Розвиток методів кредитування і форм забезпечення повернення позик - Вдосконалення процесу кредитування підприємств

Необхідно відзначити, що розглянуті в попередньому питанні проблеми стосуються початкового етапу кредитного процесу, розкриваючи передусім ефективність визначення кредитоспроможності позичальника і виявлення кредитного ризику, не торкаючись безпосередньо видачі кредиту. Хоча цей етап є не менш важливим, оскільки, враховуючи особливості індивідуального відтворювального процесу банк не менш ефективно забезпечує своєчасне повернення авансованої вартості при адекватному застосуванні тих чи інших методів кредитування.

Що ж стосується самих методів надання позик, то їх генезис відображає послідові зміни у практиці видачі і погашення позик відповідно до зміни умов ведення господарської діяльності і того середовища, в якому функціонують підприємства. Сучасна спрямованість методології організації позичкових операцій комерційного банку грунтується на індивідуальному підході до кожного окремого позичальника з огляду як на його потреби і ресурсні можливості банку, так і завдання щодо мінімізації ризику та забезпечення належної рентабельності позичкових операцій.

В найбільш загальному розгляді класифікації методи кредитування можна умовно поділити на дві основні групи:

    1. Методи, основний зміст яких полягає у тому, що питання про видачу позики вирішується кожен раз в індивідуальному порядку на основі поданої клієнтом заявки. При цьому клієнту відкривається простий позичковий рахунок, дебетове сальдо якого відображає величину наданих у тимчасове користування коштів. Водночас на відповідну суму збільшується кредитове сальдо поточного рахунку позичальника, що надає останньому можливість виписувати чеки або інші платіжні документи на банк для здіснення розрахунків, передбачених цілями кредитної угоди. Щоправда в кредитній діяльності українських банків більшою мірою практикується не зарахування суми позики на поточний рахунок (що підвищує ризик нецільового використання кредиту), а безпосередня оплата розрахункових документів, представлених позичальником у відповідності з копіями контрактів з контрагентами на придбання тих чи інших цінностей в рамках умов визначених кредитним договором. У вітчизняних банках майже абсолютно переважає даний метод кредитування, при якому позика покликана обслуговувати конкретні цілі виробничої (на поточні чи інвестиційні потреби) або торговельної діяльності (всередині країни й за експортно-імпортними угодами). 2. Друга група методів кредитування охоплює позичкові операції, зміст яких передбачає видачу кредиту клієнту в межах заздалегідь встановленого для нього банком ліміту, що використовується в міру виникнення потреб. Основною формою реалізації вказаних методів на практиці є відкриття кредитної лінії, що являє собою угоду між комерційним банком і позичальником про максимальну суму позики, яку клієнт може використовувати протягом встановленого строку при дотриманні певних умов (належного рівня фінансової стійкості).

Однак, якщо в умовах розвинутих ринкових відносин відкриття кредитної лінії передбачає по суті найвищий рівень довіри банку до позичальника, що визначає можливості останнього у будь-який момент отримати позику без додаткових оформлень та переговорів з банком (так само як і можливість не скористатися правом на отримання кредиту), то в умовах перехідного періоду уся сукупність негативних факторів, що супроводжують діяльність підприємства (значні обсяги дебіторсько-кредиторської заборгованості, низький рівень платоспроможного попиту на кінцеву продукцію, негнучкість виробництва стосовно змін ринкової кон'юнктури, надмірне податкове навантаження, політичний ризик підприємницької діяльності тощо) не дозволяє активно використовувати такий метод кредитування, заснований значною мірою на позитивній оцінці перспектив розвитку того чи іншого суб'єкта господарювання. За подібних обставин навіть формальне відкриття українськими комерційними банками кредитних ліній для своїх клієнтів часто-густо набуває вигляду серії послідовних позик, що за своєю суттю (порядок оформлення, контролю) є радше тими ж разовими кредитами на строго визначені цілі, проте з тією відмінністю, що заборгованість за кожним із них сумується в межах загально визначеного ліміту лінії.

