Давньоєврейська філософська думка - Давня філософія

Давньоєврейська держава, створена в Палестині наприкінці ІІ тисячоліття до Р. Х., сягнула найбільшого розквіту за мудрого царя Соломона (середина ІХ ст. до Р. Х.). Після його смерті вона розділилася на Ізраїль (північна частина) і Юдею (південні землі), стала жертвою різних завойовників, від ассирійців до римлян. Як наслідок давньоєврейський народ був розсіяний не лише в Римській імперії, а й за її межами. З того часу розпочинається історія єврейської діаспори (розсіяння).

Юдаїзм як релігія єврейського народу не мирився з політеїстичними пережитками й забобонами, заборонив поклонятися ідолам, доводив винятковість, богообранність єврейства. Віра в богообраність свого народу дала змогу зберегтися як спільноті в цілому світі. Вона спирається на Біблію як єдність священних книг, що визнаються також християнами. Унікальне місце серед цих книг належить "Еклезіясту". По-давньоєврейському (гебрайському) книга називається "Когелет", що перекладається як "Проповідник". Когелетом називали "збирача думок" й ініціатора народних вічей.

Зазвичай авторство книги приписували цареві Соломону, хоч дослідники переконані, що її написав від імені царя хтось з виховників Школи мудрих за два століття до народження Христа. У самій книзі її автор схарактеризований так: "Проповідник був мудрий, він навчав ще народ знання" (Екл. 12, 9). Він досліджував, намагався діяти розважливо, добирати потрібні і правдиві слова. Окрім того, йому приписують багато приповістей. З іншого боку, він виступає від імені мудрого царя Соломона.

Книга, яка увійшла найпізніше в канон Біблії, мала значний вплив на європейську культуру. Чимало крилатих висловів "Еклезіяста" набуло широкого розповсюдження в цілому світі.

Насамперед Проповідник порушує питання про сенс людського життя на землі, попереджає людину про неспроможність пізнати закони природи, збагнути силу Божого Провидіння. Як слаба істота людина може зневіритися в справедливості, про яку забувають різні соціальні верстви, від убогих до багатих. Звідси висновок про доконечність шанувати й виконувати Божу волю, сумлінно працювати, дотримуватися поміркованості в усьому, дякувати Творцеві за проявлену ласку.

Проповідник характеризує свої життєві заслуги: "Поробив я великі діла: поставив для себе доми, задля себе садив виноградники, запровадив для себе садки та гаї і понасаджував у них усіляких дерев овочевих. Наробив я для себе ставів, щоб поливати із них ліс дерев, що повиростали. Набував я для себе рабів і невільниць, були в мене і домівники (доморосла челядь.-О. Г.). А худоби великої та худоби дрібної було в мене більше, ніж у всіх, що в Єрусалимі до мене були! Назбирав я собі також срібла та золота, і скарбів царів та провінцій, завів я собі співаків і співачок, і всілякі приємнощі людських синів, жінок-наложниць. І звеличувавсь я усе більше та більше, над усіх, що в Єрусалимі до мене були, моя мудрість стояла також при мені"(Екл. 2, 4-9). Цікаво, що в книзі йдеться не про воєнні звитяги, а про мирну працю. Проповідник заявляє, що "тішилось серце моє від усякого труду свого"(Екл. 2, 10). Проте, як виявляється, всі труди його були випробою серця свого радістю й добром.

Як вважають дослідники, "Еклезіяст" пронизує крайній песимізм. Попри вихваляння своїми великими справами автор проповідує гірку істину про марність земного життя, що засвідчує вже початок книги: "Наймарніша марнота, ска-зав Проповідник, наймарніша марнота, - марнота усе!"(Екл. 1, 2). Саме тому для людини ліпший день смерті від дня її народження - і він похваляє "тих померлих, що давно повмирали, більш від живих, що живуть дотепер", а ще "краще від них від обох тій людині, що досі іще не була, що не бачила чину лихого, що робився під сонцем" (Екл. 4, 2; 4, 3). Автор книги доходить песимістичних висновків не лише про світ, а й про свою працю, признається, що "життя я зненавидів, бо противний мені кожен чин" (Екл. 2, 17). Так само він зненавидів "весь свій труд", бо не знає, хто запанує над плодами його праці.

Причини песимізму зумовлені не лише таким признанням - вони різноманітні, бо тяготи життя з їхніми жалями й смутком, турботами й неспокоєм, соціальною й моральною несправедливістю ранять серце. Людина бачить незаконність у судах, хоч там має панувати справедливість. Сильні постійно пригнічують слабих, що не знаходять для себе потіхи. Глупота поставлена на таку висоту, що до неї далеко мудрості. Грішник потішається над доброчинцем, а зло вивищується над добром, бо "лихо людини численне в ній" (Екл. 8, 6). Не можливо передбачити майбутнього, а все невизначене в людському житті. Проповідник ремствує: "Немає людини, яка панувала б над вітром, щоб стримати вітер, і влади нема над днем смерті, і на війні нема звільнення, і пана свого не врятує безбожність" (Екл. 8, 8). Безглуздя охоплює все життя людини. Люди розчаровуються в праці, і жодна діяльність не радує їх. Нема мудрості в знанні, тому воно безсиле й безплідне. Марно шукати сенсу в історичному процесі.

