Метаконцептуальний рівень осмислення проблеми часу

МЕТАКОНЦЕПТУАЛЬНИЙ РІВЕНЬ ОСМИСЛЕННЯ ПРОБЛЕМИ ЧАСУ

Стаття присвячена розгляду передумов тих чи інших трактувань проблеми часу, питанням оцінки їхньої істинності. Показано роль художніх уявлень про час і інтуїцій, їхнє втілення в німецькій класичній філософії. Робота має концептуально-методологічний характер.

Розуміння проблеми часу можливе тільки за умови залучення до її розгляду всієї цілісності духовної культури, а не одного фрагмента культурно-історичної та соціальної діяльності, навіть такого всеосяжного, як, наприклад, сучасне наукове знання.

Будь-яка однобічність тут, у цій абстрактній сфері, призводить до неминучих втрат з наслідками, що стосуються, зрештою, безпосереднього практичного життя. Ми приходимо до розуміння необхідності розгляду позалогічних форм експозиції (за вдалим виразом Гайдеггера) цього питання, яке не "розгортається", у буквальному розумінні, послідовно, від одного положення до іншого, подібно до клубка ниток, а, швидше, конкретизується, насичується змістом, стає "щільнішим". Такий "об'ємний розвиток" об'єкта є результатом досягнення ним певної цілісності, яка задається (фіксується) правильним вибором початкових визначень.

Вихід на так званий метаконцептуальний рівень аналізу є завжди неоднозначним і суперечливим, оскільки потребує заглиблення у позалогічну домінанту теорії, де проста доказовість не може використовуватися з тією ж ефективністю, що й у процесі отримання аналітичного знання. Регрес у нескінченність щодо основ аналізу, початкових принципів та підходів має бути розірваний, але не простим довільним і випадковим його припиненням, а дійсним і обгрунтованим виходом за свої межі. Необхідно досягти безумовного фундаменту, і ступінь його абсолютності забезпечить стійкість загальних поглядів і концепцій, що базуються на ньому.

Чи можна говорити взагалі про таке підгрунтя, яке мало б всесвітнє космічно-універсальне значення і виступало справжньою субстанцією буття як такого? Негативна відповідь випливає з багатьох причин, серед яких досить навести одну: реальність такої глибини і конкретності не може бути окреслена словами і термінами буденної поточної і абстрактної реальності - саме тому, що вищий рівень неможливо адекватно висловити через низький.

Можливо, більш правильним буде вважати, що опрацьовані в умовах макродосвіду уявлення, якими б універсальними вони не здавалися, є такими лише через психологічну схильність до них і мають цілком обмежену сферу дії. Дуже часто такі уявлення є тільки наші звички і нічого більше. Ми ж говоримо про світ людського буття, тобто про такий модус універсуму, як людський світ, і шукаємо безумовного підгрунтя саме щодо цього світу. Таке завдання цілком може бути здійснене, принаймні, для теоретичного мислення філософа.

Підгрунтям у даному випадку є людська культура - не взагалі, звичайно, все різноманіття культурних феноменів, а в першу чергу її ідеально-теоретична підоснова, з якою і потрібно встановити зв'язок.

Чому надається перевага саме цій концепції? Адже серед теоретичних побудов різних філософів у різні епохи можливо було б обрати й інший погляд. Взагалі, обговорення самих підстав будь-яких теоретичних уявлень виходить за межі останніх. Проте ця відома теза, що справедлива для природничо-наукових теорій, у разі побудови філософської концепції стає незадовільною. Підстави самі повинні бути усвідомлені в їх різноманітному і, разом з тим, необхідному зв'язку. Побудова філософської системи не відбувається формально-дедуктивним чином, і тут ще абсолютно недостатньо зовнішньої логічної стрункості і несуперечності. Украй бажано усвідомлювати, чому, власне, вірний саме цей відправний пункт, а не інший, чим обумовлена його істинність, чи не має вона скороминущий характер, чи не несе на собі відбиток тимчасовості? Наявність такої тимчасовості, що давно зітліла в собі, є непорушним фактом, і він є абсолютним, має відношення до будь-якого твору, будь-якої конкретної праці, будь-якого результату через їх завершений характер.

Оскільки це так, то питання краще поставити інакше: чому прийнятий відправний пункт приймається як істинний?

При з'ясуванні витоків, генези стверджуваних уявлень, посилання на вислови (наприклад, Гегеля) як на основоположні обумовлено їх безумовною глибиною і ретельною продуманістю. Вони підводять своєрідний підсумок всьому попередньому позитивному розвитку філософської думки, узагальнюючи і піднімаючи на нову висоту її найістотніші досягнення. Наявність таких "підсумкових визначень, які мають величезну змістову наповненість", значно полегшує роботу щодо розробки філософської проблематики. Але для того, щоб не перетворити живе визначення або вислів на мертву догму, потрібно постійно звертатися до витоків (початкового контексту) для їх конструктивного і неупередженого аналізу.

