Генеза українського націоналізму на початку ХХ століття - Ідеї націоналізму Сціборського й Старосольського

Становлення українського націоналізму та націоналістичного руху на початку XX століття було викликане, на нашу думку, боротьбою за створення української державності та поразкою Визвольних Змагань. Сподівання отримати державність та кількарічний досвід існування УНР та ЗУНР стимулювали активізацію діяльності українських лідерів та їх намагання сформувати життєздатну державність. Після ж поразки Визвольних Змагань більшість українських діячів вдалися до аналізу причин поразки та формування майбутнього плану боротьби за українську державність. Адже природною формою самоствердження нації та найвищим щаблем її розвитку проголошувалась держава. У своїй практичній та теоретичній діяльності вони змушені були вдаватися як до просвітницької роботи з населенням так і до протистояння з шовіністичними колами Польщі, які не визнавали за українцями права на самостійне існування. За таких умов формування різноманітних теорій нації та націогенезу, можна трактувати як спробу українських національних діячів довести самодостатність та зрілість української нації. Власне ми можемо говорити лише про розвиток українського націоналізму, 20-30-х рр. ХХ ст., лише на території українських земель, що входили до складу Польщі. Саме цей час можна охарактеризувати як період найбільшого розвитку націоналізму.

Сам термін "націоналізм" в українській публіцистиці з'являється приблизно у 80-90-ті роки XX століття. Спочатку він використовувався не на позначення конкретної політичної доктрини, а передбачав досить широке коло суспільно-політичних уявлень та вподобань українців, ототожнювався з культурною діяльністю, спрямованою на захист національних прав народу. Хоча історик Іван Лисяк-Рудницький не погоджується з цим і вважає, що виникнення українського націоналізму було спричинене поразкою національно-визвольних змагань у 1917-1920 рр.

Щоправда ще М. Драгоманов розглядаючи "український націоналізм" визначав його як антонім терміну "шовінізм". Таким чином він говорить про підтримку тим національним рухам, які виникли, як протест проти національного пригнічення [30,с.153-154]. Як варіант подолання національного пригнічення мислитель розглядає децентралізацію та федералізм, що дозволить забезпечити права усіх національностей, надати їм рівні можливості й не дозволити домінування одних над іншими. Щоправда це радше можна сприймати як утопізм. М. Драгоманов не ввжав, що національна боротьба та націоналізм є квінтесенцією життя нації. "Сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, щоб стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра-б була спільною всім національностям" [10]. Такою всесвітньою правдою являється людськість, всесвітнє братерство, признання за всіма людьми й всіма національностями права на вільний розвиток, вільний поступ.

Подібні думки висловлювали й І. Франко, Б. Грінченко та інші представники української інтелігенції, які намагалися прив'язати любов до всього українського: до мови, до традиції, до одягу, - що у свою чергу призвело б до формування свідомих українців, що поважають власне свою націю.

Проте, поступово українські національні діячі еволюціонували від соціального пієтету та вимог виключно культурної автономії до закликів створення власної державності. Одним з перших хто закликав до створення власної незалежної держави став М. Міхновський, автор відомої праці "Самостійна Україна". Він використовував термін "націоналізм" на позначення політичної націоналістичної свідомості українців. Він разом зі своїми прибічниками, з якими у 1902 р. створив Народну українську партію, є представниками радикально-націоналістичних поглядів.

В радянський період загально прийнятим було називати усіх борців за українську державність - українськими буржуазними націоналістами. До таких відносили: М. Міхновського, Д. Донцова, В. Липинського, М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюру. Попри те, що М. Грушевський та В. Винниченко вважали себе соціалістами [2, с. 138]. Прицьому, на думку багатьох дослідників, українські соціал-демократи, у дусі ортодоксального марксизму, ототожнювали "український націоналізм" з радикально-націоналістичною ідеологією, шовінізмом [ 13, с. 252-253]. М. Грушевський та його однодумці, завжди виступали проти "національного еросу", проти "національного шовінізму", наголошував на тому, що "оборонці української національності не будуть націоналістами" [10]. Важливою рисою діяльності М. Грушевського був пошук компромісів. Він стверджував, що тривкими можуть бути стосунки націй, які засновані лише на взаємній вигоді, на узгодженні своїх перспективних станів розвитку, за яких свобода, суверенітет і самобутність одного народу не зачіпають іншого.