В силу указаних причин у вітчизняній банківській практиці не можуть знайти широкого використання ті методи кредитування, котрі так чи інакше пов'язані з відкриттям кредитної лінії клієнту і котрі активно застосовуються комерційними банками промислово розвинутих країн: револьверний кредит, овердрафт, кредитування за контокорентом тощо.

Класичним методом надання позик в умовах ринкової економіки вважається контокорентний кредит. Цей вид банківського кредиту надається клієнтам, що мають у даному банку поточний рахунок. Контокорентний кредит органічно поєднує кредитне і розрахунково-касове обслуговування клієнта на основі відкриття єдиного активно-пасивного контокорентного рахунка. В такому випадку банк бере на себе всі операції клієнта за поточними вимогами і зобов'язаннями. Заборгованість за цим рахунком строго лімітується. Лімі кредитування для кожного позичальника встановлюється індивідуально, залежно від його фінансового стану і репутації. На даний час в Україні досить рідко застосовується такий вид кредитування.

Дуже подібним до контокорентного кредиту є спеціальний позичковий рахунок. Хоча така форма рахунків практично не застосовується в даний час, однак, на нашу думку, її варто було б активно впроваджувати. Оскільки при правильному застосування вона могла б допомогти вітчизняним банкам створити тривалі стосунки з клієнтами, особливо в контексті формування постійної клієнтської бази і фіксації прибутків. При використанні такого рахунку кожна позика окремим документом не оформляється. Необхідні для кредитування документи надаються тільки при відкритті спеціального позичкового рахунку. Розмір позики, як правило, обмежується контрольною цифрою (ліміт кредитування). Умови надання позики в межах ліміту і понад ліміт різко відрізняються: як правило, відсоткова ставка значно вища. Такий рахунок може бути відкритий без закриття поточного рахунку.

Перевагою такого рахунку є те, що конкретні строки погашення позики не встановлюються. А заборгованість по отриманих позиках погашається шляхом зарахування надходжень клієнта на спеціальний позичковий рахунок, оминаючи поточний, або, особливо надійним позичальникам, банк може дозволити погашати заборгованість по такому рахунку шляхом планових платежів з поточного рахунку, які здійснюються регулярно. Для створення гарантій погашення кредиту в договорі про кредитування має бути зазначено, що гарантією погашення заборгованості по даному виду рахунку є дебіторська заборгованість клієнта і, що в разі погіршення фінансового стану клієнта, або невиконання ним умов кредитного договору банк має право зараховувати для погашення заборгованості клієнта кошти що поступають від дебіторів в знак погашення дебіторської заборгованості, оминаючи поточний рахунок клієнта. Відповідно ліміт кредитування повинен бути нижчим ніж середня кредиторська заборгованість клієнта як мінімум за останні шість місяців. Додатковою гарантією має слугувати обумовлення в договорі права банку на безспірне списання коштів з поточного рахунку клієнта. Фактично, ці умови дозволяють банку відкривати такий рахунок фінансово стійким клієнтам з якими банк має не наскільки тривалі відносини, яких вимагає контокорентний кредит.

Вище зазначені види кредитування використовуються тільки для фінансування поточного виробництва й обігу і не спрямовуються на фінансування інвестицій. Існуючі економічні умови в Україні вимагають від банків більш активного застосування таких видів позичкових рахунків: насамперед при кредитуванні підприємств, в яких існує досить швидкий обіг коштів по рахунках (підприємств дрібно - і крупнооптової торгівлі, а також підприємств сфери послуг).

