Філософія серця Сковороди: антропологічний аспект - Антропологічний характер філософії серця Г. С. Сковороди, П. Д. Юркевича

"Для Сковороди ключ до всіх розгадок життя, як космічної, так і божественної, є людина, тому що всі питання й всі таємниці світу зосереджені для нього в людині... Не розгадавши себе, людина не може нічого розуміти в навколишньому; розгадавши ж себе до кінця, людина проникає в найглибші таємниці Всесвіту" (Эрн В. Ф., Г. С. Сковорода. Життя й навчання. М., 1912. С. 214). Сковорода "логічно записує" життя, як вона відкривається людиною й для людини в її загальності, необхідності й волі. Таким чином, російська філософія вже в самих своїх джерелах заявляє про себе в антропологічній парадигмі філософського мислення.

Вчення Сковороди про людину опирається на поняття "внутрішньої людини", що у навчаннях східних батьків церкви говорить про людину як єднанні серця й розуму (Див.: Лосський В. Н. Нарис містичного богослов'я Східної церкви//Містичне богослов'я. Київ, 1991), а також на поняття "спорідненості", що пізніше одержало розвиток у слов'янофілів і характеризувало цілісне відношення людини до світу. Звертання до внутрішньої людини виділяє особливе дослідницьке поле, у якому всебічно з'ясовуються феномен людини емпіричного, сутність людини внутрішнього й принцип "пізнай самого себе", що спрямований на те, щоб "вирвати серце із клейкої стихійності світу".

У підставі метафізики людини Сковороди лежить протиставлення зовнішнього й внутрішнього, що в цілому традиційно як для релігійної антропології, так і для антропологічних ідей, сучасних Сковороді. Формування антропологічної парадигми на Заході пов'язане з подоланням цього протиставлення, що, зокрема, відзначав А. Гелен у своїй статті "Про систематика антропології" (Проблема людини в західній філософії. М., 1988). Але якщо філософи XVII-XVIII вв. шукали підставу зв'язку зовнішніх і внутрішнього, способів прояву одного в іншому, якщо християнська антропологія, дотримуючись догмата, аксиологічно підкоряла зовнішнє (тіло) внутрішньому (душі), те Сковорода, залишаючись у традиції свого століття, розуміє це відношення трохи інакше: зовнішнє таїть у собі внутрішнє, приховує його. Таке розуміння явно несе в собі момент містичного трактування, але для Сковороди таке розуміння відносини зовнішнього і внутрішнього має методологічний сенс: те, що приховує, береться їм у життєвій повноті, хоча й розуміється їм як "неістинна" цілісність. Таким чином, уже в самих джерел російська філософія виявляється в позиції відмінної від позиції раціоналізму західноєвропейської філософії.

В аналізі людини Сковорода висвітлює дві сторони проблеми його буття. З одного боку, він розглядає людину в контексті структури буття, повідомляє його одним з світів з мікрокосмом. Але, взявши людини як мікрокосм, філософ приходить до необхідності розглянути зв'язок цього мікросвіту й макросвітом. Для Сковороди це зв'язок містична, тому вона дається або як одкровення Бога людині, або як устремління людини до Бога на дорозі самопізнання. Тут важливо те, що цей зв'язок, як підкреслюють дослідники творчості Сковороди (Эрн, Чижевський, Зеньковський й ін.), може бути осмислена тільки як символічний мир, що й робить Сковорода у своєму навчанні про Біблію й архетип Наркиса. З іншого боку, таємний характер цього зв'язку вводить у філософствування Сковороди, як би ми тепер сказали, экзистенціал надії. Надія знайти себе, істинно осягти життя, тобто стати щасливим, і тим самим уникнути "тлені" - от другий аспект аналізу людини в Сковороди й предмет добре розроблених їм педагогічних ідей. Таким чином, положення людини у світі, по Сковороді, має два вираження: об'єктивне - у структурі миру, і суб'єктивне - для себе.

У Г. Сковороди "філософія серця" розглядає людину як центр Всесвіту. Поняття "серця" тлумачиться ним не лише як емоційна сфера, а й як символ духовного життя людини. Взагалі, духовний світ людини є основним об'єктом дослідження мислителя. У понятті "серця" філософ розмежовує матеріальне і духовне начало, підкреслюючи, що тільки духовне, внутрішнє, моральне вдосконалення приведе людину до щастя. З вченням про серце пов'язана етична концепція філософа, за якою серце є найважливішою моральною цінністю і основою щастя людини, яке можливе, коли серце "чисте" і "світле". Життя людини - це процес безперервного духовного розвитку, засобом якого є самопізнання. Лише вдивляючись у середину себе, в своє серце, людина стає здатною до такого самопізнання. Саме з цією спроможністю людини пов'язана ідея "сродної праці" Сковороди. "Сродною" є та праця, яка "лягає нам на серце".

