Інституційно-еклезіологічне становлення УПЦ КП, Головні етапи інституціалізації УПЦ КП в період незалежності - Українська Православна Церква Київського Патріархату як реалізація принципу автокефальності в українському православ'ї

Православний церква київський патріархат

Головні етапи інституціалізації УПЦ КП в період незалежності

Внаслідок історично сформованої моделі співіснування Помісних Православних Церков зі світською владою та іншими світськими елементами буття тієї чи іншої нації, Ортодоксальна Церква, надто щільно пов'язана із системою національних цінностей. Не буде перебільшенням сказати, що поява православ'я, а згодом оформлення церков, які дотримувалися східної християнської традиції, і їхнє подальше існування було не чим іншим, як одним із варіантів історичного розвитку християнства у межах суперечностей між його космополітичною, транснаціональною та суто національною орієнтаціями.

Розпочатий перебудовою в СРСР релігійний ренесанс отримав новий імпульс зі здобуттям Україною державної незалежності. Зростання релігійності населення, кількості діючих храмів, монастирів, релігійних громад, масових публічних церковних обрядів і церемоній, присутність та участь представників церков майже в усіх важливих державних заходах, висвітлення засобами масової інформації значущих подій релігійного життя -- усе це стало звичайними атрибутами сучасності. Входження України у світовий релігійний простір, до того ж, відкрило шлях до поширення нових та нетрадиційних для нашої країни релігійних течій та напрямків, що суттєво змінило українську конфесійну карту. З кінця 80-х рр. ХХ ст. у країні, по суті, розпочався новий етап розвитку релігійних конфесій. Взаємозалежність між процесами національного відродження та релігійного життя не викликає сумніву. Православна Церква може виступати одним із чинників національного відродження, не будучи його ініціатором [1 с.258-259].

В 1990 році (7-10 червня) на Помісному Соборі Російської [Руської ] Православної Церкви, який обрав Патріархом Російської Православної Церкви (РПЦ) Олексія (Рідігера), митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко), який був тоді місцебюстителем патріаршого Московського престолу та головуючим на Помісному Соборі, добився для Української Православної Церкви (Український екзархат у лютому 1990 року був перейменований на УПЦ ) права "незалежності та самостійності в управлінні". [2 с.407-408].

Паралельно із цим тривав процес третього відродження Української Автокефальної Православної Церкви. На той час УАПЦ адміністративно була переважно зорієнтована в Західних областях України.

Важливою історичною подією, котра сприяла формування інституційного становлення церкви було проведення Всеукраїнського Помісного Православного Собору у Києві 5-6 червня 1990 р. Основною метою Собору було розгляд стану Українського Православ'я, за участю понад 700 делегатів з усієї України, серед яких було 7 єпископів і понад 200 священників з мирянами. Собор затвердив факт утворення УАПЦ і обрав Патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (Скрипника) [3 с.433-434].

Уставленою в Православній Церкві є канонічна традиція, коли Патріархат проголошується там, де велась євангельська проповідь, хоча б одного із апостолів Ісуса Христа. Як зазначає митрополит Іларіон (Огієнко), що у Скіфії, тобто сучасній Україні проповідував апостол Андрій Первозванний. Цей переказ зберігся у древньому Лаврентійському (Діонісієвому) літописі [4 с.249].

Безперечним є факт, що апостол на півдні України був точно. Про це свідчить постанова Київського собору 1621 року, що святий Андрій --це перший архиєпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і апостол Український. "...Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував апостол" (Див.:Камінь Києвоцентризму /Міжконфесійні відносини / Без догмату: релігійні магістралі/ Юрій Дорошенко. Вид. Ярославів Вал. Київ. -2012).