Проведення такого аналізу потребує, у свою чергу, критерію для нього. Чи можна отримати його з природничо-наукового знання? Ні, оскільки це знання є знанням кінцевого матеріалу, обмежене досвідом або ж пов'язане з альтернативністю описів, із конвенцією, і довести якесь філософське положення за його допомогою неможливо. Тим більше неможливо, якщо ми пригадаємо і неможливість застосування самого поняття доказу в його звичайному розумінні. Безумовно, не викликає сумніву факт, що розвиток філософії так чи інакше корелює із розвитком науки. Якщо звернутися до історії філософії, то і тут навряд чи можна говорити про асимптотично рівномірне наближення до об'єктивної істини з часом - у будь-яку епоху можливо знайти як прозорливі, випереджаючі вислови, так і помилки, тим більше що й ті, й інші абсолютні лише в дуже вузькому значенні. До того ж, іноді вони міняються місцями! Для того, щоб розрізнити їх з максимальною вірогідністю, вже потрібно мати відповідне мірило.

Отже, ні історія розвитку науки, ні техніки, ні навіть філософії, мабуть, не може кардинально допомогти у проблемі адекватного осмислення витоків наших переконань, хоча і має, безумовно, найближче до них відношення. Близьке, але не вирішальне.

Специфіка філософського знання полягає в тому, що воно грунтується на двох способах осмислення світу: суто науковому і художньому, або, у дещо іншій площині, дискурсивному і інтуїтивному. Не заглиблюючись у проблему взаємовпливу і взаємовідношення цих моментів процесу пізнання, відзначимо не меншу значимість художнього типу мислення порівняно із суто логічним, природничо-науковим для самого пізнання і не меншу його здатність до усвідомлення істини. Е. Л. Фейнберг про це говорить так: "...Мистецтво руйнує монополію логічного мислення, монополію, яка інакше вела б до повної безпорадності інтелекту. Тим самим мистецтво робить людину здатною до достовірно наукового, повного пізнання і матеріального, і духовного світу" [15, c.87-88].

Визначна роль мистецтва для опрацювання найглибших і фундаментальних наукових теорій і перетворення існуючої парадигми є добре відомою і не раз наголошувалася у літературі. Цінність сформованого художнього бачення є особливо важливою в опрацюванні первинних, ще незрозумілих і нестійких образів, що несуть у собі приховану інформацію, яка розгортається надалі в теорії. Це і є етап інтуїтивного прориву до розуміння якісно інших принципів, етап затвердження світоглядних сторін пізнавального процесу. "Мистецтво дає пізнання того, як логічно недоказове може бути неухильно правильним, яким чином необгрунтовуване, інтуїтивне рішення є раціональним, як не доказове логічно і навіть таке, що суперечить переконливому дискурсивному міркуванню, здатне бути набагато справедливішим і вірнішим, ніж це міркування" [Там само, с. 125].

Отже, довіряючи художнику (а не тільки досліднику природничих галузей), ми наблизимося до цілісного, багатовимірного, синтетичного погляду на світ, який є повнішим і вірнішим, ніж узята відокремлено (і абсолютизована!) сума природничо-наукових уявлень.

Щодо нашої теми, з наведених міркувань випливає, що філософська концепція часу і простору повинна пов'язувати науковий розгляд із їх художнім виразом. Культурно-історичний зміст цих категорій, відтворений засобами мистецтва, не є чимось побічним, необов'язковим і неістотним для їх об'єктивного вивчення. Більше того, тривалий розвиток у галузі образного мислення зумовив багату практику використання поняття часу, і якраз ця практика отримала в першу чергу своє узагальнене відображення у гегелівських визначеннях. У них час розуміється як провідний аспект зв'язку простору і часу, отже, ці визначення "процесуальні". Такий зв'язок наукової і художньої традицій дозволяє подолати однобічність окремих підходів: химерний політ фантазії художника тут має тверду земну основу продуманого емпіричного знання.

Не кількісне, зовнішнє, застигле, - стверджує художник, звертаючись до теми часу, - а рухоме, мінливе, сутнісне, яке залишає далеко позаду ще недавнє природничо-наукове тлумачення часу.

Для конкретизації даних міркувань звернімося до теми простору і часу в творчості Гете. Тут ми наслідуватимемо праці видатного ученого-філолога М. М. Бахтіна. До кола його зацікавлень, крім усього іншого, ввійшло питання про час і простір як основні координати художньої картини світу (теорія хронотопу). У найвідомішій збірці його робіт [1] вперше публікуються матеріали до книги, що не збереглася: "Роман виховання і його значення в історії реалізму", в яких багато уваги приділено темі часу.

Отже, на думку М. Бахтіна, Гете досяг однієї з вершин осмислення історичного часу. Його відрізняла яскрава здібність до цілісного осягнення світопорядку як динамічної цілісності на основі суто наукових досліджень. Немало сил він витратив для затвердження ідеї розвитку в природничих науках.

"Проста, просторова суміжність явищ, - пише М. М. Бахтін, - була для Гете глибоко чужою, він насичував, пронизував її часом, розкривав у ній становлення, розвиток, розносив суміжне в просторі по різних тимчасових рівнях..." [Там само, с. 220].

