Богослужіння Старого Заповіту - Священство як інститут божий

Для звершення богослужіння при скинії необхідно було вибрати потрібний клас глибоко віруючих людей, які не тільки звершували богослужіння а були й достойними посередниками між людьми і Богом, та стояли б на захисті інтересів істинної віри. Із всіх ізраїльських колін на таке відповідальне і святе служіння Богом було обрано коліно Левія, так як воно не порушило Завіту, даного Богом, і ревно захищало істинну релігію. Старозавітне священство було розділено на три чини -- первосвященичий, священичий і левитський. По велінню Божому, в первосвященний чин Мойсей возвів свого брата Аарона, а його синів поставив священиками [18, с. 195].

Первосвященик був заступником перед Богом за народ, і тому він у період богослужіння одягав на груди наперсник (чотирикутник із матерії з дванадцятьма різнокольоровими камінцями, за числом колін Ізраїлевих, на кожному із яких було вирізано по одному імені). Тільки первосвященик, одного разу на рік, мав право входити у Святеє Святих для кроплення жертвенною кров'ю кришки ковчега. В цей день він приносив жертву за гріхи всього Ізраїля. Первосвященик був головним охоронцем закону і стежив за його виконанням. Священики зобов'язані були підтримувати незатухаючий вогонь у скинії, приносити жертви, розпалювати куріння, возносити до Бога молитви народу і наставляти народ у Законі божім в законі Божім [17, с. 79].

Релігія Старого Завіту суттєво відрізняється суворим монотеїзмом і моральним характером. У ній один Бог пред'являє високі моральні вимоги до людини, що відчуває свою гріховність і немічність перед суворістю закону і чекає позбавлення і Викупителя. Такий характер відбивається на богослужінні і обрядах старозавітної релігії -- все присвячувалося спогадам великих справ Бога, а жертва приносилася не тільки у знак подяки Богові за добро, але й у свідчення віри у прийдешнього Спасителя.

Зокрема, можна виокремити періоди розвитку старозавітного богослужіння: за патріархальних часів і за підзаконних часів.

За патріархальних часів богослужіння складалося у жертвоприношеннях: "від плодів землі" (1 М. 4:3), "від своїх перворідних з отари" (1 М. 4:4), "з кожного чистого птаства" (1 М. 8:20). Молитва становила другу істотну частину патріархального богослужіння, а обрізання, з часів Авраама, було необхідною ознакою приналежності до вибраного народу Божого.

У підзаконні часи всі богослужіння й обряди були визначені законами Мойсея. Крім щоденного богослужіння в скинії, богослужіння здійснювалися за визначеними обрядами, також здійснювалися в особливі дні -- в суботу, на Пасху та свято Опрісноків, П'ятидесятницю, свято Труб, День Очищення, свято Кучок, Новий місяць та Ювілей. Жертви були точно визначені за значенням і за обрядом їх вчинення. Наприклад, жертва за гріх, жертва про злочин, жертва мирна і дар безкровний. Була обрана також ієрархія священиків, з різними правами і обов'язками, для здійснення богослужіння -- великі ієреї, священики і левити [19, с. 46].

Що собою являв богослужбовий спів старозавітних священиків?

Вперше на землі пісня Істинному Богу була оспівана ізраїльтянами, які дивовижним чином перейшли під проводом Мойсея Червоне море. Цій події безпосередньо передували і зумовили її дві найважливіші обставини: момент результату, тобто розрив із звичкою, що склалася, життєвою ситуацією, і вихід із неї за велінням Божим; дотримання Слова Божого і Його волі навіть до смерті, бо вступ ізраїльтян на дно моря свідчить про таку готовність. Без цих двох умов богослужбовий спів не може пролунати на Землі, і в цьому і полягає його корінна відмінність від музики, яка при різних обставинах може пролунати волею людини.

