Філософські проблеми стандартизації вищої освіти в соціокультурних вимірах Античності, Середньовіччя та Відродження


Серед причин підвищеної уваги до стандартизації вищої освіти основною є наявність суперечностей як в самій системі вищої освіти, так і між вищою освітою та іншими суспільними сферами, зокрема науковою сферою та сферою праці. Невідповідність між запитом суспільства та реальним станом системи вищої освіти, її швидка комерціоналізація, наростання регіональних і галузевих відмінностей, зростання кількості різних форм отримання вищої освіти, плюралізм освітніх технологій - все це неминуче веде до збільшення хаосу в освіті, і, як наслідок, до дезадаптації споживачів освітніх послуг. Практика показує, що хаос у сфері вищої освіти породжує зниження якості освіти та не дозволяє забезпечити рівний доступ до неї всіх бажаючих.

Основною глобальною тенденцією урегулювання цієї суперечності виступає стандартизація вищої освіти, як форма прояву фундаментальної категорії порядку. Пронизуючи усю історію становлення вищої освіти як самоорганізованої соціальної системи, процеси упорядкування і нормування сьогодні набувають нової якості, яка отримала назву "стандартизація вищої освіти". Відтак, вона виступає не лише як спосіб урегулювання зазначених вище суперечностей, але й як основа імплементації декларованих високої місії та завдань вищої освіти в освітню дійсність. Наскільки адекватно відбувається ця імплементація залежить від якості самих стандартів якості та супутніх умов, що стане предметом майбутніх досліджень.

Варто зазначити, що незважаючи на потреби практики сучасними філософами освіти недостатньо досліджений феномен стандартизації освіти загалом, особливо мало робіт присвячених стандартизації вищої освіти. В науковому дискурсі, що є теоретичною основою наших експлікацій, варто виділити педагогічний вимір, де плідно працюють такі дослідники як С. Гончаренко, Ю. Жидецький, С. Сисоєв, Н. Ничкало, В. Байденко, О. Олекс та інші; управлінський вимір стандартизації в роботах В. Лугового, О. Ляшенко, В. Гальпєріної, Т. Яценко, С. Майбороди, Н. Колісніченко, О. Дубровки, Ж. Таланової, М. Білинської, І. Солоненко, Н. Синицької та інших; економічний вимір представлений в роботах таких вчених як В. Супрун, А. Лігоцький, О. Кратт, Г. Лопушняк, П. Коваль, Н. Ходикіна, М. Яструбський, Л. Лелик, Л. лахотнікова, Л. Антошкіна та інших. Окремо слід назвати дослідження стандарту та стандартизації в освіті істориками (Н. Сафонова, Т. Фініков, О. Шаров, Н. Авшенюк), соціологами (І. Бестужев-Лада, В. Афанасьєв, О. Смирнова), науковцями в галузі технічних наук (І. Потай, О. Голубенко).

Проте, власне філософських робіт предметом яких був стандарт чи стандартизація вищої освіти виявити не вдалося. Окремі аспекти стандартизації досліджують у зв'язку із поняттям "якість освіти" українські філософи освіти як В. Вікторов, К. Корсак, О. Величко, Д. Дзвінчук, Б. Жебровський, М. Кісіль. Серед дослідників концепції суспільного порядку варто назвати українських філософів В. Андрущенка, Г. Клімову, а також російського Г. Працка, роботи яких стали цінним соціально-філософським підгрунтям наших експлікацій стандартизації вищої освіти.

Суперечність між актуальністю проблеми стандартизації вищої освіти та відсутністю філософських робіт присвячених цій проблемі обумовили мету даної статті, яку можна сформулювати як спробу соціально-філософського аналізу концепту "стандартизація вищої освіти" в його коеволюції з соціокультурною динамікою людської цивілізації, розвитком концепцій "суспільного порядку" та становленням вищої освіти як феномену культури та соціального інституту за часів Античності, Середньовіччя та Відродження.

Засадничим для нашого дослідження, є епістеміологічна позиція, щодо стандартизації освіти як феномену який, по суті, є формалізацією філософської категорії "порядок" в освіті, що концептуалізує певний рівень її якісної визначеності. Відтак, концепції порядку і норми є філософською основою стандартизації, зокрема і у вищій освіті.

