвячений у пресвітери церкви, а в 395 році його вибрали єпископом Гіппону. Впродовж 35 років був пастирем який з величезним смиренням і полум'яною любов'ю відноситься до свого стада. В цей період пресвітерства великого значення надає вивченню Писання, що допомогло йому звільнитися від залежності неоплатонізму, і в його творах з'являються чисто біблійні поняття, такі як закон, благодать, гріх, відродження оправдання, наперед визначення і інші.

Слід врахувати особливість епохи в якій проходило життя і діяльність Блаженного. Найперше, статус церкви в суспільстві у постконстянтинівську епоху значно змінився і був кардинально іншим ніж до цього. Гнана церква перших трьох століть, яка вороже сприймалася у суспільстві і багато зусиль витрачала на апологетику, в короткий термін часу зробилася імперською та вигідною для того, щоб вважати себе християнином. Імператор почав сприйматися вже не як ворог - а друг, і захисник істини, не як втілення темної сторони, - а Божий обранець, що силою меча має підтримувати порядок на благо для народу. Це призвело до того, що церква втрачала свою чітку контрастність із суспільством, вона вже не протиставлялася, а навпаки все почало підлаштовуватися під неї, саме тоді політика і почала проникати в її структуру.

На період Августинівського єпископства припадають суперечки і незгоди, які випали на долю Північноафиканської церкви на початку Vст. Саме в боротьбі із рухом донатистів, пізніше іменованих рухом "вільних церков" - Августин сформулював своє розуміння церкви, хоча в цьому багато завдячує Кіпріану та Оптату Мілевійському, який ще до нього написав поти них декілька трактатів.

Виникнення донатизму відноситься до часу гонінь при Діоклетіані, які розпочалися в 303р. Імператор видав едикт про конфіскацію усіх християнських писань під страхом смертної кари. Деякі вважали видачу книг, як ознаку відпадіння від християнства, і називали таких traditores. Тоді як інші, вільніше до цього відносилися, і дозволяли собі видавати священні книги, або ж підміняли їх єретичними. Коли Карфагенський єпископ Мензурій видав книги проти нього в пастві почався опозиційний рух. Після його смерті вибрали Цеціліана, який посвячення отримав від Фелікса Аптунгського, якого також звинувачували у видачі книг. Нумідійські єпископи з цієї причини не визнали посвячення дійсним і об'явили Целіціана недійсним єпископом, і вибрали на його місце Майорана, та незабаром його наступником став Донат, від якого і отримав назву цей рух[12; 368].

Варто також відзначити той факт, що імператор Констянтин, після того як став володарем імперії, визнав законність обрання Целіціана, а донатистів не включив до списку тих, кого нагородив грошовими подарунками. Вони оскаржили це рішенні і винесли вимогу щоб їхню справу розглядали нейтральні судді з Галлії, де не було гонінь, щоб визнати законність їхніх вимог. Собори в Римі і Арлі двічі визнавали Цеціліана дійсним єпископом, проте донатисти на цьому не заспокоїлися, і вимагали особистого імператорського втручання, а коли Констянтин прийняв рішення проти них, вони відмовилися підкоритися і цьому. Це змусило імператора видати наказ про закриття їхніх церков і вигнання єпископів, такі дії означали переслідування християн християнами, і в майбутньому стали причиною досить негативних наслідків, коли церква за допомогою світської влади силою меча намагалася примирити єретичні рухи із своїми доктринальними положеннями, за таку ідею на першому етапі і виступав Августин, який був прихильником єдності всієї вселенської церкви, ідею якої так старанно намагався оберігати ще Констянтин. Влучно відзначив Шмеман: "Донатиський розкол - ще до нашестя вандалів - зробився початком кінця великої і славної Африканської церкви, а державні переслідування, остання і велика помилка Констянтина, перетворили розкольників в мученики, і тим самим тільки підсилила цей сепаратиський рух"[23; 46].

Вчення донатистів зводиться до їх уявлення про церкву та погляду на відносини між церквою та державою. Ідеї Кіпріана, іменем якого навіть найменували свій рух, і Новатіана також мали на них вплив разом з іншими сепаратиськими рухами древньої церкви. Вони вважали істинними лише тих єпископів, які мають дар Духа. Подібно до Кіпріана, повязували Дух і служіння, єпископ був для них носієм Духа. Можна вважати дійсним лише такого єпископа, який своїми дарами і бездоганною поведінкою доказує, що є носієм Духа. Таке розуміння призводить до цього, що ніхто не зможе дати для іншого того, що не має сам. Тому, якщо священник сам не буде святим і чистим, не зможе освячувати інших через таїнства. Хрещення і ординація, які звершувалися священником, що був традитором чи відзначався неморальними вчинками, вважалися не дієвими. Хеглонд пише: "Донатисти були прихильниками поглядів названих "theologia regenitorym", - тобто, дія таїнств залежить від святості служителя"[20; 110].

Така їхня позиція пояснюється їхнім розумінням церкви, яка вважалася спільнотою святих. А оскільки існуюча церква включає в себе лицемірів і грішників, це являється сигналом про те, що від таких потрібно відділитися. Донатисти вимагали перехрещення від тих, хто навертається до їхньої общини. Свою церкву вважали єдиною істинною на противагу імперській, яка користуючись мечем, насильно навертала противників у своє лоно. Зважаючи на це, що велика частина тогочасних північноафриканських служителів перейшла на бік цього руху( мали 400 своїх єпископів і намагалися в кожному місті поставити свою єпархію на противагу офіційній), реакція Августина була просто логічною, який був не лише прихильником і проповідником любові та єдинства у вселенській церкві, а й ототожнював себе із Північною Африкою, тому і став одним із найактивніших у боротьбі з цим рухом.

Важливо також відзначити, що донатистський рух можна, і навіть потрібно вважати, в деякій мірі, як рух протесту проти обрядовості і традиційності, яка почала проникати в церкву разом із потоком нерозкаяних людей після легалізації церкви, а ще більше після указу Феодосія. Це створило різкий контраст між благоговійним станом в часи переслідування, коли кожен міг в любий момент бути випробуваний на справжність і стійкість своєї віри, та престижним відвідуванням церкви, яку захищає сам імператор. Саме для цієї епохи характерне "номінальне християнство", як відзначив Шмеман: "Цей період наповнений богословськими суперечками, міста переповнювалися величними храмами, в них торжественно і велично проводили богослужіння. Але чи можна говорити про переміну моралі?"[23; 58]. Після едикту Феодосія церква стала вже не союзом вірних, а союзом змушених вірити. Вона далеко не відповідала євангельському зразку і служителі почали виконувати свої функції дбаючи більше про форму і обрядовість, характерну для язичницького культу, аніж про духовний зміст і благочестиву поведінку. Тому багато їхніх поглядів можуть розглядатися, як намагання не допустити в церкві беззмістовної обрядовості, в якій виконання видимих речей(таїнств) буде позбавлено внутрішньої суті(справжньої духовності, яка походить від Бога).

Така не зовсім приємна реальність створила в ідеях Августина розділення в самому собі, який прекрасно бачив перед собою Біблійний ідеал церкви і несумісний з ним стан речей після її одержавлення. Це змусило його шукати пояснення, і він намагався знайти модель церкви яка змогла б найкраще відповісти реальності.

Похожие статьи




Донатистська суперечка - Еклезіологічні погляди Августина Блаженного та їхній вплив у історії

Предыдущая | Следующая