Нам важливо виявити тут наголос на інтенсивній, темпоральній компоненті в єдиній просторово-часовій формі існування матерії, оскільки необхідно визначити, що в цій формі є провідним мотивом, а що - підпорядкованим: сукупність видимих різних застиглих просторових конфігурацій чи ж внутрішньоприхована процесуальна природа реальності?

Ось ілюстрація до бачення становлення з "Подорожі до Італії" Гете: "Гори для наших зовнішніх відчуттів залишаються нерухомими у своєму одвічному вигляді. Ми вважаємо їх мертвими, тоді як вони застигли; ми думаємо, що вони не діють, тому що вони перебувають у спокої. Але вже давно я не можу утриматися, щоб не приписувати більшу частину атмосферних змін саме їх внутрішній, тихій, таємній дії" [Там само, с. 221].

Зовнішня нерухомість, статика тут є малоістотною і взагалі не існує. Цей незмінний фон прийшов "у більш істотний і більш глибокий рух, ніж яскравий, але периферійний рух атмосфери, він став діяльним, більше того, в нього, у цей фон, і втілився справжній рух і діяльність" [Там само, с. 221].

Для Гете все, що видається нерухомим, залучається до становлення, "просякнуте часом": твердий фон стає істотним носієм руху, а разом з ним і сам простір, і час набувають істотного, а не просто нерухомо-зовнішнього, кількісного ньютонівського ставлення до матеріального світу.

Характерна особливість гетевського бачення історичного часу відображена в утвердженні необхідного зв'язку часів, що дає повноту часу: творчо-дієве минуле, визначальний теперішній час, разом з цим теперішнім часом певним чином зумовлює майбутнє [Там само, с. 226]. Отже, ми бачимо, що для простору і часу є характерними не просто стосунки байдужого сусідства, а сусідство взаємно залежне, злагоджене, що містить у собі зв'язок і розвиток, що далеко виходить за межі простої кількісної визначеності, куди його намагалося укласти теоретичне природознавство епохи.

Цей необхідний зв'язок (отже, і перехід, становлення) став організуючим центром гетевського відчуття часу. Ця необхідність об'єднує минуле, теперішнє і майбутнє, вона далека від простого лапласівського детермінізму, є матеріально-творчою і історичною [Там само, с. 233].

Вихід на творчий, перетворювальний початок - інша найважливіша компонента нового розуміння часу. Взаємозв'язок творчої діяльності людини та історичного часу у Гете простежується чітко, в цьому полягає зерно подальшого розуміння глибокого проникнення категорій творчості і часу, яке, зрештою, визначає саму природу часу.

Основні риси гетевського розуміння часу такі: уявлення про "густий, матеріалізований" час та інтенсивний простір; нерозривний зв'язок часів, їх злиття (минулого з теперішнім часом) і невід'ємність від простору; творчо-активний характер часу [Там само, с. 235].

"Все є інтенсивним в світі Гете, - пише М. М. Бахтін, - у ньому немає нерухомих, застиглих місць, немає незмінного тла. З іншого боку, цей час у всіх своїх істотних моментах локалізований у конкретному просторі. Все в цьому світі - часопростір, справжній хронотоп" [Там само, с. 236].

Поняття "часопростір", нерозривність простору і часу, їх матеріальна наповненість, загальність і реальність становлення, розвитку - ось квінтесенція художнього проникнення у проблему часу. Наскільки ці уявлення є яскравими, насиченими, глибокими, про це ми можемо впевнено говорити з висоти нашого знання - суто математичного тлумачення часу і простору сучасного Гете та сучасного природознавства! Останнім часом стає особливо зрозумілим, що це нове бачення Гете не є відірваною від реальності фантазією поета і вченого. В ХХІ століття відбувається утвердження саме подібних поглядів - вже на власне науковій основі, в нових інтернаукових дисциплінах, що виникають на зіткненні класичних галузей науки.

У своєму філософському вигляді ця культурно-історична традиція осмислення часу була втілена німецькою класичною філософією. Істотність становлення, еволюції в проблемі часу підкреслювали Фіхте, Шеллінг. Гегель надав художнім уявленням і інтуїціям (з урахуванням і наукових даних про час) понятійної форми, що дозволяє здійснювати їх послідовний аналіз і розвивати в руслі достовірно філософської традиції (філософія природи).

От чому, з'ясувавши витоки подібних тверджень про час, їх невипадковий характер, можливо, і потрібно покласти їх в основу подальшої розробки проблем простору і часу.

Розглянемо тепер більш широко вихідні моменти ототожнення різноманіття (гіпотетичного) просторово-часових форм існування матерії з різноманіттям форм руху матерії, її структурних рівнів. Так виникають уявлення через реалізовану специфіку організації на кожному рівні, про хімічний, біологічний, геологічний, соціальний та інші часи (простори). Фізичний час (простір) розмежовується на чотири типи залежно від провідної у даній сфері взаємодії. Література, присвячена такій постановці питання про форми часу (простору), досить різноманітна [5, 8, 9, 10].

