Підпільний єпископат - Керівництво української греко-католицької церкви під радянським режимом, 1946-1989: сучасні підходи вивчення релігійного підпілля

Розбудова структур підпільної Церкви пов'язана з ім'ям владики Василя Величковського. За свідченнями сучасників "він був рухливий, такий, що організовувати почав усю ту роботу". Парадоксально пожвавленню діяльності греко-католицького підпілля сприяла атеїстична пропаганда властей. Наприкінці 1958 р. "ліберальний" радянський лідер Микита Хрущов активізував антирелігійну кампанію, головним об'єктом якої, незважаючи на повну лояльність щодо існуючого режиму, стала РПЦ. До осені 1964 р. (коли Хрущова було усунено від влади) вона втратила 5 із 8-ми духовних семінарій, у тому числі дві в Україні (у Києві та Луцьку), було закрито багато монастирів, зокрема, Києво-Печерську Лавру та велику кількість храмів. Все це рішуче похитнуло позиції православ'я у Західній Україні та перекреслило сподівання "возз'єднаних" священиків, що в лоні РПЦ вони збережуть греко-католицькі храми для своєї пастви. Лише у Львівській області було знято з реєстрації 280 православних громад і, відповідно, закрито стільки ж церков. Крім того православному духовенству було заборонено ходити з молитвами по хатах віруючих, відспівувати померлих у церкві, супроводжувати похоронну процесію, відправляти по квартирах 9- та 40-денні посмертні панахиди, освячувати в сільській місцевості хати тощо. Саме тому віруючі стали більше покладатися на неофіційних греко-католицьких священиків, які цих обмежень не дотримувалися, бо місцеві органи влади неспроможні були контролювати їх діяльність. Великою заслугою владики Величковського було те, що саме він почав запроваджувати в життя підпільної Церкви принципи, які відповідали духові Другого Ватиканського собору, хоч і не були безпосереднім втіленням його рішень (як то дозвіл вірним відвідувати православні храми, якщо не було "своїх" священиків, поминання "православних християн" у Літургії, тощо).

Велику увагу він приділяв колишнім греко-католицьким священикам, які свого часу змушені були перейти на православ'я. У цитованій вже довідці уповноваженого Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР у Київській обл. В. Сухоніна з квітня 1964 р. повідомлялося:

Є сигнали про те, що Величковський проводить індивідуальну обробку православних попів на відрив їх від православ'я і бере в них клятви на вірність Ватикану. У Львівській та Івано-Франківській областях під впливом пропаганди уніатів останнім часом з православ'ям порвало 8 православних священиків.

Найчастіше до УГКЦ поверталися старші священики, що вже були пенсіоновані РПЦ. Наприклад, о. Юліан Рудкевич перейшов на православ'я, що не врятувало його від заслання, після повернення відправляв у церкві в с. Лишнів Миколаївського району на Львівщині. Його зять, о. Микола Маркевич, який так і не перейшов до РПЦ, повернувшись із заслання в 1956 р., жив у нього і потай відправляв богослужіння у хаті. В 1963 р. о. Рудкевич через свого зятя звернувся до о. Володимира Стернюка, помічника владики Величковського, який був наділений правом приймати до УГКЦ душпастирів, які бажали перейти з православ'я. Щоб звільнитися від юрисдикції православного єпископа, "о. Юліан виїхав [з с. Лишнів] разом з родиною. і тоді відкликав то все перед своїми давніми людьми в церкві: "Я дякую Богу, що я з тим православ'ям закінчив". І потім о. Володимир його сповідав у Львові, і тоді його прийняв".

За даними КДБ, у 1967 р. у Львівській обл. 12 священиків-пенсіонерів РПЦ перейшли з православ'я та підпільно відправляли богослужіння для греко-католиків. Крім того кілька молодших священиків -- серед них: о. Маковей (с. Колодно Кам'янко-Бузького р-ну), о. Хрущ (с. Новосілки Самбірського р-ну), о. Давидович, о. Руденський (м. Ходорів) -- скористалися дозволом залишатися на православних парафіях, таємно повернувшись до УГКЦ, про що доповідало єпархіальне управління уповноваженому Ради в справах релігій в Україні А. Кецку.