В контексті зростаючих в нашій державі обсягів емісій платіжних карток, в більш активне використання варто було б впровадити овердрафт. Це специфічний різновид контокорентного кредиту, який фактично є поточним рахунком, з тією лише відмінністю, що передбачає виникнення за таким рахунком дебетового сальдо в межах узгодженого ліміту. Овердрафт в західній банківській практиці застосовується для кредитування приватних осіб на поточні потреби. Такий вид кредитування є бланковим, а тому застосовується виключно при кредитуванні особливо надійних клієнтів. Але правильне складання договору про відкриття рахунку з овердрафтом, особливо по зарплатних картках дозволяє широко застосувати такий вид кредитування і в нас. Для цього в договір треба включати пункти, за якими:

    - підприємство-працедавець, з одного боку, зобов'язується надати банку інформацію про заробітну плату позичальника за останні, як мінімум шість місяців, що дало б змогу точніше визначити його кредитоспроможність; - з іншого, поручається за свого працівника на суму ліміту кредитування на термін дії угоди і несе солідарну з позичальником відповідальність; - варто включити в договір пункт про те, що працівник дозволяє банку у безспірному порядку перераховувати необхідну для погашення ліміту суму з його заробітної плати; а при умові його звільнення з підприємства має дати згоду на безспірне перерахування банком для погашення овердрафту необхідної суми коштів отримуваних працівником, згідно трудового законодавства: 2 місяці після звільнення з підприємства працівник отримує від підприємства 100% суми заробітної плати, наступних два місяці - по 75%, а потім ще 2 місяці по 50% заробітної плати він отримує від держави як допомогу по безробіттю через біржу праці.

При цьому підприємство не несе ніяких матеріальних витрат, банк має гарантію повернення позики у вигляді солідарної відповідальності працівника, підприємства і держави, а працівник отримує доступ до кредитних ресурсів банку. Проте в політично нестабільній, чутливій до кон'юнктурних коливань українській економіці, яка дуже важко прогнозована, навіть фінансово стійкі підприємства, що успішно розвиваються сьогодні, завтра можуть несподівано перетворитись в банкрутів. Цей та інші види ризиків заважають активно використовувати такий вид кредиту як овердрафт.

Ще одним видом кредитування є револьверний кредит - це позика, що надається банком клієнту в межах встановленого ліміту заборгованості, який використовується повністю або частинами і відновлюється в міру погашення раніше виданого кредиту. Тобто, револьверний кредит - це багаторазово поновлюваний кредит. Протягом дії такого кредиту клієнт неодноразово позичає і повертає борг. Револьверний кредит надається в основному на умовах бланкової позики.

До категорії револьверних кредитів, як правило, включаються позики, що надаються фізичним особам за кредитними картками. Проте даний вид банківських послуг поки що не набув широкого застосування вітчизняними банками. І в першу чергу це пов'язано з вимогами Національного банку України, згідно яких банк що видав бланковий кредит змушений формувати резерв на всю суму кредиту. Якщо дотримуватись цих рекомендацій, у разі масового випуску кредитних карток від ресурсної бази банку нічого не залишилося б. Знову ж таки ефективним було би використання різного роду як матеріального, так і юридичного забезпечення.

На основі проведеного аналізу кредитоспроможності позичальника банк вибирає найбільш оптимальний метод кредитування, вид позичкового рахунка, термін кредитування, проводить переговори про спосіб погашення кредиту. Однак окремим питанням через сучасну банківську практику проходить рішення проблеми забезпечення кредиту. Криза ліквідності і банкрутство багатьох вітчизняних банків напряму залежить від ризиковості кредитної політики банку і відсутності дієвих способів забезпечення повернення позик.

Фахова література обговорює різні способи ефективного забезпечення кредиторів від ризику неплатоспроможності їх боржників та послідовність їх застосування.

На думку банкірів англо-американської школи, потрібно мати два, а ще краще три "пояси безпеки", які захищають кредитора від невиконання боржником умов кредитного договору. "Перший пояс" - це грошовий потік, дохід - основне джерело погашення кредиту позичальником. "Другий пояс" - це активи, які пропонує позичальник в якості забезпечення погашення кредиту. "Третій пояс" пов'язаний з гарантіями які дають юридичні, а в багатьох випадках і фізичні особи.