Підгрунтям такого розгляду є цілком прийнятна думка: "Діалектико-матеріалістична розробка класифікації типів часу пов'язана передусім із виокремленням об'єктивного фундаментального принципу її побудови....Діалектичний зв'язок змісту і форми і є інтегрувальним принципом класифікації типології часу" [9, с.124-125].

Проголошений принцип потребує розвитку. Узятий сам по собі, без контексту, він є абсолютно абстрактним. І ось тут можливе виділення різних шляхів цього розвитку і, як результат, різні висновки. Потрібно уважно розібрати, що є формою і змістом, яким є їх справжній взаємозв'язок. Весь цей необхідний матеріал вже отримано в історії філософії - Гегель ці категорії розглянув з необхідною повнотою.

Повне розчинення просторово-часової форми існування матерії у формах її руху, проведене так безпосередньо (у даній концепції), як на нашу думку, є абсолютно необгрунтованим. Тут відсутня необхідна сполучна ланка між початковим принципом і кінцевим висновком. А саме не доведена достатність зміни змісту матеріального руху, що відбувається у межах своїх традиційних форм (фізичної, хімічної і т. д.) для зняття існуючої просторово-часової форми. Із того, що така достатність комусь видається наочною, ще не постає її істинність. Відбувається ж цей логічний стрибок через недостатню увагу, що приділяється необхідному попередньому вивченню сутності простору і часу. Адже, перш ніж займатися класифікацією, дослідник, врешті, повинен знати, що збирається класифікувати, а сам об'єкт класифікації тут зовсім наочно не присутній.

В даному випадку потрібна послідовна філософська аксіоматизація змісту цих категорій. У розглянутій концепції аксіоматизація присутня, але здійснюється так, що повністю зникає специфіка просторово-часової форми організації матерії стосовно її руху.

Як граничний вияв занадто розширеного тлумачення (що призводить до втрати категоріальної сутності простору і часу і доходить до прямого абсурду) доводиться розцінювати позицію Г. А. Саакяна, який стверджує, що "ускладнення часу пов'язано із збільшенням елементів структури. Наприклад, водень складається з двох елементів, він, отже, має два часи - час протона і час нейтрона. Атом кисню має 16 нуклонів, тобто він має 16 часів. Структура атома урану складається з 238 нуклонів, отже, має 238 часів" [12, с. 56-57]. Чим ці "часи" відрізняються один від одного, Г. А. Саакян не пояснює.

Ситуація із введенням множинних часів нагадує схоластично-средньовічний спосіб пояснення явищ, коли кожному явищу приписувалася якась особлива "сила", відповідальна за його протікання.

Дослідження, присвячені філософському аспекту теми простору і часу, часто зводяться до спроб аналізу їх соціальної форми, припускаючи в останній максимально розвинену просторово-часову форму, багату насиченість змісту, що найлегше піддається виявленню і з'ясуванню. Але такий підхід не може бути визнаний переконливим і плідним, оскільки він спирається на два неявні постулати, істинність яких є досить сумнівною:

А) простір і час є абсолютно тотожні функціонали руху; Б) ці функціонали мають наочну субстанціально-опредметнену, речовинну форму окремого.

Поняття функціонала використовується тут тому, що сам рух є функцією матерії. "Абсолютно тотожний" означає безперервне, без жодних розривів і відхилень повторення усіх контурів (особливостей) матеріального руху. Тобто простір і час мисляться, якщо долучити образності, як абсолютно прозорий і невагомий одяг, накинутий на вже наявний зміст. Вся ця побудова надзвичайно нагадує одяг одного короля з казки. Наслідком такого контурного уявлення якраз виступає розчленовування якісних форм простором часу за формами руху енгельсівської класифікації.

Із простого подвоєння важко вилучити щось суттєве, і просторово-часова специфіка існування тут присутня суто номінально, від неї залишається тільки назва.

Другий постулат все ж таки намагається вдихнути життя у дану уявну конструкцію, але робить це брутально-порівняльним способом, за аналогією, уподібнюючи розвиток простору і часу до розвитку якогось окремо взятого тілесного утворення.

Джерелом обох постулатів є поєднання єства та існування, абстрактного і конкретного. Соціальна форма є дійсно найрозвинутішою формою руху у макроумовах, проте з цього випливає, що вона найпридатніша для дослідження сутності самого розвитку, а не просторово-часової форми його розгортання.

У розглянутому "соціологічному підході" є вада, яка руйнує всю побудову. Це нехтування першим етапом пізнання - живим, осмисленим спогляданням наявних уявлень і логіки їх трансформації, а також ухвалення тільки перших абстракцій простору і часу та ще цитатного характеру в якості останніх, досить конкретизованих.

Ряд авторів висловлюють сумнів у правомірності ототожнення форм часу і руху, принаймні, в існуючому варіанті і відзначають необхідність не постулативно-декларативного затвердження форм часу, а їх змістового аналізу [6, 11, 13 та ін.].