Вже говорилося про те, що богослужбовий спів, насамперед, є чин, або порядок, а порядок є дотримання Божественного Закону. Ось чому до отримання Мойсеєм заповідей Божих і дощечок Заповіту богослужбовий спів просто не міг існувати на землі. Виконуючи Закон і підкоряючись Божественному Порядку, людина уподібнюється ангелам, а в силу того, що спів є невід'ємною частиною ангельської природи, людина отримує здатність співати пісню Богу [20, с. 85].

Слід врахувати, що як Закон, отриманий Мойсеєм, є тільки прообраз дійсного Закону, так і спів, породжений виконанням цього Закону, є спів старозавітний, слабкий відсвіт співу ангельського і лише підготовка до співу євангельського. Неповнота ж старозавітного богослужбового співу полягала в тому, що це не було ще богослужбового співу в повному розумінні цього слова, але лише музика, що використовувалась раніше в язичницьких культах і залучена нині до служіння Істинному Богу. За поясненнями святих отців, це було допущено з поблажливості до духовної немочі старозавітної людини, а також для того, щоб відвернути її від спокусливої пишноти язичницьких культів.

У Старому Завіті можна знайти цілий ряд свідоцтв про використання магічно-екстатичної природи музики. Так, сонм пророків, що зустрівся Саулу після помазання Самуїлом, пророкував, уводячи себе в екстатичний стан за допомогою звуків арфи, бубна, сопілки та цитри. За гри Давида на гуслях злий дух відступав від Саула. Господня Рука торкалася Єлисея-пророка, пробуджуючи в ньому пророчий дух, коли спеціально званий гуслист грав на арфі. Музичні звуки могли впливати не тільки на душу людини, але і на неживі предмети, прикладом чого може служити падіння стін Йордану від звуків труб. У старозавітному співі можна знайти і містичну символіку чисел [9, с. 54].

Так, за тлумаченнями святих отців, в числі псалмів можна вбачати шановане євреями число П'ятидесятниці, складене з седмиці тижнів, а також вказівку на таємницю Пресвятої Трійці, через додаток до тих двох чисел (тобто "седмиці"- одне число, "седмиць"- інше) ще й одиниці для складання повного числа П'ятидесятниці, бо Пресвята Трійця складається з одного Божества в трьох Особах. Чотири начальника хору управляли чотирма хорами за кількістю чотирьох країн світу, яких повинні були досягати голоси співаючих псалми. Кожен хор складався з сімдесяти двох співаків, за кількістю мов, що утворилися від їх змішування під час будівництва Вавилонської вежі. У Старому Завіті можна зустріти навіть приклад ритуального танцю, бажаного Богу. Цим прикладом, як вже згадувалося, може служити танець пророка і царя Давида, що танцював та "танцюючого перед Господом" під час перенесення ковчега Заповіту [3, с. 69].

Це генетичний зв'язок старозавітного богослужбового співу з магічно-містичною природою музики, що споріднює його з деякими сторонами музики давніх язичницьких культів, закладений вже в самому Мойсеєвому законодавстві. Так, у постанові про дві срібні труби (хососрах) в Книзі Чисел можна прочитати наступне: "...засурміть тривогу трубами,- і будете згадані перед Господом, Богом вашим..." (Чис. 10:9). Тут явно простежується стародавнє уявлення про музику як про засіб, що нагадує вищі сили. До яких звертаються, або навіть пробуджує ці дрімаючі сили. У Єгипті знайдено зображення людини, що молиться Озирису з трубою в руках; у Китаї до цих пір, з тією ж метою, дзвонять у дзвіночки, прикріплені до статуї Будди. Проте, всі ці явища, властиві давнім східним культам, в старозавітному богослужбовому співі піддаються переосмисленню, і якби перетворюються силою істинності і законністю самого богослужіння, що дозволяє говорити не тільки про спорідненість старозавітного співу з музикою Стародавнього Сходу, але і про принципову духовну різницю між ними [14, с.100].

