Неопозитивізм і проблеми наукового знання - Філософія пізнання і науки

Нові проблеми, що виникли в розвитку науки в 20-30-і роки ХХст., призвели до виникнення нової історичної форми позитивізму - неопозитивізму. Суть цих проблем полягала в необхідності осмислення ролі знаково-символічних засобів наукового мислення в зв'язку з математизацією і формалізацією наукових досліджень, відношень теоретичного апарату науки і її емпіричного базису. Тобто на відміну від махістів, увага яких була зосереджена на аналізі відчуттів і чуттєвого досвіду, неопозитивісти наголошували на дослідженні логічного апарату новітнього природознавства.

Неопозитивізм сформувався майже одночасно в трьох європейських країнах - Австрії ("Віденський гурток"), Англії, Польщі (Львівсько-Варшавська школа).

Історично першим різновидом неопозитивізму був логічний позитивізм, що виник у 20-х роках ХХ століття у "Віденському гуртку", що об'єднав логіків, математиків, філософів, соціологів. Його очолював Моріц Шлік (1882-1976 рр.). Значний вплив на погляди учасників гуртка зробили Людвіг Вітгенштейн (1889-1951 рр.), Бертран Рассел (1872-1970 рр.) і його концепція логічного атомізму, Альфред Айер (1910-1989 рр.), Джордж Мур (1873-1958 рр.) та ін.

Логічний позитивізм продовжив у нових формах традиції емпіризму і феноменалізму перших двох форм позитивізму. Предметом філософії, на думку прихильників логічного позитивізму, повинна бути мова науки як спосіб вираження знання, а також діяльність по аналізу цього знання і можливостей його вираження в мові. Тобто філософія можлива тільки як логічний аналіз мови. Традиційна метафізика розглядається як вчення, позбавлене сенсу, з погляду логічних норм мови. "Ціль філософії - логічне прояснення думок".

Твердження науки (висловлення вчених) логічні позитивісти відносили до двох видів - теоретичного й емпіричного. Логічний аналіз мови науки припускав: 1) зведення, редукцію теоретичного знання до емпіричного і 2) чуттєву, емпіричну перевірку наукових висловлень. Тобто логічний позитивізм прагне піддати все наявне знання критичному аналізу з позицій принципу верифікації (англ. verificare - перевірка, підтвердження).

Принцип верифікації був задуманий, з одного боку, як критерій науковості, з іншого - як критерій істиності або хибності. Відповідно до цього принципу всяке науково осмислене твердження може бути зведене до сукупності протокольних стверджень (стверджень, що утворюють емпіричний базис науки), що фіксують дані "чистого досвіду", чуттєві переживання суб'єкта (напр., "зараз я бачу зелене", "тут я відчуваю тепле" і т. п.). Передбачалося, що дані "чистого досвіду" - абсолютно достовірні і нейтральні стосовно всього іншого знання. Як для Аристотеля, так і для Ньютона, і для Ейнштейна, листя дерев - зелені, а небо блакитне.

У випадку, якщо які-небудь ствердження не піддаються верифікації в досвіді, то вони повинні розглядатися як неосмислені, тобто позбавлені наукового сенсу. Наприклад, такими науково-неосмисленими ствердженнями є: "Існує об'єктивна реальність", "земля існувала до людини", "існує загробне життя". Не можна верифікувати і моральні висловлення - "добро", "зло". Усі вони віднесені до класу висловлень, що позбавлені наукового сенсу з тієї причини, що окремий суб'єкт не може зіставити їх зі своїми відчуттями. Тобто на відміну від позитивізму ХІХ ст., що вважав філософські проблеми нерозв'язними, неопозитивізм стверджував, що це псевдопроблеми, тобто проблеми позбавлені сенсу. Свою задачу логічні позитивісти бачили в тому, щоб усунути з мови науки "псевдонаукові" твердження і сприяти створенню на базі фізики уніфікованої науки.

Однак незабаром з'ясувалося, що "чистий" чуттєвий досвід неможливий, не здатний зберегти свою "чистоту" при вираженні його в мові. Одна з перших проблем, що виникла при цьому, була проблема верифікації загальних положень, з яких складається основний "кістяк" науки, оскільки саме в них формулюються закони природи. Принцип верифікації виявився неспроможним при вирішенні питання про включення в науку стверджень відносно фактів минулого і фактів майбутнього. Неопозитивісти спробували врятувати принцип верифікації, висловивши ідею не прямої, а опосередкованої верифікації. Незважаючи на те, що принцип верифікації згодом усе більш "пом'якшувався", труднощі пояснення теоретичного рівня науки не були переборені. Але вони змушували неопозитивістів усе більш грунтовно і тонко аналізувати різні типи, види наукових стверджень, уточнювати логіко-лінгвістичну проблему змісту і значення стверджень і т. ін. На цьому шляху формальна логіка, лінгвістика і філософія збагатилися багатьма цінними розробками, у тому числі і такими, котрі внесли істотний вклад у розвиток науки ХХ ст.

