Поетична лірика М. Рильського 20-х років ХХ ст. - Особливості неокласичної поетики Максима Рильського 20-х років ХХ сторіччя

Поетичну лірику з її різноманітними жанрами й формами можна вважати головною цариною творчого самовияву М. Рильського, можливо, найбільш органічною для його мистецької індивідуальності. Правда, доробок поета містить і чимало артистично виконаних поем, але і в них домінуюча роль належить саме ліричному, розмовно-сповідальному елементу, що обумовлює і певну своєрідність їхніх композиційних форм.

Перша збірка юного поета "На білих островах" (1910), була книжкою початківця, який, однак, уже вправно володів і віршем, і словом. Легко виявити тут наслідування громадянських мотивів народницької поезії, сповнені щирого неспокою роздуми про власне майбутнє, яке автору уявлялося драматичною дорогою ідеалу ("Шлях"). Але було тут і чимало нафантазованого, підліткового мінору ("Годі! Скінчилася пісня моя..."), всіляко педальованої меланхолії, аж до уявленого переселення поетової істоти на "білі острови" - високі хмари, що пливуть над грішною землею.

Книжку загалом привітали в тогочасній пресі, правда, разом з напутніми порадами, зокрема, в рецензії Л. М. Старицької-Черняхівської є порада: "не спочивати довго на хмарах, замерзне і душа, і талан поета", адже тепло в природі тримається біля землі, "тому й горнеться все до неї...".

Наступна збірка поета "Під осінніми зорями" (1918) за основними мотивами й колізіями легко суголосна іншим його творам, - опублікованим майже одночасно поемам "Царівна", "На узліссі", драматичному малюнку "Бенкет", - і разом з ними становить ліричну сповідь молодої - душі.

За сім років, що минули від "Білих островів", М. Рильський творчо зростав, мужнів його талант, вагомішало слово. Опора на П. Куліша й М. Старицького, помітна в першій книжці, була доповнена засвоєнням художнього досвіду О. Олеся, М. Вороного, поетів-молодомузівців, але не тільки їхнього - він зумів грунтовно простудіювати російську й західноєвропейську поезію, доробок представників символізму та акмеїзму, утримавшись при цьому від "прилучення" себе до будь-якого з новітніх літературних напрямів. Сформульованого "неокласицизму" тут ще не помітно, але була впевнена орієнтація на інтимно-довірливий, рвучкий і разом з тим "прозорий" психологічний ліризм класиків, а частково й сучасників - від М. Лєрмонтова, Т. Шевченка, А. Фета до О. Блока, І. Анненського, А. Кримського та М. Філянського.

У другій книжці лірики М. Рильський виступає вже сформованим поетом, майстром дещо імпресіоністичного й водночас лаконічно-мальовничого вірша з трепетним психологічним підтекстом. Для тогочасної української поезії це було свіже й цікаве слово. Ідейний і особливо настроєвий лад цієї лірики далекий від цілісності, але провідним тут усе ж виступає щира людяність, закоханість у "світове життя", прообраз якого поет знаходить у природі, і живлена всім цим світла молода надія на добро і щастя - всупереч усім внутрішнім кризам:

Глибшає далеч. Річка синіє.

Річка синіє, зітхає, сміється...

Де вас подіти, зелені надії?

Вас так багато - серце порветься!

У збірці "Під осінніми зорями" було багато тонко оркестрованих в емоційному розумінні віршів, які стали шедеврами української пейзажної і психологічної (точніше було б сказати - пейзажно-психологічної) лірики. Серед них - такі зразки, як "На білу гречку впали роси...", "Весною ми їздили в поле...", "Молюсь і вірю...", "Мені снилось...", "Зелені тіні...", "Вже червоніють помідори..." та ін.

А разом з тим - скільки неспокою, скрут і тривог ("О моя тривого невгасима!..") в поетичному світі молодого М. Рильського! Раз у раз тут звучать мотиви гіркого невдоволення поета самим собою, болісного пошуку цінностей та ідеалів, моральної мотороші перед спокусами декадентського "Содому" (цикл "Беатріче і гетера"), усвідомлення відсутності ширших життєвих зв'язків,- усього, що досить типове для молодих інтелігентних "блукальців" у кризові історичні періоди: "Хіба я не крапля мала, що світ необмежний одбила,- лиш грунту свого не знайшла, лиш крила родимі згубила!" ("Плюскочуться білі качки..."). І як філософська реакція на все це, як спроби рятівного виходу з душевних смут - поривання до цілющої об'єктивності природи ("Люби природу не як символ..."), до світового універсуму, що так переконливо нагадує про марноту самотності ("Згадай, безумче! Світ не тільки ти...").

Той же неспокій і напруга духовних пошуків переймають тогочасні поеми М. Рильського - щиросповідальну, романтично-тужливу "Царівну"; класичними октавами писану ідилію "На узліссі", що розповідає про одне з "проміжних" моральних вирішень поета, оглавлене епіграфом із Вольтера - "Треба плекати наш сад"; гостропроблемний "Бенкет" - із явно критичним щодо "чистого мистецтва" розв'язанням питання про місце поета в часи повстань і громадянських змагань.

