Керигма та догма у християнстві перших сторіч

Керигма та догма у християнстві перших сторіч

Попов В. Ю.

Проблема первинної, "справжньої" ідентичності (автентичності) християнства в наш час інтенсивно обговорюється у широких колах наукової, богословської та релігійної громадськості. При цьому майже всі за необхідне вважають звернення до першоджерел християнства, до особливостей самовизначення перших християн. Втім, різні дослідники в залежності не тільки від своїх наукових уподобань, але й релігійно-конфесійної приналежності, вбачають певні відмінності у визначенні духовних підвалин нової ідентифікаційної епістеми.

У другій половині XIX сторіччя відомий німецький знавець патристики Адольф Гарнак, відбиваючи погляди протестантських теологів, оголосив догмати християнської церкви продуктом еллінізації християнства, що нібито мала місце в гностичних сектах. За Гарнаком, гностики спробували "підняти" християнство, осмисливши одкровення Нового завіту в термінах грецької філософії, і хоча християнські апологети виступили із критикою гностицизму та, як здавалося, одержали над ним перемогу, згодом виявилося, що ідеї гностиків все-таки зробили свій вплив на вчення Церкви, у якій грецька філософія узяла гору над біблійним Одкровенням. У III сторіччі, вважав він, християнство вже відійшло від примордіального вчення Христа: такою була розплата за тріумфальне розповсюдження віри "філософізація" вчення, яка спотворила первісну християнську проповідь. Гарнак стверджував, що все, що створено після Євангелія, було плодом еллінського духу та пристосуванням релігії до понятійного світу грецької філософії [1]. Ще радикальніше за Гарнака та й раніше за нього із критикою філософського розуму як ворога віри виступив датський мислитель С. Кіркегор, який відкинув "істину Платона" заради "віри Авраама", чим загострив традиційну боротьбу протестантизму проти грецької філософії. Всупереч протестантській теології та пов'язаною з нею філософії, католицькі релігійні філософи стверджували, що патристика набагато менше залежала від грецької філософії, чим може здатися, і що вірніше говорити про християнізацію еллінізму, а не про еллінізацію християнства. Якби, за словами Е. Жильсона, християнство "виродилося" у філософію вже в II сторіччі, воно перестало б існувати як релігія, а тим самим втратився зміст самого поняття "християнська філософія. Він стверджував, що, насправді, зовсім не філософія підтримувала життя християнства протягом чотирьох століть, а скоріше, саме християнство врятувало філософію від загибелі [2].

He залишилася осторонь від цих суперечок і російська релігійно-філософська думка. Її позиція, принаймні у цьому питанні, досить близька до позиції католицької філософії. Із критикою характерного для протестантської теології протиставлення філософії й християнства виступили В. Соловйов, С. Трубецькой, Є. Трубецькой, С. Франк, М. Лосський та інші. Спеціально питання про співвідношення християнства й еллінської філософії в суперечці з Гарнаком намагається розв'язати С. Трубецькой. Він переконаний (як і більша частина російських релігійних філософів), що віра не протистоїть розуму й не ворожа йому, а значить і філософія по природі своїй - не опонент християнства, а скоріше його союзник. Він, зокрема, писав: "В древности метафизика первая восстала против языческого многобожия и проповедала единого духовного Бога свободною разумною проповедью. Она (метафизика) приготовила все просвещенное человечество древнего мира к разумному усвоению начал християнства" [3,с. 12].

Проте ця точка зору є досить типовою лише щодо християнського платонізму, який є притаманним майже всій російській релігійній філософії кінця XIX початку XX сторіччя (за винятком хіба що Л. Шестова, який належав до зовсім іншої релігійної традиції).

Втім, незважаючи на цю критику, справу А. Гарнака було продовжено у XX сторіччі. Протестантський теолог Рудольф Бультман у своїй невеличкій праці "Neues Testament und Mythologie (Новий Заповіт і міфологія)" [4], висуває ідею "деміфологізації" Нового Заповіту як звільнення "керигми" від "міфу". Він протиставляє "керигму" "догмі", стверджує, що проповідь Icyca Христа та його апостолів (тобто керигма), яка мала на меті переконати слухачів у правді християнської віри, докорінно відрізняється від систематичного формулювання основоположних істин цієї віри, догматики, на якій стоїть вічне тавро міфологічного мислення.

У сучасній теологічній та філософській думці слово "керигма" вживають багато дослідників. Так, англійський вчений Дж. Д. Данн у своєму дослідженні "Єдність та розмаїття у Новому заповіті" пише про наявність вже не єдиної християнської керигми, а принаймні чотирьох: самого Христа, автора Діянь апостольських, апостола Павла і апостола та євангеліста Иоанна [5].

Метою нашої статті є реконструкція первинних християнських керигми та догми, виявлення їх тотожності та відмінності на тлі впливів античної філософії та гностичної доктрини.