Доволі суперечливе ставлення Проповідника до мудрості, бо він не лише її прославляє, а й принижує. Автор книги ставить три епістемологічні завдання: по-перше, він намагається збагнути мудрість; по-друге, прагне проникнути мудрістю в світ; по-третє, дослідити також безумство і глупоту. Перші два завдання передають такі слова: "І поклав я на серце своє, щоб шукати й досліджувати мудрістю все, що робилось під небом" (Екл. 2, 13). Слід голосити, що в біблійній мові, як, до речі, і в українській філософії, серце ототожнюється з розумом і навіть позначає центр розумового життя. Водночас Проповідник бачить складність таких завдань, бо "ця праця тяжка, яку дав Бог для людських синів, щоб мозо-литись нею" (Екл. 1, 13). Марнота такої праці прирівняна до "ловлення вітру", бо "покривленого не направиш, а неіснуючого не полічиш" (Екл. 1, 15). Так само як "ловлення вітру" схарактеризоване третє завдання, хоч безумство й глупота переважають у світі. Не позбулася їх навіть розумна людина. Цікаво, що індивідуальність визначають насамперед її хиби, тому до людини підходять як до збірноти її помилок, бо виховати їй критичне мислення не просто.

Прославу мудрості передають такі слова: "І я побачив, що є перевага у муд-рості над глупотою, як є перевага у світла над темрявою: у мудрого очі його в голові його, а безглуздий у темряві ходить" (Екл. 2, 13-14). Водночас мудрість протистоїть безумству й глупоті. Як пише Проповідник, "слова з уст премудрого - милість, а губи безумного нищать його: початок слів його уст глупота, а кінець його уст - зле шаленство" (Екл. 10, 12-13). Безумця видають не тільки дії, а й мова, розвінчують його думки. "Коли нерозумний і прямою дорогою йде, йому серця бракує, і всім він говорить, що він нерозумний" (Екл. 10, 3). Безумця видає багатослів'я, швидка мова, бо він квапиться висловитися. Звідси - порада читачеві: "Краще слухати докір розумного, аніж слухати пісні безумних, бо як тріскіт тернини під горщиком, такий сміх нерозумного" (Екл. 7, 5-6).

Попри хвалу мудрості Проповідник схильний до її приниження, прагне не тільки бути мудрим у глупоті, а й уподібнитися до інших людей з їхніми глупотою, невіглаством, безумством. Його мета - зрозуміти, чому в своїй більшості люди прагнуть до "дому веселощів". І все-таки він творить "великі справи", признається, що "тішилось серце моє від усякого труду мого" (Екл. 2, 10).

Однак ні веселощі, ні праця, ні мудрість не додавали, радості, а лише нові розчарування. Веселища набридли, бо радощі земні, що зводяться до їди й пиття, марнота. Проповідник зненавидів і працю, що зумовлено кількома причинами. По-перше, таке ставлення пов'язене з проблемою спадкоємця. "І зненавидів,- зазначає автор книги, - я весь свій труд, що під сонцем трудився я був, бо його позоставлю людині, що буде вона по мені, а хто знає, чи мудрий той буде чи нерозумний, хто запанує над цілим трудом моїм..."(Екл. 2, 18 -19). Проблема полягає у співвідношенні минулого процесу праці, теперішніх її плодів і розпорядження ними майбутнім спадкоємцем. По-друге, успіх трудівника спричиняє заздрість у людей ледачих, бездіяльних, нерозумних, безумних. У книзі читаємо: "І я бачив, як ввесь труд і ввесь успіх учинку викликає заздрість одного до одного. Нерозумний сидить склавши руки свої, та жере своє тіло, - краща повна долоня спокою за повні жмені клопоту та за ловлення вітру!" (Екл. 4, 4-6). По-третє, покидаючи земне життя, трудівник не може нічого взяти із собою, бо "як він вийшов нагий із утроби матері своєї, так він відходить ізнов, як прийшов, і нічого не винесе він зі свого труду, що можна б узяти своєю рукою" (Екл. 5, 14). По-четверте, власник постійно уболіває за своє багатство, яке може втратити через якийсь нещасний випадок. По-п 'яте, багатий не спроможний насититися, бо його розпирає жадоба збагачення. На думку Проповідника, він програє порівняно з бідняком, що може поринути в "солодкий сон", адже "хто срібло любить, той не насититься сріблом, хто ж любить багатство з прибутком, це марнота також!" (Екл. 5, 9). Проте суперечність не розв'язана: погано, коли син буде негідним спадкоємцем, і погано, коли нема чого йому залишити в спадщину. По-шосте, "увесь труд людини-для рота її, і пожадання її не виповнюються" (Екл. 6, 7).

