Період залежності Риму від великих феодалів і германських королів (IX-XI ст.) - Релігійний фактор у міжнародних відносинах епохи Середньовіччя

Папа, який отримав світську владу, став фактично власником усіх земель на території папської держави. Таким чином, ніхто крім нього не міг віддавати в оренду чи продавати землі.

Однак, римські феодали не бажали підкорятись папським чиновникам, вбачаючи у понтифіку, перш за все багатого і сильного землевласника. У боротьбі з феодальною знаттю папство намагалося об'єднати навколо себе дрібних феодалів. Та це призводило до того, що родичі папи (зазвичай вони призначалися сюзеренами до дрібних баронів) після смерті il papa natio при наступному понтифіку одразу потрапляли в опалу (законодавчо була відсутня спадкова передача Престолу Св. Петра, а новообраний папа намагався зміцнити свої позиції за рахунок залучення своїх родичів), що змушувало їх (оскільки вони не могли протистояти владі нового понтифіка) об'єднуватись зі знаттю, яка виступала проти папи і вести проти нього таку ж боротьбу як і старі земельні магнати [17, с. 213].

У середині IX ст. з'являються лжеісідорові декреталії, що представляють собою збірник, складений (більше ніж на половину) з підроблених документів. Основна ідея декреталії зводилася до того, що єпископат повинен бути поставлений під опіку римського папи. Згідно цих декреталій, папа був звільнений від відповідальності перед королем і людьми. За допомогою цього напівсфальсифікованого здокумента папство намагалося повернути людям віру у святість римського єпископа. Щось подібне повторилося вже в XIX ст., В 1869 р., коли "Пій IX скликав Перший Ватиканський вселенський собор, який проголосив догмат про непогрішимість папи".

В ході запеклої боротьби між римськими феодалами і папством, останні поступово втрачають владу. В результаті папа знову опиняється під контролем імператора, але на цей раз вже імператора Франкської імперії. Імператор Франкської імперії Лотар I видав Constitutio Romana, закон, який врегульовував відносини папи і імператора на користь останнього. Даний акт визнавав верховенство імператора над понтифіком. Згідно з цим законом новообраний папа зобов'язувався присягати на вірність імператору. Церковна рада переходила під контроль імператорського уповноваженого [24, с. 127].

У другій половині IX ст. феодальний розпад і процес подальшої децентралізації влади швидко посилився. Після смерті імператора Лотаря I територія імперії розпалася на ряд самостійних феодальних держав. У цей час на папський престол сходить Микола I (858-867 р. р.). Микола I здійснив так званий розподіл влади. Він вирішив вічну суперечку між папою і імператором за владу, постановивши, що надалі імператор не буде присвоювати собі ролі римського єпископа, а папа - імператора. Виходячи з такого уявлення про папство, Микола I вимагав загального визнання свого авторитету.

У X ст. папа потрапляє під контроль знатної сім'ї Теофілактів. Знову починається боротьба за папський престол, яка виснажує скарбницю папської держави. В результаті чвар папа римський стає васалом префекта Риму Альберіха Теофілакта. Він вже не стверджує кандидатуру, запропоновану духовенством, а прямо призначає папу. Незадовго до смерті, Альберіх взяв клятву з римської аристократії, що при найближчих виборах папи вони будуть голосувати за його сина Октавіана. Крім того, Альберіх заявив, що світська влада передається його синові у спадок.

У 955 р. Октавіан був обраний римським папою, і зійшов на престол під ім'ям Іоанн XII. Але "молодий" папа (йому було на той момент лише 18 років) не міг ефективно керувати цілою державою. "Матеріальну базу курії підривали, погрожуючи основам папської держави, надмірні домагання земельної аристократії, яка позбулася після смерті Альберіха від терору ним здійснюваного. Заможні представники італійської знаті і духовенства поступово ставали незалежними від папи" [26, с. 83]. Стало зрозуміло, що папська держава не може існувати без королівської чи імператорської опіки, без сильної руки. Іоанн XII був змушений шукати світського покровителя, якого він знайшов у особі німецького короля Оттона I. Сам факт звернення папи по допомогу до короля поставив Іоанна XII в залежне від світського правителя положення. Оттону не було потрібне зміцнення авторитету папи, йому потрібна була лише корона, отримана з рук папи римського. Він заохочував концентрацію великих земель в руках єпископів. Іоанн XII, зрозумівши політику Оттона I, зрадив імператора і вступив в переговори з ворогами Оттона, підбурючи угорців і візантійців напасти на Німеччину. Оттон I, в свою чергу, прибув до Риму з метою організувати собор, на якому незабаром папа Іоанн XII був підданий анафемі і позбавлений влади. Резульпапам проведення собору став закон, зміст якого полягав у тому, що папа буде обиратися за згодою німецького імператора.

У середині XI ст. папство вступило в нову фазу конфлікту з Візантією. Папа Лев IX (1049-1054 рр.). Зажадав від Візантії повернення папству земель Південної Італії. Проте, Візантія не пішла на поводу у Риму і зібрала собор, на якому імператор Візантійської імперії звинуватив Рим у спотворенні одного з найбільш істотних догматів віри ("святий дух походить не від одного Бога, але і від сина"). На підставі цього, собор прийшов до висновку, що подальше спілкування Сходу (Візантії) із Заходом (Римом) неможливо, і 1054 рік був ознаменований Великим розколом црекви.

Таким чином, виняткове становище, яке займав папа в VII-IX ст. в Європі, звелося практично до нуля в IX-XI ст. Папа перестав бути самостійним правителем і главою римсько-католицької церкви одночасно.

Похожие статьи




Період залежності Риму від великих феодалів і германських королів (IX-XI ст.) - Релігійний фактор у міжнародних відносинах епохи Середньовіччя

Предыдущая | Следующая