Взаємовідносини РПЦ і Ватикану за часів Іоанна Павла II - Російська Православна Церква в ХХ ст

З кончиною Папи Івана Павла II (2.04.2005) закінчився найдовший понтифікат в історії минулого століття. Покійний тато був першим слов'янином на чолі римського католицизму, який відвідав з пастирськими візитами безліч країн світу (знакова виняток становить Росія). Він канонізував найбільшу кількість святих за історію Католицької церкви, у тому числі священиків і віруючих, які піддалися гонінням з боку тоталітарних і авторитарних режимів (серед них, зокрема, екзарх російських католиків Леонід Федоров). Про тата ще за його життя були написані сотні книг, а державний секретар Ватикану Анджело Содано відразу після оголошення про кончину Іоанна Павла II назвав його "великим татом" - зазвичай цей епітет вживається відносно понтифіків, визнаних святими або блаженними. Проте всі ці позитивні сторони понтифікату Івана Павла II поєднуються з наявністю цілого ряду проблем у сучасному католицизмі. Нове тисячоліття поставило церкву перед нелегким вибором: або адаптуватися до нових суспільним настроям, або виступати в якості зберігача традиції. Цей вибір можна порівняти з епохою Реформації, коли одна частина західних богословів наполягала на тому, щоб піти назустріч протестантизму, а інша, навпаки, на "асиметричному" відповіді на їх виклик, що передбачає ставку на все позитивне і життєздатне, що було в історії Католицької церкви. В результаті перемогли останні, що стали ідеологами контрреформації. Отже, для того, щоб спробувати визначити значення понтифікату Івана Павла II, потрібно, в першу чергу, простежити за соціальними, політичними, внутрішніми і зовнішніми церковними подіями, що відбулися у Ватикані за минулі чверть століття. У наші дні ситуація виглядає наступним чином. II Ватиканський собор (1962-1965) розпочав реформи, спрямовані на модернізацію церкви: процедура богослужіння була спрощена, а сама меса переведена на національні мови; були розширені права єпископів (і при цьому трохи скорочені прерогативи Ватикану); санкціонований діалог з некатолицькими церквами, а також між віруючими і невіруючими. Церква дистанціювалася від апологетики капіталізму, демонструючи свою свободу від будь-якої політичної, соціальної або економічної системи. Певним продовженням цієї тенденції можна вважати критику католиками багатьох проявів глобалізації, а також негативне ставлення до односторонніх силових акцій, наприклад до війни в Іраку. Однак ціле безліч проблем не були вирішені і до цих пір продовжують залишатися дискусійними. Багато клірики та парафіяни наполягають на подальших реформах, проте навіть серед модернізаторів немає консенсусу з питання про те, наскільки глибокими вони повинні бути.