Важливе значення для структурної розбудови життя Церкви мало налагодження контактів між єпископом і священиками, як підпільними, так і формально "православними". Відомо, наприклад, що о. Волинець, часто їздив по селах і "пропагував, щоби підпорядковуватися Величковському". За свідченням о. Бориса Нуда, сам факт, що він міг порадитися з єпископом, додав йому відваги до опору. Але переважно контакти з владикою були досить рідкими і зводилися до вирішення якихось важливих канонічних чи душпастирських питань, що виникали у священика. При цьому, як правило, нічого не говорилося про підпільну роботу інших душпастирів.

Подібний індивідуальний характер носила праця владики Івана Слезюка щодо управління Станиславівською єпархією: "Як давав якесь розпорядження, наприклад заряджував молитви, чи якісь інші вказівки, то кожному зокрема, хто його відвідував, або переказував один через одного". Священики намагалися не наражати єпископа на небезпеку, бо за ним стежили агенти КДБ. Тому зустрічалися з ним лише тоді, коли в цьому справді була нагальна потреба.

Владика Слезюк постійно проживав у Станіславі (у 1962 р. перейменований в Івано-Франківськ) разом із сестрами св. Вікентія, якими він опікувався та для яких купив будинок. Варто зазначити, що він також піклувався про монахинь з інших чинів та згромаджень: служебниць, мироносиць, василіянок, сестер Пресвятої Родини. Своєрідною таємною резиденцією владики Величковського став будинок на околиці Львова, який у 1967 р. купили редемптористи, де він часто приймав різних гостей, серед них і о. Гриника з Польщі, який був членом Перемиської капітули, завідував справами УГКЦ в Польщі та був посередником у зв'язках з главою Церкви Йосифом Сліпим у Римі.

Єпископ Величковський приділяв багато уваги поповненню монарших чинів та висвяченню молодих священиків. Зокрема він особисто знайомився з кандидатами до Чину Найсвятішого Ізбавителя, щоб переконатися, чи дійсно людина має покликання, є готовою до самопожертви та емісійної праці в умовах підпілля. Владика Михайло Сабрига, згадуючи свою першу зустріч-знайомство з Величковським у 1965 р., запам'ятав його дуже проникливий погляд, який уважно вивчав новика, та його слова: "Ти будеш апостолом українського народу". Загалом, за даними, які є. Величковський весною 1967 р. зумів передати до Риму, в Галичині та на Закарпатті нараховувалось біля півтора сотні єпархіальних священиків, понад 100 ієромонахів і братів Василіянського чину, 62 студити, 54 редемптористи. У 14 таємних чернечих домах було близько 240 сестер-василіянок і майже стільки ж сестер-служебниць, а також діяло кілька менших жіночих згромаджень. Серед священиків близько 50 повернулося з православ'я, а 40 отримало свячення у підпіллі.

Тим часом владика Величковський, починаючи від своєї хіротонії в Москві, постійно перебував під наглядом КДБ. І якщо в офіційних документах за 1964 р. лише висловлювалося припущення, "что деятельность нелегалов-униатов возглавляет бывший настоятель монастыря редемптористов Величковский", то невдовзі ці підозри переросли у впевненість. Тому, очікуючи можливого нового арешту (у 1963 р. в Івано-Франківську були заарештовані владика Слезюк та о. Лукач), щоб не перервалася лінія єпископів, Василь Величковський у 1964 р. висвячує таємних ієрархів. Відомимо, що його наступник, Володимир Стернюк, був хіротонізований 2 липня 1964 р. Цілком вірогідним є те, що в той самий час були висвячені й титулярні єпископи-помічники, а саме: Іван Чорняк, Никанор Дейнека, Петро Козак, Йосиф Гірняк. Вони були наділені єпископськими повноваженнями, зокрема правом висвячувати священиків.