Істотним є те, що, незважаючи на свої непомірні масштаби, концепція множинності форм часу (відповідно до руху) починає руйнуватися зсередини, активні її прихильники відзначають принципові труднощі [4, с. 20] і прямо відмовляються від неї [2, с. 81-82].

Не заперечуючи, що зрештою форми часу визначаються типом руху, останній може бути виділений не за функціональною ознакою (фізичний, хімічний і т. д.), а за хроногеометричною - відстанню, яка тісно пов'язана з відповідним характерним рухом і часом, підрозділяючи всю матеріальну ієрархію на мікро-, макро - і мегасвіт. Форми часу і простору, таким чином, розглядаються тут у ширшій перспективі, оскільки функціональне різноманіття структурних рівнів матерії є розщеплюванням одного хроногеометричного рівня, який є у такому уявленні базою для функціональних надбудовних змін.

І тут ми знову стикаємося із необхідністю попереднього визначення сутності простору і часу (метаконцептуальний аспект): якщо зарахувати їх зміст до фундаментальних сторін буття, то переважає хроногеометрична ознака (якісна зміна форм простору і часу в мікро-, макро - і мегасвіті та відносна однорідність усередині кожного рівня), якщо ж вважати їх зовнішньою, кількісною, "формальною" стороною матеріального руху, тоді природно прийняти функціональну інтерпретацію. Обидва погляди розвинуто у філософській літературі.

Для висвітлення проблеми необхідно зробити ще один крок і показати внутрішню обумовленість різних підходів і концепцій (не тільки щодо питання про форми часу, але і про природу часу), їх залежність (достатньо жорстку) від скінченного числа передумов, що формуються у найширшому культурно-світоглядному контексті. Ці передумови залишаються тлом, на якому окреслюється та чи інша проблема, задача, вимога і т. д. Тло схильне до змін, воно динамічне, одна і та ж за формою задача може набувати істотно різного змісту. Це слід пам'ятати, коли ми намагаємося порівнювати концепції, що виникли в різних культурно-історичних умовах, або коли прагнемо зрозуміти філософський текст минулої культури, з якою вже неможлива пряма взаємодія.

Передумови, що однозначно визначають концепції, які виходять з них, рідко самі опиняються у полі зору - саме через свій передувальний характер.

Отже, як ми з'ясували, передумов дві, і вони діаметрально протилежні. По-перше, можна спочатку підходити до простору і часу з погляду припущення глибини та істотності їх змісту, їх визначальної залученості до процесів не тільки людського життя, але до загального космічного колообігу. Тут, отже, ми маємо як предмет дослідження фундаментальну і провідну складову всіх аспектів буття, у зв'язку з чим природно виникає тема незборимої долі - фатуму. Доля визначає буття всього існуючого, і її нікому, у тому числі і богам, уникнути неможливо. Олімпійські боги не владні ні над майбутнім, ні над минулим: навіть боги не можуть зробити того, що було таким, що не було, - вважали давні греки.

Розуміння, навіть, швидше, відчуття часу як всепроникної і безособової сили, якій ніщо не може протистояти, становить провідну тему давньогрецької міфології. На Близькому Сході тема часу також насичена переживанням її як основи буття (це добре видно в текстах Ветхого Заповіту), але це вже така основа, яка сама, у свою чергу, має вкоріненість - у Богові. Час залишається незбагненною силою, що ставить межі і терміни буттю, але це вже не сліпа сила, а Провидіння, воля Бога.

Автори Ветхого Заповіту постійно підкреслюють плинність людського життя, його суєтність:

"Бо зникли, як дим, дні мої..." [Пс. 101, 4];

Або:

"Ми втрачаємо літа наші, як звук. Днів наші сімдесят років, а за більшої міцності вісімдесят років; і найкраща пора їх - праця і хвороби, бо минають швидко, і ми летимо" [Пс. 89, 9-10].

Ще порівняння:

"Дні людини як трава, як цвіт польовий, так він квітне. Пройде над ним вітер, і немає його, і місце його вже не впізнає його" [Пс. 102, 15-16];

"Дні мої швидші за гінця - біжать, не бачать добра; мчать, як легкі човни, як орел прагне на здобич" [Іов, 9, 25-26];

"Людина, народжена жінкою, короткоденна і насичена печалями. Як квітка вона сходить і облітає; тікає, як тінь, і не зупиняється [Іов, 14, 1-2].

На ранніх етапах розвитку античної культури в різних регіонах - і в Греції, і на Близькому Сході - з'явилася антитеза тимчасового і вічного, поточного часу і Вічності. Але помилково робити висновок про ілюзорність першого і єдину значимість другої. Такий висновок припускає роз'єднаність їх смислового наповнення, тоді як в наведених висловах стверджується тільки марність людських зусиль вловити вислизаючий час, зрозуміти його внутрішню законодоцільність, протистояти йому. Час в екзистенціальному розумінні є ніби відблиском Вічності, він є сама Вічність, інакше кажучи, Одкровенням, що відкривається у кінцевому наявному існуванні.

