Університетська філософія в Україні - Філософська думка в Україні 16-19 ст

У 1795 р. в результаті третього поділу Польщі до складу Російської імперії відходять землі Правобережної України, в освітніх установах і культурних закладах якої домінували польські впливи. У 1830 р. вибухає відоме Польське (листопадове) повстання, в якому активну участь узяли й освічені верстви населення. Занепокоєний розмахом руху опору у нещодавно приєднаних "західних землях" імператор Микола Й після придушення повстання утворює в листопаді 1831 р. у Києві спеціальну комісію у справах західних губерній. Тут уперше й виникає ідея створення Київського університету, що мав постати "твердинею самодержавства, православ'я і народності у південно-західному краї".

Та проте реальний хід історичних подій виявився іншим, ніж планувалося царською адміністрацією.

У 1834 р. Київський університет було відкрито у складі першого і спочатку єдиного в ньому філософського факультету.

Київська університетська філософія, успадкувала традиційні для української філософії від давніх часів ідеї кордоцентризму ("філософії серця"), неоплатонічну екзистенційно-містичну діалектику, опозиційний щодо ренесансного титанізму бароковий спосіб мислення. Розроблювані українськими "полемістами" ЧVI-XVII ст.; професорами Києво-Могилянської академії - Ф. Прокоповичем, С. Яворським, І. Галятовським, Л. Барановичем, Д. Тупталом, родоначальником української класичної філософії Г. Сковородою та ін., ці ідеї заклали фундамент філософських досліджень викладачів Київського університету. І хоча Києво-Могилянська академія була ще за 17 років до відкриття університету реорганізована в Духовну академію, дух старої академії тут іще довго зберігався. Невипадково перші професори філософії в університеті - О. Новицький (1806-1884), П. Авсенєв (1810-1852), С. Гогоцький (1813-1889) прийшли з Духовної академії.

Українська філософія віддавна формувалась у межах європейської мислительної традиції і "відгук" її на філософію, наприклад, одного з найавторитетніших представників німецького ідеалізму. Г. Гегеля, парадигмально нагадував західноєвропейське неогегельянство (англійське, італійське, німецьке, французьке) - це було ірраціоналістично-релігійне тлумачення Гегеля. Провідні "гегельянці" університету О. Новицький і С. Гогоцький виступили проти спроб гегелівської "раціоналізації" релігії. Останній, прямо заявив, що "найцінніший зміст духовного світу живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму", оскільки розум лише теоретично узагальнює почуття.

Але найбільші симпатії до німецької філософії українські мислителі віддали Ф. Шеллінгу, який найближче стояв до представників романтичної опозиції класичному (раціоналістичному) німецькому ідеалізму, а в кінці життя своїми лекціями з "філософії одкровення" в Берлінському у університеті вплинув на формування ідей родоначальника екзистенційної філософії в Західній Європі С. К'єркегора.

Пропагандистом шеллінгіанства в Російській імперії виступив випускник Києво-Могилянської академії (на початку 90-років XVIII ст.) українець Д. Кавунник-Велланський, учнем якого був перший ректор Київського університету М. Максимович.

Шеллінгіанський підхід відчувається і в психологічних дослідженнях професора Київського університету та одночасно Духовної академії П. Авсенєва, який "зробив спробу дати національну характеристику росіян; на Заході переважає елемент особистий, індивідуальний, російський характер, натомість, збудований на з'єднанні племен і є характер "універсальний", в ньому сполучені елементи і сходні, і західні".

Наприкінці XIX - на початку XX ст. Серед університетських філософів бачимо одного з перших у Російській імперії речників філософії персоналізму О. О. Козлова (1831-1901), погляди якого мали вплив на формування філософських позицій М. Бердяєва і М. Лосського; О. М. Гілярова (1856-1938), котрий вважав одним із найкращих варіантів філософії платонізм, який "більше за всі інші системи задовольняє вимоги серця". З 1892 по 1906 р. професором психології і філософії Київського університету був послідовник неокантіанства Г. І. Челпанов (1862-1936), який пізніше перейшов до Московського університету. Зводячи зміст філософії головним чином до теорії пізнання, він вважав, що пояснити пізнавальний процес можна лише за умови, що "у нашому пізнанні є елементи, без яких саме пізнання неможливе, але які через це мають бути визнані продуктами самостійної діяльності нашого духу".

Цікавою постаттю є доцент університету М. Зібер (1844-1888). Якого в радянській літературі називали не тільки одним з перших у Росії пропагандистів економічного вчення К. Маркса, але й популяризатором ряду філософських ідей марксизму.

Похожие статьи




Університетська філософія в Україні - Філософська думка в Україні 16-19 ст

Предыдущая | Следующая