Діяльнісний рівень інтересів народу

Діяльнісний рівень інтересів народу

Коли ми розглядаємо інтереси народу через призму категорії "діяльність", то ми змушені говорити про діалектику об'єктивованих та сіб'єктивованих предметів, явищ і процесів. Захищається правомірність використання основних законів і категорій діалектики у пошуку і виборі раціональних та ірраціональних шляхів, принципів, форм, методів і засобів розв'язання протиріч між об'єктивованими явищами. Якщо на субстратному рівні ми шукали відповідь на питання "що становить зміст інтересів народу?", то на діяльністному рівні ведемо пошук відповіді на питання "як розгортається зміст інтересів народу?" через призму категоріального апарату діалектичних законів протиріччя, становлення нового та заперечення заперечення. За допомогою першого закону діалектики з'ясовуємо джерела розвитку, другого механізми, третього тенденції розвитку інтересів народу.

Поняття "джерела розвитку народу" позначає наявність протилежностей в географічному положенні етносів, які у своїй гармонійній єдності детермінують виникнення, функціонування та розвиток інтересів народу. У цьому контексті в якості джерел розвитку народу можна розглядати явища природи, суспільства та духовності. Це, передусім, літосферні, гідросферні, атмосферні та біосферні явища і процеси. У надрах Землі містяться альтернативні енергетичні ресурси, завдяки яким існує життя на Землі. Йдеться не тільки про вугілля, нафту та газ, але й такі речовини як олово, мідь, золото, залізо та ін., без яких неможливе створення матеріальних умов життєдіяльності етносів.

До суспільних джерел розвитку інтересів народу варто віднести гармонію взаємовиключення, по-перше, форм власності як відносин між людьми стосовно предметів споживання, виробництва, обміну тощо, по-друге, форм господарювання, по-третє, форм управління.

Стосовно форм власності найбільш суперечливим є співвідношення приватної та спільної форм власності. Форми власності, звичайно, виникають на зорі людської цивілізації. Носієм їх є людина. Історично першою виникає особиста власність, якій людина не надає особливого значення, оскільки предметів існує безмежна кількість, вони зустрічаються на кожному кроці (каміння, палиці тощо), якими людина користується, а скориставшись облишає їх. В епоху матріархату домінує спільна власність, власність роду. В епоху патріархату виникає приватна власність, тобто власність, яка є альтернативною спільній, хоча і проявом суспільної. Йдеться про свідоме протиставлення двох форм власності на знаряддя праці, житла, предметів побуту, майна. Водночас розвиваються потреби, ідеали, цілі, цінності та інтереси стосовно співвідношення приватної та спільної форм власності.

До джерел розвитку інтересів народу варто відносити між його субетнічними структурами щодо форм господарювання і взагалі форм економічної, політичної, науково-технічної, спортивної та інших форм діяльності. Найрельєфнішими протилежностями серед форм господарювання виступають аграрна та промислова форми. Тривалий час у цьому співвідношенні домінував аграрний комплекс в усьому його різноманітті (мисливство, рибальство, рослинництво, тваринництво, тощо).

Переломний період у співвідношенні аграрної та промислової або буржуазної (від "буржуа" мешканець міста) форм господарювання настає в епоху буржуазних революцій. Ця епоха характеризується тим, що у протиборстві аграрної та промислової форм господарювання помічається перевага останньої. Надалі пріоритет міських форм господарювання зростає. Це супроводжується зростанням ролі та значення міст у життєдіяльності народів, переселенням їх до міст, де розширяється не тільки сфера промислової діяльності, а й з'являються певні інфраструктурні форми зайнятості населення.

Саме в містах з'являються політичні, наукові, художні, спортивні форми життєдіяльності. Звернемо увагу на політичну діяльність, в яку втягуються широкі верстви населення, оскільки вона стосується влади. Остання є не що інше як суспільна воля, яка протиставляється волі окремої людини і яка иає їй підкорятися, оскільки воля є здатність будь-якого сіб'єкта підпорядковувати (добровільно чи насильно) своїм інтересам інших людей, примушуючи їх працювати на себе.

До політичних джерел розвитку інтересів народу належить, звичайно, боротьба за владу, яка розгортається помірно чи запекло, мирно чи немирно між різноманітними субетнічними чи змішаними субетнічними класами, партіями, блоками, зонами, регіонами тощо. Боротьба далі розгортається поміж тими, хто захопив владу і прагне мати більше впливу в суспільстві, володіти і розпоряджатися суспільним багатством, керуючись корпоративними чи егоїстичними інтересами.

До джерел розвитку інтересів народу варто віднести також духовний фактор, зокрема, ноосферу. Треба зазначити в цьому зв'язку, що ноосфера включає в себе окрім раціональних ще й ірраціональні явища та процеси, які мають, з одного боку, емоційно-чуттєвий, а з іншого надчуттєвий та надрозумовий характер. Інакше кажучи, інтереси народу детермінуються процесом духовного освоєння світу. Має сенс звернути увагу на таку обставину: по-перше, духовне освоєння світу є відповіддю на те, що людину і народ взагалі цікавлять першооснови рушійної сили та найголовніші закони всього існуючого. У цьому значенні духовне виступає продуктом інтересу як ставлення людей до оточуючого світу. Разом з тим духовний фактор має зворотню дію, тобто викликає (детермінує) підвищений інтерес до з'ясування глибинної суті явищ природи та суспільства. Йдеться в широкому сенсі слова про суперечливу природу світогляду як ансамблю раціональних та ірраціональних поглядів, уявлень та вчень про навколишнє середовище і місце людини в ньому. Раціональні погляди, уявлення і вчення асоціюються з наукою, а ірраціональні з міфологією та релігією. Звідси випливає альтернативне ставлення до природи і суспільства. З одного боку, їх люди обобожнюють і шанують як своїх помічників та охоронців, а, з іншого, огрублюють і зводять до рівня явищ, яких треба негайно знищити або підкорити і не давати їм вільно жити.