Згідно положення НБУ "Про кредитування" видами забезпечення кредиту в Україні є: неустойка (штрафи, пені), застава, поручительство, гарантія, страхування (як об'єкта застави так і кредитного ризику).

Вартість забезпечення, легкість юридичного оформлення прав на нього банком та реалізації цих самих прав є основними вимогами щодо прийнятності забезпечення.

Аналіз вітчизняної банківської практики показав, що основним видом забезпечення зобов'язань позичальників являється застава, а саме застава матеріальних цінностей та майнових прав. Таке її застосування викликано намаганням банків гарантувати належне виконання зобов'язань. І якщо економічний механізм застосування застави можна вважати більш-менш правильно розробленим, то з юридичної точки зору є значні недоліки. Вони, в першу чергу, пов'язані з можливістю відчуження заставленого майна. Недосконалість вітчизняного законодавства практично не дозволяє банкам вільно реалізувати заставу при невиконанні позичальником умов кредитного договору, без дозволу судових та інших органів державної влади. За банками і по сьогодні в українському законодавстві не закріплений спеціальний статус особливого кредитора з першочерговими правами вимог в порівняння з іншими кредиторами позичальника, надійність захисту якого означає гарантію забезпечення інтересів вкладників, і який би дозволяв реалізувати безспірне стягнення суми кредиту і відсотків шляхом реалізації застави.

Ще одним способом забезпечення повернення позик передбачених вітчизняним законодавством є порука. Але вона не знайшла широкого застосування в банківській практиці України. Правова конструкція даного виду забезпечення передбачає багатоваріантність в поведінці поручителя, створюючи, при цьому, гнучкість поруки і можливості відступу від умов договору поручительства. Так, зокрема, якщо одна і таж особа виступає поручителем в різних банках за різними позиками, то всі наступні, після першого, договори поруки вважаються не дійсними. Аналогічна ситуація з заставою. Якщо одне і те ж майно виступає об'єктом застави по різних позика в різних банках, то для всіх послідуючих банків-кредиторів, окрім того, в якого найшвидше в часі заключений договір застави, видається практично неможливим звернення стягнення на даний об'єкт застави. І зумовлено це в першу чергу відсутністю в нашій державі єдиного реєстру забезпечень повернення позик. Це нерідко призводить до того, що по декількох кредитах в різних кредитних установах забезпеченням виступає один і той же гарант, поручитель, чи предмет застави. Тут, на нашу думку, доцільно було б поєднати реєстри гарантів, поручителів, і предметів застави в єдину загальнодержавну електронну інформаційну базу з поновленням і доступом учасників в онлайновому (On-Line) режимі часу. Я вважаю, що ефективне функціонування такої системи можна забезпечити шляхом законодавчої регламентації зобов'язань всіх без винятку і державних, і приватних нотаріусів подавати і використовувати інформацію такої бази даних під час реєстрації факту здійснення такої операції.

Така неефективність і обмеженість в застосуванні зазначених видів забезпечення породжує потребу в розробці і застосуванні нових інструментів захисту кредиторів від кредитних ризиків. Окрім того, світова банківська практика нагромадила значний досвід щодо вирішення цього питання. На нашу думку, вітчизняним банкам варто було б запозичити і адаптувати деякі з таких інструментів до українських умов ведення банківського бізнесу. А також на їх основі спробувати розробити нові.

В такому контексті заслуговує особливої уваги такий інструмент як гарантії. Цей інструмент в Україні в даний час не знайшов популярності. І в першу чергу, це зумовлено тим, що в якості суб'єкта гарантованого зобов'язання можуть виступати фінансово стійкі підприємства або спеціалізовані заклади, що користуються повагою в банківській сфері і мають достатньо коштів, щоб беззастережно виконати, в разі потреби, надані ними гарантії. Щодо перших, то, з огляду на нестабільність вітчизняної економіки і, як уже зазначалось, притаманні їй значні види ризиків, таких підприємств не так вже й багато. Саме це і є основною причиною, яка гальмує ширше використання гарантій.

