Націоналізм як ідея державницького патріотизму, Історія розвитку націоналізму та його доктрини - Вплив націоналізму на зовнішню політику країн світу в ХХ столітті

Історія розвитку націоналізму та його доктрини

Націоналізм є політичною силою, яка визначала особливості європейської та світової історії протягом останніх двох століть значно більшою мірою, ніж ідеї свободи та парламентської демократії чи ідеї комунізму. Сучасний націоналізм виник наприкінці XVIII століття у Західній Європі та у Північній Америці. Потім він поширився на всю Європу та на весь світ. Поряд із соціалізмом він став однією з двох найважливіших ідейних течій XIX століття. У XX столітті націоналізм досяг незрівнянного успіху, стрибками нарощуючи свою роль в Європі напередодні та після Першої світової війни, а потім в Азії та Африці переважно після Другої світової війни.

Націоналізм засвідчував та засвідчує, що він може бути складником як імперіалізму, так і антиімперіалізму. Він може бути поєднаним як з прагненнями до політичної, суспільної, економічної та культурної емансипації, так і з відповідними формами гноблення. У ХІХ-ХХ століттях заклик націоналізму привів до того, що такі історично сформовані багатонаціональні великі держави як Османська імперія та Габсбурзька монархія розпалися на велику кількість малих держав. Під заклик націоналізму протягом останніх півтораста літ з'явилися такі нові держави як Греція, Італія, Німеччина, Чехія, Словаччина й Польща. У XIX столітті націоналістичні спонуки підштовхнули європейські держави до колоніальної експансії - до створення заморських імперій в Азії, Африці та інших частинах землі. У міжвоєнний період та під час Другої світової війни націоналізм став синонімом нетерпимості, нелюдяності й насильства. Під гаслом націоналізму вели війни та чинили страхітливі злочини. З одного боку, до націоналізму зверталися, щоб виправдати як насильне вигнання людей із їхніх постійних місць проживання, так і завоювання нових територій. З другого ж боку, з ним пов'язували сподівання на встановлення вільного й справедливого суспільного ладу. Часто націоналізм означав для народів і особистостей звільнення від політичної та суспільної дискримінації. Отож, націоналізм приховує у собі крайні протилежності й суперечності. Він може означати як звільнення, так і гноблення; він, очевидно, може містити в собі як позитивні можливості, так і загрози. Націоналізм може набувати настільки різних форм та "національних" різновидів, що можна засумніватися, чи справді в кожному з цих випадків ми маємо справу з тим самим явищем. Мабуть, тільки врахування конкретних історичних обставин дає можливість зрозуміти, що позначає чи має позначати в тому чи тому випадку цей термін. Але поки що сказане вище уможливлює тільки один висновок: націоналізм не існує як щось єдине, існують тільки різноманітні форми його проявів. Ось чому було б правильніше говорити про націоналізми, а не застосовувати слово "націоналізм" в однині.

Слово "націоналізм", що його вперше застосував Йоган Готфрід Гердер у 1774 році в одному зі своїх творів, набуло поширення у повсякденній мові тільки від середини XIX століття. Але до наших днів триває суперечки навколо того, що таке націоналізм. Протягом десятиліть дослідники так і не прийшли до загальноприйнятого визначення націоналізму, це стосується також поняття нації та національності. Кількість наявних сьогодні визначень націоналізму відповідає кількості різних його проявів, що їх містить історично-політична дійсність, починаючи від XVIII століття. Оскільки дослідники весь час наштовхуються на все нові різновиди націоналізму, то у визначенні та дослідженні націоналізму внесок будь-якого дослідника оцінюють залежно від того, наскільки він у своєму дослідженні врахував ті нові складники якого-небудь націоналізму, які обов'язково мають бути враховані. Такими складниками чи ознаками націоналізму є, наприклад, усвідомлення своєї самобутності, що грунтується передусім на етнічній, мовній і конфесійній гомогенності, наголос на спільності соціокультурних настанов та історичних спогадів, месіанізм, зневага чи нетерпимість щодо інших народів.