Бурхлива діяльність на захист прав "приреченої на мовчання" в Радянському Союзі УГКЦ, розгорнута Йосифом Сліпим, який отримав титул верховного архієпископа і був піднесений папою Павлом VI до гідності кардинала, у Римі та серед української діаспори на Заході, а також спроби радянського уряду нормалізувати стосунки з Ватиканом у середині 60-х рр. зміцнили надії греко-католиків на легалізацію їх діяльності. Як констатував у липні 1967 р. у своїй доповідній заступник завідувача відділом пропаганди й агітації ЦК Комуністичної партії України І. Орел:

Останнім часом збільшилась кількість листів з вимогою відновити на Україні греко-католицьку церкву, зареєструвати уніатські громади, повернути церковні приміщення. У Львівській, Закарпатській та деяких інших областях є ряд випадків самовільного захоплення уніатами знятих з реєстрації церков і проведення в них релігійних служб. Збільшилась кількість служб у костьолах, до участі в моліннях широко залучаються жінки і діти. Деякі уніатські священики відправляють служби підпільно на квартирах, влаштовують зборища у віддалених від населених пунктів місцях, пускають різні провокаційні чутки про реставрацію греко-католицької церкви.

Це піднесення активності підпільного духовенства і вірних та розгубленість властей дозволили Величковському у липні 1967 р. відкрито порушити питання про зняття заборони реєстрації УГКЦ в СРСР перед уповноваженим Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР по Львівській обл. М. Винниченком. На це йому відповіли, що "у Львові та області є зареєстровані римо-католицькі громади, де задовольняють свої потреби віруючі католики і тому немає необхідності реєструвати якимось надуману "уніатську католицьку церкву" і порекомендували "порадити своїм колегам не порушувати радянських законів про культи".

"Празька весна" 1968 р. та рішення уряду Чехословаччини про легалізацію греко-католиків були сприйняті в Україні мов перші ластівки надії на волю. На проповіді о. Залізняк говорив: "Правильно діють уніати в Чехословаччині. Вони настирливо домагалися своєї Церкви і вони цього домоглися. Ми теж повинні вимагати від властей задоволення наших законних прав".

У зв'язку з цими подіями та дедалі активнішою діяльністю підпільних священиків влада провела ряд арештів серед духовенства. Одним з перших був репресований владика Величковський. Його судили за написання книги "Історія чудотворної ікони Божої Матері Неустанної Помочі" та проведення активної організаційної роботи "по відродженню уніатства в західних областях України". За це він отримав 3 роки ув'язнення у виправній трудовій колонії суворого режиму. В лютому 1972 р., після відбуття терміну покарання, керівництво СРСР, щоб цілковито нейтралізувати єпископа Величковського, вислала його за кордон. Величковський помер 30 червня 1972 р. в Канаді. Таким чином, з 1972 р. місцеблюстителем глави УГКЦ і керівником катакомбної Церкви став архієпископ Володимир Стернюк. Саме йому судилося долею вивести її з підпілля із власною ієрархією, адміністрацією, структурою, хоча перспектива легалізації була далеко попереду.

Незважаючи на хвилю репресій супроти греко-католицького єпископату і духовенства наприкінці 60-х -- на початку 70-х рр. радянському режимові не вдалося припинити їх діяльності. Згідно з директивами вищих партійних і державних структур, місцеві органи влади мали взяти на персональний облік уніатів і встановити контроль за їх діяльністю. Скажімо, в Івано-Франківській області було виявлено і внесено у списки 319 греко-католиків, серед яких -- 56 священиків і 118 монахинь, у Тернопільській області -- 35 священиків, 2 дяків, 76 монахів і монахинь, які проживали в 31 населеному пункті, у Львівській області -- 145 душпастирів, майже половина яких проживала у м. Львові, та 200 монахів і монахинь. Крім цього, підпільні греко-католицькі громади було виявлено на півдні України серед переселенців із західних областей у с. Лимани Жовтневого району та в с. Сирово Врадіївського району Миколаївської області. Існували підозри, що такі громади діють також у Ворошиловградській та Донецькій областях. Під особливим наглядом перебував глава катакомбної Церкви Володимир Стернюк. У його помешканні часто проводилися обшуки, а сам він став об'єктом наклепів та шантажу радянських органів безпеки.