Вважається, що в період понтифікату Івана Павла II реформаторські тенденції в католицизмі не отримали підтримки у Ватикані. Але все ж деякі дії покійного тата, наприклад такі, як демонстративне відвідування синагоги і лютеранської церкви, а також покаяння за гріхи католицтва (12.03.2000), скоєні протягом багатьох століть, в тому числі і проти євреїв, не можна не назвати новаторськими. У молитві, залишеної в Стіні Плачу в Єрусалимі, Іван Павло II просив у Бога прощення за неправди проти іудейського народу і висловив бажання встановити з ним братерські відносини. Бажання "примиритися" з богоотверженним народом вельми неординарно для "глави" християнської церкви і з боку віруючих може бути розглянуто по-різному, наприклад на площі Святого Петра, де зачитувався текст "публічного покаяння", воно було зустрінуте бурхливими оваціями і оплесками. Але якщо відкинути лушпиння повсюдних останнім часом звинувачень в антисемітизмі та глобалізації, "примирення з іудеями" інакше як боговідступництво католиків назвати не можна. Слід зазначити, що за довгий 25-річний понтифікат Іоанн Павло II всіляко прагнув підняти авторитет Ватикану як держави, а разом з тим і Католицької церкви як впливової структури. З цієї причини він налагоджував контакти з багатьма державними лідерами. Наприклад, 24 січня 1979 папа Іван Павло II прийняв Андрія Громико на його прохання. Візит радянського міністра закордонних справ у Ватикан був подією безпрецедентною. Дипломатичних відносин між СРСР і Ватиканом в той час не було, антикомунізм тата був добре відомий, як відомо було і очевидне недружелюбність, з яким радянська влада ставилася до католицизму. У 1980 році в Ватикан з державним візитом прибула королева Єлизавета II. Візит був історичним, враховуючи, що багато століть британські монархи і римські понтифіки були непримиренними ворогами. З плином часу сторони більш-менш заспокоїлися, між Сполученим Королівством та Ватиканом були навіть встановлені дипломатичні відносини. Але про візит правлячого британського монарха, а за сумісництвом і глави Англіканської церкви в Ватикан не могло бути й мови. Єлизавета II стала першим британським монархом, який відвідав Ватикан з державним візитом. Вона ж стала першою монархом, що запросив папу в Великобританію, правда, обмовившись, що поїздка повинна вважатися не візитом в країну, а пастирським візитом до чотирьом мільйонам британських католиків. У 1982 році в Римі відбулася зустріч папи Івана Павла II з Ясіром Арафатом. Аудієнція в папській бібліотеці була негайно розкритикована Ізраїлем як ознаку того, що Католицька церква не має нічого проти діяльності палестинських терористів і як непрямий доказ антисемітських настроїв, що панують в церкві. У 1996 році під час поїздки по Європі лідер кубинської революції Фідель Кастро несподівано заїхав у Ватикан, де відбулася його приватна зустріч з Іоанном Павлом II. Довгий час церква і комуністична влада Куби ворогували. Ватикан неодноразово звинувачував Гавану в порушеннях прав віруючих. Зустріч, на думку спостерігачів, могла означати, що старі супротивники знайшли компроміс. Так і сталося. Через два роки Іван Павло II прибув до Гавани з пастирським візитом і знову зустрівся з Фіделем Кастро. Вже офіційно і публічно. На зустрічі в Палаці революції в Гавані тато засудив економічні санкції проти Куби. 11 березня 1999 в Римі відбулася перша зустріч глави Римсько-Католицької церкви з президентом Ісламської Республіки Іран Мохаммадом Хатамі. Було це в той самий час, коли Іран намагався вийти з міжнародної ізоляції. 5 листопада 2003 відбувся візит до Ватикану президента Російської Федерації В. В. Путіна. У загальній складності, покійний понтифік зустрівся з 426 главами держав, 187 прем'єр-міністрами і 190 міністрами закордонних справ, а також прийняв вірчі грамоти 642 послів. У правління папи Івана Павла II, як вже зазначалося вище, було прославлене багато нових святих, крім того, рішенням понтифіка була здійснена "реабілітація" середньовічного вченого Галілео Галілея і беатифікація Пія IX, яка кардиналом Поль Пупар в інтерв'ю російській католицькій газеті "Світло Євангелія" (№38. 22.10.2000), була обгрунтована наступному чином: "Людину канонізують за християнські чесноти, а не за стиль управління". Створюється враження, що Ватикан за Іоанна Павла II прагнув стати якомога ближче світу і сучасності, бажаючи при цьому йти на мінімальний компроміс. До Івана Павла II жоден папа Римський не був присутній на рок-концерті (27.09.1997), на стадіоні, де проходив футбольний матч (29.10.2000). До нього не видавалися компакт-диски з піснями, які він сам написав і заспівав. Покійний понтифік, таким чином, стає ніби символом або скоріше "рекламою" навмисною відкритості Католицької церкви світу. Але така відкритість, зрештою, спричиняє появу значної кількості вимог, спрямованих до Ватикану з боку громадськості та світу, а Ватикан, приймаючи правила гри, зобов'язаний з цими вимогами рахуватися. І тому при більш глибокому розгляді сучасного стану Святого престолу, стає ясно, що за яскравою обгорткою загального благополуччя, в католицтві ховається безліч внутрішньоцерковних проблем, нав'язаних церкви неофітами, що не бажають відмовлятися заради "високих матерій" від звичного комфортного способу життя. Так, наприклад, ліберали піднімають ряд питань, які вони хотіли б зробити, як мінімум, дискусійними. Серед них істотну роль грає можливе скасування целібату. Догматичних заборон тут немає, але целібат відповідає багатовіковій традиції католицького канонічного права. Дискусія про целібат отримала новий імпульс через посилення останнім часом звинувачень європейських католицьких священиків, а особливо північноамериканських ієрархів у злочинах, пов'язаних з розбещення малолітніх. Ще одна проблема - розлучення. Канонічне право робить цю процедуру вкрай скрутній, що викликає невдоволення багатьох віруючих. У багатьох країнах зі значним католицьким населенням пройшли референдуми про легалізацію цивільних розлучень, які призвели до того, що багато католики вдаються до такого способу припинення сімейних відносин, ігноруючи позицію духовенства. Крім того, після цивільного розлучення вони часто вступають у другий шлюб, який не зізнається церквою, що створює чималі складнощі у спілкуванні з духівниками (це є однією з причин зниження активності прихожан). Наступна проблема - контрацепція. Якщо заперечення абортів є практично консенсусним для римо-католицизму, то з протизаплідними засобами не все так просто. Багато католиків із країн наполягають на пом'якшенні підходу до цього питання, стверджуючи, що без контрацепції значна частина багатодітних сімей приречена на проживання в бідності. Ще одна "тема нового століття" - сексуальні меншини. Ватикан зберігає традицію різко негативного ставлення до них, їхніх представників заборонено допускати до причастя. Водночас світові тенденції носять прямо протилежний характер - деякі політики, для яких раніше подібна інформація означала кінець кар'єри, вже не приховують свою сексуальну орієнтацію. У ще більшою мірою це відноситься до лідерів громадської думки з культурно-медійної еліти.

