ЕТИМОЛОГІЯ ТА ФЕНОМЕНОЛОГІЯ ПОНЯТТЯ НАЦІЯ, Теоретичні підходи до розуміння поняття нація - Ідеї націоналізму Сціборського й Старосольського

Теоретичні підходи до розуміння поняття нація

Для націоналізму нація - найвища цінність та мірило усіх чеснот. Вона виступає найбільш сакральною константою. Нація наповнює сенс існування для нього. Нації виступають своєрідними елементами з яких складається людство. Її інтереси визначаються як найбільш вагомі та безумовні до виконання. Для націоналізму права особи чи групи ніщо у порівнянні з правами нації, як найвищої цінності для спільноти. Так само розглядаються й трактуються права нації - вони завжди матимуть примат над правами особи.

Попри сакралізацію та оспівування поняття нація в сучасній науці навіть близько немає єдиного погляду на проблему визначення цього поняття. Зокрема відомий дослідник теорії нації Е. Карр зазначав, що феномен нації неможливо чітко визначити чи виявити. Саме тому дослідники можуть вживати терміни: плем'я, клан, етнос, нація, національність, етнічність та інші [25, с. 284]. Інший автор, відомий британський дослідник нації, Е. Сміт також зауважував, що критерії за якими можна розрізняти етнічні спільноти та нації часто є варіативними, змінними [26]. Виходячи з того ми не будемо намагатися дати чітке, чи єдино правильне визначення поняття нація, але дослідимо походження поняття нація та зробимо критичний аналіз її теорій.

Походження терміну нація ведеться від латинського nation - рід, плем'я. У Давньому Римі цим терміном позначали групи чужинців, які мали спільне походження (очевидно кровне), спільну мову та вірили в одних богів. Для позначення власне римлян використовувався термін - populus (gens populus) у значенні справжні громадяни.

Дослідники зазначають, що подібне термінологічне розмежування існувало не лише у римлян, а й інших розвинених народів Античності, до прикладу - греків. Воно слугувало, з одного боку, вербальним інструментом відчуження однієї спільноти від іншої, а з іншого боку, слугував елементом посилення групової солідарності та взаємодопомоги.

Ми хотіли б наголосити на важливому моменті - рівень групової диференціації, взаємодії та групової солідарності в Античному Середземномор'ї був настільки високим, що використовувалися специфічні терміни, що мали на меті відрізнити одну спільноту від іншої. В умовах переконаності більшості дослідників, що нація є виключно модерним феноменом. Античне її розуміння ставить під сумнів тезу про модерне походження поняття нації.

Після 212 р. н. е., коли усе населення імперії отримало римське громадянство, цей термін починає використовуватися для позначення громадян Риму, вихідців з певних територій імперії [9]. До прикладу: нація Африки - вихідців з Північної Африки, нація Іберії - для вихідців з Іберійського півострова.

З падінням Римської імперії термін нація на певний час вийшов з ужитку. Це пояснюється тим, що германські племінні союзи, що підкорили імперію, ще не мали потреби використовувати такі диференціюючи терміни. Адже усі вони складалися з великої кількості племен, до речі, не лише германських, часто переформатовувалися, а одне й те саме плем'я могло частинами перебувати в різних племінних союзах. Відмінність у культурному плані між ними ще була незначною, мовно вони залишалися близькими протягом ще дуже довгого часу. Таким чином потреби у використання даного чи подібного терміну не було. Коли ж в результаті синтезу між германськими завойовниками та корінним населенням почали формуватися праобрази сучасних націй цей термін знов почав вживатися.

Як пишуть дослідники у 900 р. канонік Регіно Прюмський повернув цей термін у вжиток. Власне у Середньовіччі термін нація використовувався у значенні певної спільноти, що має власні інтереси та групову солідарність. На користь такого розуміння свідчить практика використання терміну нація для позначення угруповань кардиналів на церковних соборах [10]. Також термін нація використовувався для позначення студентських братств в університетах. При цьому студенти мали походити з однієї місцевості (області, провінції) та спільне походження. Хоч Г. Касьянов зауважує, що це не завжди було суворим правилом [10].