Людина не спроможна збагнути "чину Бога, що робить усе" (Екл. 11, 5). Проте вона повинна відчувати присутність Творця й пам'ятати про дні темряви, але не піддаватися смутку, не дати, щоб її опанувало зло. Незалежно від зовнішніх умов, треба працювати ("сіяти"), щоб мати врожай. Проповідник застерігає: "Сій ранком насіння своє, та й під вечір хай не спочиває рука твоя, не знаєш бо ти, котре вийде на краще тобі, - оце чи оте, чи обоє однаково добрі" (Екл. 11, 6). Упродовж усього свого життя людина не має права забувати про те, що за всі дії вона відповість перед судом Бога.

З цього випливає безпосередній перехід до трагічного трактування проб - леми смерті, хоч очевидна суперечливість. Смерть людей ототожнюється зі смертю тварин, в чому переконує твердження, що "доля для людських синів і доля звірини - однакова доля для них: як оці помирають, так само вмирають і ті, і для всіх один подих, і нема над твариною вищості людям, - марнота бо все!" (Екз. 3, 19). Проповідник наголошує, що "все постало із пороху" і знову перетвориться в порох. Про незбагненність наслідків смерті людини і смерті тварини засвідчує така антитеза: "Хто те знає, чи дух людських синів підіймається вгору, і чи спускається вділ до землі дух скотини?" (Екл. 3, 21).

У книзі наголошується, що смерть урівнює усіх людей, бо мудрість не спасає людини від неї, а мудрий вмирає так само, як ці дурний. Суперечливо трактується загробний світ: то він називається вічним домом, то

Протиставляється земному, бо "немає в шеолі, куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрості!" (Екл. 9, 10). Водночас Проповідник протиставляє дух тілу ("пороху"), зазначає: "І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!" (Екл. 12, 7).

Цікаве ставлення Проповідника до правителів і взаємин правителів і під - леглих. Пощастило тому народу, в якого царем "син шляхетних", що оточив себе мужами, а вони не знають лінощів. Водночас автор книги застерігає, щоб ніхто навіть у думці своїй не злословив на царя, а також не кляв багача, бо таке не залишиться тайною. Як зазначено, "небесний бо птах піднесе твою мову, а крилатий розкаже про слово твоє" (Екл. 10, 20).

Проповідник особливо переживає час, адже він прагне піднестися над безпосереднім життям, оцінити минуле, теперішнє, майбутнє з погляду узагалінення й абстрактності. Щодо майбутнього його погляди суперечливі: з одного боку, стверджується, що майбутнього не збагнути, а з другого, виходить, що нове - це давно забуте старе. Буває, як зазначається, "що про нього говорять: "Дивись, - це нове!".Та воно вже давно було від віків, що були перед нами!" (Екл. 1, 10). Адже "що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно", бо "нема нічого нового під сонцем" (Екл. 1, 9). Такий порядок стосується не лише природи, а й людського роду, бо "покоління відходить, й покоління відходить, а земля віковічно стоїть" (Екл. 1, 4). Крилатим став вислів, що "на круг свій повертається вітер" (Екл. 1, 6).

У книзі не проявляється ідеї поступу, розвитку чи навіть якісних змін. Можна говорити, що її пронизує відсутність пам'яті не лише космічної, гео - логічної, біологічної, а й історичної. Інакше Проповідник побачив би зміни і не прив'язував би так цупко різних часів, не писав би про втрату пам'яті, що "в днях наступних зовсім усе забудеться" (Екл. 2, 16). Твердження, що забудеться пам'ять не лише про нерозумного, а й про мудрого, спростовується П'ятикнижжям Мойсея, в якому викладається історія давньоєврейського народу. На сторінках історії закарбоване ім'я мудрого царя Соломона, великих мислеників Сократа, Платона й Аристотеля, автора поем "Іліада" й "Одіссея" Гомера, які жили ще до написання книги Проповідника. Попри заборони згадувати ім'я злочинця людство не забуває честолюбця Герострата, який спалив храм Артеміди Ефеської. А що вже казати про різних сталіних і гітлерів, а тепер до них ще додаються людці малих, але злочинних путіних?

Попри сприйняття часу як одноманітного не обходиться без конкретних непередбаченостей, бо "часу свого людина не знає" (Екл. 9, 12). На час впливає ви-падок, який може привести до перемоги не лише хороброго, а збагатити не тільки мудрого. Ще гірше, коли йдеться про страшний нещасний випадок, коли "мов риби, половлені у підступний невід, і мов птахи, захоплені в сильце, так хапаються людські сини за час лиха, коли воно нагло спадає на них" (Екл. 9, 12).