Перш за все варто зазначити, що темпи розвитку культури протягом історичного часу визначали швидкість і зміст процесів упорядкування і нормування, що є попередниками сучасного процесу стандартизації, зокрема і у вищій освіті. Франк Анкерсміт в праці "Наративна логіка" слушно зазначив: "По-суті, історичне знання не є знанням у власному сенсі цього слова; його краще охарактеризувати як упорядковане знання" [1, 349].

Стандартизація вищої освіти розглядається нами як спосіб формалізації "духу епохи", що, однак, не заперечує, а навпаки створює додаткові можливості для творення Людини. У даному контексті варто нагадати слова Пауло Фрейре, який закликає "бачити історію як можливість, а не як щось уже визначене" [2,77].

Відтак, опираючись на сучасні досягнення синергетики можемо стверджувати, що теорія вищої освіти можлива лише завдяки перманентному пізнанню її сутності, що виявляється в історичному вимірі як взаємодія фундаментальних начал - порядку і хаосу [3; 5; 6]. Поступове осягнення людством сутності освітніх явищ реалізується двома шляхами - шляхом повсякденної масової освітньої практики та шляхом "долання меж пізнання" геніями людства. Обидва шляхи підштовхують нас до розуміння стандартизації вищої освіти як прояву загального суспільного порядку.

Виглядає природнім, що характер суспільства і характер освіти закономірно взаємообумовлені. Адже суспільство, з одного боку, формулює запит на певний порядок в освіті, а з іншого - домінуючий порядок в освіті як спосіб "управління майбутнім" формує суспільство. Російський дослідник концепції суспільного порядку Г. Працко вказує: "Інтелектуальна матриця як раціонально осмислена основа організованості і стійкості суспільства розкривається в гранично загальних категоріях порядку, які стають цінностями культури. Це категорії: "справедливість", "розумність", "обов'язок", "закон", "влада", "свобода". Творячи раціонально-ціннісну основу історично плинним концепціям порядку, ці категорії, в залежності від пріоритетів політичного і культурного життя епохи, стилю мислення філософів, набувають внутрішньої структури. Зрештою раціонально-ціннісна основа концепції порядку стає адекватною кодам культури свого часу, визначає місце і роль людини в концепціях розумного порядку" [4, 301].

Враховуючи викладені вище міркування, можна стверджувати, що соціокультурна еволюція стандартизації вищої освіти починається із виникнення самої вищої освіти, як окремої сфери людської культури, що в свою чергу з позицій синергетики розглядається як суспільний порядок на противагу хаосу природи [5; 6; 7; 8].

В четвертому розділі роботи "Організоване суспільство" відомого українського філософа В. Андрущенка грунтовно досліджується становлення суспільного порядку від ідеї "співрозмірності буття з природою" античних мислителів до "ідеології (диктатури) порядку" марксизму, що є соціально-філософським підгрунтям наших експлікацій стандартизації вищої освіті [9, 129-184].

Першим із великих мислителів, що ревно відстоював ідею суспільного порядку був Конфуцій, справжнє не латинізоване ім'я якого звучить як Кун Фу-цзи, що означає "вчитель Кун". Осердям його повчань є наскрізна ідея підкорення "Волі Неба". Своєрідною максимою підпорядкування освіти суспільному порядку звучить настанова вчителя Куна: "Широку освіту в культурі стримуй ритуалом і тоді зможеш не порушити міри" [10, 128].

З часом безкомпромісні настанови Конфуція викликали безліч критики і підштовхнули розвиток багатьох альтернативних вчень. Проте, як слушно зазначає В. Андрущенко: "Настанови Конфуція з історії не щезли. До них повертається кожен, хто хоче проникнути в сутність суспільного порядку, його організації і самоорганізації" [9, 130].