До джерел розвитку інтересів народу можна віднести явища пасіонарності, світовідчуття, етнічної домінанти, компліментарності та інші, які мають комплексний характер, тобто існують органічному поєднанні природного, суспільного та духовного.

Пасіонарність є таке явище, яке внаслідок своєї суперечливої природи розглядається як джерело виникнення і розвитку народу. Це джерело є біологічна і хімічна активність. Але цього недостатньо. Тут має місце збіг множини умов, які носять системний характер. Маються на увазі географічні широти, клімат, форми господарювання, культурні традиції, котрі існують і як умови, і як перепони, які пасіонарний імпульс ламає. Саме біологічна та хімічна форми руху всесвіту породжують як окремих людей, так і різні їх спільності. Звичайно, в першу чергу такими спільностями з'являються роди, тобто зв'язки і відносини між людьми за кровною спорідненістю. Іншими етносами, які виникли внаслідок еволюційного розвитку людства, називаємо плем'я, націю, народ. Не будемо зараз говорити про те, чим ці етнічні спільності відрізняються одне від одного. Зогостримо нашу увагу на тому, що становить єдину основу, причину і механізм їх розвитку.

Пасіонарність як всяке явище має початок, тобто пасіонарний поштовх, акматичну та інерційну фази, надлом і фазу занепаду.

Пасіонарний поштовх, тобто мікромутація, яка викликає появу пасіонарної ознаки в популяції і яка призводить до появи нових етнічних систем в тих чи інших регіонах, виникає, як завжди, внаслідок внутрішніх процесів розвитку етносів. Але буває, що пасіонарність імпортується шляхом контактів із сусідами [1,93]. Пасіонарний поштовх таке ж явище природи як посуха чи повінь. До пасіонарних поштовхів належать мутації, які відбуваються час від часу на всій поверхні Землі. Це відбувається в залежності від різноманітних історико-географічних ситуацій в регіонах, зачеплених поштовхом [1,260]. Частіше за все пасіонарний генофонд передається по материнській лінії, а розтрачується найчастіше забіякуватими чоловіками [1,244]. Підвищена пасіонарність етнічної, а тим паче субетнічної системи, дає позитивний наслідок тільки при наявності етнокультурної домінації.

Пасіонарність, як характеристика поведінки та психіки активність, що проявляється у прагненні індивіда до мети (часто ілюзорної) і в здатності до напруженості та жертовності заради досягнення цієї мети. Жертовність розуміється тут широко як відмовлення від задоволення найближчих потреб, іноді життєво важливих, заради домінуючої соціальної або ідеальної потреби, усвідомленої в якості мети. При високих ступенях пасіонарності ця мета уявляється вартою того, щоб віддати за неї життя. У цілому пасіонарії характеризуються значним домінуванням соціальних (перш за все потреби в лідерстві) та ідеальних потреб над біологічними (вітальними), хоча останні можуть бути яскраво вираженими. У співвідношенні потреб розвитку і збереження переважають потреби розвитку.

Користуючись історико-біографічним методом, Л. М.Гумільов описав пасіонарність як сталий, інваріантний для різних епох і етносів комплекс рис поведінки та психіки. Якщо не брати до уваги випадки хвороби та патології, всі наведені вище риси пасіонаріїв зустрічаються у цілісному взаємозв'язку. Така жертовність завжди пов'язана зі здатністю індивіда до наднапруги, а здатність до пасіонарної індукції (впливу на оточуючих) із загальною активністю поведінки. Врешті-решт, можна констатувати пасіонарність як потребу і здатність змінити оточуюче середовище [2,534-535].

Етнічна домінанта система політичних, релігійних, моральних, естетичних та інших цінностей, які створюються при появі будь-якої етнічної цілісності і становлять її об'єднуюче начало. Етнічна домінанта складається у своїй основі ще в інкубаційному періоді, який передує виникненню етнічної системи. Етнічна домінанта є необхідною умовою об'єднання пасіонаріїв, що розірвали з традиціями етнічного субстрату. Проповідь нових ідей, захист нових політичних ідеалів (в тому числі і з гвинтівкою в руках) задовольняє характерну для пасіонаріїв жадобу до діяльності. Як завжди етнічна домінанта достатньо різко протистоїть пануючим в етнічному субстраті уявленням і нормам. Так, жорсткі правила перших християнських общин, зміст християнських проповідей здавались язичникам-римлянам жахливим спотворенням, що штовхало їх на боротьбу з новою релігією. Але закони етногенезу виявились сильнішими: після пасіонарного поштовху І ст. н. е. всі підвищено активні люди намагались прилучитись до нової домінанти християнства, а одряхліле разом з Римом язичество нікого не цікавило. Наслідком була повна перемога християн в IV ст.: на них змушений був спиратися імператор Костянтин, оскільки іншої серйозної сили в імперії на цей час вже не було.

Роль етнічної домінанти для арабів в VII ст. відіграла також нова релігія іслам. Під прапором пророка зібрались всі пасіонарії, що з'явились на Аравійському півострові внаслідок пасіонарного поштовху VI ст. Наслідок цілком закономірний: був створений Арабський халіфат від Паміру до Іспанії.

Роль етнічної домінанти в ІХ ст. в Київській Русі відіграло православ'я. Під впливом ідей християнства київськими князями була створена могутня на той час феодальна держава Київська Русь. Наведені приклади етнічної домінанти відносяться до періодів появи нових суперетносів. Однак, правомірно говорити про етнічну домінанту при створені різноманітних цілісностей (етносів і субетносів) вже в ході етногенезу. Так, для виникнення в Росії субетноса старообрядців домінантою послужила протидія реформі Нікона.