В юридичних документах термін нація вперше згадується у 1486 р. коли було використано формулу Римська імперія німецької нації [9]. Власне у даному документі термін вказував на єдність німців культурну та кровну, а був подібний до етніциського розуміння нації.

В Середньовіччі поступово формуються два основні підходи до розуміння нації, хоч зазначимо, що його інколи використовували й в інших значеннях, західне та східне. Західне розуміння, поширене у Франції та Англії, ототожнювало націю з усім населенням країни. При цьому походження, релігія, мова не бралися до уваги. Г. Касьянов посилаючись на матеріали XVI-XVII ст. твердить, що цей термін вживався в значенні все населення країни [10]. Враховуючи прихильність останнього до інструменталістських теорій та позиціонування нації виключно як політичного феномена це не дивно. Щоправда він не може, а навіть не намагається пояснити той факт, що французька та англійська нація формувалися на конкретній етнічній основі, на цьому зокрема наголошуєГ. Сетон-Вотсон [24]. В обох випадках відбулася асиміляція меншин, яка розтяглася на значний час. Та навіть не зважаючи на це і в наш час ми є свідками "етнічного сепаратизму" (шотландський, валійський, баскський, бретонський, корсиканський), в обох країнах, що зводить на нівець заскорузле розуміння нації як політичної спільноти.

Східне розуміння терміну нація формується в Німеччині. Одним з його засновників можна вважати Й.-Г. Гердера. Він розумів націю як кровно - споріднену спільноту, об'єднану спільною культурою та мовою. Відтак належати до нації могли лише ті хто за походженням був німцем, говорив німецькою мовою.

Поступово східне, німецьке розуміння терміну нація поширюється у Східній Європі де німецький культурний вплив та німецькі колоністи мали вагому роль. Саме завдяки німецькому впливу та вагомій присутності німців, як у політичному житті так й культурному домінантним стало саме таке розуміння. Варто наголосити й на тому факті, що з втратою державності народів Східної Європи: чехів, словаків, поляків, українців, білорусів, сербів, хорватів, словенців, литовців, саме таке розуміння нації дало їм можливість не асимілюватися, а зберегтися та в подальшому претендувати на творення власних держав, на відміну від корнуельців в Англії чи гасконців, бургундців у Франції.

На сьогоднішній день існує декілька головних підходів до розуміння поняття нація. Ми коротко зробимо їх критичний аналіз із зазначенням переваг та недоліків.

Почнемо з теорії видатного німецького мислителя Макса Вебера. Хоч він і не приділив окремої праці теорії нації, але все ж присвятив цій проблемі свою увагу. Загалом його теорія вважається подальшим розвитком німецьких концепцій землі та крові, але при цьому вона видається дуже виваженою. Нація, на думку М. Вебера, складається з трьох органічно поєднаних компонентів: 1) об'єктивних ознак, які відрізняють один народ від інших (антропологічний тип, мова, територія тощо; 2) суб'єктивних ознак, які сприймаються усіма членами спільноти як духовна цінність, завдяки чому виникає почуття внутрішньої єдності в протиставленні з іншими групами; 3) наявність політичних та соціальних інститутів, які актуалізують та артикулюють ці ознаки [10].

Почнемо з об'єктивних ознак, які створюють необхідні передумови існування нації. Вони є важливими, зокрема це може бути антропологічний тип за яким представники одного народу відрізняються від представників іншого, це може бути належність індивіда до расової групи. Щоправда й тут існують винятки. Візьмемо до прикладу видатного французького письменника який був темношкірим, а отже сильно відрізнявся від французів расовими ознаками, але уявити собі французьку літературу без нього неможливо.

Інший об'єктивний чинник, мова, за Вебером, -- один із найважливіших. Мовна спільнота, на його думку, є нормальною основою для держави, і нація може існувати на основі спільності мови і літератури [10].