Час як найглибша основа буття може бути відчутий і представлений фундаментальним елементом (першоелементом!) культури - це відбувалося в різні епохи і у різних народів. На такому етапі свого розуміння час насичений, зрозуміло, суб'єктивізмом і проникливо-особистісним відношенням. Тут немає поділу на суб'єкт і об'єкт, присутнє, отже, синтетичне відношення - не до-"суб'єкт - об'єктне", а над-"суб'єкт - об'єктне", бо створювати культуру здатна тільки особа, що перевершила свою роз'єднаність. Але, як наслідок цього, немає і повної доказовості такого розуміння. Це не зменшує саме по собі істинність спів-переживання даного феномена, адже недоказовість, очевидність деяких положень - аксіом є обов'язковою частиною будь-якого доказу".

А час і простір є саме передумовою (в буквальному розумінні: передумовою, тобто, до всяких наочних посилань) процесу доказу як такого, оскільки вони несуть у собі ідею послідовності, елементарного порядку. Цю обставину покладено в основу кантівської інтерпретації простору і часу як апріорних форм чуттєвості. Разом з тим, ідея послідовності і порядку не становить усього змісту поняття часу і простору, а є тільки його логічним корелятом, математичним образом.

Як умова, що передує процесові доказу, простір і час виступають як просторово-часові відношення. Необхідно розуміти, що простір і час як такі не є тим самим, що і просторово-часові відношення - останнє є абстрактним моментом першого. Цей абстрактний момент у методиці наукового дослідження домінує і закриває собою зміст, який не піддається прямій математичній формалізації. Можна сказати і так: до кола природничо-наукового розуміння потрапляє саме та частина багатоманітного змісту просторово-часового аспекту буття, яка може бути певним чином формалізована. Оскільки фізика Галілея-Ньютона не потребувала більш серйозного підходу до простору й часу, ніж їх елементарне вимірювання, то її концептуальний фундамент обмежений розумінням цих категорій як кількісно-зовнішньої визначеності, як механічної сукупності кубічних метрів і годинника.

У зв'язку з цим важливими є два зауваження Енгельса. Він пише: "Ми знаємо, що таке година, метр, але не знаємо, що таке час і простір! Неначе час є щось інше, ніж сукупність годин, а простір - щось інше, ніж сукупність кубічних метрів!" [16, с.550]. Та інший вислів: "Наскільки високо природознавство першої половини ХVII століття підіймалося над грецькою давниною за рівнем своїх пізнань, і навіть щодо систематизації матеріалу, настільки ж воно поступалося їй відносно ідейного оволодіння цим матеріалом, щодо загального погляду на природу" [Там само, с. 349].

Слід звернути увагу на суперечливість: перший вислів затверджує погляд ньютонівської механіки на природу простору і часу як абсолютно зрозумілу і незаперечну, чому сприяє її форма риторичного питання, а другий висловлює законний сумнів щодо глибини "загального погляду" класичної фізики. Але загальний погляд заторкує самі основи буття, і з нього неможливо вилучити інтерпретацію простору і часу. Таким чином, звідси випливає, принаймні, необхідність уважно прислухатися до того, що говорить про цей предмет "грецька давнина", яка є досить далекою від тривіальних годин і метрів.

На жаль, у Енгельса не вийшло продуктивного діалогу науки і античного світогляду - можливо, тому, що в епоху пари і електрики, багато в чому самодостатньо і помітно спаплюжену ідеями революційного оновлення, були вражаючими видимі зміни в житті, привнесені новою формою суспільної свідомості, і, віддаючи належне - на словах - античній культурі, ще було складно зіставити глибинну роботу достовірно філософського мислення і експериментально-теоретичну діяльність ученого, який ледь торкнувся першого, зовнішнього рівня дійсності, сповнений необгрунтованих зазіхань на володіння всією істиною буття.

Отже, від одного погляду на простір і час як фундаментальні визначальні структури буття і Мислення1 ми прийшли до іншого переконання, яке тлумачить простір і час тільки як відношення між речами з боку їх визначеності і послідовності існування. Це є уявлення простору і часу як абстрактних, зовнішньо-відчужених, кількісно-вимірних форм буття.

Таким чином, протилежний погляд тлумачить зміст даних категорій переважно як зовнішню, кількісну сторону матеріального буття, розглядає їх як "форми координації", "універсальні кількісні визначення буття" [10, с. 87]. Як правило, таке розуміння логічно зумовлює абсолютизацію кількісних характеристик - протяжності і тривалості. Це відбувається, по-перше, внаслідок визнання універсального (але не фундаментального) характеру простору і часу, а по-друге, через обмеження всього різноманіття форм простору і часу простим кількісним різноманіттям, як би широко останнє не розумілося.

Неможливо погодитися із абсолютизацією жодних властивостей простору і часу. Уявна непорушність і атрибутивність тієї чи іншої ознаки рано чи пізно виявиться порушеною і потребує подолання. Саме тому до філософського визначення не повинен входити перелік властивостей. Локк, наприклад, пише: "Матерія є протяжна щільна субстанція..." [7, с. 496]. Те, що властивості щільності та непроникності не є атрибутами матерії, переконливо продемонструвала криза у фізиці на межі ХІХ-ХХ століть. Та ж сама доля, мабуть, очікує і категорії протяжності і тривалості.