Аналіз ряду досліджень [11; 12; 13; 14; 15] показує, що за своєю суттю феномен вищої освіти виникає ще в епоху розквіту античної культури. Зокрема тогочасними "професорами" були софісти - філософи-наставники вищого рангу для дітей еліти тогочасного грецького суспільства. Зрозуміло, що вища освіта виникає в Древній Греції не випадково. Адже вона взасадничена колосальним для свого часу потенціалом філософської думки, що закономірно шукав свого продовження в суспільній практиці. Відбувалася і зворотній процес - ускладнення суперечностей суспільної практики потребувало філософського осмислення і упорядкування.

Як вказує В. Андрущенко: "головною темою філософствування античних мислителів був світ як єдине, упорядковане ціле, як "космос". Оскільки ж поняття "космосу" у перекладі з грецької означає "порядок", є всі підстави для висновку про те, що першим і головним питанням, на якому зосереджувалися мудрі, була проблема "порядку" - природного й людського, тобто соціального" [9, 131].

Логічною виглядає теза про значний вплив на стиль античного філософствування, а відтак і на освіту, особливостей доіндустріального соціально-економічного укладу. Український соціальний філософ Г. Клімова так про це пише: "характерні риси доіндустріальної цивілізації накладають свій відбиток на функціонування всіх сфер соціального життя, в тому числі і освіти. Вона функціонує за образом і подобою вічного кругообігу: в ній кількісні зміни превалюють над якісними. Освітні системи в цілому замкнуті, традиційні, мало піддаються змінам" [16, 78].

Можемо стверджувати, що існує і зворотній зв'язок, адже незмінний порядок в освіті підтримує порядок в суспільстві. Відтак, моральне виховання особистості є джерелом моральних устоїв і норм суспільства, що, як зазначають дослідники, мало надважливе значення для тогочасного грецького суспільства. Зокрема, як вказує Г. Працко: "В античній філософії при недостатньому поділі державного і громадського життя особлива регулятивна роль відводилась моральним нормам, уведених в ранг законів суспільного життя [4, 301].

Одним із перших мислителів античності, що обстоював ідею суспільного порядку, був Сократ. Аналізуючи його філософську спадщину, зокрема ідею суспільної упорядкованості, В. Андрущенко справедливо зазначає: "Думки більшості не завжди відповідають нагальним потребам практики. Й навпаки - розумна та розважлива пропозиція одного може принести більше користі, ніж емоційно напружена вимога натовпу. Саме в цьому Сократ вбачав переваги "організованого суспільства" над "демократичним" [9, 135-136].

Розглядаючи погляди Сократа щодо щастя окремої людини в суспільстві, український філософ Г. Волинка пише: "Панування раціональності над віталністю є, за Сократом, свобода. Людина, яка володіє собою, досягла стану автакратії (самодостатності). У цьому стані душа є впорядкованою, доброчинною, а отже - щасливою. Щастя (евдаймонія) - духовний порядок і гармонія душі" [15, 130].

Закономірно, що ідеї Сократа про суспільний порядок та порядок душі знайшли продовження в його поглядах щодо упорядкованості в освіті. Прикладом може слугувати "правильне мистецтво народження істини", як називав його сам Сократ, і яке нині відоме під назвою "сократівського диспуту". Цей спосіб організації освітнього процесу, що полягає, передусім, в логічному діалозі між наставником і учнем, в ході якого пізнається істина, не втратив актуальності донині і є сутнісним елементом упорядкування вищої освіти.

Історики філософії [11; 12; 13; 14; 15] зазначають, що Сократ перший вказав на те, що освіта має будуватися на пізнанні людині і її душі. Знамените сократівське "пізнай самого себе" якнайліпше ілюструє основну ідею стандарту освіти античності.

Знаковою для нашого розуміння упорядкованості вищої освіти є приклад платонівської Академії, яку можна з деякою апроксимацією означити як перший вищий навчальний заклад, в основі створення якого була потреба Платона передати учням своє оригінальне філософське вчення. Якщо софісти навчали нащадків багатих родів отримувати перемогу в диспуті чи красномовством схиляти людей до своєї позиції незалежно від істинності останньої, то вчення Платона, що систематично передавалося іншим, можна назвати прообразом першої упорядкованої навчальної програми. Недарма відомий філософ ХХ століття Хосе Ортега-і-Гассет називає Платона не лише філософом, а й "мудрим педагогом" [17, 86].