З критикою принципу верифікації виступив австрійський філософ Карл Поппер (1902-1994 рр.), що запропонував замінити цей принцип - принципом фальсифікації (від лат. falsus - помилковий, fasio - роблю). Він виходив з того, що в основі відділення (демаркації) наукового знання від ненаукового лежить принципове спростування (фальсифікація) будь-якого ствердження, що відноситься до науки.

Ізольовані емпіричні припущення, як правило, можуть бути піддані безпосередній фальсифікації і відхилені на підставі відповідних експериментальних даних або через несумісність з фундаментальними науковими теоріями. Тобто Поппер зводив наукову осмисленість теорій до чіткого визначення тих фактів, що, при своєму виявленні, спростовували б, "фальсифікували" дану теорію і тим самим розчищали б грунт для появи нового сміливого припущення, приреченого у свою чергу впасти під ударами "емпіричної" (або логічної) фальсифікації.

Починаючи з 50-х років, формується новий різновид неопозитивізму - лінгвістична філософія, що відмовилася від твердих логічних вимог до мови науки і вважає, що об'єктом її аналізу повинен бути семіотичний аналіз мови. "Проблеми філософії стосуються не кінцевої природи буття, а семіотичної структури мови науки, включаючи теоретичну частину повсякденної мови" (Карнап).

Тобто на цьому етапі позитивісти відмовляються від розуміння "безпосередньо даної реальності" як сукупності чуттєвих даних і переходять до розуміння реальності як сукупності значень. Реальний світ - це "мовна проекція" (Айер), "нервова конструкція нашого черепа" (Кожибський)," фрагменти наших переживань" (Чейз). Чи існує реальний світ поза свідомістю - питання, що не тільки не можна вирішити, але воно не має сенсу. Часто цю форму позитивізму називають семантичним позитивізмом (Карнап, пізній Вітгенштейн, Тарський, Чейз, Хайякава й ін.).

Представники лінгвістичної філософії продовжили традиції логічного позитивізму в тлумаченні філософських проблем як псевдопроблем, стверджуючи, що вони виникають у силу впливу мови на мислення, що його дезорієнтує. Саму ж мову вони тлумачать як самодостатню силу, як засіб конструювання світу, а не як спосіб його відображення.

Представники семантичного позитивізму вважали, що філософія повинна пояснити явища людського життя, виходячи зі структури мови. Вони припускали, що люди часто не розуміють один одного через невизначеність змісту уживаних слів. У роботі з красномовною назвою "Тиранія слів" Чейз стверджує, що слова самі по собі не мають ніякого значення, вони лише символи. І для того, щоб уникнути більшості конфліктів, необхідно тільки відмовитися від слів, що викликають незгоду.

Лінгвістична філософія, показавши неможливість вичерпним образом виразити багатство природної мови за допомогою "ідеальної мови", зосередила дослідження на емпіричному описі різних видів вживання мовних висловлень ("мовні ігри", правила яких визначені специфічними для них контекстами і не мають позалінгвістичних об'єктивних основ).

У своїй пізній роботі "Філософські дослідження", що вийшла після його смерті в 1953р., Вітгенштейн вимагає шукати не об'єкти, що відповідають словам, а функції слів у людській діяльності. Він стверджує, що значенням слів і висловлень є їх вживання в мові. І в силу того, що зміст висловлень визначається конкретним контекстом, у якому вони вживаються, вважається принципово неможливим знайти загальні риси їх вживання в різних контекстах, тому що останніх безліч.

У тлумаченні пізнього Вітгенштейна філософські проблеми виступають, як результат незаконного переносу слів і стверджень з одних контекстів, де вони є осмисленими, в інший, далекий їм контекст. Через це виникає неприпустима "плутанина". Останню Вітгенштейн уподібнював психічному захворюванню, а як засіб лікування пропонував свій лінгвістичний аналіз. Тобто раціональне філософське знання - "метафізика" - було оголошено мовним захворюванням, що виникає внаслідок порушення правил застосування повсякденної мови.

Потреби логічного моделювання природних мов, що виникають у процесі удосконалювання комп'ютерної техніки, стимулювали розробки формальної техніки для дослідження природної мови (Хомський, Дж. Фодор, Девідсон та ін.).

Як і логічний позитивізм, лінгвістична філософія стверджує, що всі знання про світ дають наука і здоровий глузд; філософія займається не встановленням істин, а аналітичною діяльністю, що прояснює різницю осмисленого і неосмисленого, очищає мову від "висловлень, що систематично вводять в заблудження" (Дж. Райл).

Один з найважливіших напрямків в еволюції аналітичної традиції у філософії науки пов'язаний із синтезом двох форм неопозитивізму - логічного і лінгвістичного аналізу. Нині цей напрямок у західній філософії часто називають аналітичною філософією.

Похожие статьи




Неопозитивізм і проблеми наукового знання - Філософія пізнання і науки

Предыдущая | Следующая