Вплив байронівського образу Мазепи на європейське мистецтво - Особливості образу ліричного героя у творчості Байрона

Під безпосереднім впливом поеми Байрона "Мазепа" з'явилася однойменна поема Віктора Гюго із збірки "Орієнталії" (1829). Більшість строф її першого розділу мають відповідники в поемі Байрона, вони близькі з її образами й картинами, близькими або й тотожними за їхнім фабульним змістом. Та попри все це поеми Байрона і Гюго є творами різного змісту й стилю. І справа не тільки в тому, що в основу поеми Гюго покладена інша ідейна концепція, а й у тому, що структура байронівського твору зазнає повної трансформації, власне, перегодовується на мову іншої художньої системи. Байронівський сюжет Гюго переводить у систему живописного романтизму, поширеної течії в тогочасній французькій літературі, внаслідок чого з'являється інша художня структура. У ній не залишається й сліду від ліричного драматизму Байрона, сюжет переводиться в живописний план і об'єктивується. Якщо в англійського поета герой розповідає сам, що надає поемі характеру ліричної сповіді, то у Гюго розповідь ведеться в імперсональному епіко-описовому ключі, а герой перетворюється на постійний компонент низки живописних кадрів.

Словом, поема Гюго "Мазепа" може служити взірцем французького живописного романтизму, в ній превалює живописний елемент, витісняючи ліричний. У поемі домінує стихія барв і світла, пластичних образів і форм. Однак локальні ознаки українського ландшафту й "сліди історії", які зустрічаються у Байрона, в ній зникають. Про те, наскільки приблизно уявляв поет український колорит, свідчить поява в ньому піщаної пустелі з барханами, "схожими на смугасте покривало".

Щось подібне відбувається в поемі Гюго і з образом Мазепи, який остаточно втрачає риси конкретного історичного діяча й міфологізується. Щоправда, в останніх строфах першого розділу говориться про те, що "цей живий труп одного дня стане повелителем племен України", що "його дика велич народиться із його мук" і він "винагородить себе, засіваючи поле мертвими без погребіння", але говориться на рівні узагальнення, притаманного міфопоетичному герою. Загалом можна стверджувати, що у Гюго відбувається перетворення образу історичного діяча в міфопоетичний символ. Далі він знайде втілення в численних творах літератури й мистецтва, в широкому спектрі інтерпретацій, нерідко протилежних на змістовому й художньому рівнях. Ця міфотворчість, що проходить через усе XIX ст. і переходить у XX ст., проявившись, зокрема, у поезіях P. M. Рільке й Б. Брехта на мазепинську тему, неоднотипна й неоднозначна, тут маємо твори різної змістової наповненості й ідейної спрямованості. Особливо слід відмітити, що є в ній багато творів, які, сказати б, не залишаються в сфері вільної міфотворчості, в яких проявляються політичні пристрасті та ідеологічна ангажованість.

В основі творів про Мазепу російських письменників здебільшого лежить імперський міф про нього як ницого зрадника й підступного лиходія, проклятого церквою й нібито осудженого історією. Базується цей міф на "высочайшем указе" 1709 p., виготовленому в канцелярії Петра І. Найзначнішими явищами російської літератури в розробці мазепинської теми та творенні різних міфів Мазепи є дві поеми: "Войнаровський" (1825) К. Рилєєва і "Полтава" (1831) О. Пушкіна. Але це твори, діаметрально протилежні за своїми ідеологемами та міфопоетичними парадигмами.

Поема Рилєєва, що постала на грунті ідеології декабризму, витлумачує Мазепу як борця проти самодержавства й героя визвольної боротьби українського народу, відкидаючи офіційні звинувачення його у зраді, підступності, аморальності тощо, її головний герой - Андрій Войнаровський, небіж і сподвижник гетьмана, але принципово важлива роль в ідейній концепції твору належить Мазепі. Він постає як патріот своєї вітчизни, України, готовий пожертвувати всім заради її визволення. І коли воєнно-політична ситуація у Північній війні склалася так, що виникла можливість здійснення його заповітної мети, Мазепа вступає в союз з Карлом XII. Однак битва під Полтавою перекреслила всі його плани й сподівання:

...Но я решился: пусть судьба

Грозит родной стране злосчастьем,

Уж близок час, близка борьба,

Борьба свободы с самовластьем...[14, 458]

Такими словами сповідується він Войнаровському. У Рилєєва, як і у Байрона, полтавська катастрофа не зломила Мазепу, і він готовий до продовження боротьби.