Більш актуальним є другий варіант. Цікаво, що в розвинутих країнах, наприклад, в Сполучених Штатах Америки, гарантії надаються також спеціалізованими урядовими організаціями, що мають в наявності спеціальні цільові фонди. При чому за кредит стягується пільгова плата, зокрема, відсоткова нижча на 1-5 % порівняно з тією, яка береться за кредит, що надається без гарантії цих організацій. Це свідчить про існування більшої довіри банків до такого способу забезпечення кредитів порівняно з іншими.

На нашу думку, такий досвід варто було б запозичити і банківській системі України. Проте відмінності між економіками досить суттєві. В першу чергу це стосується спроможності нашої країни взяти на себе такі зобов'язання. Та й довіра банків до Уряду, особливо після втрат 1998 року від операцій з облігаціями внутрішніх державних позик не висока. Тому в чистому вигляді це зробити практично неможливо.

На наш погляд, в Україні можна було б створити Асоціацію гарантування повернення позик спільними зусиллями Національного банку України і вітчизняних комерційних банків. А запорукою виконання взятих нею зобов'язань повинні бути певні фонди грошових коштів. Дані фонди для початку функціонування такої установи можна було б утворити шляхом внеску державою до статутного фонду Асоціації через Національний банк України суми грошових коштів, яка необхідна для початку роботи такої установи. Основним завданням такої установи має бути видача гарантій, за якими дана асоціація гарантує комерційним банкам покриття збитків від неповернення виданих кредитів за рахунок накопичення фондів. А безпосереднє накопичення таких фондів відбуватиметься шляхом продажу гарантій безпосередньо позичальникам.

Функціонування такого механізму могло би бути слідуючим. Позичальник звертається до Асоціації з метою купівлі гарантії, для того щоб отримати в банку кредит, забезпечений такою гарантією, на пільгових умовах. Однією з пільг повинна бути нижча на 1-5% відсоткова ставка. Це можливо завдяки тому, що якість гарантій Асоціації вища порівняно з іншими видами забезпечення кредитів. Оскільки така гарантія являє собою фактично грошове покриття зобов'язань позичальника, яке може бути видане як на повну суму, так і на певну частину кредиту - повна чи часткова гарантія. При цьому, гранична ціна купівлі такої гарантії не повинна перевищувати суми коштів, яку позичальник зекономить на пільгових відсотках, які йому не доведеться платити, а фактично - бути навіть дещо нижчою. Це стало б потужним економічним стимулом для позичальників.

Проте в обмін на таку гарантію позичальник надає Асоціації забезпечення, яке повинен би надати банку для отримання кредиту при відсутності таких гарантій. Таким забезпеченням може бути застава нерухомості, товарно-матеріальних цінностей, страхові поліси тощо. На суму такого забезпечення Асоціація може випускати облігації забезпечені майном позичальника. Це створить додаткове джерело надходжень коштів асоціації. Отримані таким чином кошти з метою диверсифікації ризиків, які бере на себе Асоціація, шляхом використання різних методів управління ліквідністю, можна було б вкладати в різні фондові інструменти: муніципальні облігації, акції, а також інвестувати у виробництво тощо. Вкладення створювали б доходи, що спрямовувались би на погашення облігацій самої Асоціації, процентів по них, а також для нарощування гарантійних фондів зазначеної установи, що сприяло б збільшенню обсягів наданих гарантій і підвищувало би їх надійність.