Владика Стернюк докладав усіх зусиль, щоб поповнити ряди підпільного греко-католицького духовенства через висвячення нових священиків. Щоб полегшити їх підготовку, яка утруднювалася нестачею підручників українською мовою, особливо з морального і догматичного богослов'я, та з історії Церкви, він взявся сам за їх написання. Проте лише третій рукопис підручників з тих предметів був розмножений та використовувався за призначенням. Перший підручник був спалений одним з підпільних семінаристів через загрозу арешту, а другий - вилучений співробітниками КДБ під час обшуку.

Через невпинні переслідування, які в 1985-1986 р. р. настільки посилилися, що мало не призвели до повної ізоляції підпільного єпископату, владика Стернюк дуже непокоївся майбутньою долею Церкви. Бо були і священики, з якими необхідно було підтримувати контакти, були і кандидати, яких треба було висвячувати. До того ж на той час митрополит Володимир вже мав близько 80 років і йому були просто необхідні єпископи-помічники, які б допомагали йому в управлінні катакомбною Церквою та забезпечили її подальше існування. Найпершого він рукоположив Филимона Курчабу (лютий 1985 р.), настоятеля редемптористів, якому пропонував хіротонію ще владика Величковський, а у 1986 р. - Юліана Вороновського (весною) та Михайла Сабригу (восени). Їм було наказано не виявляти себе передчасно і тому свою архіпастирську діяльність ці владики розгорнули вже після фактичного виходу УГКЦ з підпілля у 1989 р.

В Івано-Франківській єпархії 4 квітня 1963 р., невдовзі після звільнення митрополита Йосифа Сліпого і його виїзду до Риму, були заарештовані таємний єпископ Іван Слезюк і о. Семен Лукач та засуджені на 5 років за підготовку нових кандидатів до священства. Після повернення владика Слезюк вирішив відразу ж подбати про висвячення наступника, якому міг би передати свої повноваження. Кандидатуру о. Софрона Дмитерка на єпископа-помічника було узгоджено після консультацій з протоігуменатом ЧСВВ. Хіротонію звершили 30 листопада 1968 р. при двох свідках (сестрах, у помешканні яких це відбулося). Для забезпечення певності про законність рукоположення, івано-франківський підпільний ординарій таємно повідомив про нього ще трьох священиків. Єпископ Слезюк керував єпархією ще впродовж 5 років аж до своєї смерті у грудні 1973 р.

Послугами галицьких єпископів для висвячення нових підпільних священиків спершу користувалися й на Закарпатті, бо владика Хіра змушений був постійно жити в Казахстані й лише кілька разів зміг приїхати в Україну, зокрема у 1978 р., щоб таємно хіротонізувати о. Костянтина Сабова (невдовзі помер) та о. Івана Семедія (24 серпня). Отець Микола Мураній, хоч і здійснював управління Мукачівською єпархією майже до своєї смерті (12 січня 1979 р.) та навіть фігурував у документах радянських органів влади як нелегальний єпископ, насправді архієрейських свячень не мав. 15 березня 1983 р. Олександр Хіра таємно висвятив у сан єпископа-помічника о. Йосифа Головача, який для цього спеціально прибув у Караганду. Через два місяці владиці Головачу довелося ще раз здійснити поїздку до цього міста в далекому Казахстані, щоб відправити в останню путь єпископа Хіру, який так і помер у неволі 23 травня того ж року.

На початку 60-х рр., перебуваючи на засланні, владика Хіра висвятив на єпископа о. Йосафата Федорика ЧСВВ, призначеного ще Йосифом Сліпим екзархом на Центральну Азію. Проте через 7 років після звільнення з ув'язнення владика Федорик приїхав до Трускавця, пояснюючи це тим, що "його активна діяльність у Караганді, Фрунзе та інших населених пунктах Середньої Азії неодноразово переривалась органами радянської влади і він був змушений виїхати до Львівскої області" . Свій екзархат Йосафат Федорик залишив під опікою владики Хіри. Спецслужби мали свою версію на цей рахунок: "Його перекинули для активізації уніатства в західних областях України. Кардинал Сліпий не останню скрипку відводить йому в своїх планах створення Києво-Галицького патріархату". Проте, як вважає Богдан Боцюрків, Йосафат Федорик почав діяти у Львівській області як єпископ без згоди на це місцевої церковної влади. Таким чином його приїзд призвів до посилення напруги всередині УГКЦ, що не залишилось непоміченим навіть для представників владних структур, які констатували, що "на Львівщині чітко простежуються два угрупування уніатів: група, яку очолює Федорик, та група Стернюка".