Звичайно, етнічна домінанта не завжди носить загострений ідейний чи релігійний характер. Інколи для утворення нової цілісності достатньо просто різкого політичного розмежування з існуючими традиціями (приклад вікінги, пасіонарний поштовх VIII ст. н. е.). Але в цілому етнічна домінанта може бути охарактеризована як сукупність явищ у суспільній свідомості людей, що об'єднуються у нову етнічну систему. Позитивній взаємній компліментарності цих людей відповідає близький спосіб мислення [2,563-565].

Світовідчуття належить до сфери несвідомого і розглядається в етнологічній літературі як підсвідома реакція людини на оточуючу її реальність. Світовідчуття становлять собою увесь комплекс психічних процесів і явищ, що викликаються зовнішнім впливом на індивіда, але не перероблених його свідомістю. Варто світовідчуття не плутати зі світоглядом свідомим ставленням до оточуючого світу. Світовідчуття визначається як генетично зумовленими властивостями даної людини (її конституцією, пасіонарністю тощо), так і впливом середовища. Л. М.Гумільов на історичному матеріалі показав, що на формування світовідчуття людей суттєво впливає етнічний склад середовища, в якому вони живуть, причому визначну роль тут відіграє характер контактів на суперетнічному рівні. Світовідчуття має дві форми: позитивну і негативну. Негативне світовідчуття виникає в зоні контактів несумісних суперетносів зі взаємно суперечливою компліментарністю, з різко відмінними стереотипами поведінки та ментальністю, що проявляється в негативному ставленні до об'єктивних законів буття і в прагненні до спрощення оточуючого світу. При наявності пасіонаріїв серед таких людей складуються цілісності відповідного типу антисистеми. Позитивне світовідчуття це нормальне світовідчуття людей у здоровому етносі, що виявляється у прийнятті людиною об'єктивних законів життя і у прагненні до підтримання (або ускладнення) своєї етнічної системи та оточуючого природного середовища. У здоровому (не спотвореного химерою) етносі відхилення від позитивного світовідчуття зустрічаються рідко і не здійснюють суттєвого впливу на розвиток системи [2,529].

До механізмів розвитку інтересів народу варто віднести закон етногенезу як еволюційне проходження будь-якою етнічною спільнотою декількох фаз. Фазами етногенезу позначаються стадії розвитку етносу, які мають тимчасові межі, визначаючись швидкістю розгортання і спадання пасіонарного напруження в етнічній системі. Фази етногенезу, за Л. М.Гумільовим, характеризуються наступними рисами:

А) напрямом змін і рівнем активності етнічної системи в цілому (міграційній, демографічній3, господарській, ідейно-політичній, військовій, природно-перетворюючій); Б) панівними в даній фазі типами пасіонаріїв певного рівня (ці рівні коливаються від звичайного прагнення до благоустрою до жертовності), а також кількістю і роллю субпасіонаріїв; В) єдиним для даної фази суспільним імперативом поведінки; Г) ступенем внутрішньої складності системи, що характеризується мажами і напрямом зміни кількості підсистем (субетносів); Д) напрямом зміни і рівнем резистентності етнічної системи. Крім того, всі фази етногенезу мають особливі, властиві тільки їм ознаки (так, фаза надлому знаменується розколом єдиного етнічного поля, фаза обскурації розпадом всіх суспільних структур) [2,555].

Розглянемо більш детальніше фази етногенезу. Фаза підйому фаза інтенсивного зростання пасіонарного напруження в етнічній системі внаслідок пасіонарного поштовху, що приводить до появи цієї системи. Названа фаза характеризується етноенергійною експансією з'явившогося етносу, струмким підвищенням усіх видів його активності, швидким зростанням підсистем етнічної системи. У фазі підйому формується нова етнічна домінанта і суспільні інститути. Для даної фази характерне пасіонарне відчуття часу, а також суспільний імператив: "Будь тим, ким ти маєш бути". Ця формула відображає високу дисципліну у заново виникне ній системі, де жорсткій регламентації підкоряється поведінка членів колективу, шлюбні відносини, використання ландшафту. Однак, завдяки новому стереотипу поведінки, що формується в фазі підйому, всі ці обмеження сприймаються людьми не як тягісний вантаж, а як необхідна умова гідного способу життя. Фаза підйому розпочинається з інкубаційного періоду, спочатку прихованого, а потім відкритого. Оточуючі етноси сприймають фази підйому як утворення спільності вкрай активних людей, що відстоюють незвичні ідеали і завойовують собі місце під сонцем, часто за рахунок сусідів. Після фази підйому наступає акматична фаза. Характерні приклади фази підйому зростання чисельності та впливу християнських общин в І-ІІІ ст. н. е., що привело до утворення Візантійського суперетносу; Стародавній Рим періоду перших царів і завоювання Італії (VII-VI ст. до н. е.); араби-мусульмани періоду створення халіфату і розповсюдження ісламу (VI-VIH ст. н. е., включаючи інкубаційний період); монголи ХІ-ХІІІ ст. н. е., чия агресія розповсюдилась майже на весь простір Євразії; в Росії підйом пов'язаний з політикою Олександра Невського, перемогою на Кульковому полі, підняттям Москви, створенням єдиної Російської держави та її розширенням (ХІІІХV ст.) [1,556]. Український етнос, на наш погляд, пережив декілька фаз підйому: перша фаза пов'язана зі становленням Київської Русі; друга фаза підйому припадає на період козаччини і національно-визвольної боротьби у ХVII-ХVШ ст. проти шведського, шляхетського та турецького поневолення; у ХХ столітті фаза підйому була пов'язана із більшовицьким переворотом в Росії 1917 року і тривала понад 10 років (1917-1931 рр.), а також у 90-х роках у зв'язку з розпадом Радянського Союзу і здобуттям Україною національної незалежності.