Загалом слід сказати, що на поемі Рилєєва позначився вплив Байрона, зокрема його "Мазепи". Він відчутний не лише в характеристиці героя, але і в композиції поеми, в портретних замальовках героїв, витриманих в байронічному стилі. Відлунюють улюбеними байронівськими мотивами філософічні медитації Мазепи й Войнаровського, їхні скарги на фатальну долю і їхня рішучість протистояти їй до кінця. Зустрічаються у "Войнаровському" й ремінісценції, парафрази та приховані цитати із "Мазепи" Байрона, але все це не ставить під сумнів оригінальність ідейної концепції поеми, її міфологізми.

Протилежну політичну міфологему знаходимо в поемі Пушкіна "Полтава", в основу якої покладено вже згадуваний імперський міф про Мазепу, його стислим викладом є, власне, авторська передмова до першого видання поеми: "Мазепа - одна з найпримітніших особистостей тієї епохи. Деякі письменники хотіли зробити з нього героя свободи, нового Богдана Хмельницького. Історія представляє його як людину, жадібну до влади, закоренілу в підступності й злочинах, що зробила наклеп на свого благодійника Самойловича, як вбивцю батька своєї коханки, зрадника Петра перед його перемогою, клятвопорушника Карпа після його поразки; пам'ять його, піддана прокляттю церкви, не уникне й прокляття людства".

Пушкінська "Полтава" пов'язана з поемою Байрона "Мазепа", але ця пов'язаність специфічна. Власне, вона є полемікою з Байроном і Рилєєвим, з якими її автор різко розійшовся у трактуванні постаті Мазепи. Поемам Байрона і Рилєєва притаманне, хоч і на різний лад виявлене, цілком прихильне ставлення до гетьмана, більше того, поетизація і героїзація його образу, що було цілком неприйнятне для Пушкіна. Відверто прагнучи "розвінчати" Мазепу, він вдається в своїй поемі до найчорніших фарб і найрізкіших звинувачень. Бунтівний гетьман постає в його поемі як втілення всіх можливих пороків (їх поетичний каталог подається вже на початку) як справжнє "исчадие ада", що не має в собі нічого людського.

У структурі "Полтави" чітко означується фундаментальна риса політичної міфології: протиставлення абсолютного добра й абсолютного зла, світла й мороку, якими виступають відповідно цар Петро і Мазепа. Петро в поемі - це абсолютне втілення добра й провіденційної необхідності, якими для Пушкіна в даному разі є велич і "благо" держави, Російської імперії. Це такий же міфічний образ, як і образ Мазепи, але на інший лад, образ ідеальний і не менш далекий від того, яким він є в історії. Виразно дається взнаки сакрапізація цього образу: він світлий, прекрасний і воднораз грізний та жахливий, "бога браней благодатью", тобто Марса, закарбовується кожен його крок. В заключному розділі поеми

... выходит Петр. Его глаза

Сияют. Лик его ужасен.

Движенья быстры. Он прекрасен,

Он весь, как Божия гроза [12, 335].

І навіть кінь, на якого він сідає, несеться в битву, "гордясь могучим седаком".