Сучасні італійські історики філософії Д. Реале та Д. Антісері в праці "Західна філософія від витоків до наших днів", аналізуючи досвід платонівської Академії, наголошують: "Мета школи полягала не в тому, щоб збирати знання для ерудиції, але в тому, щоб формувати через певним чином організоване знання людей нового типу, здатних оновити державу. В основі лежало переконання, що знання облагороднює людей, а значить, через останніх, суспільство і державу" [19, 131].

Подібну думку висловлює і український філософ Г. Волинка. Зокрема, описуючи феномен Академії Платона, він зазначає: "Академія орієнтувалась на космос знань, тобто на їхній порядок і на засади цієї впорядкованості. У цьому смислі вона вперше стала прикладом тієї організації науково-навчальної роботи, котра пізніше знайшла застосування в академіях і університетах" [15, 132].

Одним із ключових елементів "програми" платонівської Академії були ідеї про справедливу соціальну організацію, засновану на приматі розуму. Так, Г. Працко зазначає: "Платонівський образ розумного суспільного устрою заснований на визнанні людини як істоти духовної, котра пов'язана з державою і космосом через концепт справедливості, де сконцентровані філософські проблеми порядку, що постають в гранично ідеалізованому вигляді під впливом міфологічного світогляду" [4, 301-302].

В роботах багатьох істориків філософії, починаючи з праць Діогена Лаертського, вказується, що найгеніальнішим учнем Платона був Аристотель Стагирит. Коментуючи це судження Д. Реале та Д. Антісері наголошують, "що учень великого майстра не той, хто повторює його шлях, але той, хто просуває його вчення вперед, і у відповідності з духом теорії, долає її" [18, 138].

Для нашого дослідження важливим є кардинальний відхід Аристотеля від платонівської ідеї рівності всіх людей, на противагу якій він висуває тенденційну тезу про рабство як цілком природне явище. Стосовно цього В. Андрущенко зазначає: "Ідея "рабства" як природно зумовленої системи підпорядкування одних людей іншим зроблена Арістотелем засадовою стосовно "правильного державного устрою", який виникає в сім'ї та з об'єднання сімей у поселення" [9, 143].

Аналізуючи роботи "великого систематизатора", як часто називають Аристолеля, Г. Працко наголошує: "Справедливість як найважливіший "код античної культури" знаходить у Аристотеля вираз в образі розумного політичного порядку не тільки і не стільки як надприродний стан, а як стан соціально-політичного життя. Поліс-держава стає порядком, який набуває різну соціально-політичну форму в залежності від переваги вплиладиву конкретного суб'єкту влади - тирана, аристократів чи демоса" [4, 302].

Проте, цінуючи істину понад друга, заперечуючи йому у багатьох принципових питаннях, Аристотель слідує за Платоном у бажанні створити освітній заклад. Іншими словами, Лікей Аристотеля виник під впливом прикладу Академії Платона, хоча характер методів викладання у цих закладах мав деякі відмінності, що зафіксовані у багатьох істориків філософії та педагогіки. Зокрема, у роботі "Історія філософії у її зв'язку з освітою" Г. Волинка зазначає: "Судячи з епістемно-сайентистських уподобань Стагирита, викладання в езотеричному відділенні його Лікею було переважно монологічним. Поетично-діалогічний стиль платонівської Академії використовувався хіба що на навчальних прогулянках. Велике значення у формуванні впорядкованої і несуперечливої картини світу, яку отримували близькі учні Аристотеля, відігравала дедукція і пов'язана з нею увага до загальних понять. Хоча сам Аристотель не цурався індуктивної методології пізнання, він добре розумів, що в освіті доцільніше йти від загального до одиничного" [15, 156].

Цим підтверджується думка про те, що епістеміологічна позиція філософа-наставника знаходить своє відображення в способі організації освітнього процесу, що в свою чергу є основою для формування перших стандартів освіти, задовго до появи цього терміну. Відтак, стандартизація вищої освіти, з'явившись із самою вищою освітою як явища людської культури, відображала "пульс" філософії античної доби.

