Художні засоби нагнітання атмосфери у новелах Е. По - Художні особливості психологічних новел Е. По

Важливим елементом психологічної новели є атмосфера. Нагнітання атмосфери необхідно для того, щоб повністю заволодіти увагою читача: "Головне зав'язати сюжет так, щоб зуміти завести читача туди, куди він сам ніколи б не відважився ступити. Література тут живе за особливими законами, підпорядковуючись золотому правилу - здогадуватися цікавіше ніж здогадатися" [11]. Страшними є не образи як такі, лякає внутрішнє очікування зустрічі з ними.

До художніх засобів нагнітання атмосфери можна віднести: градацію, оксюморон, інтонацію, ономатопію, графон, повторення, ретардацію, апосіопезу, гіперболу, метафору та епітет. Усі перелічені прийоми здатні створити гнітючу, напружуючи атмосферу, передчуття жахливого, таємничого, передчуття смерті або невідворотного. Але вони починають працювати тільки при наявності сюжету, пронизаного напругою. Зовсім необов'язково, щоб жахливі події відбувалися в якійсь неймовірній обстановці. Навпаки, переконливість досягається в результаті накладення цих подій на полотно дійсності.

Для новелістики Едгара По характерний прийом ситуаційного нагнітання атмосфери хаосу, використання повтору як передчуття, попередження, віщування.

Нагнітання атмосфери зловісності починається вже з початку твору. Так у новелі По "Вільям Вільсон" е епіграф, у якому задається основний настрій твору та лунають ноти жаху: "Що скаже совість, зла примара на моїм шляху?" [15]. Також автор використовує риторичні питання та ніби намагається зав'язати бесіду з читачем: "Дозвольте мені на цей раз назватися Вільямом Вільсоном... Від порівняно незначних прогріхів я гігантськими кроками перейшов до злодійств, вартих Геліогабала. Який же випадок, яка подія виною цьому недоброму перетворенню? Озбройся терпінням, читач, я про все розповім своїм звичаєм" [15]. Ці прийоми створюють атмосферу довіри, сповіді автора, передають внутрішній настрій героя та зацікавлюють читача. Вже з початку твору лунають такі слова як перетворення, злодійство, прогріх та примара. З них починається проникнення читача в сюжет твору.

Речення в новелі "Вільям Вільсон" врівноважені, дуже рідко зустрічаються прикметники. Розповідь сповільнена та рясніє довгими формалізованими фразами: "Майже кожен день між нами спалахували сварки, і, публічно віддаючи мені пальму першості, він якимось чином примудрявся змусити мене відчути, що насправді вона по праву належить йому; але властива мені гордість та притаманне йому істинне почуття власної гідності сприяли тому, що ми, так сказати "не роззнайомилися", та вже вдачею в багато чому були схожі, і це викликало в мені почуття, якому, можливо, лише тільки незвичайне положення наше заважало перетворитися в дружбу" [15].

Увага Едгара По прикута до аномалій, провідним до порушення соціального і морального закону, тож символіка безумства в оповіданнях автора має глибокий суспільний зміст. "Божевільний світ" його героїв, побудований на основі ретельного спостереження та аналізу людської психіки і є особливою формою відображення дійсності.

В новелі "Вільям Вільсон" автор використовує психічну аномалію - роздвоєну свідомість. Дві свідомості вже не "вміщуються" в одному характері й кожна потребує для себе власне фізичне оформлення. Відділивши свідомість моральну та оціночну від аморальної та діючої, По дав "двум" героям одне ім'я, один вік, одну зовнішність, але роздільне існування. І лише останньою фразою, у передсмертній записці Вільяма Вільсона, вбитого Вільямом Вільсоном, автор виявляє єдність подвійного буття: "Мною ти був живий, а вбивши мене, - поглянь на цю подобу, це ж ти, - ти безповоротно згубив самого себе" [15]. Двійник героя не є утіленням темної половини, а навпаки, намагається завадити герою скоїти зло, припинити безумство, хоча зазвичай письменники робили навпаки - саме двійник головного героя був жахіттям, втіленням найгірших рис та жорстокого характеру героя. Так, наприклад, побудована повість Роберта Стівенсона "Дивна історія доктора Джекіла і містера Хайда".