Сутність концепції Сковороди полягає в тому, що, розглядаючи людину як "мікрокосм", він розділяє її на "внутрішню" та "зовнішню", ставлячи при цьому "чисте серце" в центр цієї "істинної", "внутрішньої" людини і навіть ототожнюючи з ним. Проблема серця в його роботах нероздільно пов'язана з проблемою Богопізнання. Тому шлях пізнання свого серця - це шлях до осягнення трансцендентного. Серце у Сковороди - це крапка, центр людської душі, яка не існує ніде в світі, але водночас воно є усюди, в усій людській істоті.

Поняття "серця" є центральним у філософії романтизму. Представники цього філософського напряму досліджували духовний світ людини через складність її внутрішньої емоційної культури і людської індивідуальності. Романтизм протиставив класичному "наслідуванню природи" творчу активність митця з його правом на самобутність та оригінальність, підняв мистецтво до рівня найвищої цінності і його сприйняття як вияву глибинної сутності і смислу життєдіяльності, де понад усе цінується творча особистість, її настрої і преживання, прагнення її серця.

Душа, серце є визначальними у творчості видатного представника романтизму, російського письменника - М. Гоголя. Він, як і Г. Сковорода, називає душу "серцем", яке є глибоким джерелом для пізнання. Шлях уникнення помилок, за М. Гоголем, - це улюблена справа людини. Ця ідея співзвучна з ідеєю "сродної праці" Г. Сковороди, де зрідненість людини з улюбленою працею дає можливість використати свою індивідуальність, неповторність і здійснити власний моральний вибір у житті. Микола Гоголь стверджує, що "порив і надхнення рухає душу, а надхненням багато чого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею". У творчості М. Гоголя серце виступає як емоційний образ і як християнський символ. Можна віднайти в його роботах і думки про внутрішнє життя серця. Слід також зазначити, що упродовж усього розвитку української духовної історії "філософія серця" намагається гармонійно співіснувати з інтелектуально-розумовими рефлексіями, не вступаючи в гостре протистояння. Для української філософії характерним є звернення до розуму, заснованого на вірі - "духовному розумі".

Використовуючи традиції своїх попередників, а передусім Г. Сковороди, Памфіл Юркевич вперше представив "філософію серця" як теоретично обгрунтоване філософське вчення. Центральною проблемою у філософії П. Юркевича, як і Г. Сковороди, є проблема людини. Людина - це малий світ (мікрокосм), за твердженням як Г. Сковороди, так і П. Юркевича.

Сама людина розуміється як мікрокосм. Ця ідея припускає, як уже було відзначено, однорідність природи миру й людини, по-перше, і пізнання буття переживанням, самопізнанням, по-друге.

Природа людини двоїста, як і природа миру. Розрізняючи в цілісній емпіричній людині "зовнішнє тіло" й "думка", Сковорода встановлює між ними залежність, бачить, таким чином, в емпіричній людині цілісність системну. "Ти адже, без сумніву знаєш, - говорить Сковорода, - що називане нами око, вухо, мова, руки, ноги й все наше зовнішнє тіло саме собою нічого не діє ні в чому. Але всі воно поневолено думкам нашим. Думка, володарка його, перебуває в безперервному хвилюванні день і ніч. Вона - те міркує, радить, визначення робить, примушує. А крайня наша плоть, як приборканий худоба, або хвіст, поневолі їй піде. Отож бачиш, що думка є головна наша крапка й середня. А тому вона часто й серцем називається. Отже, не зовнішня наша плоть, але наша думка, - те головна наша людина. З неї ми складаємося, а вона є ми". Думка як "головна наша людина", відповідно до Сковороди, утворить внутрішньої людини, але тільки за умови, що ця думка спрямована не на задоволення потреб "зовнішнього тіла", а на збагнення Бога. Особливо важливо для Сковороди, що Бога людина осягає в серці своєму не як деякий зовнішній об'єкт, але як власну внутрішню сутність, як думка Бога про себе. Таким чином, Бог виявляється й суттю світу, і суттю людини. Таке розуміння сумірності людини з світом привносить у філософію Сковороди містичний момент.

Людська природа двоїста, також як природа миру, однак, у відмінності цього миру, де тлін й істина співіснують, де зовнішнє не стає внутрішнім, подвійність людська може й повинна бути переборена. Зовнішня людина, перетворюючи у внутрішнього, осягає суть буття, осягає Бога. Тут відкривається справжня метафізична реальність: у глибині свого серця людина знаходить Бога, і тільки Бог може виміряти безодню людського серця. "...щира людина є серце в людині, глибоке ж серце й одному тільки Богові пізнаване не що інше є як думок наших необмежена безодня, просто сказати душу, тобто справжня істота, і суща істина, і сама есенція (як говорять), і зерно наше, і сила, у якій єдино складається (споріднена) життя й живіт наш".

Похожие статьи




Філософія серця Сковороди: антропологічний аспект - Антропологічний характер філософії серця Г. С. Сковороди, П. Д. Юркевича

Предыдущая | Следующая