Загалом, підсумовуючи внесок періоду Античності в осмислення та становлення феномену суспільного порядку, що проявлялась передусім в освіті, можемо підтримати Г. Працка, який зауважує: "Система цінностей, покладена в основу древньогрецької культури, в її єдності і багатоманітті проявів - до цих пір найбільш повний і послідовний вираз людської солідарності і соціального порядку" [4,34]. Мине більше двох тисяч років, але ідея співмірності організації освіти і її змісту з людською природою не втратить своєї актуальності.

Однак, соціокультурна динаміка рухає історичний час, і як слушно зазначає В. Андрущенко: "Сонм суперечностей, в які вступила цивілізація, виходив за межі можливостей пояснення засобами античної філософії. Розумні і великі мислителі мовчали. "Романтичний розум" античної цивілізації в цей час практично повністю вичерпав свої евристичні можливості. Ні Сократ, ні Платон, ні навіть Аристотель, незважаючи на всеосяжність і глибину раціонального осягнення "соціуму", не змогли запропонувати людству щось таке, що дало б можливість знайти вихід із загальної соціальної кризи, надало б нового імпульсу соціальній творчості, розширило б горизонт оптимізму та надії на майбутнє" [9, 144].

Вихід з цієї кризи людство знаходить в релігійному світогляді. Порядок "від Бога" що панував у філософській думці середньовічної Європи був закономірним відображенням "полону філософії в обіймах теології", що, в свою чергу, визначало особливості тогочасного суспільного життя включно зі сферою освіти.

Християнську модель соціального порядку не лише розвивали, але й доповнювали власними повчаннями, видатні постаті середньовічної думки, одним із провідних був Августин Аврелій (Блаженний). Аналізуючи його внесок у становлення ідеї соціального порядку В. Андрущенко зазначає: "Незважаючи на теологізацію соціальної історії, роздуми Августина про розквіт Божого царства та обмеження царства земного мають глибокий раціональний зміст; в явній або неявній формі вони підводили соціально-філософську думку до ідеї прогресу" [9, 147].

Кульмінаційного розвитку догматично-схоластична система стандартів набула завдяки роботам "Янгольського доктора" Фоми Аквінського [19]. І хоча до появи самого терміну "стандарт" мало пройти ще декілька століть, але, по-суті, стандарти в житті ще раннього середньовічного суспільства були, і були вони дуже жорсткими - мова йде про біблійні заповіді та церковні догмати. Власне вони, а також коментарі "докторів церкви", що були санкціоновані релігійною владою, створювати систему стандартів вищої освіти в середньовічних університетах.

Аналізуючи походження вищої (університетської) освіти в Європі історики філософії Д. Реале та Д. Антісері зазначають: "Сам термін "університет" першопочатково не вказував на центр навчання, швидше, на корпоративну асоціацію, або, говорячи сучасною мовою, це був певний "синдикат", що оберігав інтереси певної категорії осіб. Болонья і Париж - дві моделі організації, на які, більше чи менше, орієнтувались інші університети. Болонья - "універсітас сколарум" (universitas scholarum) тобто студентська корпорація, що тримала від Фрідріха І Барбосси особливі привілеї. В Парижі переважав "універсітас магіструм ет сколарум", об'єднана корпорація магістрів і студентів" [20, 87].

Варто зазначити, що Д. Реале та Д. Антісері вказують на принципову новизну "феномену університету", пов'язуючи саме з ним появу вищої освіти. Протилежної думки дотримуються норвезькі дослідники Г. Скірбекк та Н. Гільє: "Європейські університети, які виникли в кінці ХІІ століття, мали певні корені в античній системі освіти" [14, 244]. На такій же позиції стоять українські дослідники, зокрема Г. Волинка з колегами, що вказують на зв'язок між платонівською Академією, аристорелівським Лікеєм і середньовічним університетом, наголошуючи, що "основою університетської освіти стало сформоване ще в епоху еллінізму та відшліфоване у часи пізньої Античності Марціаном Капелою і Северином Боцієм "семипуття", поділене на "тривіум" і "квадривіум". Від Академії та Лікею університетові передалась і принципова гуманітарно-людинознавча спрямованість освіти" [15, 206].