Деякі епізоди новели "Вільям Вільсон" створюють гнітючу атмосферу гріховності: "Тепер я міг грішити, не знаючи впину, неприборкано віддаватися пороку, і палкий норов мій запалав з подвоєною силою, - з презирством відкинувши всі пристойності, я кинувся у вир розгулу... Злочин мій проти всього, що в людині мужньо і благородно, був занадто жахливим..." [15]. Постійний страх головного героя перемішується з гріхом та заплутує його, втягує у невідомий вирій жахливих подій.

Автор використовує такий художній прийом як уособлення, наприклад: "рукою моєю рухала енергія і сила", "в переповнених залах стояла задуха", "нестерпна важкість на мить впала з моєї душі", "вир безрозсудності і легковажних розваг... миттєво змив все... поглинув всі серйозні, усталені враження, залишив у пам'яті лише порожні навіженства колишнього мого існування". Рідше трапляються повтори: "Знову і знову в таємних кутках своєї душі шукав я відповіді..." [15].

Важливим психологічним елементом новел Едгара По є художня деталь: "Дивний відвідувач, який настільки згубно мене викрив, був, пам'ятається, закутаний у плащ" [15]. Так плащ стає уособленням потаєного, він ховає особу, перетворює її на тінь. І в той самий момент, коли перед читачем постає епізод у якому "маска його і плащ валялися на підлозі, куди він їх раніше кинув", читач розуміє, що близиться фінал розповіді, герой переможений, його суть викрита, йому більш ні за чим сховатися. До останнього речення й навіть до останнього слова у реченні Едгар По тримає напругу, не відкриває читачу істини і в цьому його заслуга. Читач постійно знаходиться у напрузі, він не відволікається, адже розповідь надто приближена до реалістичної й навіть фантастичний елемент ніби стає реальним. У новелі не має місця розгорнутим описам та поширеним прикметникам. Але автор використовує відчуття читачів, так, наприклад, читач чує, що "хтось у цю саму мить смикнув двері" [15], "тепер він говорив чутно" [15], "непевними кроками я увійшов у кімнату", "збентежений голос мого слуги" [15]. Можна уявити як "лише сіре світло ранку пробивалося крізь напівкругле вікно", але найжахливішим є те, що разом з головним героєм, читач відчуває страх, який мурахами пробігає по всьому тілу: "Я глянув - і раптом заціпенів, мене обдало холодом, груди мої важко здіймалися, коліна затремтіли, мене охопив безпричинний і, однак, нестерпний жах. Я перевів дух і підніс лампу ще ближче до його обличчя. Невже це..." [15]. Речення обривається, залишається неповним. Такий прийом називається апосіопеза. По застосовує його не часто, але саме цей прийом допомагає виразити внутрішні почуття та переживання героя, його думки.

Для посилення експресії По використовує полісиндетон (фігуру мови, що полягає у такій побудові фрази, при якій всі або майже всі однорідні члени речення зв'язані між собою одним і тим самим сполучником, тоді як звичайно в цьому випадку з'єднуються лише два останніх однорідних члени речення [14] ) : "...точніше наслідувати мене і в промовах, і у вчинках; і тут він досяг досконалості..", "Те ж і у Відні... а потім і в Берліні... і в Москві!" [15]. Полісіндетон допомагає розкрити послідовність подій та їх нерозривний зв'язок.

Новела "Вільям Вільсон" нагадує опис дослідження психіатра. Подібне аморальне, патологічне в межах людського - особливість літературної манери По. Тема божевілля також висвітлюється в новелі "Падіння дому Ашерів".

"Жах душі" [1, с. 221], відтворений в "Падінні дому Ашерів", належить до тієї сфери людських емоцій, яку прийнято позначати поняттям "страх", і сама новела стоїть у довгому ряді інших оповідань Едгара По, які зображають страх людини перед життям і смертю. Однак "Падіння дому Ашерів" відрізняється від них особливим синтезом, психологічною сконцентрованістю, трактуванням предмету на більш високому рівні. Ця новела зображує вже не страх перед життям або страх перед смертю, а страх перед страхом життя і смерті, тобто по особливому витончену і смертоносну форму жаху душі. З одного боку, головним предметом зображення у творі служить хворобливий стан людської психіки, свідомість на межі божевілля, з іншого - тут зображена душа, тремтяча від страху перед грядущим і неминучим жахом: "Я стрепенувся, відганяючи від себе те, що напевне могло бути тільки маренням, й уважніше обдивився, як же насправді виглядає весь будинок. Але всі мої намагання були марні. Нестримний дрож потроху охопив все тіло; і зрештою на душу мою напосів якийсь демон безпричинної паніки. Задихаючись і борсаючись, я намагався скинути з себе те марення: підвівся на подушках і, вирячивши очі в непроникну темряву, дослухався (не відаю чому: гадаю, що то мене надихнула якась інстинктивна рішучість) до тихих, неясних звуків, що невідомо звідки проривалась крізь завивання бурі через великі проміжки часу."[15].