Акматична фаза фаза етногенезу, в якій пасіонарна напруга досягає найвищих для даної системи рівнів. Наступає після фази підйому. Етнічна система в даній фазі характеризується домінуванням пасіонарно-жертовного типу, найвищою кількістю підсистем (субетносів), надлишковою частотою подій етнічної історії. Жертовні пасіонарії зустрічаються і у фазі підйому, але в акматичній фазі у них з'являється новий настрій прагнення до максимального ствердження себе як особистості, а не тільки до перемоги свого етнічного колективу як цілого. Це означає, що в акматичній фазі починає змінюватися відчуття часу з'являються актуалісти. Все це визначає спільнот ний імператив акматичної фази "Будь самим собою". Зростання індивідуалізму у сполученні із надлишком пасіонарності часто приводить етнос у стан, що отримав назву пасіонарного перегріву. При пасіонарному перегріві надлишкова енергія, яка у фазі піднесення тратилась на бурхливе зростання та експансію, починає гаситися, тратитися на внутрішні конфлікти. Так, акматична фаза у Європейському суперетносі позначилась війною гвельфів з гибелі нами та провалом політики хрестоносців; у Візантії (W-Vn ст.) внутрішніми чварами на релігійному грунті. Акматична фаза в Росії "смутні часи", у монголів розпад єдиного улусу, створеного Чингізханом; у середньовічному Китаї епоха Тан (658-907 рр. н. е.), позначена повстанням Ань-Лушаня (756-763 рр.), під час якого населення Китаю скоротилося втроє [2,556-557]. В Україні акматичної фази, здається, ще не було, оскільки вся українська історія є історією боротьби за визволення з-під якогось поневолення. Головним чином це стосується періоду Київської Русі.

Фаза надлому фаза різкого зниження пасіонарного напруження після акматичної фази, супроводжується розколом етнічного поля, зростанням кількості субпасіонаріїв, гострими конфліктами всередині етнічної системи. Усе це приводить до суттєвого зниження резистентності системи в цілому і підвищенню вірогідності її розпалу та погибелі внаслідок зміщення (негативного етнічного контакту і дії антисистем). Надлом дуже характерний період в будь-якому етногенезі, який настає приблизно через 600 років після його початку. Його можна розглядати як "літню хворобу" етнічної системи [2,557-558].

Інерційна фаза фаза етногенезу, в якій після фази надлому настає деяке підвищення, а потім поступове зниження рівня пасіонарного напруження. Характеризується укріпленням державної влади та соціальних інститутів, інтенсивним накопиченням матеріальних та духовних цінностей, активним перетворенням ландшафту, що вміщує певний етнос. Панує суспільний імператив "Будь таким, як я", що означає, орієнтацію на загальноприйнятий еталон для наслідування (часто цей узагальнений образ, відхилення від якого засуджується думкою, подібно образу "джентльмена" в XVII XIX століттях в Англії; інколи цей же імператив виливається в обожнення правителя, поклоніння якому нехай навіть зовнішнє обов'язкова умова входження індивіда в систему). Перехід у інерційну фазу звичайно виглядає як заспокоєння і початок творчої діяльності після катаклізмів фази надлому. Відповідно, пануючим у фазі інерції виступає характерний тип "золотої посередності" законопослушна, дієздатна людина. З цього випливає домінування в етносі людей гармонійних та з низьким ступенем пасіонарності. Однак внаслідок наявності могутнього централізованого керівництва, яке вгамовує внутрішні конфлікти, етнос в інерційній фазі виконує грандіозну роботу, що буває корисно для культури, але згубно для природи. Люди не знають, що услід за "золотою осіню" наступають "сутінки" фаза обскурації [2,59-560].

Фаза обскурації фаза етногензу, в якій пасіонарне напруження спадає до рівня нижче гомеостатичного за рахунок значного збільшення кількості субпасіонаріїв. Етнос існує за рахунок матеріальних цінностей і навичок, накопичених у попередню інерційну фазу. Субпасіонарії, що швидко розмножилися, роблять неможливою будь-яку конструктивну діяльність, вимагаючи тільки одного задоволення своїх ненаситних потреб. Розпочинає домінувати імператив "Будь таким, як ми" тобто засуджується (а при можливості знищується) будь-яка людина, що зберегла почуття обов'язку, працелюбність і сумління. Власний імператив субпасіонаріїв "День, та мій" відображає їх повну нездатність до прогнозу. Внаслідок суспільний організм починає розкладатися: фактично узаконюється корупція, розповсюджується злочинність, армія втрачає боєздатність, до влади приходять цинічні авантюристи, що грають на настроях натовпу. Наступає депопуляція, численність населення до кінця фази обскурації значно скорочується, частково цей процес гальмується за рахунок притоку представників окраїнних і чужих етносів, які в значній мірі починають домінувати в суспільному житті.

Етнічна система втрачає резистентність і може стати легкою здобиччю більш пасіонарних сусідів. Фаза обскурації передує загибелі етнічної системи або її переходу у стан етнічного гомеостазу, причому гомеостаз може досягти лише незначна здорова частина етносу, яка збереглася у "кривавій темряві" епохи обскурації [2,559-560].