Зауважимо, що найперше застереження стосовно властивих націоналістичній доктрині небезпек дав лорд Актон. У своєму нарисі про національність він проголосив: "Національність не опікується ні свободою, ні процвітанням; їх обох вона приносить в жертву заради імперативної необхідності перетворення нації на матрицю й мірку держави, її поступ позначатиметься матеріальною, а також моральною руїною заради того, щоб новий винахід спромігся переважити діяння Бога й інтереси людства".

Нова доктрина націоналізму є глибоко руйнівною щодо всього політичного ладу. Згідно з Кедурі, вона вводить у політику екстремістський стиль. Раніше конфлікти виникали через суперечності щодо території або династичне престолонаслідування; вони були конфліктами інтересів і тому підвладними компромісам. Тепер націоналізм змальовував політику як боротьбу за принципи, а не як нескінченну перекомбінацію конфліктуючих вимог. Націоналізм змішує принципи з інтересами. Він спричинює конфлікти, що важче піддаються примиренню шляхом переговорів, бо люди звичайно не схильні поступатися принципами. Наслідки націоналізму здебільшого негативні: замість миру, процвітання й свободи "він створив нові конфлікти, посилив напругу та приніс лихо великій кількості людей, які стали невинними жертвами політики". Тому націоналізм не в силі дотримати того, що Кедурі вважає "єдиним критерієм, який заслуговує на громадський захист", а саме - "чи є нові правителі менш корумпованими й пожадливими або справедливішими й милосерднішими, чи ніяких таких змін взагалі не відбувалось".

Портрет націоналізму, намальований Кедурі, різко суперечить автопортретові націоналіста. Замість героїчного вчителя свого народу ми бачимо фанатика, нездатного порозумітися з корумпованим світом. На місці наділеного втаємниченою місією лідера, який, подібно до давніх пророків, звертається до заблудлої, приспаної нації та викриває психологічні деформації, спричинені звичним гнітом та передозуванням удаваного раціоналізму, ми зіштовхуємося зі світським послідовником месій тисячолітніх рухів, який прагне встановити на землі царство справедливості тільки заради того, щоб з'єднати докупи усі його лихоліття шляхом порушення ще більш нез'ясованих проблем

Другий критичний закид щодо зображення Кедурі наслідків націоналізму полягає у тому, що в ньому цілковито не помічені переваги і надбання націоналістичних відроджень. Якщо ми збираємося приписувати доктринам переваги й недоліки, то ми мусили б нагадати ту снагу, яку забезпечували у царині культури почуття патріотизму й націоналізму.

По-третє, Кедурі добирає ті риси націоналізму, руху й ідеології, які увиразнюють такі чинники як таємні змови, тероризм, методи жорстокої помсти соратникам та, понад усе, непогамовний нігілізм і тоталітаризм. Ніхто не заперечуватиме, що ці риси, дійсно, були властиві деяким різновидам націоналізму. Втім, заради справедливості варто лишень згадати про екстремальні обставини, в яких вони діяли. Жорстокість дашнаків чи македонців або карбонаріїв в Італії блідне перед жорстокістю австрійської, османської чи царської поліції й бюрократії. Крім цього всього, Кедурі забуває про користь від націоналізму у країнах, що розвиваються, про той спосіб, яким вони можуть узаконити нові режими, налаштовані на підтримку політичної стабільності та згуртування роз'єднаного населення за допомогою єдиної і міцної вуздечки. Він також забуває про приклади націоналізму, який спонукає до конституційних реформ, як це сталося в Індії або Туреччині, не кажучи вже про його користь у наданні законної сили радикальним соціальним змінам і модернізації; за наочні приклади правлять Японія і Китай.