М. Вебер вважав, що при всій важливості мовного чинника він все ж не є абсолютним й може ігноруватися. До прикладу для швейцарців, фінів, канадців та ельзасців мова не є визначальним чинником нації, адже вони можуть бути носіями кількох мов одночасно. Варто згадати й шотландців та ірландців, які майже втративши свої мови, перейнявши англійську, тим не менш не стали частиною британської нації, а зберегли національну свідомість та почуття власної національної приналежності. У таких умовах, на думку М. Вебера, важливу роль відігравали додаткові чинники: спільні звичаї, суспільні структури, світосприйняття, історичні традиції.

Щодо території то тут також можна згадати євреїв, які тривалий час жили дисперсно й попри відсутність власної території та асиміляційні процеси зуміли зберегтися як нація. Тому жоден з об'єктивних чинників сам по собі не відіграє визначальної ролі у розумінні поняття нація.

Жодний з об'єктивних складників "нації" не відігравав, на думку Вебера, визначальної ролі. Кожний з них був важливим, необхідним, бажаним, але починав відігравати якусь роль у формуванні нації лише у взаємодії з іншими, передусім, суб'єктивними складниками [10].

Суб'єктивні чинники розглядалися як не менш важливі. "Значення "нації", -- писав М. Вебер, -- загалом пов'язується з вищістю, або ж, принаймні, з унікальністю культурних цінностей, які можна зберегти і розвивати лише шляхом культивування індивідуальності спільноти" [10]. Відтак в центрі стояло поняття культура, яке ставало однією з найважливіших ознак нації. При цьому культура у визначенні М. Вебера охоплювала широке коло цінностей, а не зводилася до банальних літератури чи мистецтва. До неї він відносив: національний характер, звичаї, традиції, обрядовість, спосіб сприйняття світу, специфіку спілкування та інше. Усе це в сукупності створювало духовну єдність у середині групи людей, додавало їй міцності та стимулювало до творчості, а головне дозволяло розмежовувати одну націю від іншої.

Згідно з Г. Касьяновим у веберівській концепції культури як визначального елемента суттєвих характеристик нації, сполучались універсалістський і партикуляристський підходи.

Перший із них полягав у тому, що існують певні формальні ознаки, "стандарти", притаманні будь-якій культурі будь-якої нації. Одним із таких стандартів, на думку Д. Бітема, є існування літературної мови і літератури.

Другий підхід полягав у тому, що кожна культура має індивідуальні, унікальні риси, які, власне, й дають можливість відрізняти одну національну спільноту від іншої. І ця індивідуальність, культурна унікальність проявляються, насамперед, у літературі та мистецтві. Здатність спільноти створювати і свідомо плекати духовні цінності, якісно відмінні від цінностей інших спільнот, пов'язувалась зі здатністю розвивати писемну культуру [10].

Третій чинник означав створення держави, або інших політичних та соціальних інститутів, що зможуть своїм впливом охопити більшість населення. Це дасть можливість сформувати реальну єдність суб'єктивних чинників, що у поєднанні з об'єктивними ознаками й творить націю.

Варто зауважити, що М. Вебер вважав, що жоден з визначених ним чинників сам по собі не може розглядатися як безумовна ознака нації. Вони мають сенс лише коли поєднуються.

Комунікативна теорія Карла Дойча сформувалася у середині 50-х рр. ХХ ст. Дана теорія є модерністською, тобто виходить з того, що нації сформувалися у модерну епоху. Власне це є головною ознакою усіх модерністських підходів, які не розглядають традиційні спільноти як нації, а в кращому випадку як етнос чи етнічність. Нації ж можуть сформуватися лише в результаті переходу від традиційного суспільства до модерного.