Фаза регенерації можливе відродження етнічної системи після фази обскурації за рахунок ареола пасіонарності, що зберігся на його околицях. У Візантії таким тимчасовим відродженням була Нікейська імперія, що виникла вже після падіння Констатинополю в 1204 р. Однак фаза регенерації лише короткий сплеск активності напередодні завершення процесу етногенезу. Вона переходить потім у меморіальну фазу. Дійсно, у 1453 р. турки-османи остаточно знищили Візантійську державу, і візантійські греки збереглися в подальшому як невеличкий релікт.

Інколи під терміном "регенерація" розуміється будь-яке відновлення етнічних структур після внутрішніх катаклізмів і вторгнень ззовні [2,560].

Меморіальна фаза близька до етнічного гомеостазу фаза етногенезу, що знаменує завершення цього процесу. У меморіальній фазі етнічна система вже втратила пасіонарність, але окремі її члени ще продовжують зберігати культурну традицію минулого. Пам'ять про героїчні діяння предків продовжують жити у вигляді фольклорних творів, легенд. Так в долинах Гірського Алтаю живуть нащадки колись могутніх степових етносів (стародавніх тюрок, найманів). Нині вони втратили активність, але багатий билинний епос говорить нам про минулу славу цих народів. Поняття "меморіальна фаза" застосовується також до окремих субетносів, які випали із головного потоку етногенезу та ізолювались з метою законсервувати свій образ життя і погляд на світ. Такими є старообрядці субетнос ізолят, який склався і XVII ст. Перехід від меморіальної фази до завершеної форми етнічного гомеостазу має дуже повільний характер і виглядає як поступове забуття традицій минулого [2,561].

Розглянемо тенденції розвитку народу в таких напрямах: по-перше, розвиток у напрямі суперетносу; по-друге, ускладнення і спрощення етнічної системи; по-третє, розвиток в умовах етнічного гомеостазу. Наведені етнічні поняття розроблялися Л. М.Гумільовим і нам варто скористатися його розробками [2].

До факторів, які суттєво впливають на тенденції розвитку інтересів народу належать: формування і розвиток суперетносів, а також такі процеси як етнічна парціація та етнічна сепарація, консолідація етносів, етнічна дисперсія, асиміляція та міксація.

Суперетнос етнічна система, що складається із декількох етносів, які прогтиставляють себе усім подібним цілісностям, і являють собою найвищий таксон етнічної ієрархії. До появи терміну "суперетнос", уведеного Л. М.Гумільовим, цілісності такого роду йменувалися "цивілізаціями", "культурами" або "світами" (наприклад, "ісламський світ", "західна цивілізація". Єдність суперетносу спостерігається в наявності загальної ментальності, що консолідує часто досить різноманітні етноси. Тому суперетнос з'являється насамперед як ідейно-релігійна та культурна чи політико-економічна цілісність, сутність якої знаходиться значно глибше. Народи, що знаходяться усередені цієї цілісності, майже не обов'язково об'єднані політично; навпаки, вони часто вступають у гострі конфлікти. Тут ми бачимо іншу характерну рису суперетносу: конфлікти між етносами, що складають його, носять як завжди характер боротьби за переваги, а не війни на повне знищення суперника. Між тим ці конфлікти не виключають економічного, політичного та ідеологічного спілкування всередині суперетносу. Навпаки, зіткнення між різними суперетносами часто набувають рис геноциду та уярмлення (війни стародавнього Китаю зі степними народами, знищення аборигенів Північної Америки європейцями, війна германського Вермахту проти слов'янства, євреїв тощо).

Ядром суперетносу завжди виступає група етносів, що виникла в одному регіоні внаслідок пасіонарного поштовху, і об'єднана навколо етнічної домінанти (так Арабський суперетнос утворився у VII ст. на основі ісламу; у Візантії роль об'єднуючого начала відіграло християнство). У подальшому в орбіту вже сформованого суперетносу можуть бути включені народи іншого генезису (наприклад, до складу Російського суперетносу увійшли численні сибірські та степові етноси, що виникли цілком незалежно); до складу Європейського Союзу увійшли спочатку найрозвиненіші країни Європи: Англія, Франція, Італія та ін.).

Суперетнос нездатний до дивергенції, тобто до поділу на декілька суперетносів. Одного разу виникнувши він проходить за 1200-1500-літній термін усі фази свого розвитку (якщо він тільки не розпадеться у фазі надлому, що сталося, наприклад, з родонським народом). Однак, інерція ідейно-культурної традиції може зберегтися і в подальшому, передаючись іншим, молодшим народам і приймаючи нові форми (так, традиції римського права перейшли до Західного суперетносу, а православ'я із Візантії, яка котилась до свого занепаду, перейшло до Росії).

Суперетнічні контакти (сумісне проживання та тісне спілкування представників різних суперетносів) інколи приводить до нейтральних наслідків, але частіше за все їхні результати вкрай негативні: виникають химери та антисистеми, що призводить до спрощення або навіть руйнації контактуючих цілісностей.

Чим же пояснити внутрішню єдність та сталість такого величезного утворення, як суперетнос? Л. М.Гумільов пояснює це явище пасіонарним поштовхом. Він показав, що спроби звести пояснення цього явища до мовних, расових, економічних або чисто ідейно-політичних факторів не приносять успіху. Розгадку дає тільки концепція пасіонарного поштовху, який формує в певному ландшафтному регіоні активно ускладнюючу і зростаючу цілісність з новим стереотипом поведінки та ментальності. Усі існуючі суперетноси виходять із такого "зродку", зберігаючи задані їм основні риси. Причому Л. М.Гумільов висовує гіпотезу, згідно з якою зростання і розвиток суперетносів регулюється єдиним етнічним полем, подібно біополю, що визначає розвиток організму.