Очевидно, що у цьому особистісному конфлікті насправді проявились далеко глибші й давніші суперечності між "восточниками" і "західниками", які існували серед греко-католицької ієрархії та духовенства щодо обрядової орієнтації Церкви, на які наклались відмінності у ставленні до реформ Другого Ватиканського собору та характеру взаємин з Апостольською столицею, до тих священиків, які перейшли на православ'я і бажали знову повернутися до УГКЦ, до перспектив легалізації підпільної Церкви та стосунків з радянською владою. Хоча годі бачити ці течії як категоричні протилежності і не завжди погляди якоїсь однієї особи на конкретне питання зумовлювали її позицію щодо іншого, все ж таки дослідники визначають цих дві основних тенденції. До першої здебільшого належали монахи редемптористи і студити, а також одружене духовенство Львівської архиєпархії, які намагалися оновити літургійне життя в дусі відродження східної традиції та очищення візантійсько-слов'янського обряду від латинських запозичень. Вони також підтримували ідею надання УГКЦ статусу патріархату, чого активно домагалися греко-католики у діаспорі на чолі з главою Церкви -- патріархом Йосифом Сліпим. "Восточники" характеризувалися ще й терпимішим ставленням до православних, зокрема вони дозволяли колишнім греко-католицьким священикам, які перейшли на православ'я, через приватне покаяння знову повертиться до УГКЦ, залишаючись душпастирями офіційно православних приходів. Натомість представники протилежної течії (монахи-василіяни та неодружені священики колишніх Станиславівської і Перемиської єпархій) вважали обрядові відмінності, прийняті під впливом латинської традиції, органічними й наполягали на їх збереженні (а то й подальшому запровадженні) як запоруки відпірності одержавленому православ'ю. Вони з підозрінням і тривогою ставились до екуменічних контактів Ватикану з РПЦ та реформ Другого Ватиканського собору, не підтримували ідеї патріархату, вважаючи її самовільним порушенням єдності з Римом та вимагали від "реконвертитів" публічного відречення від православ'я і обов'язкового переходу на підпільну працю. У ставленні до радянської влади відмінності мали більше генераційний характер: старше покоління утримувалося від конфронтації з режимом, щоб за всяку ціну уникнути репресій і зберегти Церкву. Молодше духовенство і багато мирян схилялися до активніших дій, пов'язуючи питання легалізації УГКЦ з політичною боротьбою за громадянські права і національне визволення.

В Івано-Франківській єпархії відразу після похорону владики Слезюка у грудні 1973 р. його помічника і наступника єпископа Софрона Дмитерка було заарештовано і впродовж двох років той перебував в ув'язненні. Цей арешт був раптовим і несподіваним, тому, зрозуміло, він не встиг нікого призначити своїм заступником. Цю "тимчасово-вакантну" посаду зайняв є. Павло Василик, висвячений владикою Федориком без певної територіальної юрисдикції. Це стало причиною ряду конфліктів у керівництві єпархією після повернення у 1975 р. є. Дмитерка з ув'язнення. Відбувся своєрідний поділ між священиками щодо того, якому владиці підпорядковуватися. Владика Софрон, не визнаючи єпископських повноважень Павла Василика у своїй єпархії, згодом висвятив на єпископа-помічника василіянина о. Якова Тимчука, а після його смерті (20 грудня 1988 р.) хіротонізував єпископа Іринея Білика 15 серпня 1989 р.

Похожие статьи




Підпільний єпископат - Керівництво української греко-католицької церкви під радянським режимом, 1946-1989: сучасні підходи вивчення релігійного підпілля

Предыдущая | Следующая