Відлуння цього розходження можуть бути помічені в тому, що якщо в Священному Писанні зустрічаються вказівки про притягнення ремісників або будівельників-сирійців, то абсолютно відсутні згадки про чужоземних співаків і музикантів. Про яскраву самобутність та особливості старозавітного співу свідчить також і 136-ий псалом. Але особливої разючої наочності протиставлення старозавітного богослужбового співу і давньої східної язичницької музики досягається у співі, був оспіваний отроками Седрахом, Мисахом та Аведнего, ввергнутими до печі огненної. Цей спів, не тільки є прообразом православного, євангельського співу, але і входить, поряд з іншими пророчими піснями, до складу самого православного богослужіння, що передбачає перемогу принципу розспіву над старою, чуттєвою природою музики, бо звуки "рога, сопілки, гітари, гусел, псалтиря та всілякого роду музики знарядь", що закликають до поклоніння золотому бовванові, і спів трьох юнаків, в піч до яких зійшов Ангел Господній, є наочні образи музики і богослужбового співу. Таким чином, спів Старого Заповіту як поєднує і містить в собі риси древньої магічно-містичної природи музики, так і передбачає і несе в собі деякі властивості нещодавно заповітного, подібного ангельському, співу. Ця подвійність і є відмінною рисою співу старозавітних священиків.

Всю історію старозавітного богослужебного співу можна умовно поділити на два періоди, які відокремлюються один від одного реформами царів Давида та Соломона. Перший період характеризується відсутністю професійних музикантів, бо співав, грав і танцював весь народ, не виключаючи і жінок, які брали активну участь у співі і танцях, зустрічаючи, наприклад, переможців, які повертались з війни, і вітаючи їх "з бубнами та хороводами". Майже кожна велика подія виливалась у масовий спів і загальний танець. Музика не знала поділу на релігійну та світську, бо в обраного народу Божого не могло бути справ і занять "не релігійних", чинених "поза" Бога. Звуки труб (хососр) і виголошували відправлення ковчега в шлях, і закликали на війну, і оголошували початок святкування, цілопалення або мирних жертв, лунали вони і в дні веселощів, і в дні тривоги, і, при всьому при тому, звуки сурм були нагадуванням про себе перед Богом, а сурмити в ці труби могли тільки священики, сини Аарона.

Це положення різко змінилося за царя та пророка Давида, при якому богослужбовий храмовий спів став професійним заняттям, здійснюваним спеціально навченими і поставленими на цю справу людьми. Вже при перенесенні ковчега Завіту в Єрусалим обов'язки кожного музиканта і місце інструменту були точно регламентовані. Так, "Гемана, Асафа та Етана грати на мідних цимбалах", вісім осіб повинні були грати на арфах "тонким голосом", шість - на цитрах "щоб робити початок", а Кенанія, начальник левитів, керував співом, "тому що був вправний у ньому". Сюди ж приєднуються сім священиків, які трублять у труби. Цей опис свідчить про цілком сформоване, розвинене і досить складне ансамблеве "музичення", що вимагає певної професійної підготовки [15, с. 296].

Але ще більшого розвитку професіоналізація богослужбового співу досягла за часів царя Соломона. З 38000 левитів 4000 були призначені храмовими музикантами, в обов'язки яких входило прославляти "Господа на музичних знаряддях, і які були розділені пророком Давидом "на черги за синами Левія, Для Гершона, Кегата та Мерарі". Далі відділив Давид "на службу синів Асафа, і Гемана, і Єдутуна, щоб вони провіщували на цитрах, арфах, і на цимбалах". "І було їхнє число з їхніми братами, вивченими співу для Господа, усіх розуміючих, двісті й вісімдесят і вісім". "Всі вони співали Господнього дому з цимбалами, з арфами та з цитрами в службі Божого дому, за вказівкою царя або Асафа, і Гемана, Єдутуна". Таким чином, 288 співаків і музикантів храму поділялися на 4 хори по 72 людини в кожному, і кожним хором керував один із чотирьох начальників хору. Поряд з цим членуванням мало місце ще більш дрібне членування на черги служіння, поділ всіх музикантів на 24 групи або черги по 12 чоловік у кожній для служіння в звичайні дні [30].