Читання новели про Ашерів викликає у нас тривожні, полохливі емоції. Вірний принципу "єдності емоційного ефекту", автор веде розповідь через оповідача, функція якого в тому, щоб служити своєрідним фільтром, допускаючи до читача порівняно вузьку частину спектру людських почуттів і відчуттів. Оповідач не просто описує обстановку, ситуацію і події, але одночасно висловлює власну емоційну реакцію, в якій переважають почуття тривоги і безнадійно похмурого відчаю. Крім того, Едгар По весь час переходить від загальних описів до окремих, поодиноких, від зовнішніх рис до внутрішнього стану героя. Митець мовби звужує події та образи до кімнати, до труни та склепу, до повного знищення, до остаточної руїни.

Надзвичайний ефект оповідання полягає в тому, що внутрішня драма Ашерів, ніби "проектується" назовні. Душевному стану Родеріка відповідає безпросвітна внутрішня обстановка будинку: "...Спрямував коня на край урвища, що височіло над темним, похмурим озером, у недвижних глибинах якого відбивався будинок; зазирнув униз - і з ще більшим душевним трепетом уздрів знову ту саму, тільки перевернену та спотворену картину: сіра осока, страхітливі деревні стовбури, порожні, байдужі очі-вікна." [15].

Саме у новелі "Падіння будинку Ашерів", Едгар По використовує композиційний прийом - ретардацію, яка полягає у штучному уповільненні розгортання сюжету, дії шляхом введення в художній твір вставних сцен та епізодів, описів природи і т. ін., головна ідея при цьому подається в кінці[15]. Цей прийом привертає увагу читача та підтримує його інтерес. Наприклад: "Весь той нескінченний, каламутний, безрадісний день, звичний для пізньої осінньої пори, я провів у сідлі, їдучи самотою через украй непривітну та дику місцевість, над якою важко нависали темні хмари. Вже залягали надвечірні тіні, коли врешті переді мною постав похмурий замок Ашерів..." [15].

Автор показав розпад особистості, в якій інтелектуально-духовне начало одержало однобокий, хворобливий розвиток. Навіть своєрідний "чорний гумор" По у виборі імен та прізвищ родини також націлений на трагедію страхітливої руйнації. "Родерік" французькою перекладається як "волоцюга", "чоловік, який марно гаяв час"; "Маделіна" - "бісквітне тістечко", що тане в роті; "Ашер" - англійською це "попіл". Так воно й було - все обернулося на попіл [15].

Взагалі, жахливе в Едгара По - це завжди щось внутрішнє, пов'язане з специфікою психіки персонажу, а можливо і викликане її розладом. Для Едгара По - це жах одинокої душі, розлад гармонії розуму і почуттів, це внутрішнє спустошення і хаос.

Так само як і в новелі "Вільям Вільсон", в "Падінні дому Ашерів" По використовує повтори та апосіопезу: "Довго... довго... довго... скільки хвилин, скільки годин..." [15].

Едгар По використовує градацію: "Чуваю вже, як важко та страшно б'ється її серце... Божевільний! - Тут він у нестямі скочив на ноги і загорлав щосили, неначе вивергаючи з себе душу: - Божевільний! Кажу тобі-зараз вона стоїть за цими дверима!" [15]. Автор намагається повністю заглибити читача в атмосферу жаху та божевілля. Так читач чує, бачить і відчуває усе, що описано у новелі.

Наступною психологічною новелою Едгара По, в якій він "ставить експеримент" над людиною, є новела "Провалля і маятник", де автор зображує боротьбу нелюдської жорстокості з людським розумом. Задачею По був аналіз поведінки людини в хвилину тортур. Головний герой засуджений до смертельного вироку. Автор зобразив очікування в муках смерті як найбільш витончений вид тортур. Жертва лежала на дні склепу зі зв'язаними руками і ногами, а над головою висів лиховісний маятник.

