Вплив еклезіології Августина на християнське богослов'я, Рецепція еклезіології Августина в середньовічному католицизмі - Еклезіологічні погляди Августина Блаженного та їхній вплив у історії

Ціль даного розділу показати, як погляди Августина зуміли вплинути на хід історії і, втілившись в середньовічний католицизм, зберегти свою актуальність для протестантських рухів. При цьому також, висвітлити ті помилки, які отримали своє поводження від нього, переросли у принцип і доктрину допрацьовану його послідовниками. Також продемонструвати його популярність і авторитет, що дозволило його поглядам набути такого поширення. Про це красномовно свідчать наступні слова одного із авторів: "Августинове вчення було панівним протягом усього раннього середньовіччя. Воно було популярним серед середньовічних містиків, у філософії теоретиків Реформації, спорідненість із ним мала філософія Декарта, на нього спирається й новітня протестантська теологія, а також екзистенціально-гуманістичне крило католицької релігійної філософії" [26].

Рецепція еклезіології Августина в середньовічному католицизмі

Основним завданням ранніх християнських мислителів, які подовжували традицію апостольського періоду, було пристосувати неоплатонізм до християнських ідей. Августин Блаженний в цьому сенсі безперечно найвизначніший серед західних отців, і його ідеї мали величезний вплив на філософію середньовіччя та на доктрину середньовічного католицизму.

Розглядаючи католицьку церкву в епоху середньовіччя, через вплив на неї Августина, звичайно не можна говорити про таку визначальну роль лише одної особистості. Тут потрібно швидше зійтися на думці, що його погляди значною мірою були обумовлені епохою, в якій вони формувалися. Проте, він зумів стати генератором тих ідей, які зароджуючись у ньому зуміли стати визначальними для її практики і богословської думки. Витоки релігійного і політичного домінування католицьких доктрин, що характерне для епохи раннього середньовіччя, варто найперше шукати у тих реформаційних змінах у свідомості та статусі церкви, які відбулися після Міланського едикту, з поступовим посиленням ролі церкви у житті імперії, що не могло не вплинути на світогляд Августина, який не завжди правильно міг визначити сутність, роль і місію церкви і держави. Слід врахувати немаловажним той факт, що його погляди і їх інтерпретація у наступних поколіннях, речі часто не досить тотожні.

Головним завданням цієї епохи було розуміти співвідношення між церквою і державою. І хоча про грецький Схід відрізнявся у своїх поглядах від римського Заходу, все одно, як відзначає Санніков розглядаючи більш уважно ці процеси, можна дійти висновку, що вони були різними проявами загальної давньоримської ментальності, яка об'єднувала релігію і державу. [14; 134].

Якщо розглядати Західну Європу, то витоки превалювання духовного авторитету(папи) над адміністративним(імператором), що сталося у великій мірі завдяки його заслузі, потрібно шукати ще із часу перенесення столиці до Константинополя, який згодом став центром управління імперією. Захід став незалежним, а падіння Риму під ударами варварів поставило єпископа міста на позицію голови, який вирішував різноманітні питання. Санніков пише: "Часто під час нашестя на Рим германських племен папи виступали в ролі захисників населення, як, наприклад папа Лев Великий при наближені до Рима орд Аттіли. У період повного безвладдя, папи, за рахунок церкви, підтримували населення матеріально, як Григорій Великий...Це неминуче призводило до того, що при підтримці народу папи набували дедалі більшої політичної влади"[14; 136]. До речі, Григорій якому першому вдалося на практиці реалізувати давні прагнення папського престолу і поширити владу на всіх християн: папа став главою усіх церков, контролюючи та благословляючи не тільки церковну, але й світську владу, був великим прихильником ідей Августина, які намагався втілити у церковному житті. Саме він найбільш виражено пропагував їх і втілював. Проте, як із сарказмом відзначає Гонсалес, те що для Августина було припущенням для Григорія стало істиною. [2; 227].

Важливим фактором слугувало також те, що Рим завжди жив ідеєю власної величі і особливості, і тому не зміг змиритися із втратою минулого політичного значення, коли імператор залишив його. Йому потрібен був сильний політичний лідер, який уособлював би у собі владу над народами і він його отримав в лиці папи. Це найперше виразив ще Амвросій, який зумів заступити прохід імператора до церкви аж допоки останній не принесе розкаяння. До цього слід додати богословське обгрунтування претензій римської кафедри на керівну роль папи у церкві на підставі переказів про Апостола Петра. Як пише Герє: "З посиленням влади єпископа ніхто не отримав більшої вигоди ніж римський. Легенда і традиція ще раз послужили Риму велику службу. Ще раз влада яка виникла в Римі була проникнута ореолом божественного походження" [8; 580]. Римські єпископи IV-V століть намагалися щоб їхні поради і відповіді ставали загальнообов'язковими нормами церковного вчення і права, а також римський звичай підносили на рівень норми для інших церков. До такої загальної картини, яка змальовувала апетити столичної кафедри, добавилися проблеми аріанської смути і інших богословських спорів на Сході, в процесі яких на папу досить часто дивилися як на арбітра, і його позиція була авторитетною. Таким чином, римські єпископи мали підстави для піднесення, як у церковному, так і в політичному відношенні. За таких умов ідеї підкорення держави церкві, які підхопивши проповідував Августин, зуміли втілитися в реальності.

А згодом як пише Бахметева: "Папи писали королям письма, в яких обіцяли і небесні і земні блага тим, які будуть покровителями церкви і як сини покорятимуться її голові - папі"[8; 586]. Все це втілення ідеї Августинової християнської теократичної держави, де церква не просто підпорядковувалася, а відбувалося її розширення до кордонів держави. За таких умов історія середньовічної церква стала нерозривно пов'язана із політичною історією держав.