2 жовтня 1990 року органи влади Української Радянської Соціалістичної Республіки офіційно зареєстрували УАПЦ як релігійну організацію. 18 листопада 1990 р. в соборі Святої Софії в Києві відбулася інтронізація митрополита Мстислава на Патріарха Київського і всієї України, саме з того часу, Патріарх Мстислав (Скрипник) став не лише першим українським Патріархом, але й об'єднав У А П Ц в Україні з У П Ц в США і діаспорі. Потім, Патріарх Мстислав разом з єпископом Вашингтонським Антонієм (Щербою) хіротонізували на єпископа Хмельницького Антонія (Фіалку) і на єпископа Дніпропетровського Пантелеймона (Романовського) [3 с. 434-435 ].

Згідно 1 апостольського правила єпископа може поставити лиш собор єпископів (не менше двох) (Див.: Правила Святих Апостолів, Вселенських і помісних Соборів, і святих отців / Перек.: Чокалюк С. М. УПЦ Київський Патріархат. --Вид. "Преса України". -- Київ. --2008 ).

На підставі рішень Помісного Собору Російської Православної Церкви 7-8 червня 1990 року та Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви 25-27 жовтня 1990 року Українська Православна Церква (УПЦ) отримала право незалежності та самостійності в управлінні. Найвищим її керівним органом став Помісний Собор УПЦ. Відповідно до канонів та статуту Церкви 9 липня 1990р. Архиєрейським Собором УПЦ Митрополит Київський і Галицький Філарет одноголосно був обраний Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем УПЦ, а Патріарх Олексій ІІ підтвердив його обрання Грамотою від 27 жовтня 1990 року. Постанова про "самостійність та незалежність" і Патріарша Грамота збереглись [5 с.52-53].

Обрання митрополита Філарета Предстоятелем УПЦ було підтверджено і Помісним Собором УПЦ 1-3 листопада 1991 р. [6 с.231 ].

Значущим у даному контексті є думка митрополита УПЦ КП Димитрія (Рудюка) доктора церковно-історичних наук за спеціальністю "Історія Української Православної Церкви" про те, що "Собор 1991 року став не просто важливою датою, що засвідчила об'єктивну присутність у православному середовищі потужного та очевидного самостійницького потенціалу -- бажання влаштувати канонічне буття Української Православної Церкви на засадах автокефалії у самозрозумілій та логічній співдії з іншими помісними Православними Церквами..." [7 с.4].

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР проголосила незалежність України. Становище УПЦ, хоч і незалежної та самостійної в управлінні, але все ж таки у складі Московського Патріархату протирічило статуту України як суверенної, соборної держави. Тобто, український народ, почав самостійне буття не лише в економічній, правовій, політичній, а й духовній сферах. Архиєрейський Собор УПЦ, який проходив 6-7 вересня 1991 року в Києві, ухвалив рішення про скликання Помісного Собору УПЦ для вирішення канонічного питання про автокефалію Української Православної Церкви. На підставі попереднього рішення Архиєрейського Собору в Києві 1-3 листопада 1991 року у Трапезному храмі Печерської лаври пройшов Помісний Собор УПЦ, в роботі якого взяли участь усі правлячі та вікарні архиєреї, делегати від монастирів, духовних навчальних закладів, представники кліру та мирян УПЦ усіх єпархій. За своїм складом цей Собор представляв усю повноту Української Православної Церкви та був правомочний приймати будь-які рішення щодо питання про автокефалію УПЦ як її найвищий керівний орган [8 с.89].

Розглянувши питання про автокефалію УПЦ, Собор прийняв "Постанову Собору УПЦ з питанням повної самостійності УПЦ", у якій зафіксовано: "Релігійна ситуація в умовах проголошення незалежності української держави, вимагає від УПЦ нового статусу. Собор вважає, що таким статусом має бути повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія, як подальше утвердження самостійності Української Православної Церкви в дусі постанов вищезгаданих Соборів (Помісного та Архиєрейського Соборів РПЦ 1990 р.), заради уникнення розколів та ізоляції від Вселенського Православ'я, без порушення священних канонів..." [9 с.54-57 ].