Щодо двох розглянутих інтерпретацій абсолютно недостатньо сказати, що одна з них "правильна", а інша, відповідно, "неправильна", помилкова. Філософія взагалі уникає категоричності, за рідкісним винятком - наприклад, самого наведеного твердження. Існують різні виміри істини, тому частка істини є, практично, у будь-якій позиції, якщо тільки вона не сформульована безглуздим чином. Випадок такої прозорої фальсифікації ми не розглядаємо, оскільки тут йдеться про стійку культурно-історичну традицію, в якій згасають окремі, індивідуальні флуктуації.

Підхід до проблеми часу як такої, що містить сутнісну основу Всесвіту, природного і людського космосу, на певному етапі необхідно пронизати точною математичною думкою. Математична формалізація повинна, у свою чергу, проходити під знаком нескінченного руху конкретизації і поглиблення свого змісту. Потрібен, отже, всеосяжний синтез різних підходів, що проводиться так, щоб не відбувалося чужорідного і незаконного проникнення одного методу на територію іншого, що зазвичай відбувається з метою досягнення свого власного і єдиного домінування. Складність такого синтезу полягає в тому, що рівноправність підходів відсутня і завжди потрібен вибір на користь провідного. Тривіальне рішення - узяти від кожного його "позитивний зміст" - нездійсненний на практиці. Тому мало повторювати у вигляді заклинання: "Синтез! Синтез!", - треба пояснити, як його реально досягти? Як від декларації перейти до справжньої дійсності при тому, що декларації й ілюзії є частиною дійсності, щоправда, уявною частиною...

На сучасному етапі багатовікового розвитку філософського і природничо-наукового вивчення і осмислення просторово-часових форм матеріального буття існують всі можливості для опрацювання відповідного конкретного, повноцінно діалектичного поняття, і не у вигляді коротких визначень, а в послідовному і обгрунтованому, логічно зв'язному викладі з висвітленими початковими передумовами.

Розглянемо тепер, яким чином два виділені тлумачення природи простору і часу - фундаментальне і зовнішнє - реалізуються у різних концепціях. Фундаментальність і істотність змісту певного об'єкта мають на увазі його абсолютність, незалежність від певного кола матеріальних явищ. Абсолютність як така зберігається, звичайно, тільки стосовно цих рівнів і сама, зрештою, не є самовизначальною, а зумовлена більш глибокими матеріальними структурами.

Узята в граничному значенні, властивість фундаментальності означає повну незалежність від матеріального буття і, водночас, детерміацію останнього. Об'єкт, що характеризується такими ознаками, є субстанція. Простір і час, що розглядаються з погляду фундаментальності їх природи, несуть у собі, отже, аспект субстанціальності, абсолютності.

Із передумови фундаментальності також виходить динамічне уявлення. Дійсно, динамізм, узятий поки абстрактно, безякісно, означає не що інше, як абсолютну і миттєву змінюваність всіх елементів, так що вони, через повну нестійкість свого існування, виявляються тими, що стоять ніби за межами законів матеріального світу, які розкривають істотний зв'язок, закономірність, причинову дію і мають на увазі наявність не стільки зміни чого-небудь, скільки наявність інваріантних складових у цій зміні.

Динамічний погляд, що вважає єдино реальними події теперішнього часу, в якому все буття виникає і в ту саму мить зникає, виникає знов і знову тут же зникає - але вже з певною зміною свого змісту, означає, по-перше, граничний психологізм у сприйнятті часу і, по-друге, затверджує фундаменталізм відносно часу, оскільки чистий динамізм буття, його суцільна плинність є виразом невловимості внутрішнього механізму буттєвості, його непідвладності законам матеріального світу, які реалізують щось стійке у нескінченній зміні різних станів. Під внутрішнім механізмом буттєвості розуміється сукупність тих чинників, які зумовлюють цю безперервну плинність буття, тобто сам час.

Абстрактний динамізм становить пасивну фундаментальність: дія на нього з боку матеріального буття (аспект фундаментальності) відсутня, але також відсутній і зворотний вплив (пасивність).

Динамізм і субстанційність пов'язані, вони становлять зміст фундаментальності. Обидва ці аспекти складно усвідомлюються розумом, понятійно, оскільки несуть у собі суперечності: плинність базується на поєднанні в один час характеристик "є" і "не-є", субстанційність - можливість впливати і не відчувати зворотного впливу. Динамізм буття, разом з тим, усвідомлюється чуттєво, субстанційність є повністю розумовим моментом, тому можна сказати, що динамізм постає проявом дії субстанції, а субстанція, у свою чергу, є сутністю феномена безперервної зовнішньої плинності.