Власне К. Дойч у праці "Народи, нація та комунікація" важливого значення надає культурі, щоправда зауважує, що повноцінною культура може стати лише у тому випадку коли перетворюється на "конфігурацію цінностей" [7, с. 318]. Тут на перше місце виходить концепт інформації. Тобто можливість передачі усіх: звичаїв, обрядів, літературних творів та іншого в доступному форматі та дуже швидко. В процесі комунікації відбувається відбір та каналізація інформації [7, с. 321], що в подальшому призводить до вилучення з неї несуттєвого. Все ж що залишається стає культурним концептом, який легко передається та поширюється за допомогою комунікативних мереж у вигляді інформації. В такому процесі для людей, що постійно беруть участь у комунікації формуються комунікативні коди, що полегшують передачу та сприйняття інформації (мається на увазі культури). З часом ці люди починають відрізнятися від інших, які не включені до їхньої комунікативної мережі.

Ще одним важливим поняттям у теорії К. Дойча є поняття "компліментарність" (complementarity), або комунікативна ефективність [7, с. 322], яку можна розглядати як систему спільних взаємодоповнюваних комунікативних звичок та засобів. Спільнота, яка претендує на власну спільну історію, наголошує Дойч, е спільнотою компліментарних способів і засобів спілкування, комунікації. Вона виконує необхідні для її існування суспільні функції, які, крім усього іншого, полягають у продукуванні, зберіганні, поширенні інформації.

Отож наявність спільного комунікативного простору зумовлює внутрішню єдність спільноти (народу, національності, нації). Адже члени спільноти можуть належати до різних класів, релігійних груп, професійних груп чи територіальних, але при цьому мати спільний комунікативний простір та компліментарність.

Компліментарність комунікативних навичок є першою передумовою внутрішньої єдності народу. Це, так би мовити, "етнічна компліментарність" [6,с.323]. Другою передумовою є компліментарність суспільних та економічних навичок і схильностей (способу організації праці та відпочинку, узвичаєних норм соціальної поведінки тощо). Ця єдність набуває особливого значення тоді, коли починає діяти третій чинник: розвиток промисловості і модерної ринкової економіки створює сприятливіші економічні й соціальні умови для тих спільнот, в яких існує високий рівень внутрішньої єдності. В умовах динамічних соціальних, суспільних і технологічних змін, посилення економічної конкуренції, безпека й успіх особистості досягаються за рахунок ефективнішої організації, узгодження інтересів і суспільних норм, координації форм суспільної поведінки [7, 327].

Отже, за цих умов кращі шанси мають спільноти з вищим рівнем внутрішньої комунікативності, групової солідарності. Потреба належності до "групи" стає імперативом, і ця потреба найкраще задовольняється належністю до нації. Націоналізм у даному варіанті виступає як засіб соціальної мобілізації індивідів.

К. Дойч використовує у своїй теорії три базові поняття для позначення спільнот: народ, національність та нація. Щоправда чітко зрозуміти де проходить межа між ними та чим одне поняття відрізняється від іншого важко. З аналізу його праці ми зробили висновок, що народ - використовується як базове поняття для позначення спільноти у якій існує чіткий вертикальний розподіл на аристократію та "простий народ". При цьому за аристократією визнається вищість та провідна роль. За таких умов говорити про спільну культуру та спільний комунікативний простір не можна, адже обидві групи надто сильно відрізняються. Хоча на їх основі у майбутньому й буде створено спільний комунікативний простір.

Термін національність - це народ, що змушений винаходити ефективні засоби конторолю за поведінкою своїх членів [7, с. 330]. Скоріше всьогоК. Дойч має на увазі перехід від традиційного суспільства до модерного в ході якого формується цей самий комунікативний простір і вертикальний поділ на аристократію та "простий народ" починає стиратися. Термін нація використовується для модерної спільноти, що створила власний ефективний та компліментарний простір.

Щодо недоліків цієї теорії то зауважимо, що К. Дойч та його послідовники ігнорують етнічні, расові та релігійні чинники, які, як свідчить історія, мають велике значення для формування націй. Так само ігноруються усі чинники крім комунікативного простору. На думку багатьох критиківК. Дойч переоцінив роль комунікативного чиннику та роль інформації для спільноти, адже в реальності комунікативна система, при усій її важливості, не є визначальним чинником формування нації.