Практично всі дослідники вважають виникнення радикально-націоналістичного руху реакцією частини українського суспільства на поразку Визвольних Змагань 1917-1921 рр. та ліквідацію реальної української державності, поділ етнічних українських земель між іншими державами. До чинників поширення українського націоналізму слід віднести: моральний і політичний занепад українських політичних партій в еміграції, наявність суспільних груп, здатних на самоорганізацію під націоналістичними гаслами (студентство і українські старшини), зростання впливів тоталітарних, право-радикальних рухів у Європі на фоні незадоволення політикою західних демократій, для яких українське питання було маргінальним, зрештою - ідеологічна еволюція окремих особистостей, що мали вплив на суспільну свідомість і наявність нехай слабкої, але власної традиції націоналістичного мислення.

Одним з найпомітніших ідеологів українського націоналізму був Д. Донцов. Цікавою і важливою видається інтерпретація терміну "націоналізм", що на ньому завжди наполягав Дмитро Донцов, зроблена Миколою Климишиним: "Назву "націоналізм" той рух отримав тому, що вів боротьбу з комунізмом, який взяв собі за основу інтернаціоналізм, що хотів побороти і заперечити націоналізм [12].

На питання "ЩО?" "Націоналізм" відповідав: незалежність і повний сепаратизм, підкреслення останнього в антиципації майбутніх гасел "федерації", "самостійності", але... в рамках "общего отечества", Росії. На питання "ЯК здобувати свою мету?" "Націоналізм" відповідав: боротьбою, національною революцією проти Московщини не шляхом "порозуміння" чи "еволюції". На питання: "ХТО має це довершити?" - "Націоналізм" відповів: "Людина нового духа. Якого? Духа протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенції ХХ-го віку з "рабським мозком" і "рабським серцем" [14].

Нелегку кризу переживала українська державницька iдея в середині 20-х рр. ХХст. На думку Д. Донцова, її демократична модель була скомпрометована непослiдовною, великою мiрою руїнницькою полiтикою Центральної Ради, а монархiчна - такими ж дiями гетьманського уряду Скоропадського. Необхiдно було знайти новi iмпульси для реанiмацiї волi українського народу до суверенностi. Цi iмпульси мали народитися в умовах, коли дедалi бiльшого поширення набували iдеї тоталiтаризму, що їх уособлювали насамперед росiйський бiльшовизм, iталiйський фашизм та нiмецький нацiонал-соцiалiзм. Таким новим імпульсом для української нації у боротьбі за власну державність мав стати націоналізм. Квiнтесенцiєю його теоретичних розробок став вiдомий твiр "Нацiоналiзм" [14, с. 239-240].

Головними вимогами націоналізму Д. Донцов вважає: волю, романтизм, догматизм, аморальність, фанатизм, перевагу ініціативної меншості. Специфіка націоналізму Д. Донцова полягає в тому, що його націоналізм - націоналізм поневоленої нації - радикальний, він слугує для того, щоб відродити національну ідею, і тому користується всіма можливими методами. Пануюче мiсце в світосприйнятті мала посiсти воля до життя. На цій волі (не на розумі), на догмі, аксіомі (не на доведеній правді), на самостійнім, на бездоказовім пориві, мусить бути збудована наша національна ідея, коли ми хочемо утриматися на поверхні жорстокого життя [14].

Інші концепції були сформульовані М. Сціборським, Д. Мирон-Орликом, Я. Стецьком. Їх можна розглядати як елітарні концепції з сильним впливом тоталітарних ідей. Вони піддавали гострій і подекуди справедливій критиці демократичний, соціалістичний, комуністичний та монархічний суспільні устрої. Натомість дуже схвально трактували фашизм італійської моделі. Зокрема для М. Сціборського "фашизм - це насамперед націоналізм - любов до власної батьківщини й патріотичні почування, доведені до самопосвяти й культу жертовного фанатизму" [29].

