Українська програма боротьби за автономію та федеративну державу - Українська політична думка другої половини ХІХ століття

Бачення політичного майбутнього України як складової частини федеративного державного союзу у рамках колишньої Російської імперії/Східної Європи визначалось не тільки прагматизмом, тверезістю розрахунків Драгоманова - він щиро вважав, що національні інтереси поневолених народів не конче потребують здобуття самостійної держави, відокремлення від метрополії. На його думку, за певних політичних і правових умов нація може задовольняти свої основні потреби і у рамках багатонаціональної федеративної держави. Звичайно, якщо ця держава збудована на засадах повної політичної і національної свободи, забезпечує рівні й реальні права народам і регіонам, які входять до її складу на підставах національної та краєвої автономії. Бачачи таку можливість задовільного розв'язання національного питання в межах демократичного процесу, Драгоманов доходив висновку про існування двох варіантів незалежності: "Незалежність певної області і нації може бути досягнута або повним її відокремленням в особливу державу (сепаратизм), або забезпеченням її самоврядування без цього відділення (федералізм)".

Перш за все, учений бачив в автономістському проекті українського майбуття політичну програму, яка відповідала потребам української нації на тогочасному етапі власного розвитку, її потенційним можливостям у системі міжнаціональних, міждержавних відносин останньої третини XIX ст. Він розглядав саме "автономістський" проект як консолідуючий чинник, що забезпечить реалістичну ідеологічну перспективу українському рухові, дозволить подолати ідейну невизначеність української інтелігенції, переобтяженої та іммобілізованої суперечками про далекі і прекрасні ідеали. "З цього "питання умов" треба перш усього вийти, - наполягав Драгоманов, - і, між іншим, українським автономомістам треба собі ясно поставити ближчі і дальші ідеали і форми політичні, - державно-адміністративні, - для української автономії і притягти до них своїх земляків показом реальних вигод від неї (адміністративних, фінансових, просвітних і т. д.), а далі шукати собі спільників і по чужим сторонам".

Така програма найбільше відповідала політичним традиціям українського руху. Вона могла розраховувати також на позитивне або, принаймні, співчутливе ставлення до неї з боку чужинців, які жили в Україні, та з боку інших народів Російської імперії. Звідси наполягання її автора: "Здобути ж політичну волю в Росії, на мою думку, українська нація може не шляхом сепаратизму, а тільки вкупі з іншими націями й країнами Росії через федералізм". У цих настановах Драгоманов вбачав сильні сторони ідеології старшого покоління національних діячів: "У політичному відношенні не тільки слабкість української партії, але і самі історичні умови українського племені взагалі виробили те, що українські автономісти схилялись не так до сепаратистського ідеалу відносно Росії, як до федерального. Не відділення від Росії, а тим більше до Польші, а перетворення її можливе тільки при дружній участі всіх її народів, починаючи від великорусів, займали в 60-і роки українських автономістів, як можна бачити і з цитованої в попередній главі статті в "Колоколе".

Драгоманов виступав за вирішення національного питання через забезпечення автономії для кожного народу, який цього прагне.

Похожие статьи




Українська програма боротьби за автономію та федеративну державу - Українська політична думка другої половини ХІХ століття

Предыдущая | Следующая