В роботі Помісного Собору у Києві 1-3 листопада 1991 року взяли участь 23 архиєреї УПЦ, тобто, увесь єпископат. Собор засвідчив наявність усіх можливостей для буття Української Церкви: достатньої кількості єпископату, духовенства, вірних, духовних навчальних закладів і монастирів [9 с.58-59].

Помісний Собор одноголосно прийняв постанову про автокефалію Української Православної Церкви, тобто адміністративне відокремлення Української Православної Церкви від Російської Православної Церкви [Див.: http://kro-krim. narod. ru/PUBLIK/PRAVOSL/ filotlup. htm ].

У відповідь на рішення Собору УПЦ керівництво РПЦ вирішило зробити все можливе для того, щоб зберегти адміністративну єдність Московського Патріархату. Московською Патріархією, була розгорнута кампанія з дискредитації особи Предстоятеля УПЦ [10 с.153].

Напередодні призначеного на 1 грудня 1991 року референдуму про державну незалежність України, коли 92% населення проголосували за самостійність держави в Києві пройшов Міжрелігійний форум. У роботі форуму взяли участь представники УПЦ та УАПЦ, і вже тоді намітилася позитивна тенденція до зближення цих двох гілок Української Православної Церкви і з'єднання в одну Помісну Церкву.

У січні 1992 р. в середовищі єпископату УПЦ утворилася група з трьох єпископів, які оголосили про свою відмову від рішень Собору 1-3 листопада 1991 р., про автокефалію УПЦ та припинили поминати за богослужіннями Предстоятеля УПЦ і виконувати його розпорядження, чим де-факто учинили розкол. Про те, що такі дії означають розкол, говорить 14-те правило Константинопольського Двократного собору (Див.: Правила Святих Апостолів, Вселенських і помісних Соборів, і святих отців/Перек.:Чокалюк С. М.УПЦ Київський Патріархат.--Вид. "Преса України".--Київ.--2008) [9 с.50].

На 30 березня - 4 квітня 1992 р. було призначено Архієрейський Собор РПЦ для розгляду документів Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 року, однак замість розгляду питань порядку денного на Соборі було піднято питання про особу Предстоятеля УПЦ. Частина єпископів УПЦ, в тому числі і митрополит Харківський Никодим та інші пізніші учасники так званого "Харківського "собору, письмово протестували проти порушень порядку денного, але їхній протест залишився без розгляду. На митрополита Філарета (Денисенка) чинився тиск з єдиною вимогою - залишити Київську кафедру та посаду Предстоятеля. Через небезпеку вчинення Архієрейським Собором РПЦ дій, які погіршили б і так дуже напружену релігійну ситуацію в Україні, митрополит Філарет погодився на найближчому Архієрейському Соборі УПЦ подати у відставку з посади Предстоятеля УПЦ, про усно заявив на засідання Собору [11 с.9-10 ].

Потрібно зазначити, що добровільне залишення ієрархом своєї кафедри, особливо під тиском або через страх за своє життя є канонічним злочином. Про це говорять 8 правило ІІІ Вселенського Собору (Див.: Книга Правил святих апостолів, вселенськимх і помісних соборів, і святих отців. УПЦ Київський Патріархат. /Чокалюк С. М./Перек. з рос. мови. Київ.-2008 ), та 3 правило Кирила Олександрійського, де чітко зазначено, що єпископи, достойні служити, повинні звершувати своє служіння, а негідні повинні залишати кафедру не через відречення, а через суд. Помісний Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 року висловив довіру особі Предстоятеля УПЦ та відкинув усі звинувачення на його адресу, а Архиєрейський Собор РПЦ, не висунув проти митрополита Філарета (Денисенка) жодних офіційних звинувачень, навпаки, подякував йому за багаторічну архіпастирську діяльність і благословив продовжувати архієрейське служіння [9 с.78].