Вигоду створенні такої Асоціації важко переоцінити. Держава, шляхом порівняно незначних капіталовкладень створить потужного інвестора економіки і зробить реальний ефективний крок в контексті декларованого напрямку створення вітчизняного фондового ринку. В свою чергу, комерційні банки, з однієї сторони, отримають надійне джерело забезпечення кредитів, а з іншої - дещо позбудуться такого тягала, як робота по оцінці, моніторингу, а інколи і зберіганні застави, а також уникнуть ризику пов'язаного з пошкодження чи втратою забезпечення. Вигода позичальників полягає в можливості отримання порівняно дешевших кредитів, що безумовно спричинить зростання попиту на кредитні ресурси банків на тлі зростаючої економіки, а отже і додаткові капіталовкладення, яких сьогодні так бракує. Останні, в свою чергу, призведуть до нового зростання як виробництва, так і економіки загалом. Можна навіть припустити, що зниження витрат на залучення кредитних коштів посприяє підвищенню норми прибутку в українській економіці, що може позитивно позначитись на припливі зовнішніх інвестицій.

Наступним видом забезпечення який, на нашу думку, варто було би активніше використовувати є страхування. І хоч Українські банки такий вид і використовують, але він в основному носить характер страхування від пошкодження і втрат застави. Проте цей вид страхування, по-перше, служить тільки як допоміжний засіб уникнення ризику втрати забезпечення. По-друге, дуже складно передбачити всі страхові випадки випадки. Значно простішим і надійнішим в цьому плані є страхування відповідальності позичальника за неповернення кредиту. Проте даний вид забезпечення не знайшов належного застосування в Україні, і не відіграє помітної ролі в цьому плані. Причина цього криється в небажанні страхових компаній працювати з даним видом послуг, оскільки саме цей вид страхування є одним з найризикованішим, хоча водночас і одним з найприбутковіших для страхових компаній. Але нехватка кваліфікованих фахівців у даній сфері, відсутність законодавчої регламентації такого виду страхових операцій операцій, не розвиненість фондового ринку, який давав би можливість мінімізувати ризик страхових компаній шляхом диверсифікації вкладень в цінні папери, та ряд інших причин відбивають бажання використовувати такий вид забезпечення кредитів.

Однак вже сьогодні економічні реалії вимагають цього, оскільки того елементарного набору видів забезпечення, що використовують вітчизняні банки, вже не достатньо для мінімізації кредитних ризиків, які постійно зростають під впливом зростаючої конкуренції на ринку кредитних послуг.

На нашу думку, заповнити таку вільну нішу на ринку страхування можна було б шляхом об'єднання зусиль банківських установ. Передусім, створення таких страхових компаній під силу поки що тільки великим системним банкам України. Та й зрештою, велика кількість таких компаній - теж не є добре. Оскільки даний вид страхової діяльності є досить складним, то впоратись з таким завдання під силу тільки потужним страховикам.

На перший погляд, видається не вигідним банкам створювати собі конкурента. Оскільки існує думка, що поліси накопичувального особистого страхування є альтернативними фінансовими інструментами по відносно вкладів, векселів і облігацій комерційних банків. Отже внаслідок появи на ринку великих страхових компаній банки можуть втратити велику частку клієнтури. Проте в разі появи таких компаній власниками яких є саме банки - ситуація стає кардинально протилежною. А саме банки зараз накопичили найбільший досвід і грошові кошти в сфері заощаджень та інвестування.

Окрім того, маркетингові дослідження свідчать, що цільові ринки банківського і страхового сектора хоч і перетинаються в окремих сегментах (цільові групи споживачів послуг), але в загальному являються різними. Дані дослідження виявили, що банківськими послугами користуються споживачі, основним рушійним мотивом яких є забезпечення дохідності і відносної ліквідності вкладів, в той час як накопичувальні страхові поліси купують клієнти, для яких головним є дохідність і захист від ризиків. Тобто, про якусь конкуренцію і, зокрема за клієнта, мова йти не може. [52, с.57]

Навпаки, в кінцевому результаті банки і страхові компанії отримають таку форму співробітництва, при якій синергетичний ефект поєднання зусиль в максимально можливій мірі компенсує відмову від конкурентної боротьби.