Щоб описати увесь жах, який відчуває головний герой, Едгар По особливу увагу приділяє деталям та зображує марення приреченої людини: "Я бачив, проймаючись нестямним жахом, як легенько, ледь помітно поколихувались чорні запони на стінах зали. А тоді в око мені впали сім високих свічок на столі. Спершу я догледів у них символ якогось милосердя, вони були немов білі тендітні янголи, що з явилися врятувати мене; аж раптом розум мій затуманила хвиля підступної млості, кожна жилка в мені затріпотіла, ніби я торкнувся дроту від гальванічної батареї, замість янголів постали безтілесні привиди з вогненними головами, і я зрозумів, що допомоги від них не діждуся" [15]. Аналізуючи даний уривок новели можна сказати про художні прийоми, які використовує По для передачі психологічного стану героя. Це й протиставлення (янголи - привиди), метонімія ("підступна млость"), метонімія ("безтілесні привиди") та уособлення (колихнулись чорні запони"). Автор поступово нагнітає атмосферу, починаючи з оточуючого реального світу, переходячи до внутрішнього світу головного героя й там за допомогою метаморфоз створює неймовірні жахіття від яких не можливо втекти, адже вони вже вселилися в головного героя, вони розвиваються в ньому, зводячи його з розуму.

Наймоторошніші картини оточуючої дійсності доводиться бачити головному герою: "Скелети у погрозливих позах, що мали втілювати демонів, та й інші, куди страхітливіші образи, спотворювали геть усю стіну. Я завважив, що обриси цих химер проступали досить чітко, тоді як барви, здавалося, вицвіли й потьмяніли, ніби від вологи. Підлога, як я тепер побачив, була кам'яна. Посеред приміщення зяяв отвір круглого провалля, що його пащі мені пощастило уникнути..."[15]. Скелети символізують смерть та тортури. Для підсилення враження автор порівнює скелети з демонами й тьмяні барви смертельного передчуття захоплюють дух. Уява читача загострюється до останньої стадії - межі між страхом та божевіллям. Автор ніби переносить читача з комфортної зони оселі, в якій почалося читання новели до в'язниці де розум веде боротьбу зі страхом та уявою. Для підсилення ефекту та нагнітання атмосфери страху, По використовує уособлення ("паща провалля") та розміщує героя в замкненому просторі, віднімаючи свободу та полишаючи один на один зі своїми жахами без єдиної надії на порятунок, але даючи іншу надію, надію на смерть як визволення від мук та страху: "І все-таки кожен нерв у мені тріпотів, коли я уявляв, як ледь помітне опускання механізму вгородить цю гостру лискучу сокиру в мої груди. Це надія спонукувала тріпотіти мої нерви, а все тіло скулюватись." [15].

Атмосфера в новелі передається не лише описанням оточення, а й усіх звуків та запахів, які відчуває герой: "Навіть коли я дихав, у ніздрі мені вдаряв дух розпеченого заліза. Задушливі випари сповнювали в'язницю. Щохвилі жаркіше пламеніли очі, що стежили за моїми стражданнями..." [15]. Переживання досягають свого піку наприкінці новели, коли нестерпним стає спостереження за головним героєм й для уважного читача стає вже майже неможливим не пустити сльозу разом з жертвою жахіть: "О! язик мій німіє! о! жахіття! о! будь-яке жахіття, лиш не це! З пронизливим криком я відсахнувся від краю колодязя і, закривши лице долонями, гірко заридав" [15]. Катарсиз наступає з прочитанням останніх речень новели, коли головного героя в останні секунди перед падінням у провалля несподівано рятує генерал Лассаль. Настільки несподівана кінцівка одразу ж викликає багато роздумів про ціну людського життя й почуття викликані після прочитання новели настільки сильні, що стає зрозуміло - автору вдалося вирвати читача з повсякденності й проронити в його душу зерно любові до життя.

Таким чином, для того щоб зацікавити читача та тримати його у напрузі По використовує ряд художніх засобів нагнітання атмосфери таких як: градація, повторення, апосіопезу, ретардацію, метафору та уособлення. Особлива увага надається художній деталі та символу. Але усі ці прийоми не здатні працювати без захоплюючого сюжету. Для передачі психологічного стану героя, Едгар По задіює відчуття героїв такі як слух, органи нюху, зір, дотик та уяву. Важливим елементом у новелах є фантастичне, яке переплітаючись з божевільною уявою трансформується в суцільний кошмар, який і нагнітає атмосферу у творі.

Художні засоби нагнітання атмосфери у новелах Е. По - Художні особливості психологічних новел Е. По

Похожие статьи