Образи Петра та Мазепи розміщаються у Пушкіна на полюсах міфічної вертикалі й наділяються протилежною векторністю. Образ Петра весь спрямований увись, до світла й слави, це напівбожество, на яке не падає жодна тінь. Зовсім інша міфологічна парадигма образу Мазепи, який пов'язується зі світом зла та мороку й набуває змісту вихідця із цього світу. Пушкін наділяє його демонічними рисами: в нього немає довірливих стосунків з людьми, він самотній, як Люцифер, постійно плекає підступні плани й повсюди сіє зло. Навіть природа його відторгує та осуджує:

...Звезды ночи

Как обвинительные очи

За ним насмешливо следят,

И тополи, стеснившись в ряд,

Качая тихо головою,

Как судьи шепчут меж собою... [12, 357]

Образ Мазепи створювався Пушкіним за неписаним законом політичної міфології, ще однією обов'язковою складовою якої є репрезентація опозиційної сторони як втілення завершеного зла, руйнівного й історично безперспективного. Все це доводить недоречність проведення паралелей між образами Мазепи у Байрона і Пушкіна, до яких іноді вдаються.

Тема Мазепи була поширена і в польській літературі, що можна вважати явищем закономірним, зважаючи на геополітичне положення країни та переплетіння її історії з історією України. Розроблялася вона в літературі польського романтизму своєрідно, але з наближенням до байронічного дискурсу. Характерним твором у цьому плані є драма "Мазепа" Юліуша Словацького, одного з найвидатніших польських поетів-романтиків. За своєю ідейною парадигмою драма Словацького пов'язана з однойменною поемою Байрона, але воднораз їй притаманна тенденція перетлумачення та внесення істотних коректив. Байронівський сюжет кохання молодого Мазепи та його покарання замінюється іншим, вигаданим самим Словацьким, проте байронівський не усувається повністю - маємо численні відсилки до нього у вигляді ремінісценцій та алюзій, а основне, на рівнях тематично-семантичному та функціональному цей сюжет виявляє ознаки аналогії з байронівським, навіть ознаки певного дублювання.

У Словацького Мазепа перетворюється на романтичного героя, характерного для польського романтизму, благородного й готового до самопожертви. В кульмінаційній сцені драми його за розпорядженням патологічне ревнивого воєводи замуровують заживо в глухій кімнаті, але й перед лицем жахливої смерті він не видає таємниці нещасних закоханих, яким щиро співчуває. В останню мить його за наказом короля розмуровують і напівмертвого виносять із могили, чим завершується його своєрідна ініціація, випробування смертю. Цій сцені, де відбувається метаморфоза героя, в драмі Словацького належать те місце й роль, що й сцені помирання Мазепи біля трупу коня в поемі Байрона.

Але у Словацького на героя чекає ще одне тяжке випробування - скачка зв'язаним на дикому коні в степи України, яка в метафоричному сенсі є його Голгофою. З сюжетно-композиційного погляду ця сцена видається зайвою, повтором, навіть такою, що порушує жанрові засади драми. Але вона необхідна авторові для завершеного вираження його міфологеми Мазепи. З одного боку, ця сцена вводить драму в контекст байронівського міфу Мазепи, що підготовляється натяками, розсипаними в тексті. З другого боку, вона маніфестує й істотну відмінність інтерпретації міфу Мазепи у Словацького, зумовлену впливами польського месіанізму, які посилюються у поета на межі 30-40-х pp. і проявляються, зокрема, в появі релігійно-містичних мотивів, що увиразнюються у фіналі драми.

В середині XIX ст. Мазепа викликає значну зацікавленість у німецькій літературі й стає героєм поетичних, прозових і драматичних творів. Цікаво зазначити, в німецькій літературі знаходить продовження не лише байронічна, а й рилєєвська концепція образу Мазепи як героя "боротьби свободи з самодержавством". Початок вона бере у поемі "Засланці" (1831) відомого німецького поета-романтика А. фон Шаміссо, безпосередньо пов'язаній з поемою Рилєєва "Войнаровський". Побудована вона за законом художньої симетрії, в двох її частинах йдеться про зустрічі, в різні часи, німецьких вчених, дослідників Сибіру, Міллера й Ермана, з Войнаровським і декабристом Бестужевим, які відповідно розповідають про Мазепу й Рилєєва. Для першої частини поеми за вихідну основу послужила Шаміссо поема Рилєєва, але її німецький поет піддає грунтовній переробці.