Основною перевагою для банків при формування таких, так би мовити, банківсько-страхових холдингів є участь в розподілі прибутків страхової компанії. Цей факт дозволить банкам, з однієї сторони, покривати втрати прибутків у банківській сфері, якщо споживач віддасть перевагу ринку страхових послуг. По-друге, банки диверсифікують свою діяльність, що дасть змогу ефективніше вкладати кошти через страхові компанії в ті сфери, в яких традиційно банківські капітали не домінують: передусім значні довгострокові капіталовкладення. Це дало б змогу отримувати стабільні доходи в довгостроковому періоді через розподіл прибутків страхових компаній тощо. проте все це дає змогу забезпечити тільки при умові, що страхова компанія буде досить потужною і навіть зможе диктувати певні умови функціонування страхового ринку. Якраз це і є підтвердженням того, що одному банку не під силу створити такого фінансового гіганта - для цього і потрібні спільні зусилля кількох банків.

Що ж стосується безпосередньо договорів страхування то збільшився б і їх спектр. Так договори страхування виконання зобов'язань, як правило складаються у формі дво - і тристоронніх договорів. Та ефективність кожного з них банки оцінюють по різному. Зокрема, двосторонній договір укладений між позичальником і страховою компанією не гарантує банку ніякого права захисту, оскільки згідно з нормами цивільного права він може бути змінений або припинений за згодою сторін. Банк у цьому випадку позбавляється права якимось чином впливати на виконання такого договору. Двосторонні договори, що укладаються між банком і страховою компанією щодо страхування фінансового ризику потенційним недоліком мають те, що страхові платежі покладаються на банк. Але ці особливості нівелюються у випадку, якщо банк є співвласником компанії. В такому випадку деякі із зазначених ризиків вдається суттєво знизити.

Та не зважаючи на це, найефективнішим в цьому плані є тристоронній договір страхування як відповідальності, так і фінансового ризику банку. Але при цьому варто врахувати певні особливості укладання подібних договорів.

Відповідно до Цивільного Кодексу України договір вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов договору.

Зокрема, при визначенні страхової суми варто правильно визначити предмет страхування. Предметом може бути або тільки сума основного боргу, або сума виданого кредиту з відсотками і штрафними санкціями за невиконання умов кредитного договору. Досвід роботи українських страхових компаній свідчить про те, що перевагу слід надавати страхуванню сум кредиту, відсотків і штрафних санкцій.

У випадках короткострокового кредитування, коли нараховані відсотки становлять значну суму й існує підвищений ризик їх неповернення, ефективним може бути визначення страхового випадку як невиконання позичальником окремих умов кредитного договору (наприклад, несплати відсотків). Таке страхування дає можливість банку повернути кошти не тільки у визначений у договорі термін, а й раніше.

Через ризик невнесення позичальником страхового платежу доцільно визначати момент набрання договором чинності з дати його підписання, а не дату внесення страхового платежу, як це роблять страхові компанії на практиці.

Ці та інші умови варто включати в договори страхування які страховими компаніями укладаються вже сьогодні. Оскільки відсутність деяких умов чи неправильне формування змісту договору може призвести до втрат банків, а також посилювати кредитні ризики.

Застосування на практиці пропонованих форм забезпечення повернення позик вплине безпосередньо і на резерви, які формують банки під кредитні ризики. І основною причиною такого впливу є безперечно вища якість таких форм забезпечення відносно використовуваних сьогодні.

В української банківської практиці забезпечення розглядається як інструмент компенсації втрат, що виникають у зв'язку з неповерненням кредиту при погіршенні фінансового стану позичальника, або в разі його банкрутства. Такий підхід дозволяє якісно і кількісно виявити вплив різних факторів на величину втрат банку, пов'язаних з неповерненням кредиту, а саме: факторів пов'язаних з погіршенням фінансового стану позичальника, які збільшують ймовірність банкрутства, а також факторів, які впливають на величину кінцевих втрат банку від неповернення позики. Відтак сума резервів під кредитні ризики залежить від відсотка вартості забезпечення, що береться до розрахунку чистого кредитного ризику окремо за кожною кредитною операцією.