Усвідомлюючи небезпеку для Української Православної Церкви своєї відстав - ки з посади Предстоятеля, а також через неканічність самого вчинення такої дії, маючи підставою законні рішення Собору УПЦ від 1-3 листопада 1991р.,митрополит Філарет (Денисенко) вирішив залишатися Предстоятелем УПЦ. Священний Синод РПЦ усунув митрополита Філарета з посади Предстоятеля УПЦ, хоча згідно з церковним законам такі дії чиняться лише внаслідок суду над Предстоятелем того органу, який його обрав, тобто Архієрейського Собору УПЦ [3 с.456-457].

У заяві Ради у справах релігії при Кабінеті Міністрів України обрання Предстоятелем Української Православної Церкви митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана) суперечило церковним правилам. Українська Православна Церква із жовтня 1990 року--незалежна і самостійна в управлінні. Вона має Устав, який встановлює відповідні правила вирішення важливих питань життєдіяльності церкви, в тім числі й порядок вибрання глави церкви--митрополита Київського і всієї України. Цей устав затверджений на Помісному соборі УПЦ, зареєстрований Радою у справах релігії в установленому законом порядку, отже, є обов'язковим до виконання для всіх членів церкви, в тім числі і для єпископату [12 с.89].

Але скликання собору в Харкові, так і прийняті на ньому рішення, що стосуються Предстоятеля Української Православної Церкви, суперечать церковним правилам. Рада у справах релігії при Кабінеті Міністрів України вважає необхідним заявити, що вона признає і подальшому буде визнавати ті церквовні рішенння, які приймаються у відповідності з діючим законодавством і Уставом церкви [13 с.210].

На думку, історика В. Короля, професора КНУ ім. Т. Шевченка, Патріарх Філарет (Денисенко) є розколоучителем в Україні, і саме наявність Київського Патріархату є причиною духовної та соціальної нестабільності, яка існує в Україні. У своїй книзі "Історія України" виданій 1995 року, він чітко розставляє акценти, пояснюючи причини "розколу" Православної Церкви в Україні. В. Король вказує, що єдина канонічна Церква -- УПЦ (МП) та наголошує на деструктивній ролі Патріарха Філарета (Денисенка) [14 с.17-18].

Рядовий єпархіальний архієрей митрополит Харківський Никодим 27 жовтня 1992 р. провів у Харкові Архієрейський Собор. На ньому ті єпископи, які в листопаді 1991 року не знайшли за Предстоятелем УПЦ жодної провини, з наказу Московської патріархії усунули митрополита Філарета з посади Предстоятеля, а на його місце обрали рекомендованого патріархією керуючого справами РПЦ митрополита Ростовського Володимира (Сабодана) [9 с.50-53].

Отже, як зазначають українські дослідники М. Голіченка і І. Поліщук, що українська автокефалія може постати у результаті об'єднання Української Православної Церкви (юриздикції Московського Патріархату) з Українською Православною Церквою Київського Патріархату. Об'єднана Українська Православна Церква маючи тисячолітню традицію, апостольське спадкування, чисельну багатомільйону паству та в союзі з державою, зможе вирішити питання про надання автокефалії Вселенським Патріархом [15 с.113-114].

В Києві 22 травня 1992 року відбувався Всеукраїнський форум на захист українського православ'я, в якому взяли участь єпископи, духовнство, миряни УПЦ та УАПЦ. Після Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 19991 р. почалися переговори про об'єднання двох українських Церков в одну. Тому спільна участь у Всеукраїнському форумі була результатом попередніх домовленостей.

25-26 червня 1992 року у Києві в резиденції митрополита Філарета відбувся Всеукраїнський Православний Собор, що об'єднав Українську Автокефальну Православну Церкву та частину Української Православної Церкви (Московського Патріархату) в єдину помісну православну Церкву --Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Собор підтвердив обрання митрополита Мстислава Патріархом Київським і всієї України. Таким чином було утворено не нову релігійну організацію, а з'єднано розділені гілки Української Церкви в одну --Київський Патріархат. Статутом УПЦ Київського Патріархату став Статут УАПЦ із відповідними доповненнями [3 с.436-437].