Однак в даному разі важливо звернути увагу на інше: як зазначалося, у Рилєєва Мазепа і Войнаровський постають як герої визвольної боротьби проти царизму, "самовластия Петра", і Шаміссо не тільки підхоплює, а й посилює цей мотив, перетворюючи Мазепу на прямого попередника декабристів. Він вводить у свій твір "Заповідь Мазепи".

Цією ж терциною починається друга частина поеми, де вона звучить уже як пісня декабриста Бестужева, тобто "заповідь Мазепи" передається як естафета засланцю-декабристу. А завершується поема видінням грандіозної пожежі, в яку провалюється "імперія царів". Різко негативне ставлення до неї, притаманне тогочасній німецькій і європейській демократії, в "Засланцях" Шаміссо дістало одне з яскравих художніх втілень.

З інших творів німецької мазепіани слід згадати трагедію "Мазепа" (1865) Р. фон Готшаля, пізнього німецького романтика, її автор зробив спробу створити складний і суперечливий образ гетьмана, визначальними рисами-домінантами якого виступають патріотизм і честолюбство, прагнення звільнити Україну від московського ярма і покласти собі на голову королівську корону. Цією роздвоєністю героя мотивується у творі його поразка. Додам ще, що трагедія Готшаля мала відгомін в українській літературі: українською мовою її переклав Юрій Федькович, відгукнулися на неї І. Франко і Д. Донцов, але по-різному: Франко поставився суворо, побачивши в ній "найбільш шаблонову німецьку трагедію", позначену "вільним поводженням з українською історією", а Донцов "справжню трагедію з сильно розвиненою драматичною дією".

Великою була також популярність поеми Байрона "Мазепа" в образотворчому мистецтві, в живописі та графіці. Не вдаючись тут до розгорнутого огляду, вкажу лише на одне, але дуже промовисте явище. У французькому романтичному живописі створена ціла низка творів на мотиви із байронівської поеми і в сумі майже всі її епізоди знайшли живописне відбиття. Причому авторами цих творів є найвідоміші французькі живописці-романтики: Теодор Жеріко, Ежен Делякруа, Орае Верне, Луї Буланже, Ашіл Деверіа. Йдучи за сюжетом поеми, назвемо твори майстрів французького романтичного живопису: "Мазепа і Карл XII" Деверіа, "Мазепа освідчується в коханні" Ш. Жаколена, "Страждання Мазепи" й "Мазепа з вовками" Буланже, "Мазепа, переслідуваний вовками" і "Мазепа й табун диких коней" Верне, "Мазепа. Переправа вплав через Дніпро" Жеріко, "Мазепа, вплав через Дніпро" Делякруа, "Козаки знаходять Мазепу" Т. Шассеріо, "Мазепа в козацькій хаті" Деверіа. До мотивів із "Мазепи" Байрона зверталися також німецькі, польські та інші майстри образотворчого мистецтва.

Широко й розмаїте поема Байрона відгукнулася в музиці. Насамперед тут слід згадати симфонічну поему Ференца Ліста, де великий угорський композитор, йдучи від Байрона, романтизує образ Мазепи, надаючи йому патетичного звучання. У свій час була популярною кантата "Мазепа" французького композитора П. Пуже. У середині XIX ст. в Італії з'явилися дві опери, Ф. Кампані й К. Педротті, за мотивами байронівської поеми. За підрахунками французького вченого Ж. А. Муйессо, в Європі за період від 1837 по 1925 рік з'явилося більше двадцяти музичних творів на мазепинські мотиви, на які надихнула поема Байрона. Це ще одне свідчення того незвичайного резонансу, що його викликав уславлений твір англійського поета-романтика в європейській художній культурі, посівши в ній визначне місце.

Похожие статьи




Вплив байронівського образу Мазепи на європейське мистецтво - Особливості образу ліричного героя у творчості Байрона

Предыдущая | Следующая