А оскільки рекомендовані форми забезпечення дають попередню майже сто відсоткову гарантію повернення суми позики, то відсоток врахування вартості такого забезпечення при розрахунку резервів мав би коливатись в межах 90-100%. Що фактично б зменшило величину чистого кредитного ризику, який визначається для цілей розрахунку резервів на покриття можливих втрат за кредитними операціями. Тобто, чистий кредитний ризик є базою нарахування резервів. І зменшивши таку базу можна зменшити розмір відрахувань в резерви.

Вигода банків тут очевидна. Оскільки, застосування таких високо якісних форм забезпечення кредитів призведе до зменшення чистого кредитного ризику, а отже, може призвести і до зменшення відрахувань в спеціальні резерви. Це, в свою чергу, вплине на обсяг витрат банку в сторону їх зменшення і, як наслідок, до збільшення прибутків.

З іншої сторони, використання таких прогресивних видів забезпечення дозволить зменшити ризиковість банківської діяльності, а також дозволить винести кредитні за межі банківської системи - на фондовий ринок. А також дасть банкам змогу кредитувати тих позичальників, які не мають можливості надати ліквідне забезпечення.

Підсумовуючи сказане можна зробити висновок, що стандарти банківської системи України ще далекі від європейських і світових. Основною проблемою при цьому залишається нерозвиненість та недосконалість вітчизняного законодавства, а також потреба у запровадженні нових сучасних банківських технологій. І здійснювати такий прорив під силу тільки держави, яка повинна стати основним рушієм змін і нововведень.

На основі проведених в даному розділі досліджень банківської системи України нами було виявлено ряд проблем і запропоновано шляхи їх вирішення:

    1. Використовувані українськими банками методики визначення кредитоспроможності позичальників не дозволяють прогнозувати зміну фінансового стану клієнта в майбутньому, а отже можуть призводити до прийняття хибних рішень щодо видачі кредиту. Допоміжною могла б слугувати методика багатофакторного аналізу Альтмана, яка дозволяє прогнозувати ймовірність банкрутства позичальника за кілька років наперед. 2. З метою створення стабільних джерел надходжень кредитних коштів необхідно впровадити в масове застосовування такі методи кредитування як: револьверний кредит, овердрафт, кредитування за спеціальним рахунком, за контокорентом тощо. Цього можна досягти шляхом зазначення запропонованих умов в кредитних договорах. 3. З метою уникнення асиметричності інформації в Україні необхідно вдосконалити існуючу базу даних, доповнивши її даними: про платіжну історію всіх позичальників, про загальну суму боргів позичальниками, про тривалість кредитної заборгованості, типи кредитних продуктів, яким користувався і користується позичальник, а також про кількість запитів для отримання кредитних ліній поданих клієнтом за останні дванадцять місяців. 4. З метою мінімізації зростаючих кредитних ризиків банкам необхідно створювати спільні потужні страхові компанії зі страхування відповідальності позичальників і фінансових ризиків. А також, з метою підвищення ефективності такого виду забезпечення як страхування, страховим компаніям необхідно вдосконалювати умови існуючих договорів страхування у вказаних напрямках. 5. З метою застосування забезпечення кредитів із майже сто відсотковою гарантією повернення банком суми кредиту в короткі строки з моменту виникнення ситуації неповернення кредиту, а також з метою зниження відсоткових ставок по кредитах в Україні необхідно створити Асоціацію гарантування повернення позик. 6. Використання пропонованих високоякісних форм забезпечення позик призведе до істотного зменшення кредитного ризику, а отже банки зможуть зекономити значні кошти за рахунок зменшення відрахувань в спеціальні резерви, і таким чином збільшити свої прибутки.

Похожие статьи




Розвиток методів кредитування і форм забезпечення повернення позик - Вдосконалення процесу кредитування підприємств

Предыдущая | Следующая