Підкреслимо, що Німеччина подає класичний приклад саме такого перебігу розробки й акцентування. Однією із засадничих ідей стрижневої доктрини націоналізму є ідея природності націй. Німецькі письменники наголошували на цьому аспекті, проводячи аналогію з організмами, доки не стало виглядати, ніби нації є частиною незмінного закону природної еволюції. Доведені до їхнього логічного завершення, ці детерміністські й еволюціоністські нашарування вступають у конфлікт з іншим аспектом початкової доктрини, а саме, - її волюнтаризмом, де життя нації - це постійна боротьба, та одного разу досягнувши суверенного стану державності, нація реалізує себе в усій своїй унікальності. Впевнена у власній історичній долі, вона може братися за здійснення історичної місії звільнення людства від рабства космополітичної тиранії. Лише в такому разі індивід стане справді вільним, оскільки його власна автономія є тільки виявом автономії його нації. Крім того, німецька органічна версія грунтується на принципі, згідно з яким нації володіють здатністю формувати долю шляхом історичних звершень національної волі.

Тобто, націоналізм є доктриною, винайденою в Європі на початку XIX століття. Вона претендує на те, щоб дати критерій з допомогою якого можна визначити одиницю населення, здатну мати виключно своє власне врядування задля законного здійснення влади у державі та для справедливої організації поєднання держав. Стисло кажучи, доктрина стверджує, що людство природно поділене на нації, що нації розпізнаються за певними характеристиками, які можливо підтвердити, і що єдино законним типом урядування є національне самоврядування.

Також і в соціологічному сенсі огляд чинників, які впливають на вимоги націоналістів, свідчить, що мова має свої обмеження. В ряді випадків, як-от в Греції, Ізраїлі, М'янмі, Пакистані та Індонезії, велику потугу у самовизначенні становила релігія, яка й забезпечила витонченішу й переконливішу основу для національної ідентичності. Назагал, лінгвістичний критерій набув соціальної ваги тільки в Європі й на Середньому Сході; це може прислужитися за підставу для плідного впливу в Африці й Індії більшою мірою Руссо й Мілля, аніж Гердера і Фіхте.

Для націоналістів воля і нація грунтуються на передіснуванні нації. Це не ваша воля і не мої прагнення; це воля нації, хоч би в якому зародковому стані вона була. Для Берка, Руссо, Ціммермана, Джефферсона, Болінгброка, Монтеск'є, а також німецьких романтиків і теперішніх африканських та азійських націоналістів нації становлять окремі природні сутності, які внаслідок цього втілюють колективну волю.

З другого боку, стрижнева націоналістична доктрина складається з кількох далекосяжних тверджень:

1. Людство природним чином поділяється на нації; 2. Кожна нація має свій самобутній характер; 3. Джерелом усієї політичної влади є нація, колектив в цілому; 4. Задля свободи й самоздійснення люди повинні ототожнювати себе з нацією; 5. Нації можуть зреалізувати себе тільки у їхніх власних державах; 6. Відданість нації-державі перевершує інші відданості; 7. Найважливішою умовою всесвітньої свободи й гармонії є зміцнення національної держави.

Цій доктрині відповідають рухи з різними зацікавленнями. Ідентичність, чистота, відродження, ворог, історичне коріння, самозвільнення, формування нової людини й нової спільноти, колективний суверенітет та співучасть - це лише деякі з тем, що без кінця повторюються в літературі з націоналізму. Вони постачають провідний імпульс для конкретних проявів активності націоналістичних рухів: отих філологічних, антропологічних та історичних дослідів невеликих гуртків інтелектуалів, таємних товариств, які рішуче вимагали реформ і незалежності, довіри до переписів, турботи про символи єднання - прапори, гімни, кордони, воєнні паради, почесті загиблим героям, святині й музеї, підручники історії, главу держави, назву країни та її Конституцію, присяги й міфології, паспорти, каральні заходи проти зрад, навіть про квіткові й тваринні тотеми. Націоналізм є атакою і на традицію і на модерність в тій мірі, в якій вони притемнюють і спотворюють справжній взаємозв'язок людини з природою та зі своїми ближніми.

Таким чином, в очах націоналістів люди будуть готові до громадянства, стануть улюбленцями свого міста тільки тоді, коли вони очистяться від тиранії й корупції епох, за яких вони були позбавлені гідності й коріння. Братерство індивідів всередині нації має своїм наслідком братерство націй у світі.

Історія розвитку націоналізму та його доктрини

Похожие статьи