Ставлення Драгоманова до ідеалу національної державності України - Українська політична думка другої половини ХІХ століття

Насамперед, чи справді Драгоманов відкидав ідеал національної держави, чи вважав він державну самостійність України не потрібною або зайвою для її розвитку? В антидрагомановській літературі знаходимо повне розмаїття закидів Драгоманову за те, що своїми працями він вніс у національну думку бездержавницьку традицію, що він привів національну інтелігенцію до вибору на користь федералізму, чим ідейно обеззброїв та деморалізував націю. Учений, на думку деяких авторів, винен за поразки у спробах встановлення української державності в 1917-1920-х рр. Одне з цих типових суджень варто навести: "Ідол бездержавності цілком послідовно завів Драгоманова і до того, що він відкидав також ідеал української нацюнально-політичної самостійності, т. з. ідеал української незалежної держави на будуче. Про минулі часи він говорив, що для "всесвітнього поступу" українська держава може була б корисна; теперішність - на його думку, така, що створення української держави і не можливе і не потрібне. На майбутнє держав-ний лад згідно з його концепцією має бути заступлений анархією; отже, з того Драгоманов робив цілком послідовний висновок, що ідеал української самостійної державності на майбутнє не потрібний, а для загального "поступу" навіть шкідливий".

Поруч із справедливими закидами Драгоманову деякі автори вдаються і до абсолютизації його критичного ставлення до майбутньої національно-державної організації України. Аби не бути голослівним, спростовуючи подібні закиди, звернімось до думок Драгоманова, які дозволять зрозуміти причини його вибору на користь федералістського проекту майбутнього Вітчизни.

Аналізуючи політичну програму Драгоманова, можна дійти висновків, що він не мав жодних сумнівів у тому, що український народ повинен бути господарем своєї долі, користуватися повнотою політичних, соціальних і національних прав. Учений чітко наголошував на цілості та єдності українських земель, вважаючи їх поділ між чужоземними державами історично зумовленим, а отже, минучим. Драгоманов перший вніс до української політичної програми питання про етнічні кордони України, запропонував чіткий критерій, за яким належало визначати територію майбутньої України: "Україною ми звемо всю сторону від верху р. Тиси в теперішнім Венгерським королівстві, на заході сонця, до р. Дону на сході й кубанську землю у теперішнім російським царстві, - від верху р. Нарова на півночі до Чорного моря на півдні, - усю ту землю, де гурт народу говорить українською мовою".

У своїх працях учений доводив суверенні права української нації на свою етнічну територію. Використовуючи історичні і правові аргументи, Драгоманов доказував, що українці, по-перше, вже мали свою державність у минулому, а, по-друге, втратили її не через свою нездатність до державного буття, а через несприятливий збіг внутрішніх і зовнішніх обставин. Зокрема, він відзначав, що сума релігійних, національних, церковних, соціально-економічних конфліктів довела до розриву між Україною і Польщею, а сума інтересів релігійних, політико-економічних (спільні для України і Московщини через басейн Дону) привела Україну до союзу з Москвою. Втім, скільки б не наводилось аргументів, що пояснювали звивистий шлях історії, яким проходила Україна в минулому, борючись з одними поневолювачами, щоби, знесиленою, потрапити під владу інших, Драгоманов не вважав цей "присуд історії" остаточним. Навпаки, він критично ставився до будь-якої з держав, які заволоділи землями України, і закликав національних діячів виховувати співвітчизників українцями, а не лояльними підданими пануючих над ними імперій.

Попри певний період захоплення анархо-федералізмом, Драгоманов віддавав належну шану значенню національної держави. Визнаючи державність не тільки як історичне утворення, корисне в минулому, але як поважну політичну ціль, варту зусиль народу, який прагне до свого звільнення, він відзначав: "І, дійсно, державність найвелична підмога, вже однією своєю систематичністю" [136]. Становище українців виграло б, якби вони мали власну, національну державу, неодноразово наголошував Драгоманов у своїх творах: "А проте нам Українцям треба ще раз звернути увагу і на те, що на Вкраїні і уряд, і богатирі (богачі. - А. К.) - не свої, а чужоземні, як і в Галичині і в Угорській Русі... А це вже діло відоме, що чужоземне здирство і гніт безмірно важчі, аніж своє, бо вже звісно чоловік швидче своєму на користь зробить, аніж чужому".

Звідси природною реакцією Драгоманова було зацікавлене ставлення до процесу утворення нових національних держав. Зокрема, з явною симпатією він змальовує у своїх працях і кореспонденціях процес утворення єдиної Італії, набуття повної самостійності Румунією, появу нових балканських суверенних держав. Поза всяким сумнівом, його симпатії при цьому були не на боці тогочасних імперій, що прагли володарювати над народами Східної Європи. Саме в нових національних державах на Балканах він бачив "початок кінця" політичного устрою Східної Європи, позначеного імперським пануванням, а також надію і добрий приклад для співвітчизників. На успіхи в національному будівництві, в освіті та культурі цих нових балканських держав він звертав увагу своїх ко-респодентів-українців, передусім, галицьких радикалів.