Ми дотримуємося думки, що поява перших університетів була більш високим ступенем стандартизації вищої освіти, порівняно зі значно менш стандартизованим її станом в епоху Античності. Іншими словами, вища освіта як феномен культури виникла завдяки античним філософам, а як інститут - завдяки зусиллям вчених середньовіччя, які під "покровом" теології, все ж рухали філософську думку, а через неї і вищу освіту вперед. Це, в свою чергу, спричинило суттєві зміни у самому суспільстві.

Хорошою ілюстрацією цих змін є описані Д. Реале та Д. Антісері "два ефекти діяльності університерів": "Перший - це народження певного прошарку вчених, священників і мирських людей, яким церква довіряла місію викладання істин одкровення. Історичне значення цього феномену полягає в тому, і до сьогоднішнього дня офіційна доктрина церкви повинна і може бути довірена лише церковним ієрархам. Магістрам офіційно дозволялось обговорювати питання віри. Святий Фома, Альберт Великий і Бонавентура будуть названі пізніше "докторами церкви". Поряд з традиційними двома владами - церковною і світською - являється третя - влада інтелектуалів, вплив яких на соціальне життя з часом стає все відчутнішим" [21, 88].

Продовжуючи свій аналіз Д. Реале та Д. Антісері зазначають: "Другий ефект пов'язаний з відкриттям парижського університету, куди стікались викладачі і студенти всіх станів. Університетське співтовариство з самого початку не знало соціальних відмінностей, скоріше, воно створювало нову касту гетерогенних соціальних елементів. І якщо в наступні епохи університет набуває аристократичних рис, середньовічний університет від початку був "народним" ("popularis") [21, 88].

Відбувається трансформація смислу поняття "благородство" (nobilitas), яке відтепер визначається не лише походженням, а й здобутою освітою, витонченістю манер та смаку. Здобуття вищої освіти змінювало не лише інтелектуальний, але й соціальний статус людини.

Як зазначає Г. Волинка, знання, вже в перших університетах, "були певною мірою впорядкованими, вибудованими у своєрідний космос, котрий також присутній у значеннях слова університет" [15, 207].

Дійсно, в англійській мові, звідки походить слово університет (university), воно має спільне походження із словом всесвіт (unive). Як і слово стандарт (standard) ці слова почали вживатися в староанглійській мові в XII столітті. Як показує аналіз, такі співпадіння не можуть бути випадковими.

Варто нагадати, що саме на початку ХІІ століття виникає перший англійський університет - Оксфорд, заснований на думку більшості істориків в 1117 р. Є підстави вважати, що саме Оксфордський університет був центром формування сучасної англійської мови, а відтак, поняття "стандарт", запозичене із військової термінології, стає поліфункціональним саме завдяки появі організованої вищої освіти в тогочасній Англії.

З Оксфордом пов'язані такі імена як Роберт Гроссетест, Дунс Скот, Вільям Оккам та Роджер Бекон, якого часто називають "дивний доктор" ("Doctor Mirabilis"). Як вказують Г. Скірбекк та Н. Гільє у праці "Історія філософії", в середньовічних університетах працювали так звані "magistri non regens" - вчені, що не мали обов'язку викладати і займалися дише дослідженнями [14, 248]. Такий статус мали, зокрема, Роберт Гроссетест та Роджер Бекон.

Останньому належить досить цікава концепція суспільного порядку, що кореспондується з ідеєю платонівської "Держави". Але на відміну від Платона, Р. Бекон на чолі суспільства бачить не філософів, а "вчених-священників". Не зважаючи на очевидний утопізм соціальних ідей Р. Бекона, на думку В. Антрущенка, "Дивний доктор" чітко й сміливо ставив питання про наукове обгрунтування перспектив перебудови суспільного життя, критикував церковників, що потонули в болоті невігластва та розбещеності, вимагав посилення світської освіти, прагнув до світлих соціальних ідеалів" [9, 150].

