Вступ, Основні підходи до розгляду проблеми людини у античній філософії - Проблема людини у філософії античності

Антична філософія сформувала основні західноєвропейські підходи до виділення людини в якості окремої і спеціальної філософської проблеми. Західна філософія бере початок у Древній Греції і Древньому Римі. Вже в іонійській натурфілософії (6-5 ст. ст. до н. е.) була розпочата перша спроба визначити місце людини у світі. Алкмеон із Кротону першим дав визначення людині як істоті, яка відрізняється від інших тварин тим, що тільки вона здатна розуміти, у той час як інші, хоча і сприймають, але не розуміють.

Основні підходи до розгляду проблеми людини у античній філософії

У філософії Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Людина сприймається як частка космосу. Стародавньогрецький філософ Демокріт підкреслював: у якій мірі Всесвіт є макрокосмом, такою ж мірою і людина - мікрокосм. Філософи мілетської школи твердили: людина містить у собі всі основні елементи стихії космосу. Розвинуте вчення про людину сягає коріннями в античну філософію, де є зародки практично всіх наступних напрямків філософсько-антропологічної думки.

У V ст. до її. е. відбувається антропологічне звернення в античній філософії, зв'язане, насамперед, з творчістю софістів, які зберегли успадкований від ранньої філософії цілісний погляд на людину та бачення її як частки природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття.

У софістів людина -- це розумна істота, яка творчо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істина - продукт людської творчості, так само як і культура. Отже, пізнання не відображає об'єктивний світ, а відтворює суб'єктивний світ людини.

Стародавньо-грецький філософ Протагор відмічав: "Людина - міра всіх речей, існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують". Усі істини відносні та мають значення лише для людини, яка виступає джерелом морально-правових норм. У просвітництві людей софісти вбачали зміст свого життя і на відміну від попередників вважали, що доброчесності можна навчитися. Під доброчесністю софісти розуміли не тільки моральні якості, але й усю сукупність людських здібностей. Софісти заперечували привілеї народження і в такому контексті розвивали ідею рівності. Якщо раніше слово людина використовувалось лише стосовно грека, то софісти твердили, що всі люди родичі та співгромадяни одного царства не за звичаями та мораллю, а за природою. Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ, який акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях, на душі, в якій бачить певну, третю, величину між світом ідей і світом речей.

Похожие статьи




Вступ, Основні підходи до розгляду проблеми людини у античній філософії - Проблема людини у філософії античності

Предыдущая | Следующая