Репресії душпастирів "ліквідованої" Церкви - Керівництво української греко-католицької церкви під радянським режимом, 1946-1989: сучасні підходи вивчення релігійного підпілля

П'ять провідних ієрархів УГКЦ, включаючи митрополита Йосифа Сліпого, було арештовано радянськими органами 11 квітня 1945 року. Сталін дав персональне розпорядження щодо ліквідації УГКЦ. Радянський диктатор доцільно вбачав в Греко-Католицькій Церкві структурну основу стійкої релігійної, інтелектуальної, культурної, та політичної опозиції до радянського режиму в західній Україні. В наступні місяці були ув'язнено решту єпископів.

Жоден з ієрархів не погодився на наполягання НКВД вийти з підпорядкування Римського престолу. В березні 1946 року рішенням Львівського псевдо-собору, проведеного під пильним наглядом НКВД, проголошувалася ліквідація Греко-Католицької Церкви та її злиття з Російською Православною Церквою. В 1949 році аналогічного "возз'єднання" зазнала УГКЦ на Закарпатті. Офіційна заборона поширилася на греко-католицькі єпархії на території Польщі та Чехословаччини, що перебували в сфері впливу СРСР.

Хоча нав'язане сталінським режимом "скасування унії" та насильницьке "навернення" греко-католиків на одержавлене православ'я не визнавалися єпископатом, частиною духовенства і вірних, а також Апостольським престолом у Римі, перед УГКЦ виникла реальна загроза її існуванню через фізичне знищення ієрархії. 29 травня - 3 червня 1946 р. в Києві відбувся військовий трибунал (троє суддів і два секретарі) над заарештованими 11 квітня 1945 р. галицькими греко-католицькими владиками. Слухання справи проходило переважно вночі, при замкнених дверях. Згідно вироку, митрополита Йосифа Сліпого було засуджено до 8 років виправно-трудових таборів та 3 років позбавлення прав і конфіскації майна, єпископа Микиту Будку - до 8 років ув'язнення, єпископа Миколая Чарнецького - до 6 років, єпископа Івана Лятишевського - до 10 років. А єпископ Григорій Хомишин помер у київській тюрмі 17 січня 1947 р. не доживши до процесу. Рівно через 10 місяців в тій самій тюрмі помер і перемиський єпископ Йосафат Коциловський. Через нелюдські обставини життя в таборах та з огляду на поважний вік загинули на засланні у 1949 р. в Караганді генеральний вікарій Львівської архиєпархії -- єпископ Микита Будка; у 1950 р. в селі Абезь біля Воркути - перемиський єпископ-помічник Григорій Лакота.

Ще перед початком відвертих репресій владики усвідомлювали, що їм належить подбати про своїх наступників. Для того, щоб Церква взагалі не залишилася без ієрархів, їх призначали або ж висвячували таємно. Незадовго до свого арешту митрополит Сліпий іменував 4 екзархів (управителів), серед них єпископів Будку та Чарнецького, яких було ув'язнено разом з ним 11 квітня 1945 р. Третій з екзархів, архимандрит Климентій Шептицький, виконував свої обов'язки до арешту в червні 1947 р., а четвертий - віце-провінціал ЧНІ Йосиф де Вохт керував архиєпархією до грудня 1948 р., коли був змушений виїхати в Бельгію. Проте перед від'їздом він передав свої обов'язки управителям, отцю-редемптористу Іванові Зятику, якого незабаром арештували і в 1950 р. засудили до заслання в Сибір, де він і помер у 1956 р. Відповідальність за керівництво Церквою перебрав на себе о. Микола Хмільовський, який діяв під псевдонімом "о.-проф. Микола Лаврівський, глава підпільної Греко-Католицької Церкви" до свого арешту в 1949 р., переховуючись в уцілілих жіночих монастирях та користуючись захистом антирадянського національного підпілля.

В Станиславові єпископ Григорій Хомишин до свого арешту також підготував і залишив собі заміну. Він висвятив на підпільних єпископів-помічників о. Семена Лукача, о. Степана Вапровича та о. Івана Слезюка (всі вони були єпархіальними священиками, викладали в Станиславівській духовній семінарії). Генеральним вікарієм владика Хомишин призначив настоятеля монастиря ЧСВВ о. Григорія Балагурака, який у випадку арешту попередніх мав би керувати єпархією. Проте він був заарештований ще в 1945 р. разом з ігуменом ЧНІ о. Романом Бахталовським за організацію "нелегального єпископату" і підтримування "нелегальних контактів з Ватиканом". Семен Лукач був заарештований згодом за "співпрацю з німцями", так само як і пізніше о. Слезюк, а третій підпільний єпископ Вапрович зміг уникнути арешту, переховуючись у Карпатах, тому активної архіпастирської діяльності вести не міг (він помер своєю смертю на волі).

Подібна ситуація спостерігалася в Мукачівській єпархії. Після приходу радянських військ на Закарпаття владика Теодор Ромжа "відчував, що мусить померти" , і для того, щоб не переривалася лінія єпископів та продовжувалося висвячення священиків, таємно рукоположив у 1945 р. на єпископа-помічника каноніка Олександра Хіру, якого згодом, у 1949 р., було заарештовано.

