Розвиток документознавства як науки про документ - Процес створення документу

Документознавство належить до розряду молодих наук, воно ще остаточно не сформувалося як наукова дисципліна, що узагальнює сукупність знань про документ.

Ця наука виникла не одразу, вона пройшла в своєму розвитку кілька етапів. Історично першою в цьому ряді стоїть документаційна наука, що виникла в кінці ХІХ ст. і отримала міжнародне визнання на початку ХХ століття.

Під цією назвою розвивалася наука, предметом якої була документаційна діяльність, яка включає процеси збору, систематизації, зберігання, пошуку та розповсюдження (а з середини 1940-х рр. - і створення) документів у всіх сферах суспільного життя. Ця наука ще мала назву "книго-архіво-музеєзнавство".

З часом в процесі диференціації як самостійні дисципліни відокремилися теорія класифікації документів, теорія документаційних потоків, теорія індексації та реферування.

Документознавство як інтегративна наукова дисципліна тісно зв'язана з діловодством, книго-, бібліотеко-, бібліографо-, архівознавством, інформатикою й ін. При більш широкому підході до складу документознавства входить історичне джерело - і музеєзнавство, семіотика, текстологія, кодикологія й інші науки. І чим вище рівень узагальнення в теоретичних основах такого об'єднання й у підході до трактування поняття "документ", тим більшим буде коло галузей знань, що входять у документознавство. Посилення зв'язків між галузями знань, що вивчають різні носії інформації, є обопільно корисним. Особливо тісний зв'язок документознавства з бібліографо-, бібліотеко-, книго-, а також архівознавством [22].

Сюди ж входить інформатика, особливо та її частина, що вивчає документну інформацію, створену за допомогою комп'ютерної техніки на дискретних носіях. Загальним для них є те, що ці дисципліни оперують документами як об'єктами, створеними спеціально для збереження і передачі інформації. Однак вироблення загальної дефініції поняття "документ" не входить у їхню компетенцію, цим займається документознавство. Документознавство вивчає специфіку документів як речовинних виробів і зафіксованої на них інформації, досягнення в області класифікації і типологізації документів, а також закономірності, виявлені при дослідженні процесу еволюції документа, формування сучасних документних потоків і масивів [4].

З точки зору історії документознавства у XX ст. відбуваються три найважливіші події: по-перше, конституюється наукова дисципліна з назвою "документознавство"; по-друге, формується; інший напрям документознавства, базові концептуальні засади якого відмітні від попереднього; по-третє, усвідомлюється наявність наукових "дисциплін так званого документально-комунікаційного циклу". Вони поділяються на дві групи. Дисципліни першої групи вивчають переважно динамічні документи, тобто документи, що виконують ту основну асоціальну функцію, заради якої були створені; другої - статичні; документи, тобто ті, що перестали виконувати цю функцію і досліджуються вже як історичні пам'ятки. Ядро другої групи дисциплін складають, так звані спеціальні історичні дисципліни та галузі історичної науки. Саме в контексті розвитку цих двох груп наук слід розглядати формування обох напрямів документознавства. Автономізація наукових дисциплін та наукових напрямів, процеси, диференціації в синкретичних галузях знань не зняли універсалізм у підходах до розуміння документа, а навпаки, в концептуальних розробках деяких наукових шкіл навіть розширили межі трактування його сутності. Йдеться про підхід французьких істориків Ш.-В. Ланглуа та Ш. Сеньобоса до історичних пам'яток ("слідів") як до єдиних критеріїв у процесі відтворення історичної картини, що відбилося в їхній відомій формулі - "історія пишеться за документами, якщо ж немає, то немає й історії". Крім рукописних історичних документів (манускриптів), вони підкреслювали наявність "новітніх" (друкованих) документів і так званих "речових" документів: творів архітектури, скульптури, живопису, всіляких речей (зброї, одягу, начиння, монет, медалей тощо). І хоча ця позиція була у подальшому критикована, зокрема, представниками школи "Анналів", між тим, на думку О. М.Медушевської, вона отримала певне продовження у ще більш широкому трактуванні фундаментального для історичної науки поняття "документ" Ш. Самараном (зробленого у вступній статті до колективної праці "Історія та її методи", виданій у Парижі 1961 р.), де воно фактично ідентифіковане з поняттям "джерело". У даній інтерпретації і справді, зазначає вона, формула "історія створюється за документами" зберігає своє значення [7]. Між тим, здається, розуміння поняття "документ" як будь-якої історичної пам'ятки - це чи не найбільш екстремальне його трактування, хоча підсвідоме воно продовжує тяжіти над сучасними джерелознавцями у світлі їхнього інноваційного підходу до аналізу процесу "отримання соціальної інформації" з історичних джерел як продуктів певних епох з "особливим інформаційним полем". Такі думки співзвучні з обгрунтуванням сучасних концепцій так званої "соціальної інформатики", зокрема в роботах А. Д-Урсула, хоча і раніше спорідненість досліджень інформаційних процесів в історичному джерелознавстві та інформатиці відзначалася, наприклад, в монографії В. В.Фарсобіна.