Характерний приклад знаходимо у довірливому листі Драгоманова до свого зятя Івана Шишманова - видатного болгарського наукового і державного діяча (пізніше - першого посла Болгарії в УНР). Звіряючи свої почутгя та надії духовно близькій людині, він зауважує: "Для правильного розвитку народного треба мати або державну незалежність, або високу освіту. Важко це, скажете Ви, особливо з огляду на те, що незалежність потрібна і для організації освіти! - Цілком вірно, - от тому Ваші болгари, хоча в сумі може бути і дикіше за нас, але скоро нас переженуть у всіх відношеннях".

З подібними ідеями вчений виходив і на широку публіку. У 1880 р. разом зі своїми товаришами С. Подолинським та М. Павликом він видає новий варіант всеукраїнської політичної програми, у якій від імені колективної редакції єдиного на той час позацензурного українського часопису "Громада", проголошує поряд з традиційними політичними вимогами, принципово нове положення: "В справах політичних ми бажаємо: ...Повної самостоячесті для вільної спілки (федерації) громад на всій Україні". Тим самим укра-їнському загалові, діячам національного руху пропонувався ідеал Української самостійної держави, збудованої на засадах вільного федеративного об'єднання українських громад, територій та регіонів. Власне, йдеться і не про ідеал як про конкретну політичну мету, а про завдання національного руху, для пробудження й організації якого працювали видавці "Громади". За всієї загальності, навіть нечіткості цього гасла, йшлося справді про самостійну Україну. Немає підстав заперечити справедливість висновку, що в цій програмі "поруч з економічними вимогами жадалося "повної самостійності для вільної спілки громад на всій Україні, тобто української державної самостійності". Але ж цей заклик, наголосимо, з Женеви не знайшов відгуку в Україні.

Наступного року Драгоманов видає нову працю, в якій детально доводить, що супроти всяких поділів українських людей між різними державами, - "українська порода (національність) держиться як тіло осібне, дуже однакове в усіх частинах, з однакими звичаями, однакими споминами, любов'ю і ненавистю. Така порода могла б зібратись в одну державу й це певно було би добре, бо тоді легше було б українським людям не допустити, щоб на їх землі була така неправда, як тепер. Але тут же він з жалем додає, що сталось так, що українці здавна не могли скластись в одну державу, бо вони опинились серед чотирьох загребущих сусідніх держав і не могли вирватись зразу з них усіх.

Звісно в Україні були й активно діяли люди, які намагались боротися проти такої долі Батьківщини, і Драгоманов з повагою відгукувався про їх зусилля: "Хлопомани" й собі пробували пускати свої думки проміж мужиків "гострити ножі на царів, на панів", - або кликати всіх українців підніматись, щоб увільнитись од московської неволі, звісно для себе, а не для Польщі".

Ставлячи питання про доцільність і бажаність української державності не тільки в минулому, але й у майбутньому, Драгоманов проте, вважав, що перед Україною постає необхідність вибору з двох програм, із двох варіантів національного розвитку. Або, по-перше, шлях боротьби водночас проти двох імперії - Австро-Угорської та Російської, проти відповідних панівних націй, що вважали українські території "своїми" володіннями, або, по-друге, шлях боротьби за національну автономію, за демократичну федералізацію Росії та Австро-Угорщини. Оскільки більшість українців проживала в межах Російської імперії, переважно (але не виключно!) проблеми політичного демонтажу цієї "в'язниці народів" становили предмет зацікавленого аналізу Драгоманова. Розглядаючи перспективи політичного процесу в цій країні, він попереджав своїх співвітчизників про необхідність бути готовими до такого вибору: "Незабаром буде в Росії Земський Собор, в котрому безпремінно мусять піднятись розмови про "обласну автономію", і українцям і тим, що будуть в тому Земському Соборі і тим, що в ньому не будуть, прийдеться стати або федералістами нашого розуму, або стояти за те, щоб заведена була більше, чи менше централізована Україна (як Царство] Польське, Угорщина і т. д.)". політичний драгоманов державність автономія

Правильно формулюючи таку дилему українського майбуття, сам Драгоманов вважав за доцільне спинитись на автономістсько-федеративній ідеї та відповідній політичній програмі українського руху. В полеміці з Борисом Грінченком Драгоманов висловлює своє політичне кредо: "Але я завше був і єсть прихильником політичної автономії українців в формі автономії земської: громад, повітів і країн, в котрій, як я змагався показувати десяток разів, найліпше може виявитись і автономія національна. І тепер я ніяк не можу згодитись на раду д. Вартового "зректись всяких заходів коло політичної самостійності української", не згоджуюсь, між іншим і через те, що без політичної самостійності, чи автономії, не може бути і автономії національної" [146]. Очевидно, відносна політична стабільність Російської та Австро-Угорської імперій, не вичерпаний ще потенціал протидії дезінтегративним тенденціям в них зумовили саме таку драгоманівську позицію з цього питання.

