Типологія націоналізму - Вплив націоналізму на зовнішню політику країн світу в ХХ столітті

Варто зазначити, що на сучасному етапі розвитку політологічної науки націоналізм ділиться на такі напрямки як анархічний, радикальний, ліберальний та консервативний.

Анархічний тип самоідентифікації є ірраціональним, тому що реалізується інтуїтивно через співпереживання, і є перервним, оскільки визнає унікальність нації і цілком байдуже ставиться до зовнішніх соціальних впливів.

Анархістську програму вперше особливо чітко виклав Вільям Годвін ("Розвідка про політичну справедливість", 1793) та П'єр-Жозеф Прудон ("Що таке власність?", 1840). На думку цих взірцевих анархістів, людська взаємодія природно відбувається в невеличких автономних спільнотах, які є репрезентативними ядрами етнічного спілкування. Анархізм - це форма мислення, пов'язана з давньою, ще від стоїків і кініків, традицією заперечення соціально-політичного авторитаризму. Годвін просто підсумував попередні ідеї, де подаються засадничі принципи анархізму: небажання коритися накинутій владі, зневага до егоїстичної приватновласницької жадібності, природна свобода й природні стосунки, пасивний опір.

Анархічний націоналізм, хоч і перебуває цілком поза сферою ліберального гуманізму Просвітництва, не може бути зведений до простого вияву романтичної ідеології правого крила, якій він передує. Не можна також прив'язувати його до комуністичної ідеології, чий знеосіблений глобалізм він заперечує і чию надмірну одержимість питанням власності він осуджує. Іншими словами, анархічний націоналізм - це один із контраргументів проти радикалізованих описувань етноцентричного націоналізму.

Одним із найвідоміших представників радикального націоналізму є Микола Данилевський, праця якого "Росія та Європа. Дослідження культурних і політичних відносин між слов'янським і германо-латинським світами" обгрунтовує панславізм, заснований на глибинній ворожнечі між російською нацією (яка, мовляв, уособлює вищу расу, обраний народ, ведений єдиною правильною релігією - православ'ям) та Західною (германо-латинською) Європою. Ця ідея обраного народу, котрий начебто вивищується над усіма іншими й має здійснити божественну або історичну місію, аж ніяк не є монопольним винаходом слов'ян. Вона входила до світогляду найпередовіших західних націй та імперій, - чи то була Мілтонова або Блейкова Англія ("новий Єрусалим") чи Німеччина, чи ті ж таки Сполучені Штати, чия рішучість стати лідером цивілізованого світу триває вже півтора століття. На зламі століть Вільям Джеймс, опанований гірким передчуттям, так писав про цю надмірну одержимість своєю високою місією: "Ми маємо справу з дуже дивним явищем, а саме, з вірою в те, що наша національна доля має бути великою хай там що, і, з якоїсь незбагненної причини, вважається ганебним не мати такої віри або відкинути її. Ми повинні, мовляв, стати місіонерами цивілізації та завдати собі на плечі тягар білої людини, хоч би яким він був нелегким. Ми повинні розповсюджувати наші ідеали, насаджувати наш порядок, накидати нашого Бога. Індивідуальне життя нічого не варте. Нас ведуть наш обов'язок і наше високе призначення, цивілізація повинна тривати".

Наступний вид націоналізму - ліберальний. Лібералізм поділяє з радикалізмом його раціональні й матеріалістичні нахили, проте шукає загальних законів і тенденцій, що визначають життя нації До того ж, ліберали не прагнуть революційних розв'язань. Вони віддають очевидну перевагу еволюційним змінам і прагнуть поступових реформ і тонкого настроювання суспільних і політичних інституцій. Слід зауважити, що хоча лібералізм, на перший погляд, є індивідуалістичним світоглядом, він постулює індивідуальні права винятково на підстав універсальної, освяченої законом суспільної взаємопов'язаності. В цьому лібералізм є прямою протилежністю екзистенціалізмові, в якому радикал прагне скасувати колишню й утвердити нову соціальну гомогенність суто індивідуальними, індивідуалістськими діями.

Якщо втягти ліберального націоналіста в дискусію, він не шукатиме доказів у минулому, а вдасться радше до логічних аргументів, опертих на реаліях теперішнього часу в їхніх інституціалізованих формах. Саме в таких термінах описує націоналізм Карл Шурц у своїй промові "Справжній американізм", виголошеній у Бостоні 1859 року: "Справжній американізм, себто толерантність і рівність прав, поглинув їхні забобони й мирно поглине все, що не відповідає переможному духові наших інституцій".

Остання форма націоналізму - консервативна. Як і лібералізм, консерватизм є формою поступової тяглості. Він обережно ставиться до змін, але не виступає проти них, якщо вони відбуваються природно. Консерватизм відкидає раціональні пояснення, оперті на матеріальні аспекти реальності. Натомість він покладається на інтуїтивно органічний розвиток суспільства, що мислиться як духовна цілісність, як трансцендентний порядок.

Органічну інтегральну природу нації годі пояснити як просту суму її частин, тут необхідно застосувати діалектику протилежних принципів, що сприймаються інтуїтивно, - цю переконаність консерватизм поділяє з анархізмом. Еволюція нації сприймається як природний ритм, як зростання, подібне до зростання рослини, яке не може бути запрограмоване і в яке не слід втручатися. Найкращим прикладом консервативного націоналізму є той, що його виклав Гердер у своїй теорії духу нації, котрий мислиться як органічне зростання й самоодкровення Божественного.

Цей короткий огляд чотирьох форм націоналізму дає підстави вважати, що просте бінарне протиставлення західного ліберального націоналізму етнічному східноєвропейському є не лише спрощеним, а й неточним описом і неправильною оцінкою реального стану речей. Він також спростовує поквапливі моральні судження, засновані на самих лише ідеологічних тропах. Неліберальні парадигми не повинні відкидатися апріорно. В кожній культурі є певні неліберальні дискурси національної ідентичності, які заслуговують на повагу й не обов'язково ведуть до ксенофобії.

Похожие статьи




Типологія націоналізму - Вплив націоналізму на зовнішню політику країн світу в ХХ столітті

Предыдущая | Следующая