Десталінізація і відновлення церковних структур у підпіллі - Керівництво української греко-католицької церкви під радянським режимом, 1946-1989: сучасні підходи вивчення релігійного підпілля

Смерть Сталіна у березні 1953 р. та "хрущовська відлига" породили нові надії та дали початок новому етапові Хресної дороги УГКЦ -- активної катакомбної діяльності. Основними протагоністами цього періоду церковного життя були єпископи, священики, монахи, монахині і вірні, що повернулися додому з таборів і заслання та всупереч усім труднощам і перешкодам, які штучно створювалися радянською владою, ставали невеличкими острівцями (часто ізольованими від інших), навколо яких почалося поступове відновлення церковної структури. Ці процеси не залишились непоміченими органами влади. Згідно з інформацією від 6 серпня 1956 р., яку надіслав голова Ради у справах РПЦ при Раді міністрів СРСР Г. Карпов у ЦК КП України:

"В настоящее время 243 человека из 344 репрессированного за время с 1945 по 1950 гг. униатского духовенства освобождены. Возвратившись к месту своего жительства, часть этого греко-католического духовенства проводит богослужения и исполняет религиозные обряды на дому у себя и у верующих, в чем им никто не препятствует, так как в советском законодательстве нет указаний на уголовное преследование за эти действия, при этом они ссылаются на свободное положение римо-католической церкви в этих областях. Отдельные униатские священники, захватывая даже отдельные воссоединенные церкви, выступают открыто с проповедями, в которых призывают не подчиняться патриарху Алексию и признавать Папу Римского и разъясняют верующим, что ликвидация униатской церкви и репрессии против униатского духовенства были допущены вследствие искривлений законности в тот период времени. В связи с такой деятельностью униатского духовенства в Совет поступают заявления от групп веруюих униатов о восстановлении униатской церкви и регистрации униатских церквей и священников".

Карпов навіть висловив побоювання, що "создавшееся положение начинает принимать форму, угрожающую самовосстановлением части униатской церкви".

Із єпископів, які здійснювали своє архипастирське служіння ще до 1946 р. та яким вдалося пережити тяжкі роки заслання, повернутися в Галичину змогли лише владики Іван Лятишевський (до Станіслава у 1955 р.) та Миколай Чарнецький (до Львова у 1956 р.). Амністію у 1956 р. також отримали підпільний єпископ О. Хіра та адміністратор Мукачівської єпархії о. М. Мураній. Однак у зв'язку з революційними заворушеннями в Угорщині вони були повторно заарештовані в 1957 р. та вислані за межі України у м. Караганду (Казахстан). Проте о. Мураній зміг через суд домогтися відміни покарання і невдовзі, прибувши на Закарпаття, очолив підпільну Церкву як адміністратор владики Хіри.

Незважаючи на те, що багато греко-католицьких священиків повернулося з заслання, проблема забезпечення вірних душпастирською опікою була надзвичайно гострою. Тому одним із першочергових завдань керівництва підпільної УГКЦ став підбір, навчання і висвячення кандидатів духовного стану. Був і ще один спосіб вирішення проблеми браку духовенства. Після смерті Сталіна, чимало греко-католицьких священиків, які за тих чи інших обставин змушені були перейти на православ'я, почали шукати контактів з єпископами, прагнучи відновити свою приналежність до УГКЦ. Попри можливі труднощі, владика Чарнецький у 1956 р. прийняв досить сміливе і водночас важливе рішення: православні священики могли знову повернутися під його юрисдикцію після відбуття належної покути. Крім того їм навіть було дозволено далі служити греко-католицькій пастві в храмах, які офіційно вважалися православними. Переважно владика надавав право відкликати перехід на православ'я, тобто давати єпископські відпусти, старшим священикам, яких добре знав та мав до них довіру. Маємо цікаве свідчення о. Ізидора Бутковського, який спершу погодився перейти на православ'я, але дуже швидко, через бойкотування сім'ї, подав заяву до єпархіального управління РПЦ про свою відмову. За це він, зрозуміло, був відразу ж заарештований і засланий до Сибіру. Після повернення о. Бутковський зустрівся з владикою Лятишевським, який пояснив йому, як варто було поступити, щоб уникнути арешту: Як хтось є під юрисдикцією православного, а хоче бути католиком, то він має прийти до католицького єпископа і попросити, щоби він був католицьким священиком. Вам не треба було відпускатися у того православного, лише зголоситися у нашого: "Прийми мене під свою юрисдикцію" .

Цей феномен священиків, які верталися в лоно УГКЦ, не роблячи відкритого відречення від православ'я, є одним із характерних образів складної мозаїки, якою було підпільне церковне життя. І тому не можна його оцінювати за чорно-білими критеріями. Для збереження віри та забезпечення подальшого існування Церкви у катакомбах необхідними були як твердість і стійкість, так і постійна готовність до змін, певна гнучкість. Вирішення проблеми браку священиків шляхом прийняття офіційно діючих православних священиків показує, що підпільна ієрархія була готова пристосовуватись до складних радянських обставин.

Проблема поповнення рядів греко-католицького духовенства була тісно пов'язана з необхідністю забезпечення спадкоємності церковної ієрархії. У Станиславівській єпархії, за свідченням владики Софрона Дмитерка, на час повернення владики Лятишевського із заслання, повноваження ординарця вже виконував єпископ Іван Слезюк, висвячений таємно ще Григорієм Хомишиним у 1945 р. Владика Лятишевський погодився з таким станом справ, бо знав про його таємну хіротонію і, "як щось треба було, то звертався навіть до нього" .

У Львівській єпархії ситуація була дещо інакшою. Владика Миколай Чарнецький хоч і був набагато активнішим та й довше прожив від Івана Лятишевського, проте він нікого не висвятив на свого наступника. Після смерті владики Чарнецького у Львові 2 квітня 1959 р. кандидатом на єпископа був призначений ігумен монастиря ЧНІ в Тернополі о. Василь Величковський, який після повернення з таборів у 1955 р. (арештований в 1945 р., спершу був засуджений до розстрілу, що згодом замінили на табори) був прописаний та жив у Львові. Висвячував його сам митрополит Йосиф Сліпий, який завдяки старанням Апостольського престолу та зокрема папи Івана XXIII був помилуваний декретом Президії Верховної Ради СРСР від 26 січня 1963 р. та звільнений для участі в Другому Ватиканському соборі. Таємна хіротонія відбулася 4 лютого 1963 р. в кімнаті одного з московських готелів безпосередньо перед виїздом митрополита Йосифа до Риму. Василь Величковський отримав титул єпископа Луцького та був призначений місцеблюстителем глави Церкви з безпосередньою відповідальністю за Львівську архиєпархію. Хоча з від'їздом митрополита Сліпого, на Україні вже не було між живими жодного легально висвяченого ієрарха, канонічна діяльність УГКЦ не припинялася, оскільки вона зберегла не лише вірних та духовенство, але й ієрархію.

Похожие статьи




Десталінізація і відновлення церковних структур у підпіллі - Керівництво української греко-католицької церкви під радянським режимом, 1946-1989: сучасні підходи вивчення релігійного підпілля

Предыдущая | Следующая