В історичному джерелознавстві, до речі, також існують два близькі поняття - "документальні писемні джерела" та "документальні пам'ятки". І якщо перше є класифікаційним поняттям на противагу оповідним писемним джерелам, то друге являє собою об'єднання різних писемних джерел. У XX ст. дипломатика в позиціях деяких вчених зберігає свої ознаки синкретичності в площині об'єкта дослідження, оскільки вона, на їхню думку, вивчає всю "документальну писемність". Такі думки висловлювали у 1920-30-х рр. і деякі радянські дослідники, вони поширені і сьогодні в ряді країн Заходу. Це ілюструє текст еталонних таблиць Універсальної десяткової класифікації (УДК), де дипломатика визначена як наука, що "критично вивчає внутрішні характеристики, стиль та форми документів".

Безперечно, багато чого залежить від того, який зміст мають у даному разі поняття "документ", "документальна писемність". Найпоширеніша версія об'єкта дипломатики - це документ у значенні "акт", "історичний акт". Але трактування поняття "акт" теж неоднозначне [19].

Як правило, акти розуміють як юридично оформлені документи. В статті, опублікованій 1974 р., український вчений О. А.Купчинський відзначає, що в центрі уваги дипломатики як науки знаходяться зовнішні та внутрішні ознаки актів, причому до зовнішніх ознак він також включає знаряддя. письма, письмо та інші графічні знаки документа, художнє оздоблення, засоби засвідчення, тобто ті характеристики, що складають об'єкт дослідження палеографії та сфрагістики.

С. М.Каштанов визначає об'єкт дипломатики як акти правового характеру, що утворюють такі три групи: публічно-правові, публічно - приватні та приватні, хоча і зауважує, що під час розширеного трактування об'єкта дипломатики сюди можна додати ще деякі групи документів, зокрема, справочинні, приватно-публічні й приватні листи. Вітчизняний дослідник В. Й.Горобець в оригінальній класифікації українських актів XVIII ст., крім приватної виокремлює клас офіційної службової документації, який складає урядово-адміністративна, процесуально-юридична та канцелярська документація. Певні асоціативні зв'язки між дипломатикою і документознавством складаються впродовж першої половини XX ст., коли саме починає поширюватись термін "документознавство" і яким позначається не наукова дисципліна, а певна абстрактна сукупність знань про документальні пам'ятки і засоби отримання цих знань. Так, у 1930-50-х рр. "документознавство" виступає як умовний синонім дипломатики, останню називають галуззю спеціального документознавства. Іншою екстремальною точкою зору в історичній науці XX ст. щодо розуміння поняття "документ" є трактування його тільки як офіційного документа [17].

Остання позиція стала вихідною для остаточного розмежування двох груп дисциплін, що вивчали "документи" та "книги" і сутність якого випливала не тільки із спеціалізованого архівного та бібліотечного зберігання, а й з особливостей цих об'єктів як засобів комунікації та джерел інформації: "документи" - це першоджерела знань; "книги" - засіб розповсюдження знань. Значною мірою такі погляди були переважаючими в теорії справочинства - основній галузі знань, що розробляла норми підготовки та обігу офіційних (управлінських) документів, і спорідненій з нею галузі історичної науки - архівознавстві.

Саме у межах радянського архівознавства з теорії справочинства зароджується наукова дисципліна з назвою "документознавство" [3, с. 25]. У 1940-х рр. у Московському історико-архівному інституті і К. Г.Мітяєвим викладався навчальний курс "Теорія і практика архівної справи", розділом якого було "Загальне документознавство". Проблемну орієнтацію розділу він визначав як вивчення історії документальних матеріалів й норм, що відносяться до них, а у змісті подає історію справочинства і характеристику видів документації різних історичних періодів. У подальшому історичний аспект дослідження документів тут хоча і залишається, але він все більше поступається вивченню самої технології справочинства, яке, за словами цього дослідника, все більше стали розуміти як історично утворені системи документування та документаційного забезпечення окремих видів діяльності державних та громадських інститутів [3].

Отже, поступово вивчення документів та систем документування, розпочате в, архівознавчому аспекті, стало виокремлюватися в самостійну наукову дисципліну з назвою "документознавство".

Похожие статьи




Розвиток документознавства як науки про документ - Процес створення документу

Предыдущая | Следующая