Слово "керигма" у перекладі з грецького означає об'явлення, проголошення, заклик, проповідь. Етимологічно воно походить від дієслова ктріЗсссо, що перекладається як бути провісником, повідомляти, скликати або наказувати щось через провісника, публічно проповідувати, навчати чомусь важливому.

У Новому заповіті керигма це не тільки викладення істин віри, але й один з аспектів сотерологічного процесу, що відбувається через харизматичних посланців Слова. В їх особі діє Дух Святий, що відкриває людині таємницю спасіння та шлях до нього. Згідно з Новим Заповітом, звичайне людське слово не може породити віри, на це здатна лише керигма, яка має особливу силу, що здатна перетворити душу.

Апостол Павло у своєму першому посланні до Коритян так розкриває особливості своєї керигми одновірцям: "Ta я, коли прийшов до вас, брати, не прийшов звіщати вам свідоцтво Боже високомовними словами чи мудрістю. Ні! Я вирішив не знати нічого іншого між вами, як тільки Icyca Христа і то розп'ятого. Я був у вас немічним, лякливим, увесь тремтів; слово ж моє і проповідь моя не були в переконливих словах мудрості, а в доказі Духа та сили, щоб ваша віра була не в мудрості людській, а в силі Божій" (I Кор. 2:1-4) [6].

Саме така керигма повинна привести людей до стану метаної. що зазвичай перекладається з грецької як каяття. Втім буквальний переклад означає зміну стану розуму або засобу мислення. "Зміна думки", зміна хибної точки зору. Керигма Ісуса Христа починається саме закликом до такого психологічного стану: "Із того часу Icyc розпочав проповідувати й промовляти: Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!" (Mt 4:17) [6].

Саме метанойя є засобом віднайдення нової християнської ідентичності. Проповідь Христа відкриває можливість нового народження, народження в Дусі, можливість нового духовного життя. Це нове духовне життя вимагає відмову від самого себе та повне наслідування Христа: "Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за Мною йде! Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто згубить душу свою ради Мене та Євангелії, той її збереже" (Мк. 8:34-35) [6]. християнство догматизація філософія біблійний

Це зречення власної самості було також певним зреченням від власної культурної традиції. Зазвичай християнство вважають продуктом західно-східного синтезу, насамперед, синтезу юдейського пророцтва та еллінської мудрості. Але самі християни відчували дещо прямо протилежне: важке усвідомлення своєї всесвітньої винятковості, повсюдного ізгойства. Апостол Павло у своєму першому посланні коритянам пише про долю апостолів: "...ми стали дивовищем світові, і Ангелам, і людям. Ми нерозумні (ficopoi буквально дурні. В. П.) Христа ради... Ми до цього часу і голодуємо, і прагнемо, і нагі ми, і катовані, і тиняємось, і трудимось, працюючи своїми руками. Коли нас лихословлять, ми благословляємо; як нас переслідують, ми терпимо; як лають, ми молимось; ми стали, як сміття те для світу, аж досі ми всім, як ті викидки!" (1 Кор.4: 9-13) [6].

Маргінальна пасіонарність керигми Тарсеянина надавала величезні можливості поширенню віри у розіп'ятого Христа серед найширших верств населення тодішньої Римської імперії, особливо тих, що перебували у стані соціокультурного маргінесу. Разом з тим, вже в посланнях Павла, а в особливості у Євангелії від Иоанна та посланнях останнього, можна стикнутися не тільки з керигмою, але й з догмою. Слово догма (5оуда) мало при цьому сенс дещо відмінний, а й навіть протилежний тому, що має зараз. Це не офіційно проголошене доктринальне визначення, а таємне вчення (oioaaicm). яке не потрібно розголошувати непосвяченим.

Рання церква проводила суворе розмежування між догматичним вченням й проповіддю. Перше стосувалося внутрішнього, "інтимного" життя Церкви в таїнствах і було доступно тільки посвяченим навіть оглашенні не могли бути присутні при здійсненні таїнств. Проповіддю або Керигмою називалося вчення щодо всього іншого моралі, св. Письма, духовного життя, включаючи також і формальне віровчення, що називається "догмою" у сучасному богослов'ї. Керигма проголошувалася поза Церквою й була доступна всім.

У чому ж полягала примордіальна християнська, чому вона була утаємничена від непосвячених? Яку роль грала вона у самовизначенні перших християн, формуванні нової парадигми ідентичності?

Василь Великий вже у четвертому сторіччі існування християнства вважав, що неоприлюднене й таємне вчення завжди існувало і зберігалося апостолами та отцями церкви "в мирній й недопитливій мовчанці" [7,с. 115]. Ці незаписані та таємні догмати за формою зберігання дуже нагадують doctrina arcana гностиків, а якщо згадати досить тісне переплетіння первісного християнства з гностичними сектами, то є можливим певний збіг їх і за змістом. Християнство перших сторіч, як відомо, поєднувала з гностицизмом ідея "нового народження" через істинне пізнання.