Під час освячення храму царем Соломоном до двомстам вісімдесяти восьми музикантам, очолюваних Асафом, Еманом і Идифуном, додалося ще сто й двадцять священиків, які трубили у труби, і були як один, який трубив, і співають, подати один голос на вихваляння і на Господа". Цей опис свідчить про те, що значний за розмірами і настільки різнорідний за набором інструментів та тембральною природою ансамбль звучав так злагоджено і організовано, як міг би звучати тільки один голос або один інструмент, а досягнуто таке могло бути тільки за умови певного рівня професіоналізму і майстерності. Приблизно такий же інструментально-співочий склад супроводжував і освячення храму за царя Єзекії. Єзекія ж ввів і стабільне забезпечення храмових співаків та їх сімей, що входять у число служителів, серед яких розподіляли "приношення, і десятину, і пожертвування, зі всією точністю", принесені у Господній дім.

Співаки та музиканти Єрусалимського храму являли собою якусь замкнуту касту, або клан, пов'язаний узами споріднення. Система керівництва і підпорядкування здійснювалася теж через спорідненість - від батька до сина, від старшого брата до молодшого брата. За часів царя Давида серед храмових музикантів були навіть і три жінки, дочки Гемана, "царського прозорливця", одного з начальників хору, однак сторонній особі, що не входить в "співочу" систему споріднення, неможливо було стати членом цієї закритої корпорації. Храмовим співаком можна було тільки народитися, і, народжений у цьому званні, повинен був присвятити цій справі все своє життя. У функції цієї родинно-професійній корпорації входило не тільки виконання встановлених співів і створення нових, але й навчання і виховання молодих півчих, що здійснювалися виключно на підставі родинного зв'язку і передачі знань "з вуст у вуста". Об'єднання храмових співаків-музикантів являло собою єдиний організм, який одночасно виконує роль і творця, і виконавця, і педагога, і учня, а краще сказати, якусь замкнуту, досконалу систему, яка сама себе забезпечує і яка гарантує надійне збереження традицій богослужбового співу "за наказом Давида та Гада, царевого прозорливця, та пророка Натана, бо в руці Господа наказ, що йде через пророків Його. Таким чином, можна стверджувати, що спів Єрусалимського храму був співом Богом даним і Богом встановленим, а співаки храму були Божими обранцями, покликаними до збереження і передачі традицій цього співу [7, с. 124].

Тут знову можна побачити залежність самого існування богослужбового співу від виконання волі Божої і від проходження встановленого Ним Порядку. Так, юдеї, відступивши від Бога, втратили здатність співати пісню Бога, і, сидячи на берегах вавилонських річок, гірко вигукували: "Тому що заспіваймо пісню Господню на землі чужій?" (тобто на землі беззаконня, бо беззаконня і є чужим Богу). Після повернення з полону в Єрусалимі знову зазвучала пісня Бога, і хоча вона не була вже такою грандіозною, як раніше (в освяченні Другого Храму брали участь 128 храмових музикантів), все ж це був справжній богослужбовий спів, встановлений Господом через пророків Його. Часте відступництво юдеїв від Бога і їх невірність послужили причиною того, що той рівень, на якому знаходився храмовий спів у період свого розквіту, пов'язаного з ім'ям царя Соломона, вже більше ніколи не був досягнутий, хоча богослужіння і продовжувало поповнюватися новими піснями. До таких піснеспівів можна віднести, наприклад, заключну частину книги пророка Авакума, бо в ній містяться музичні вказівки, які свідчать про те, що вона виконувалася як псалом в храмі при богослужінні. Очевидно, для співу ж призначалася і книга пророка Наума, причому спочатку вона співалась самим пророком [6, с. 280].

Особливу проблему в історії старозавітного богослужебного співу являє собою біблійне акцентне лист. Мовні акценти, які мають специфічні графічні форми фіксації (графеми), підрозділялися на дві групи: прозаїчну і метричну. Назва другої групи акцентів "Neime hamigre" (текстові знаки благозвучності), з усією очевидністю, вказує на їх музичне значення.

Богослужіння Старого Заповіту - Священство як інститут божий

Похожие статьи