Таким чином, з'ясовані Л. М.Гумільовим, закономірності дозволяють говорити про зростання того чи іншого суперетносу, причому точкою відліку є момент пасіонарного поштовху, від якого виник суперетнос. Цей вік характеризує енергетичний заряд, тобто рівень пасіонарного напруження суперетносу. Розвиток останнього у головних рисах детермінується внутрішньою енергетичною закономірністю та характером контактів з іншими суперетносами [2,550-551].

Одною із тенденцій розвитку етносу можна розглядати етнічну дивергенцію, як процес поділу етнічної системної цілісності з появою нових систем такого типу. Етнічна дивергенція може відбуватися шляхом відокремлення від етносу будь-якої її частини, яка потім складається у незалежний етнос. Низку таких етносів породили європейці, котрі переїхали в колонії: так з'явилися янки в США, бури в ЦАР, австралійці і т. ін. Етнічна диверенгенція може відбуватися також шляхом дроблення етносу на декілька нових систем. Так, після поштовху XIII ст. в ході Російського етногенезу в його орбіту потрапили українці та білоруси, а також субетноси козаків, поморів та інших. Критерій етнічної диверенгенції поява нових груп, які протиставляють себе оточенню відрізняються стереотипом поведінки [2,523].

Стереотип поведінки є система навичків, що передаються від покоління до покоління шляхом сигнальної спадкоємності, яка відповідає ідеалам кожного ентнічного колектива.

Стереотип поєдинки складається в процесі адаптації етнічної системи до оточуючого середовища. Це середовище визначає неповторний облік кожного етносу. Власний стереотип поведінки сприймається членами етнічного колективу як єдино можливий, нормальний стандарт взаємовідносин, образу життя та діяльності людей. Якщо даний колектив знаходиться у здоровому, тобто не деформованому або переломному стані, прийняті норми поведінки цілком не прикрі для його членів, хоча сусідам можуть здаватися протиприродними або жорстокими. Чужі стереотипи поєдинки на буденному рівні сприймаються як дивацтво або дикість, викликають подив, глузування або злість. Причому деяким етносам вдається в межах суперетносу достатньо легко знайти загальну мову, якщо інший стереотип поведінки не здається жахливим або мерзотним, але частіше зустрічаються також: випадки повної взаємної ворожості. Особливо гостру реакцію, як правило, викликають чужі стереотипи в сфері статевих відносин, ставлення до померлих, до правил честі і т. ін.

Стереотип поведінки етносу має внутрішню структуру, яка будується на строго визначених нормах відносин: а) між колективом та індивідом; б) індивідів між собою; в) внутрішньо етнічних груп між собою; г) між етносом і внутрішньоетнічними групами. Стереотип поведінки також вміщує навички адаптації в ландшафті і норми відносин до чужоплемінників.

У динамічному етносу стереотип поведінки надто мінливий. У кожній новій фазі етногенезу етнос робиться несхожим на самого себе, хоча послідовність традиції зберігається, якщо не відбувається зміщень. Так розповсюдження європейської цивілізації привело до асиміляції та зникненню багатьох малих народів, що жили в етнічному гомеостазі.

В умовах несприятливого етнічного контакту (химери) стереотипи поведінки людей втрачають внутрішню структуру. На місце складних систем адаптивних навичків, що дозволяють монолітним етносам існувати і розвіватися в мінтивому середовищі, приходить хаос неузгоджених між собою рис поведінки. Адаптивність в ландшафті понижується, що часто приводить до його хижацького використання і руйнування, взаємо порозуміння між різними групами населення втрачається. Люди позбавляються ціннісних орієнтацій, культурних традицій, виникають і ростуть антисистеми.

У випадках плідного етнічного контакту можливо, навпаки, відбуватися утворення нового, оригінального стереотипу поведінки, що дозволяє говорити про зародження нової етнічної спільноти. Характерний приклад Латинська Америка, де нащадки змішаних іспанців та індійців утворили нові етноси [2,546-547].

У якості тенденції розвитку народу можна розглядати таке явище як ускладнення етнічної системи. Воно полягає у збільшенні щільності системних зв'язків в етнічній системі, у зростанні внутрішнього різноманіття. Яскравим прикладом ускладнення системи є фаза підйому, проходячи яку, етнічна система перетворюється із простої, первинної консорції у велетенську і різноманітну етнічну "галактику" суперетнос. Так, трапилося, наприклад, з християнами в 1-4 ст. н. е., з арабами-мусульманами у VI-VIII ст. н. е. Такий процес відбувається і в системах більш низького рангу і субетноси, і консорції (конвіктації) завжди виникають із найпростішого "зародку", потім ускладнюються і згодом розпадаються (спрощуються і зникають або ж діляться на декілька систем такого ж рангу) [2,554].

Спрощення пов'язане не тільки зі зниженням кількості підсистем в даній етнічній системі, але і з розривом системних зв'язків, які регіструються сучасниками як відхід від норми, як неординарні події, часи, що багаті на такі події, описуються істориками як "смутні", "переломні" і т. ін. Дійсно, важкі потрясіння приводять етнічну систему до спрощення: так, після надлому ніколи не відновлюється у повному обсязі розквіт і різноманіття акматичної фази.

Граничне спрощення етнічної системи позначає завершення її життєвого циклу. Так, нащадки споконвічних римлян у Римській імперії IV ст. н. е. існували у вигляді невеличкого субетносу. Те ж можна сказати про Візантійських греків напередодні падіння Константинополя в 1453 р. У надто спрощеному вигляді система може продовжувати існувати як персистент або ж гине під впливом ззовні [2,552].