Ще у першій своїй політичній програмі - "Передньому слові до "Громади" - Драгоманов сформулював власне бачення переваг саме такого шляху розвитку України [147]. Федералістському вибору вчений і громадський діяч залишався відданим протягом усього життя. В останні свої роки, у праці "Чудацькі думки про українську національну справу", Драгоманов знову пояснив, чому він відстоює федералістську модель як перспективу українського руху (проте не кінцевий ідеал української нації!): "Проти цього нарису > можна сказати тільки одне, що трудно добитись політичної вільгості в Росії. Правда. Але ж відірвати від неї увесь край від Збруча до Кубані ще трудніше. Діло так стоїть, що треба або одне, або друге. Третього не пригадаєш!".

Вірячи у позитивні можливості федералістського шляху, Драгоманов з особливою критичністю ставився до поширених в українських політичних і громадських колах розмов про бажаність відновлення Гетьманщини, історичних форм козацької державності. Хоча він визнавав, навіть підкреслював, вищість порядків козацько-гетьманської державності у порівнянні з політичним ладом Московської Русі та Російської імперії, яка скасувала українську автономну державність, учений все-таки вважав таку "реставраційну" програму ідеалістичною, романтичною, політично непридатною. Тому Драгоманов часом аж занадто гостро реагував на спроби "заманіфестувати" цю політичну програму: "Стосовно ж так званого малоросійського "козакофільства", прагнення відновити Гетьманщину і державного малоросійського сепаратизму, одним словом, "мазепинського українофільства", як висловлюються деякі високопоставлені особи, - то про нього мова може йти тільки з боку людей або поверхнево знайомих зі справою, або явно зловмисних вигадників".

Навіть загальне ознайомлення з основними думками Драгоманова про українську самостійну державність, його ставлення до ідеалу національної держави дозволяє побачити, наскільки складним, а часом і заплутаним є питання про обумовленість саме такої позиції Драгоманова. І. Лисяк-Рудницький у зв'язку з цим відзначав: "Теоретична засада Драгоманова - нехіть до державности як такої та фальшиве розуміння свободи - була причиною, чому він недооцінював значення національної держави, як конче потрібної гарантії національної свободи. В цьому питанні сучасна українська політична думка стоїть на інших позиціях, як ті, що їх боронив Драгоманов. Проте, якщо ми хочемо бути справедливі, мусимо пам'ятати про деякі "пом'якшувальні обставини", які зменшують тягар "провини" Драгоманова".

Насправді Драгоманову було властиве широке, радикальне, а не фальшиве розуміння ідеалу свободи, якщо взяти до уваги, що поєднання ним ліберальних і анархістських концепцій часів "Переднього слова до "Громади" все ж не є відповідником усієї його теоретичної спадщини, критерієм її сумарної оцінки, а лише одним із інших моментів розвитку світогляду цієї яскравої і суперечливої особистості. І. Лисяк-Рудницький - відомий дослідник української політичної думки мав рацію, відзначаючи, що Драгоманов недооцінював значення національної державності як форми політичної організації національних спільнот у майбутньому. Але вчений і громадський діяч вірив, що це майбутнє належить інтеграційним, а не дезінтеграційним тенденціям. А головне, він вважав, що на зміну багатонаціональним імперським країнам ідуть нові, національні держави тільки як момент у дальшому поступі людства, окремих націй до федеративних політичних союзів. А в далекій будучності - настане час для широких конфедерацій, включно до Всесвітньої, Універсальної конфедерації. Це дає підстави бачити в Драгоманові мислителя, чия думка звернута у далечінь прийдешнього. Але ж саме ці думки творять складнощі з оцінкою його як автора політичних програм, розрахованих на декілька майбутніх десятиліть.

Отже, 1880-ті - перша половина 1890-х рр. - кульмінаційний період у розвитку драгомановських теоретичних поглядів на українську федеративну державність. Нові його праці додавали деякі аргументи, окремі деталі. Найбільше ж у них було полеміки з опонентами. В цей час творче і фізичне життя Драгоманова підходило до завершення. На нові виклики часу, на вимоги молодших поколінь Драгоманов реагує то нищівною критикою, то роздратуванням, а врешті-решт - втомою і усвідомленням того, що він уже сказав "своє слово". І, не сумніваючись у правильності власного шляху, він тверезо оцінює, що майбутнє вже належить не йому. "Тілько ж ми особисто: і я з ровесниками і навіть дехто з молодших по виступу на працю, - мусимо об'явити й те, що особисті сили наші вже підкошені, вичерпані і що навіть найбільша енергія, яку б ми могли ще показати, - буде лишень вибухом світла в лампаді, перед тим як їй загаснути", - зізнавався вчений.

Похожие статьи




Ставлення Драгоманова до ідеалу національної державності України - Українська політична думка другої половини ХІХ століття

Предыдущая | Следующая