Етатиська модель нації заснована Ентоні Гіденсом. Дане розуміння нації грунтується на принципі: співіднесенні нації та держави, тобто з територіально-політичною одиницею. Нація існує лише в державі та саме як держава. Дане визначення стосується, насамперед, випадків, коли йдеться про формування постколоніальних націй. Корені цього підходу, як ми вже знаємо, сягають часів Французької революції, тобто епохи, що пов'язана з дебютом націоналізму на історичній арені. Відомий вислів: "Держава -- це я" був замінений на інший: "Держава -- це народ (і, відповідно, -- нація)" [10], бо нація в даному випадку формувалася за принципом громадянства.

Наведемо приклад етатистського визначення "нації". "Нація, -- пише професор Кембриджського університету Ентоні Гідденс, -- ...існує лише тоді, коли [відповідна] держава охоплює уніфікованим адміністративним впливом всю територію, яку вона вважає об'єктом свого суверенітету". Ототожнюючи поняття "держава" і "нація", Е. Гідденс використовує спільний для етатистів термін nation-state, який перекладається як "національна держава" або як "нація-держава" [10].

Проте, така теорія виходить з того, що будь яка особа вважається членом нації лише за ознакою громадянства, або проживання у певній державі. Проте виникає проблема, як бути з діаспорою, адже ці люди живуть та є громадянами інших держав, але при цьому все ж продовжують вважати себе частиною іншої нації. Також згідно з цією теорією не можливо пояснити національно-визвольну боротьбу, адже по логіці одна частина нації бореться проти іншої частини нації, щоб себе такою не вважати. Загалом ця теорія дуже підходь для багатонаціональних держав, які мають проблему сепаратизму, або намагаються використати її як інструмент швидкої асиміляції національних меншин.

Етнологічна (етніцистська) концепція нації була розроблена Ентоні Смітом, Конором Вокером. Представники цього підходу вважають, що нація є спільнотою яка сформувалася, або виросла на основі етносу. На відміну від представників модерністського підходу, вони припускають, що нації могли існувати й у до модерну епоху. Для підтвердження своїх слів прибічники етнологічних концепцій наголошують на тому факті, що чимало авторів у Середньовіччі наголошували на національній свідомості населення та чіткому розмежуванні однієї нації від іншої. Заради справедливості зазначимо, що не усі представники вказаного підходу вважають нації до модерним утворенням. До прикладу К. Вокер обгрунтовує твердження, що лише в середині, а деколи й у кінці ХІХ ст. почали формуватися нації. Зокрема коли населення сіл та невеликих містечок усвідомило свою належність до французької чи німецької культури, й вийшло за межі свого провінціалізму [5, с. 305].

Е. Сміт виділив риси, які притаманні різним типам спільнот:

    1) наявність спільної культури за якою можна відрізнити членів спільноти від інших; 2) наявність історично успадкованої спільної території, в межах якої реалізуються можливості соціальної мобільності тих, хто належить до спільноти; 3) відносно великі розміри території й чисельність населення; 4) зовнішньополітичні відносини (конфлікт або союз) з іншими подібними спільнотами; 5) система однакових для кожної групи колективних почуттів і системи лояльностей; 6) безпосереднє членство в цій групі з рівними правами громадянства для всіх її членів; 7) вертикальна економічна інтеграція зі спільною системою [поділу] праці [26].

Перші дві риси характеризують спільноту, яку Сміт називає плем'ям, "трибою". Коли до них додаються наступні три риси, ми маємо справу з етнічною групою, чи етносом. Етнічна група перетворюється на націю завдяки інтеграційним економічним і політичним чинникам - право громадянства в даному випадку на першому місці. Отже, повернемося до того, що нація -- це політизована (політично мобілізована), об'єднана етнічна група, а до цього додається ще одна важлива характеристика - економічна інтегрованість.