Використовуючи гностичну термінологію (яка своєю чергою була запозиченою та вульгаризованою термінологією тодішньої філософії) християни розробляли свою догматику Боговтілення, культовим відображенням якої є таїнство Євхаристії. Саме ідеї тотожності Icyca Христа як Божественного Слова та Бога-Отця (яка згодом втілилася у догмат Трійці) та знаходження справжньої Божественної ідентичності кожним віруючим через прийняття Тіла й Крові Христової становлять стрижень таємного "догматичного" вчення християн II-III ст. Наприклад, відомий борець з гностицизмом Іриней Ліонський з цього приводу писав: "Наше ж вчення відповідне Євхаристії, а Євхаристія, в свою чергу, підтверджує вчення" [8,с.226].

Подолання гностичної "спокуси" відбувалося й через проголошення власної доктрини, яка могла бути сприйнятою лише в "обгортці" категорій та понять еллінської філософської мудрості. Зрозуміло, що цей рефлексивний, понятійний елемент не просто "оформляв" релігійний досвід, але й мав певний вплив на його зміст. Проте так само очевидно, що змістовне ядро християнства як релігії у жодному разі не може бути виведене з раціонального еллінського філософування. До того ж, "невимовне" ядро християнської створювало навколо себе "агресивне" середовище, і жодне істотне поняття грецької філософії, яке туди потрапляло, не зберігалося в незмінному вигляді, отримуючи не тільки інше смислове забарвлення, але й докорінним чином змінювало свій сенс.

Мова "отців апостольських" та перших вчителів Церкви утворився головним чином на підставі мови новозавітних писань. Поява єресей змусила більш докладно розкрити догматичну частина християнського вчення. Звідси виникла потреба надати словам, що вже вживалися у класичній античній філософії, нового значення. Наприклад, слово тріас (трійця) вживається у діалогах Платона у значенні числа. Цей термін знаходимо й у християнській догматиці але тут він має значення не арифметичного числа, а метонімічно розкриває предмет, що їм позначається Трійця як триєдність Божества. У процесі "конвертування" понять, запозичених із грецької філософії, християнські екзегети постійно зіштовхуються з проблемою "неперекладності" певних категорій, відсутності взаємно-однозначної відповідності між ними. Втім, це тема подальших розвідок. Поки що підведемо певні попередні висновки.

Християнська доктрина майже з самого початку свого існування поряд з керигмою (проповіддю) мала у своєму складі й так звану догму, напівтаємну релігійно-філософську концепцію. Вона базувалася на концептах Боговтілення та Воскресіння, культовим відображенням яких було таїнство Євхарістії. Здобуття справжньої автентичності кожним віруючим відбувається через прийняття Тіла й Крові Христової. Ця догматика використовувала гностичну термінологію (яка своєю чергою була запозиченою та вульгаризованою термінологією тодішньої філософії), яка згодом стане основою тринітарної догматики.

Список використаних джерел

1. Гарнак А. Сущность христианства. Das Wesen des Christentums / А. Гарнак; [пер. с нем Курганов А. Д.]. М.: Интрада, 2001. 192 с. 2. Жильсон Э. Философия в средние века: От истоков патристики до конца XIV века / Этьен Жильсон. М. : Республика, 2004. 678 с. 3. Трубецкой С. Н. Метафизика в Древней Греции / С. Н. Трубецкой М.: Мысль, 2010.-589 с. 4. Bultmann R. Neues Testament und Mytliologie das Problem der Entmytliologisierung der neutestanientlichen Verkimdigung 2. Aufl., Nachdruck der 1941 erschienen Fassung herausgegeben von Eberhard. Tiingel / Bultmann Rudolf. Miinchen : Clir. Kaiser, 1985. 456 s. 5. Данн Джеймс Д. Единство и многообразие в Новом Завете: Исследование природы первоначального христианства. / Дж. Д. Данн М.: Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 1997. 526 с. 6. Святе Письмо Старого та Нового Завіту. Повний переклад, здійснений за орігинальними єврейськими, арамейськими та грецькими текстами. Ukrainian Bible 63DC : UnitedBible Societies, 1991. 7. Св. Василий Великий. О Святом Духе // Творения в 2 томах. Tl./ Василий Великий св. М.: Сибирская благозвонница, 2008. С. 110-118. 8. Ириней, епископ Лионский. Творения. / Ириней, еп. Лионский [Авт. предисл. прот. П. Преображенский]. [Репр. изд.] М.: Паломник: Благовест, 1996. -622 с.

Керигма та догма у християнстві перших сторіч

Похожие статьи