Аналізуючи динаміку змін соціально-економічного порядку за часів пізнього середньовіччя не важко помітити закономірність зміни концепції стандарту освіти у відповідності із новими суспільними потребами. Особливо це стосується росту значення ремесел і торгівлі, що вимагало не стільки знань "божественних одкровень" скільки професійних вмінь, логічного способу мислення, вміння оперувати з числами. У сфері стандартів вищої освіти спостерігається тенденція до "реабілітації" практичних занять. Так, на пропозицію П'эра Дюбуа, студенти юридичних та медичних факультетів зобов'язувались проходити фахову практику у відповідних закладах - магістратах, судах, лікарнях, аптеках [16, 116]. Навіть стандарт навчання майбутніх випускників теологічних факультетів включав практичну складову - проповідницьку роботу, що з певною апроксимацією можна порівняти із сучасними педагогічними практиками студентів педагогічних університетів.

Закономірним є те, що така зміна концепцій суспільного порядку викликала потребу в інших вищих навчальних закладах, які мали суттєво відрізнятися від стандартів середньовічних університетів. Саме тому виникають нові заклади, що відроджують античні традиції вищої освіти, доповнюючи організацію освітнього процесу відповідно до тогочасної соціальної і філософської проблематики.

Яскравим прикладом нового стандарту освіти є діяльність Флорентійської академії, створеної в 1459 році за наказом Козімо Медичі. З її діяльністю пов'язані імена Марсіліо Фічіно, Крістофоро Ландіно, Джованні Незі, Анжеліно Поліціано, Джовані Піко делла Мірандола [15, 237-238].

Загалом стандарт освіти у Флорентійській академії нагадував організацію платонівської Академії, із незрівнянно більш лояльним порядком у відносинах професорів та студентів ніж у середньовічних університетах. Стандартизація вищої освіти пройшла перше коло спіралі свого розвитку, від співмірності з філософією Античності до жорсткості середньовічного стандарту, із наступним поверненням до свободи у часи Відродження.

Аналізуючи вплив епохи Відродження на прогрес філософії та освіти відомий історик Бертран Рассел вказує: "Козімо (Медичі) помер, слухаючи один із діалогів Платона. Проте гуманісти того часу були надто захоплені вивченням античності, щоб бути спроможними створити що не будь оригінальне в області філософії. Відродження не було народним рухом; це був рух небагаточисельної групи вчених і художників, яким сприяли щедрі патрони, особливо Медичі і папи-гуманісти. Якби цієї допомоги не було, Відродження не могло б досягнути таких значних успіхів" [21, 15].

Загалом, аналіз розвитку феномену стандартизації в античні, середньовічні часи та епоху Відродження показує, що завдяки стандартизації вища освіта отримала певний ступінь самостійності в людській культурі. Позитивний поступ у вищій освіті зафіксований в "стандартах освіти" не відміняється наступними змінами соціокультурного середовища, завдяки чому вища освіта є достатньо сталою і, зрештою, консервативною системою. Це має як позитивну сторону, так і негативну. З одного боку, вища освіта оберігає "геном" суспільства, відтворюючи в наступних поколіннях найкращі зразки досвіду та цінності минулих поколінь. А з іншого боку, за умови перманентних змін суспільства, освіта як консервативна сфера може, за певних обставин, стати лімітуючим фактором прогресу.