Проте представники цього напрямку вважаюь, що усе це можливо лише за наявності етнічного підгрунтя, на основі якого й буде відбуватися етногенез. Інший представник етніциського напрямку К. Вокер наголошував, що плем'я перетворюється у націю тоді, коли починає усвідомлювати свою унікальність та відмінність від інших подібних груп.

Більшість представників модерніського підходу завзято критикують етніциську теорію. Проте, вона все ж має раціональне зерно, адже усі нації Європи, можливо за винятком швейцарців, сформувалися на етнічній основі, а етнічний сепаратизм й до тепер відіграє вагому роль у багатьох країнах світу. Щодо недоліків зазначеної моделі то зауважимо, що вона не може адекватно пояснити формування латиноамериканських націй чи американської нації. У обох випадках нації формувалися на основі змішування великої кількості емігрантських груп.

Конструктивістська теорія нації розроблена Бенедиктом Андерсоном та Еріком Гобсбаумом. Б. Андерсон принципово не погоджується з своїми попередниками стосовно формування нації. Він вказує на те, що провідну роль у націогенезі відіграли не аморфні історичні сили, а конкретні видатні культурні діячі. До прикладу він наголошує на ролі братів Грім для формування німецької нації, Ш. Петефі для угорців та Т. Шевченка для українців [1]. Таким чином нація для нього не об'єктивно існуюча група, а спільнота яка формувалася здебільшого в уявлені еліти та культурних діячів. Саме вони в результаті тривалої культурно-просвітницької роботи з населенням переконали його у належності до певної нації.

Отже Б. Андерсон підходить до думки, що будь яка група людей за наявності часу, набору певних символів, відмінності від інших груп та, головне, тривалої наполегливої праці може бути перетворена у націю. Заперечуючи етніцистів він зауважував, що у середні віки не існувало поділу на нації, був поділ скоріше на аристократичні угруповання. Формуванню ж сучасних націй посприяло декілька чинників: 1) відмова від латинської мови, як основи у міжнародних відносинах та навчанні, що сприяло активному формуванню національних мов; 2) винайдення книгодрукування, що дозволило масово тиражувати книги національними мовами підриваючи монополію латини, а заодно й спільну наукову та політичну систему середніх віків; 3) діяльність культурних діячів, які актуалізували культурні риси кожного народу та обгрунтували його самобутність.

Е. Гобсбаум у свій спосіб висловив подібну ідею, стверджуючи, що нації - це, значною мірою, наслідок "винаходу традицій" - масштабного і цілеспрямованого процесу ідеологічної "імплантації" певних спільних культурно-політичних символів у масову свідомість з метою створення "уявленої спільноти" (Гобсбаум цього терміна не використовував). "Нація" у цьому варіанті - результат суспільної інженерії, свідомо сконструйована спільнота [4].

Недоліками цієї теорії нації є те, що її представники надто захоплюються абстрактним конструктивізмом та повністю ігнорують етнічну основу націй. Вони відкидають й той факт, що попри відсутність літературної мови чи держави нації могли формуватися й жити дисперсно. Варто відмітити й те, що на думку Б. Андерсона, латиноамериканські нації сформувалися скоріше ніж європейські. Проте, у більшості країн Латинської Америки проблеми з формуванням єдиної нації відчувалися до 60-70 рр. ХХ ст. адже з нації могли вилучати різноманітні расові чи релігійні групи.

Отже, можна зробити висновок, що термін нація протягом всього свого існування змінювався з періодами, на це впливали особливі фактори; історичні передумови, та багато різноманітних чинників включаючи й людський розвиток. З кожним століттям ближче до сучасності нація ставала конкретнішою в своєму розумінніформувалось визначення самого терміну. І створювались різноманітніші точки зори які по-іншому тлумачать націю.

Похожие статьи




ЕТИМОЛОГІЯ ТА ФЕНОМЕНОЛОГІЯ ПОНЯТТЯ НАЦІЯ, Теоретичні підходи до розуміння поняття нація - Ідеї націоналізму Сціборського й Старосольського

Предыдущая | Следующая