Саме він перший, як говорить Рейтер посилаючись на його власні слова, назвав церкву Царством Небесним: "Церква вже тепер є царство небесне" [8; 566]. Августин став батьком ідей, в яких немає контрастності між церквою і державою, і вони спільними зусиллями можуть досягати спільної мети - проголошення Царства Божого. Відповідно під церквою почали розуміти усе суспільство, яке вважалося християнським, де думка про неї, як окрему чужорідну одиницю, стала незвичною. ЇЇ роль у державній політиці набувала все більшого і більшого впливу саме через таке розуміння. Ще пізніше влучно сказав Арміній: "Сама велич його імені слугувала засобом увіковічення грубих помилок, які народив він сам. Августин більше ніж хто інший, підтримав руйнівне вчення про спасіння через таїнства організованої земної церкви, яка принесла із собою священство зі всіма його нечистотами, що продовжувалося віками" [19; 81]. Високий авторитет Августина в християнських колах західноєвропейського середньовіччя і був пов'язаний з ідеєю про необхідність підкорення світської влади церкві. [26].

Хоча першопочатково вони не могли втілитися, через політичну роздробленість Європи на безліччю варварських королівств, чимало з яких були аріанського толку. Проте, починаючи з VI століття на карті Європи виростає католицька Франкська держава, яку з кінця VII ст. очолюють імператори із династії Каролінгів. Незважаючи на різні дарунки церкві Піпіна і Карла Великого влада єпископа була на низькому рівні, ситуація дещо змінилася при Людовіку Благочестивому, однак його наступники знову не надавали духовенству багато прав. Проте, факт коронація Карла папою народив в майбутніх імператорів ідею Священної Римської імперії та розуміння того, що імператор обов'язково має отримати благословення від понтифіка. Такий розвиток подій був на руку для церковних ієрархів, і воно заволоділо світською владою, період такого стану речей часто іменують як, - "Зеніт папської влади". Особливо сильно церковна політика за понтифікату Григорія VII і Інокентія III, ідеалами першого була перемога теократії, при якій, світська і духовна влада мала належати папі римському. За Інокентія відбувся зеніт папської влади, який кинув виклик імператорській династії, організував IV хрестовий похід, а вслід за ним похід проти єретиків і непокірних церкві альбігойців. Така практика боротьби з єретичними рухами отримала богословське під грунття найперше у Августина. Автор огляду історії християнства пише: "Богословське виправдання переслідувань інакомислячих дав Блаженний Августин, що на підставі слів Христа в притчі про покликаних і обраних(Лук. 14:16-23): переконай прийти, щоб наповнився дім мій", учив, що необхідно застосовувати суворі заходи проти непокірних. При цьому він посилався на приклад батьків, що карають своїх дітей для їхньої ж користі"[14; 344]. Августин також закріпив таку позицію наступною фразою: "Примушування є рятівними ліками, не застосовувати які - означає відплачувати злом за зло. Якщо ми бачимо ворога, що біжить до прірви у стані божевілля, чи не варто швидше утримувати його силою, ніж допустити впасти і загинути"[22; 346]. Таким чином, інквізиція вважалася актом милосердя і любові. І здійснювати її мали церковні ієрархи разом із правителями. Останні, згідно розуміння Августина мали робити це, щоб не допустити повалення церковного порядку який призвів би до шкоди державі.

Папацезаризм середньовіччя важко назвати задумом самого Августина, а швидше інтерпретацією його ідей, і досить часто, особливо у пізніший період, розбещене папство саме вкладало зміст у його слова, щоб канонізувати свої амбіційні прагнення стати володарями Європи. Особливо сильна церковного духовенства була прикута до оригінального розуміння Царства Божого, носієм якого, - являється церква. У середні віки цю ідею перетворили у джерело прав церкви на світську владу. Тоді як у Августина ідея царства швидше містичного і більше метафізичного характеру. Однак, церква матеріалізувала його ідеї, забуваючи що в очах великого отця вона буда лише тимчасово мандруючою у цьому світі, і закликала у свої ряди вибраних до царства неземного і вічного.

Метрові промахи Августина стали кілометровими у середньовічному католицизмі. І можна чітко спостерегти, як Августинові помилки творили трагедію. Ідея єдиної церкви, яка разом із підкореною їй державою, які проголошують Царство Боже, виродилася у жахливі наслідки середньовічної інквізиції, жертвами якої ставали усі, хто не розділяв канонічного розуміння(вчення), яке однак давно стало звітрілою сіллю. Августин не передбачив того, що його церква(суспільна, об'єднана з державою) не зуміє зберегти суті істинного вчення Христового, а привнесе в своє земне існування швидше суспільні пороки і гріхи, які стануть смертельним ядом для її тіла. Це виразилося в тому, що не завжди папи могли маніпулювати монархами. Досить часто монархи або ж впливові і багаті сімї захоплювали престол, і робили його об'єктом інтриг, що завдавало церкві непоправимої шкоди. І будучи в такому стані, вона ставала вже не земним представником Царства небесного, як про це говорив Августин; а швидше представником царства цього світу. Руками священства, тих хто мав подавати таїнства творилися речі, про які із жахом на обличчі висловлюються навіть байдужі до неї особи.

Похожие статьи




Вплив еклезіології Августина на християнське богослов'я, Рецепція еклезіології Августина в середньовічному католицизмі - Еклезіологічні погляди Августина Блаженного та їхній вплив у історії

Предыдущая | Следующая