У книзі утверджується фаталізм, що передається часто згадуваними афоризмами: "Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час ро - дитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час лікувати, час плакати й час реготати, час ридати й час танцювати, час розкидати каміння і час каміння громадини, час обіймати і час ухилятись від обіймів, час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти й час зашивати, час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру" (Екл. 3, 1-8).

Слід зазначити, що проаналізовані проблеми стосуються людського життя, але вони обгрунтовані в біблійній книзі, що надає їм релігійного змісту. У книзі відтворена не лише людська мудрість, а й наголошено на Божій мудрості і Божих ділах, бо "все, що Бог робить, воно зостається навіки, - до того не можна нічого додати, - і з того не можна нічого відняти" (Екл. 3, 14). Для Бога нема терміну давнини, а життя людини швидкобіжне і залежить від волі Творця. Якщо людина зіткнулася з невпевненістю й нещастям, вона має задуматися не тільки про себе, а й про світ і про Бога. Проповідник попереджає: "За доброго дня користай із добра, за злого ж - розважуй: Одне й друге вчинив Бог на те, щоб людина нічого по собі не знайшла" (Екл. 7, 14).

Як зазначає Проповідник, у Бога "нема уподобання до нерозумних" (Екл. 5, 3). Водночас ставлення до мудрості упереджене, "бо при многості мудрості множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль" (Екл. 1, 18). Цей афоризм ще передають такими словами: "хто додає знання, додає страждання". Людина не спроможна збагнути мудрості й пізнати "чину Бога" не залежно від своєї праці й прагнення свого розуму ("серця").

Книга Проповідник може вважатися завершенням біблійної світоглядної мудрості. Проте філософських проблем стосуються й інші біблійні книги, зокрема Танах, або П'ятикнижжя Мойсея. У книзі Буття йдеться про створення світу з нічого, а водночас зазначається що світ складається з чотирьох елементів: землі, води, повітря й вогню, ототожнюючи її з теплотою, під якою розуміють темряву. Священне Писання трактує людину так, як згодом її почали трактувати різні філософи: людина наділена свободою вибору, що даровано Богом; суть людини в її розумі, чим вона відрізняється від інших живих істот; найвища мета людського життя людини полягає в Богопізнанні та любові до Творця.

На розвиток давньоєврейської філософії вплинуло перебування євреїв у Александрії в елліністичний період. Александрійські греки зацікавилися юдей - ським світоглядом, що сприяло перекладу Біблії на грецьку мову, а давньо - єврейський філософ Аристобул Александрійський (середина ІІ століття до Р. Х.) написав грекомовні коментарі.

Засновником єврейської філософії прийнято вважати представника еллінізованого юдаїзму Філона Александрійського (бл. 20 р. до Р. Х. - бл. 54 р. від Р. Х.). Окрім коментарів до П'ятикнижжя Мойсея, філософ написав низку праць на біблійні теми, а також різні філософські трактати. Слід наголосити, що його праці видані в семи томах.

Як філософ Філон ставив Мойсея вище від Платона, стверджував, що бі - блійні тексти мають прихований зміст, проникнути в який проста людина не спроможна. Мисленик заперечував пантеїзм, протиставляв скінченому світові трансцендентного Бога зі священною історією, що викладена в Біблії. Водночас Філон вкладав у акт творення запозичену з грецької філософії ідею еманації, бо всемогутній Бог діє через Логос, який втілює Верховний Архангел, або намісник Бога, створює спочатку янголів, а потім - матеріальний світ і, звісно, людину. Логос - вічний закон, який може порушити лише Бог, творячи чудеса. Філон твердить, що пророцтво, яке проявляється в снах і видіннях, буває трьох видів: перший - втілює Божий дух, другий - відтворює голос Бога, а третій - передається через ангелів.

Натхненна божественним духом людина, що засвідчує її розум, має ще згубну чуттєвість, цебто плоть. Від впливу останньої людина може звільнитися лише з Божою допомогою. Мета людини в тому, щоб вторувати на Божественний Логос, очиститись через катарсис і досягти екстазу, подолавши свою скінченність. Досягти такого стану може лише найдосконаліша людина.

Земні правителі мають виконувати волю Бога, передану через Мойсея у П'ятикнижжі. Проте таке суспільство, як твердить Філон, можливе лише тоді, коли настануть месіанські часи.

Філософія Філона - джерело двох філософських течій. Його вчення вплинуло на Отців церкви. Водночас Філона можна вважати предтечею неоплатонізму.

Давньоєврейська філософська думка - Давня філософія

Похожие статьи