Безумовно, кінець 40-х - перша половина 50-х років були найважчим періодом в діяльності УГКЦ. Видима структура Церкви була повністю зруйнована арештами єпископату, насадженням режимного православ'я та репресіями проти непокірних. Ліквідувавши католицький і український характер Церкви в Галичині та на Закарпатті, комуністичний режим відразу перейшов до її нищення як духовної інституції взагалі, методика якого вже десятиліттями була відпрацьована на давній території СРСР. Наслідки подій воєнного і повоєнного часу для західних українців були катастрофічними. Фізичне насилля і підступна демагогія, поразка національних змагань і деморалізуюча атеїстична пропаганда глибоко травмували й деформували суспільну свідомість. Переконаним греко-католикам залишалося одне -- вистояти у вірі та не згубити надію.

Перебуваючи на засланні, владики продовжували підтримувати в християнській любові та вірі як мирян, так і духовенство, що уникнули арештів чи заслання, або ж перебували в неволі. Особливо примітною в цьому відношенні була постава митрополита Йосифа Сліпого, який серйозно обдумував і творчо переосмислював проблеми виживання Церкви у нових драматичних умовах:

Перебування в таборах за справу Церкви давало йому нові непередбачені матеріали. Навіть принципи канонічні були непередбачувані - багато речей треба було на місці вирішувати. Права моральні потребували також своїх змін у тих обставинах, в яких опинилася Церква, кожен душпастир: священик чи єпископ.

Велике значення для підтримки духу й віри мали звернення митрополита до пастви з таборів та заслання. Так, у Різдвяному посланні в 1947 р. він закликав вірних УГКЦ триматися своєї батьківської віри, оберігати свої храми, не боятися "гоніння, труду, жертв і мук, бо все те для народу нашого і для Христа, і Бога Отця нашого" . Крім моральної підтримки миряни знаходили у листах митрополита Йосифа й чимало практичних порад. Зокрема вірним греко-католикам Жидачева, які залишилися без священика у першій половині 50-х років він порекомендував збиратися у приватних помешканнях і самим співати Службу Божу. До того ж він дозволив тримати Найсвятіші Тайни вдома у найбільш свідомих і релігійних людей.

Спогади тих, кому довелося зустрічатися з митрополитом Сліпим у неволі, свідчать, що його стійкість була джерелом наснаги для багатьох:

На нас блаженніший справив велике враження. Нас там було п'ятдесят. Відчувалося, що людина ніби ніколи не сиділа в тюрмі. Його незламна, сильна, така імпонуюча постава приємно вразила нас. Чулась також кремезність фізична і духовна. Все було в ньому з'ясоване: чи справи богословські, догматичні, моральні, введення до Святого Письма, чи саме Святе Письмо, чи справи традиційні, обрядові - ця людина була просякнута усім своїм єством у це.

Крім того він читав бажаючим академічні лекції, проводив зі священиками реколекції та конференції на різну тематику: догматичну, еклезіологічну, душпастирську. І це робилося практично кожного дня після роботи. З цих своєрідних таборових духовних академій греко-католицькі священики, повертаючись на волю, несли нові настанови митрополита Йосифа і були вже націлені на працю в умовах підпілля.

Мучеництво владик, їх достойна поведінка і вірність своїй Церкві стали живим, надихаючим прикладом для духовенства і вірних, та навіть для цілого українського суспільства -- "сам факт існування [підпільних] єпископів. мав великий вплив на довкілля" . Сподівання режисерів Львівського псевдо-собору, що, ізолювавши греко-католицьку ієрархію, його постанови будуть мовчки сприйняті усім духовенством і мирянами виявились марними. Згідно офіційних (явно перебільшених) даних, до кінця 1947 р. "прийняли православ'я" 1124 парафіяльних священиків, тоді як до початку Другої світової війни загальна чисельність духовенства Галицької митрополії складала понад 2,5 тис чол. Значна кількість священнослужителів, що раніше формально приєдналися до "Ініціативної групи", після "собору" зволікала з юридичним оформленням свого переходу (за станом на квітень 1947 р. у Львівській, Дрогобицькій, Станіславській і Тернопільських областях нараховувалось 346 церковних громад і 127 таких священики). У більшості галицьких парафій, де священики номінально прийняли православ'я й юрисдикцію висвячених московським патріархом єпископів, віруючі йшли за своїми душпастирями, розуміючи вимушеність такої ситуації. При тому вони наполягали, щоб нічого не змінювалось в обряді або зовнішньому вигляді церков та бойкотували "чужих" православних священиків. У січні 1950 р. єпископи Макарій і Михаїл згідно з директивою Святійшого Синоду РПЦ звернулися до духовенства із закликом очистити "церковні служби і самі церкви від латинських нововведень". Однак заходи щодо "православізації" обряду натрапляли на "тихий" спротив "нововозз'єднаного" духовенства і викликали обурення серед мирян.

Сьогоднішній стан наукових досліджень ще не дозволяє подати точну статистику тих, що залишилися до кінця вірними своїй Церкві та були репресовані радянським режимом. Терор супроти "ліквідованої" Церкви особливо посилився після інспірованого МДБ вбивства керівника "Ініціативної групи" о. Костельника (20 вересня 1948 р.). Лише у Львівській області наприкінці 1948 р. було заарештовано 10, у 1949 -- 17, а в 1950 -- 35 священиків. На Закарпатті заяви про перехід на православ'я підписало 126 душпастирів, а 173 відмовилося, з них -- 128 було засуджено до тюремного ув'язнення або заслано у табори Сибіру і Казахстану.

Похожие статьи