Література

Стандартизація освіта соціальний античний

    1. Анкерсмит Франк. Наративная логика. Семантический анализ языка историков / Анкерсмит Франк [пер. с англ. О. Гавришиной, А. Олейникова; под науч. ред. Л. Макеевой]. - М.: Идея-Пресс, 2003. - 360 с. 2. Фрейре Пауло. Педагогіка свободи: Етика, демократія і громадянська мужність / Фрейре Пауло [пер. з англ. О. Дем'янчук]. - К.: Видавничий дім "КМ Академія", 2004. - 120 с. 3. Капица С. П. Синергетика и прогнозы будущего / Капица С. П., Курдюмов, С. П., Малинецкий Г. Г. - Изд. 3-е. - М.: Едиториал УРСС, 2003. - 288 с. - (Синергетика: от прошлого к будущему). 4. Працко Г. С. Становление и развитие концепций порядка общества в историко-философском процессе: дис. ... доктора философ. наук: 09.00.03 / Працко Генадий Святославович. - Саратов, 2004. - 341 с. 5. Василькова В. В. Порядок и хаос в развитии социальных систем. Синергетика и теория социальной самоорганизации / Василькова В. В. - СПб.: Лань, 1999. - 480 с. 6. Князева Е. Н. Законы эволюции и самоорганизации сложных систем / Князева Е. Н. [Редкол.: И. М. Макаров (пред.) и др.]. - М.: Наука, 1994. - 229 с. 7. Весна М. А. Педагогическая синергетика / Весна М. А.- Курган, 2001. - 405 с. - (Курганский гос. ун-т.). 8. Вагурин В. А. Синергетика эволюции современного общества / Вагурин В. А. - Луганск: Копицентр, 2005. - 200 с. 9. Андрущенко В. П. Організоване суспільство. Проблема організації та суспільної самоорганізації в період радикальних трансформацій в Україні на рубежі століть: Досвід соціально-філософського аналізу / Андрущенко В. П. - К.: ТОВ "Атлант ЮЕмСі", 2005. - 498 с. 10. Конфуций. Беседы и суждения Конфуция / Конфуций [Р. Грищенков (сост., подгот. текста, примеч. и общ. ред.), Л. Переломов (предисл.)]. - СПб.: ООО "Издательство "Кристалл", 1999. - 1119 с. - (Библиотека мировой литературы). 11. Арним Г. История античной философии / Арним Г. [пер. с нем. С. Поварнин]. - Изд. 2-е - М. : URSS, 2007. - 255 с. - (Из наследия мировой философской мысли). 12. Виндельбанд Вильгельм. История древней философии / Виндельбанд Вильгельм [пер. с нем. под ред. А. Введенского]. - К.: Тандем, 1995. - 368 с. 13. История философии: [учебник для высшей школы] / [Волович В. И., Горлач Н. И., Головченко Г. Т. и др.]; под. ред. Н. И. Горлача. - Х.: Консум, 2002. - 751 с. 14. Скирбекк Г. История философии: [учеб. пособие для высш. учеб. заведений] / Скирбекк Г., Гилье Н. [пер. с англ. С. Крымского]. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2003. - 800 с. 15. Історія філософії в її зв'язку з освітою [підручник для студ. вищ. навч. закладів] / [Волинка Г. І., Гусєв В. І., Мозгова Н. Г. та ін.]; за ред. Г. І. Волинки. - К.: Каравела, 2006. - 480 с. 16. Климова Г. П. Образование в контексте цивилизационного развития / Климова Г. П. - Харьков: Издатель ФЛ-П Вапнярчук Н. Н., 2007. - 248 с. 17. Ортега-і-Гассет Х. Місія Університету / Ортега-і-Гассет Х. // Ідея Університету: Антологія [упоряд.: М. Зарубицька, Н. Бабалик, З. Рибчинська]; відп. ред. М. Зарубицька. - Львів: Літопис, 2002. - С. 67-107. 18. Реале Джованни. Западная философия от истоков до наших дней / Реале Джованни, Антисери Дарио [пер. с итал. С. Мальцева]. - СПб.: Петрополис, - 320 с. - (Т. 1: Античность). 19. Аквинский Фома. Сумма теологии / С. И. Еремеев (пер. с лат.), А. А. Юдин (пер. с лат.). - К.: Ника-Центр, 2005. - 560 с. 20. Реале Джованни. Западная философия от истоков до наших дней / Реале Джованни, Антисери Дарио [пер. с итал. С. Мальцева]. - СПб.: Петрополис, 1997. - 354 с. - (Т. 2: Средневековье (От Библейского послания до Макиавелли). 21. Рассел Бертран. История западной философии и ее связи с политическими и социальными условиями от античности до наших дней / Рассел Бертран [подгот. и науч. ред. В. Целищев]. - [2. изд., испр.]. - Новосибирск: Изд-во Новосиб. ун-та, 1999. - 815 с.

Похожие статьи




Філософські проблеми стандартизації вищої освіти в соціокультурних вимірах Античності, Середньовіччя та Відродження

Предыдущая | Следующая