Слід згадати й організації націоналістичного спрямування, що існували на початку ХХ століття. Організаційні витоки українського націоналізму були пов'язані з діяльністю Української військової організації (УВО), яка виникла 1920 р. у Празі. Ініціатором її створення стала група старшин УСС та УГА на чолі з Є. Коновальцем. Головною метою УВО була Українська самостійна соборна держава, яка мала бути здобута в результаті загальнонаціонального повстання українського народу проти окупантів. Для підготовки виступу УВО планувала відповідним чином впливати на настрої українців та поширювати серед них дух непримиренності до загарбників, її підпільна діяльність зводилась головним чином до індивідуального терору, щодо представників окупаційної влади, дезорганізації комунікацій, експропріації та знищення майна державних установ [19].

З історії націоналістичного руху знаємо, що найвищим репрезентантом націоналістичного світогляду була ОУН (Організація Українських Націоналістів), яка постала у 1929 році й вподовж десятиліть, попри внутрішні суперечності й розколи, винесла основний тягар боротьби за державну суверенність української нації. Вона виникла у 1929 році шляхом об'єднання Української Військової Організації та декількох студентських націоналістичних спілок: Групи Української Національної Молоді, Легії Українських Націоналістів, Союзу Української Націоналістичної Молоді. Вплив Дмитра Донцова на розвиток вищеназваних організацій та української політичної думки має неабияке значення. Хоча він не був членом ні однієї з організацій, але його праці лягли в основу світогляду його учасників. В програмних постановах ОУН можна знайти наступні рядки: "Постанова І-го (основуючого) Конгресу ОУН з 1929 року виходить з положень, що Український націоналізм організований на принципах чинного націоналізму. Постанова передбачала: Повне усунення всіх займанців з українських земель, що наступить у бігу національної революції" [2, с. 138].

Як зауважує Олександр Мотиль, "український націоналізм був по суті спробою пояснити, чому втрачено українську державність і як належить відвоювати її" [3, с. 35]. Частина діячів української революції переконані були в тому, що соціалістичні й демократичні підходи сприяють міжпартійній ворожнечі, неефективному керівництву, розходженню в цілях, відсутності чіткої спрямованості, що в сумі призводить до поразки, молоді ветерани війни за незалежність відкинули стару ідеологію. Натомість вони закликали до створення нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності. Тож особисто для мене термін "націоналізм" не означає якусь шовіністську, невиправдану ідеологію. Скоріш за все - це спроба українців повернути своє істинне буття у правильне русло. Це звичайне право будь якої нації відчувати себе вільно на своїй землі і мати власну державу, яка б захищала їх права.

Таким чином, узагальнюючи все вище сказане, можна зазначити, що поняття "націоналізм" з'являється у ХІХ століття, але широких обертів в Україні набирає вже на початку XX століття. Спочатку воно ототожнювалося з певними почуттями, культурною ідентичністю або ж діяльністю, спрямованою на захист політичних та культурних прав нації. Про це писали і Драгоманов, і Франко, і Грінченко та інші представники української інтелігенції. Та вже у ХХ столітті з'являється дещо нове, відмінне від попереднього розуміння даної ідеології. В Україні цей новий погляд на націоналізм відображається в творах М. Міхновського. А згодом до звичного раніше "націоналізму" починають приписуваний термін "буржуазний", себто через поширення серед люду шовіністичних поглядів. Але найбільш завершених, радикальних форм він набуває у творчості Д. Донцова. Мислитель визначає націю як скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу, панування певної етнічної групи над територією, яку вона отримала в спадщину і яку хоче залишити своєму майбутньому поколінню. Повна політична незалежність нації є як для Д. Донцова, так і дляМ. Сціборського найголовнішим - це, так би мовити, найсерйозніший аргумент для його опонентів, який не повинен дискутуватися чи підмінюватися "автономією", "спільним життям", "рівноправними стосунками" тощо.

Похожие статьи




Генеза українського націоналізму на початку ХХ століття - Ідеї націоналізму Сціборського й Старосольського

Предыдущая | Следующая