Етнічний гомеостаз, інакше кажучи статичний або персистентний стан народу є стан етнічної системи, в умовах якого його життєвий цикл повторюється від генерації до генерації без суттєвих змін і система зберігає рівновагу з ландшафтом і усіма подібними тобто статичними системами, не проявляючи при цьому будь-яких форм цілеспрямованої активності, що змінює оточення. Усе це дозволяє говорити про надто низький рівень пасіонарного напруження в системі і прийняти цей рівень за нульову позначку при побудові шкали пасіонарного напруження. Народ у стані етнічного гомеостазу складається майже цілком із гармонійних людей достатньо працелюбних, щоб забезпечити себе і своїх нащадків, але позбавлених потреби і здатності щось змінювати у житті. Пасіонарії в статичних етносах зустрічаються винятково і, як правило, емігрують не знаходячи застосування своїм силам на батьківщині. Субпасіонарії залишаються незмінними.

До тенденцій розвитку народу можна віднести етнічну парціацію та етнічну сепарацію.

Етнічна парціація полягає у поділі раніше єдиного народу на декілька більш або менш рівних частин, причому жоден із нових етносів не ототожнює себе повністю із передуючим етносом. Якщо у первісну епоху головною причиною етнічної парціації було численне зростання племен при одночасному виснаженні природних ресурсів, що викликало необхідність територіального розриву між окремими частинами племен, то у більш пізніші епохи парціація викликалася над усе розчленуванням різних частин етносу державним кордоном.

Наприклад, політичне відокремлення викликало появу різних арабських народів. У наш час в південно-азійському регіоні можна спостерігати початкову стадію формування на місці єдиного раніше бенгальського народу двох нових націй східних бенгальців (бангладешців) і західних бенгальців.

Інший тип етнічного поділу етнічна сепарація полягає у відокремленні від будь-якого народу його порівняльно невеликої частини, яка з часом перетворюється у новий самостійний етнос. Етнічна сепарація може бути викликана різними причинами: переселенням будь-якої групи первинного етносу, політико-державним відокремленням невеличкої частини народу, нарешті, релігійним відокремленням етнічної групи.

За умов переселення за кордон певної групи народу вона обов'язково повинна утворити в місцях свого нового поселення компактній масив, відокремлений від місцевого населення. У першому випадку їй важко позбавитися розчинення серед споконвічних мешканців цієї країни. В історії зафіксовано численні випадки етнічної сепарації внаслідок подібних переселень [3,74-76].

Етнічна дисперсизація є одним із різновидів етнорозподільних процесів. Сутність її полягає у відокремленні від первинного народу окремих порівняно невеликих етнічних груп. Головний модус цього процесу міграція. Так, внаслідок переселення із дореволюційної Росії (1917 р.) за кордоном виявилось більш 1/4 вірмен, окремі групи яких розселенні більше ніж у 60 країнах.

Розпочинаючи з епохи розкладу первісного суспільства домінуючими становляться процеси етнічного об'єднання. Ці процеси, що відображають історичні закономірності і у цілому прогресивну тенденцію до закріплення етносів, можуть бути розділені у свою чергу на окремі види. У радянській етнографічній літературі останніх років було прийнято виділяти три основних вида процесів етнічного об'єднання: етнічну консолідацію, етнічну асіміляцію і міжетнічну інтеграцію. Разом з тим у недалекому минулому в процесі вивчення етнічних явищ зверталась увага на необхідність принаймні ще двох доповнень у класифікацію цих процесів: по-перше, розмежування двох видів консолідаційних процесів, один з яких є міжетнічним і завершується появою нового етносу, інший внутрішньоетнічним, що не приводить до формування нової етнічної спільності; по-друге, виділення в якості окремого виду етно-трансформаційних процесів етногенетичної міскації [3,77-78].

Під міжетнічною консолідацією розуміють насамперед процеси поєднання декількох споріднених за мовою і культурою етнічних одиниць в одну ношу, більш значну етнічну спільність. Такого роду процеси можуть мати назву "етногенетичної консолідації". Наприклад, у перші роки Радянської влади процеси етногенетичної (міжетнічної) консолідації проявлялися в об'єднанні етнічних спільностей, близьких за мовою і культурою у значенні нації та народу. Так, завершилося, зокрема, утворення туркмен, які склалися із племінних груп номудів, теке, гокленів та ін. Внаслідок консолідаційних процесів сформувалося безліч народів Сибіру, у тому числі алтайці, до складу яких увійшли алтайкижи, теленкіти, темути та інші малочислені племена та народності.

У наш час міжетнічна консолідація властива насамперед населенню країн, об'єднання яких помітно гальмувалось у роки колоніального поневолення.

За своїми масштабами процеси консолідації підрозділяються на макроконсолідацію, коли в єдиний етнос зливається декілька етносів, що населяють будь-яку значну територію, або навіть цілу країну, та мікроконсолідацію, в яку втягнені етноси на території невеличкого району або острова.

До процесів внутрішньо етнічної консолідації можна віднести насамперед випадки внутрішнього єднання крупних етносів за рахунок вирівнювання відмінностей між субетнічними або етнографічними групами (наприклад, серед українців гуцули, лемки, бойко), шляхом нівелювання діалектів і культурно-побутових відмінностей внаслідок зміцнення загально етнічної самосвідомості. Цей вид консолідації етносів у сучасних умовах супроводжується розповсюдженням освіти на єдиній літературній мові, розвитком відповідних засобів масової інформації, зростанням професійної культури тощо.

Процеси внутрішньо етнічної консолідації в наш час широко розповсюджені, причому вони часто застрічаються у етносів достатньо розвинених у соціально-економічному відношенні країнах Європи, Азії та Афріки [3,78-81].