Прихильники реформ звертають увагу на зниження авторитету церкви як серед пастви, так і в міжнародних правлячих колах. Так, під час обговорення проекту європейської конституції Ватикану не вдалося пролобіювати включення до нього положення про християнське коріння європейської цивілізації. Що стосується внутрішнього віроучительського стану католицтва, то політика Івана Павла II може розцінюватися більш як консервативна, ніж ліберальна, доказом чого можуть слугувати події, що відбулися ще на початку його понтифікату, пов'язані з ліворадикальної "теологією визволення", що набула поширення у країнах Латинської Америки. Тоді був змінний генерал ордена єзуїтів, так як усередині ордена отримали широке поширення реформаторські тенденції. Праці окремих ліберальних теологів були піддані критиці, а найбільш відомий з них, Ганс Кюнг, був звільнений з католицького університету. Разом з критикою латиноамериканських реформаторських тенденцій різко зросла вплив "Опус Деї" - консервативної католицької організації, заснованої в 1928 році іспанським священиком Хосе-Марією Ескріва де Балагером, який був зарахований до лику святих Іоанном Павлом II. "Опус Деї" звинувачували і в зв'язках з франкізму (втім, "опусдеїсти" сприяли модернізації Іспанії та її поступового відходу від жорсткої диктатури та самоізоляції), і у надто жорсткій покаянною дисципліні аж до самобичування. Однак увага Ватикану ця організація залучила у зв'язку зі спробою синтезу духовної та світської життя і пов'язаним з цим "освяченням" будь-якої праці (крім, звичайно, кримінальну діяльність). Такий підхід привернув в організацію багатьох успішних мирян з числа "стовпів суспільства" - бізнесменів, політиків, інтелектуалів. Такий підхід поєднується з підкресленням необхідності широкої участі членів організації у благодійних проектах. "Опусдеістская" складова церковної політики є ознакою того, що Ватикан мав намір діяти в рамках традиціоналістської парадигми. Підвищення авторитету церкви повинно здійснюватися без радикалізму, який, з точки зору покійного тата і його найближчого оточення, міг привести до серйозного загострення внутрішньоцерковних конфліктів (літургійна реформа II Ватиканського собору призвела до виходу з підпорядкування папі групи віруючих на чолі з двома єпископами).