З нашого погляду, для того, щоб віднайти та успішно реалізувати модель створення Української Помісної Православної Церкви, необхідно вирішити три головні канонічні, що мають місце в середовищі церковного руху за автокефалію УПЦ КП: канонічності єпископських хіротоній в УПЦ КП; статусу майбутньої Церкви та титуляції її глави; канонічної легітимності глави Церкви. Перша проблема полягає у тому, що хіротонія більшості архієреїв УПЦ КП неканонічна з погляду Московського Патріархату, а також деяких інших православних Церков. Особливого канонічного розгляду потребують випадки тих архієреїв, які були позбавлені священного сану або були екскомуніковані (відлучені від Церкви) Архиєрейським Собором Російської Православної Церкви (наприклад, митрополит Львівський Андрій Горак і Патріарх УПЦ КП Філарет) [15 с.113-114].

Друга проблема полягає в тому, що українська церковна ситуація не відповідає принциповим передумовам, що, необхідні для проголошення автокефалії. А саме: церковна єдність на території місцевої Церкви, яку планується проголосити автокефальною; соборні рішення, що регламентують одностайність думки єпископату щодо необхідності проголошення автокефалії на цій території; загальноправославний діалог, тобто згода на проголошення автокефалії усіх помісних Церков. Українська ситуація відповідає, таким важливим передумовам для проголошення автокефалії: повна політична незалежність країни, географічна віддаленість, етнічна та мовна відмінність регіону від території Матері-Церкви [16 с.256-257].

Ряд науковців наголошують на аксіомі про те, що "Національна церква", зазвичай, розглядається як фактично неодмінний атрибут "національної держави". Однак говорити про "національну церкву" в українському контексті в однині не випадає. Православ'я в Україні не є єдиним і представлене в есенціалістській перспективі трьома гілками: УПЦ КП, УАПЦ і УПЦ (МП). УПЦ КП і УАПЦ пожертвували пріоритет визнання з боку Вселенського православ'я віддавши превагу у процесу націє - та державотворення. І УПЦ КП, і УАПЦ розраховували стати "єдиною національною церквою" за допомогою держави, і за її політичної підтримки набути канонічного статусу [релігійний чинник у процесах націє та державотворення [17 с.72,73,74] .

Автокефальна Церква існує і розвивається як окремий організм на адміністативно визначеній території, тобто Помісна Церква є національною. Засади національності служать основою, що забарвлює релігійне життя кожного православного народу своєрідним характером наповнення культової практики. Патріотизм стає морально-етичною категорією. У ортодоксальному християнстві усі члени Церкви визначаються рівними по вірі, бо ж сама Особа Іскупителя світу проголосила інтернаціональний характер єдиної, всесвітньої Церкви. Нехтування ж національно-культурною приналежністю, постановка національного індеферентизму переростає у спіритуалістичний космополітизм; матеріальне ж сприйняття людиною своєї національної належності породжує різні форми націоналізму (національне ідолопоклонство) і шовінізму. Найвищий ідеал Християнської Церкви - космополітичний. Церква єдина і незмінна в основах своєї науки, однак у формах свого історичного життя, вона, приймає й використовує ті форми людського життя, які походять із природної вдачі даного народу [18 с.108,109,110].

Український мистецтвознавець Д. Степовик, наголошує на тому, що третій етап відродження Українського Православ'я безпосередньо регламентований УПЦ Київського Патріархату, і ми приймаємо цей засновок (гіпотезу) [19 с.41].

10 липня 1992 року Статут Української Православної Церкви Київського Патріархату був зареєстрований органами державної влади України [3 с.437].

Отже, об'єднання УПЦ (МП) і УАПЦ було загальнозрозумілим актом з метою утвердження помісності Української Православної Церкви на міжнародному православному полі, засвідчило об'єктивну присутність у православному середовищі потужного та очевидного самостійницького потенціалу -- бажання влаштувати канонічне буття Української Православної Церкви на засадах автокефалії у самозрозумілій та логічній співдії з іншими помісними Православними Церквами.

Головні етапи інституціалізації УПЦ КП в період незалежності

Похожие статьи