Етнічна асиміляція є процес розчинення самостійного етносу або його незначних груп, а також окремих представників одного народу в середовищі іншого інакше кажучи, повну або майже повну втрату такої групи споконвічних етнічних властивостей та настільки ж повне засвоєння нових. У ході асиміляції деякі елементи культури можуть сприйматися свідомо, наприклад, мова і одяг, інші несвідомо, наприклад, жестикуляція і манери, культурні цінності та ін. Розрізняється природна і штучна, тобто насильницька асиміляція. Природна асиміляція завжди має прогресивне значення, виникає при безпосередньому контакті етнічно різнорідних груп населення і зумовлена потребами зміцнення їх загального суспільного життя. Етнічна асиміляція найчастіше відбувається внаслідок етнічно змішаних шлюбів. Насильницька асиміляція характерна для країн, де національності нерівноправні, становить систему заходів уряду або місцевих владних структур у галузі шкільної освіти та інших сферах суспільного життя, спрямованих на штучне прискорення процесу асиміляції шляхом пригнічення або зближення мови і культури, національних меншин, тиску на їхню самосвідомість тощо. Етнічна асиміляція надто характерна для економічно розвинених країн і насамперед для країн, де багато іммігрантів та їх нащадків (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія). У США та деяких інших країнах етнічна асиміляція має у значній мірі змушений характер, оскільки швидка американізація невід'ємна умова успішної адаптації переселенців. У країнах Європи асимілюються як іммігранти, так і національні меншини.

Асиміляційні процеси йдуть і в країнах Азії та Африки, хоча в цілому для них вони не дуже характерні.

У різних регіонах світу такі процеси відбуваються з різною інтенсивністю. Швидкість цих процесів залежить від того чи іншого сполучення цілої низки факторів: чисельності асимільованої групи, характеру її розселення, часу перебування в асимільованому середовищі, роді занять асимільованої групи та її господарських зв'язків з основним населенням країни, соціально-правового та сімейного положення асимільовах, частоти вступу до змішаних шлюбів. Впливають на інтенсивність процесу наявність або відсутність контактів з батьківщиною, ставлення до асимільованої групи оточуючого етнічного середовища, близькість за мовою, культурою, релігією, расою груп, що вступають у процес асиміляції. Важливу роль відіграє також рівень їхньої етнічної самосвідомості тощо. Перелічені фактори часом так тісно переплетені одно з одним, що розчленувати їх неможливо.

Етнічна асиміляція підрозділяється на два підтипи: 1) конверсація, тобто асиміляція, яка дуже нагадує консолідацію. 2) взаємодія народів, що не перебувають у споріднених зв'язках і відносинах. Наприклад, асиміляція італійців або греків у тих же країнах [3,81-85].

Міжетнічна інтеграція (зближення), або гомогенізація є поява певної культурної спільності (в умовах збереження основних етнічних рис) у суттєво різноманітних за своїми мовно-культурними параметрами основних етнічних одиниць внаслідок їхньої взаємодії. З такого роду процесами пов'язано формування у межах багатонаціональних держав міжетнічних або метаетнічних спільностей. Міжетнічна інтеграція має місце майже в усіх країнах світу. Найбільше властива міжетнічна інтеграція країнам Азії та Африки.

Нещодавно в якості самостійного типу етнооб'єднувального процесу була виділена етногенетична міксація як процес, в ході якого завдяки взаємодії декількох не споріднених етносів виникає новий етнічний підрозділ основного рівня.

Варто підкреслити можливість перетворення процесів міжетнічної інтеграції у процесі міжетнічної міксації. Це відбувається тоді, коли метаетнополітична спільність трансформується в основний етнічний підрозділ. Звичайно, встановити точні межу такої трансформації важко. Однак, немає сумніву в тому, що цей шлях виникнення нових етносів добре відомий етнічній історії людства. Очевидно, що головний критерій перетворення міжетнічної спільності в основний етнічний підрозділ переміщення на її рівень етнічних властивостей найвищої інтенсивності. Якщо мати на увазі тільки етнічні підрозділи основного рівня, то повністю етнотрансформаційними можна вважати, з одного боку, етнічну парціацію та сепарацію, а з іншого етногенетичну (міжетнічну) консолідацію та міксацію. Частково до етнотрансформаційної різновидності етнічних процесів відноситься і етнічна асиміляція.

Даремно думати, що для кожного конкретного етнічного масиву обов'язково специфічна лише одна форма етнічних процесів. У ряді випадків в одній і тій же групі населення можуть водночас вібдуватися процеси різноспрямовані (наприклад, сепарація і асиміляція) і односпрямовані, але різних типів (скажімо, міжетнічна консолідація і асиміляція) або навіть одного і того ж типу, але різного масштабу (макро-мікроконсолідація). У таких випадках відбувається складне накладання процесів одно на одного.

Отже, аналіз діяльністного рівня інтересів народу приводить до висновку, у відповідності з яким використання категоріального апарату основних законів діалектики дає більш повну і конструктивну панораму процесу пошуку і вибору раціональних та ірраціональних шляхів, форм, методів та засобів у з'ясуванні джерел, механізмів та тенденцій розгортання інтересів народу. Внаслідок такого аналізу знаходить підтвердження гіпотеза стосовно того, що найвищою інтеграційною, соборною силою суспільного історичного процесу є народ у діяльністному сполученні його атрибутивних ознак потреб, ідеалів, цілей та цінностей, квінтенсенцією яких виступають його інтереси.

Народ інтерес праксіологічний діяльнісний

Література

Гуммилев Л. Н. Тысячелетие вокруг Каспия. М.: ТОО "Мишель и К0",

334 с.

Гумилев Л. Н. Этносфера: история людей и история природы. СПб: Издательский Дом "Кристалл"", 2002. 576 с.

Бромлей Ю. В. Этносоциальные процессы: теория, история, современность. М.: Наука, 1987. 334 с.

Діяльнісний рівень інтересів народу

Похожие статьи