Тлумачення природи простору і часу як виключно зовнішньої, кількісної визначеності буття має на увазі перш за все наявність зовнішніх один для одного об'єктів, що знаходяться у певних відношеннях між собою і, отже, містять у собі риси реляційного змісту. Зовнішнє є межа, а остання реалізується як відношення. Реляційність припускає деяку стійкість цих об'єктів, можливість їх співіснування і, отже, статику матеріального світу. Стійкість і співіснування об'єктів береться в цьому підході в абсолютному значенні, не як швидкоплинний стан, але як основне, незмінне за будь-яких обставин.

Якщо в динамізмі наголошується на самому переході з одного стану в інший, на підйом з одного рівня на інший, то статичність, на противагу, акцентує на самих цих стійких станах-сходинках.

Таким чином, розглядаючи зміст виділених підходів щодо інтерпретації простору і часу, ми підійшли до формулювання основних філософських концепцій: статичної та динамічної, субстанційної та реляційної. Можливий і подальший розподіл їх на рівні і підрівні, конкретизування різних моментів цих концепцій. Так, реляційну концепцію спільно з екстенсивною (Декарт) слід зарахувати до більш загальної атрибутивної концепції. Істотним є те, що ми узяли ці теорії не самі по собі, а прийшли до них обумовленим чином, виділили їх першопричину, той постулат, наслідком якого вони є.

Наочну протилежність даних позицій не слід перебільшувати, їх зміст має властивість взаємного доповнення. Узяті ізольовано одна від одної, вони фіксують тільки абстрактні моменти змісту категорій простору і часу, і продуктивна теоретична робота у напрямі їх дослідження полягає у глибокому з'ясуванні сутності і характеру їх діалектичної єдності.

Завдання, таким чином, полягає в немеханічному поєднанні виділених сторін у межах єдиного синтетичного підходу. Для його вирішення необхідно зробити ще один крок від наслідків до причин і побачити те реальне підгрунтя, осмислення якого призводить до таких різних поглядів, що є взаємно заперечуваними.

Всі окреслені риси постають не ізольованими, а висвітлюють ту або іншу сторону єдиного об'єкта, корелюють з таким феноменом, як матеріальний процес, або, абстрактніше, становлення.

Коло замкнулося, і ми прийшли до того, з чого почали: центральна ланка проблеми часу як з погляду художньої інтуїції, так і в логічно-філософському розгляді виявилася однаковою, це є питання становлення: чи має становлення онтологічний статус, чи ж воно є феноменом свідомості? Як можна мислити становлення? Дж. Уїтроу писав: "Центральним пунктом дискусії є статус "становлення" або такого, що здійснюється, а також минулого, теперішнього і майбутнього, іншими словами, тих рис часу, для яких не існує просторових аналогій" [14, 397].

Становлення у межах зовнішньо-кількісного підходу до природи простору і часу не піддається аналізу, оскільки мислиться у ньому вже минулим у фіксованому порядку елементів. Його важливість може визнаватися, але далі опису результатів процесу, що відбувся, справа не йде. Виділені сторони просторово-часової організації (субстанційність, реляційність і т. д.) є рівноправними тільки у значенні існування, але далеко не симетричні в сутнісному аспекті.

Вірогідно, що конкретизований субстанційно-динамічний аспект вміщує реляційно-статичний, підпорядковує його і відіграє провідну роль у змісті даних категорій. Пряме обгрунтовування цього полягає у реальній побудові внутрішньо злагодженого поняття простору-часу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. - М.,1986. 2. Войтенко В. П. Час и время как проблема теоретической биологии // Вопр. философии. - 1985. - № 1. - С. 73-82. 3. Гегель Г. Философия природы / Энциклопедия философских наук. В 3-х т. Т. 2. - М., 1975. 4. Жог В. И., Канке В. А. Методологические аспекты понимания некоторых форм времени и пространства // Диалектический материализм и философские проблеми естествознания. - М., 1982. - С. 14-25. 5. Канке В. А. Формы времени. - Томск, 1984. 6. Коблов А. Н. Диалектико-материалистическая концепция развития и современная физика. - Иркутск, 1987. 7. Локк Д. Соч. в 3-х т. Т. 2. - М., 1985. 8. Мауринь А. М. Становлення концепції біологічного часу // Методологічні аспекти еволюційного навчання. - Київ, 1986. - С. 86-100. 9. Охрименко О. Г., Диденко В. Ф. Проблема классификации основных типов времени // Философские проблемы современного естествознания. - Киев, 1986. Вып. 62. - С. 123-130. 10. Пространство и время. - К., 1984. 11. Ракитов А. И. Историческое познание. - М., 1982. 12. Саакян Г. А. Философский анализ пространственного и временного аспектов структуры материи. - Ереван, 1978. 13. Солдатов А. В. Поняттие пространства и времени в структуре естественнонаучной теории. - Л., 1981. 14. Уитроу Дж. Естественная философия времени. - М., 1964. 15. Фейнберг Е. Л. Кибернетика, логика, искусство. - М.,1981. 16. Энгельс Ф. Диалектика природы // Маркс К., Энгельс Ф. Соч., 2-е изд. Т. 20. - С. 343-626.

Метаконцептуальний рівень осмислення проблеми часу

Похожие статьи