Відносини римо-католицтва і Російської Православної Церкви в другій половині XX століття заслуговують особливої уваги, обсяг даної роботи не дозволяє відзначити всі стадії їх розвитку, але коротко можна сказати наступне. На II Ватиканському соборі в ознаменування намічаються братніх відносин між Ватиканом і Московською Патріархією був прийнятий термін "Церква-сестра". Але зовсім недавно нинішній Римський папа Бенедикт XVI, ще під час перебування свою префектом ватиканської конгрегації за віровченням, підкреслив, що термін Церква-сестра некоректний, і питання не лише в термінології, а й в суті справи. За його словами, "коли мова заходить про "Церкви", то мається на увазі єдина, свята, універсальна, апостольська Католицька церква". Її "сестрами" можуть іменуватися лише інші Католицькі церкви, заявив кардинал, додавши, що він виступає проти "примітивного екуменізму". "Вираз" Церква-сестра" незастосовне до взаємин між католиками, православними і протестантами. Можна лише говорити про Католицької церкви як такої і деяких доктринах на Сході". У церковно-політичному плані слід зазначити, що за час понтифікату Івана Павла II неодноразово здійснювалися спроби приїзду папи на канонічну територію РПЦ - Росію та Україну. До цих пір залишається відкритим питання про підтримку Ватиканом загарбницьких дій уніатів в західних областях України. Крім того, наштовхує на роздуми поведінку албанських католиків під час агресії НАТО на Балканах. Коли гноблені мусульманами сербські православні не відчули від своїх "побратимів-християн" ніякої допомоги, хоча православні храми були постійно оточені припаркованими навколо них натовськими танками, рядами колючого дроту, блокпостами з мішків з піском і озброєними до зубів солдатами, які вимагали документи від приходять у храм. А 60 тисяч католиків почувалися, як і колись, цілком вільно і навіть відвідували заходи місцевих мусульман. Кожна велика історична особистість бере своїх нащадків на своєрідні заручники. І в цьому сенсі Іван Павло II був великою особистістю, зручною для нащадків. У яку б сторону ні пішло подальший розвиток Католицької церкви, завжди можна буде сказати, що це продовження курсу "великого тата". Чи підуть католики на велику лібералізацію - можна буде сказати, що вони продовжили лінію Івана Павла II на відкритість світу. Консервативний курс на захист традиційних християнських цінностей від несучих часом розкладання вітрів часу також знайде в почівшем татові своє виправдання. Буде Ватикан намагатися розширювати свій вплив на схід, на Росію - саме Іоанна Павла II можна буде назвати зачинателем цієї політики. Але й зворотна позиція на пошук точок дотику з Російською Православною Церквою, в деякому розумінні, теж може бути виправдана ім'ям папи.

Поки ж ясно лише те, що Іван Павло II залишив своїм наступникам свободу у всьому, крім одного. Їм відтепер доведеться діяти під прицілом телекамер і у присутності величезних натовпів народу. Щоб не втратити авторитет Католицької церкви, покійний тато змушений був внести в свою діяльність елементи, якщо так можна висловитися, подання або, як зараз прийнято говорити, "елементи шоу". І в цьому сенсі нинішньої церкви для звершення яких радикальних змін у курсі свого подальшого розвитку доведеться вибирати між завжди оманливою "любов'ю натовпу" і усвідомленим проходженням Христовим заповітам.

Похожие статьи




Взаємовідносини РПЦ і Ватикану за часів Іоанна Павла II - Російська Православна Церква в ХХ ст

Предыдущая | Следующая