Наступний період у творчості М. Рильського, що охоплює кінець 10-х і всі 20-ті роки, за усталеною історико-літературною традицією можна назвати "неокласичним". До основних рис цієї школи в українській поезії звичайно відносять орієнтацію на вивірені віками духовні цінності, відданість традиціям (а значною мірою і формі) світової класики - від античності до XIX - початку XX ст., визначальну роль морально-психологічної та історико-культурної проблематики, стримане, а то й негативне ставлення до вимоги політичної заангажованості мистецтва (що в 20-ті роки служило основним "жупелом" для вульгарно-соціологічної критики в її полеміці з "неокласиками"). Щоправда, тут слід зважити на індивідуальну своєрідність творчої практики кожного з поетів - М. Зерова, М. Драй-Хмари, П. Филиповича чи О. Бургардта; стосовно творчості М. Рильського це має особливе значення.

Поезії, що ввійшли до збірки "Синя далечінь" (1922), створювалися переважно в роки соціальних, воєнних хуртовин, смертельних загроз і нестатків (згодом поет оповість про них в алегоричному вірші "Буря"). Відгомін цих жорстоких часів вчуваємо в стриманих згадках поета про "довгі муки безсердечних літ", про людей, що "іменем любові любов убили"; окремими мотивами ці згадки увійдуть і до творів наступних часів.

Певного стійкого настрою в ліричній мозаїці книжки, зрозуміло, немає - навпаки, її характеризує суперечливість, боріння світлих і темних барв. Світлих - тому, що сонцелюбний талант поета нерідко свідомо спрямовував його психіку на подолання і своєрідну "сублімацію" болючих відчуттів, як це бачимо, наприклад, у відомому вірші "Солодкий світ". Так чи інакше, а в "Синій далечіні" знаходимо цілий разок просто-таки античних за світовідчуттям віршів на теми радості й повноти буття, вирваних в неласкавої дійсності ("Грім одгримів...", "Нашу шлюбну постелю...", "Несіть богам дари...", "На вулицях вода синіє...", "Я знов на драбинчастім возі..."). Але є тут і другий емоційний полюс, де знаходять вияв (хай притамований словесно) тривожні настрої, викликані великим історичним поворотом ("Ми одпливали в каламутну даль... Ми одпливали. Скільки нас було..."), почуття самотності й моральної розгубленості ("Поете! Живемо в пустині серед каміння та людей...", "П. Савченкові"), тужливі передчуття ("Як тепла свічка, вечір догора... Так мало жить до ночі нам... так мало", "І знов дорога й бризки з-під коліс...").

Культура, мистецтво, краса, мрія, наснаженість поетичної уяви - чи не найголовніші цінності в світоглядному кредо молодого М. Рильського. Різні грані цієї проблематики відбилися, зокрема, в тонко вигранених сонетах про митців і мислителів - "Ніцше", "Гейне", "Шекспір", "Бодлер". Навряд чи треба заперечувати присмак самоцінного естетизму, присутній у наскрізній темі тогочасного світо-почуття поета - темі "синьої далечіні", яскраво декларованій в однойменному диптиху, що відкриває книжку. Але ще важливіше бачити, що цей "естетизм" включає високі етичні критерії, згідно з якими служіння Музі є для поета не менш як душевним подвижництвом і навіть більше - актом морального самоочищення від "гріхів" щоденних ("Прийшла, прийшла таки, нарешті!") [2, c. 205].

З'ява поетичних збірок 1925-1929 pp. - "Крізь бурю й сніг" (1925), "Тринадцята весна" (1926), "Де сходяться дороги" (1929), "Гомін і відгомін" (1929) - знаменувала своєрідне "акме", вищий ступінь розквіту духовних і творчих сил М. Рильського в умовах пореволюційної дійсності. "В останні часи в моїй ліриці відносно мотивів іде еволюція, і що вона дасть, побачить читач. У кожному разі сучасність заговорила",- зазначав поет ранньої осені 1923 р. Справді, "любить чи не любити те, що навколо нас, що в нас самих росте, що творить нас, що творимо самі ми",- лише сліпець, на його думку, "тривожиться питаннями такими" ("Епоху, де б душею відпочить...").

Народжене в цей час почуття єдності з народом ("Неси в щільник свій мозок, кров і плоть, таких, як ти, кипучі міліони..."); ідей спадкоємності культури як неодмінної умови суспільного прогресу; пафос праці "з людьми і для людей" (ще не обтяженої соціальними викривленнями пізнішого часу) - такі, можна сказати, філософські "кити", на яких тримається тепер художній світ поета.

Це помітно, зокрема, в провідних мотивах його тогочасних поем, а також близьких до них ліро-епічних циклів ("Вікна говорять", "Ганнуся" та ін.).

У поемі "Чумаки", датованій 1923 p., роком відчутного духовного злету поета, пристрасна полеміка про культурну спадщину та її місце в новому світі ведеться вже з просвітницьких і будівничих позицій. Сперечаючись із пролеткультівцями та іншими нігілістами, поет нагадував: "...В минулім є терни, але є також і вінки тернові...", "Є ланцюги, що їх не можна рвать, немов у тілі вен або артерій. Чи ж сором Марку Гракхові подать братерську руку?" ("Чумаки", "Октави"). Все це, врешті-решт, було спрямоване на захист приниженої, зневаженої людської особистості від "залізобетонних" концепцій ультралівого більшовицького радикалізму.

Характерними не для одного з тогочасних поетів мотивами "прощання з минулим" починається поема "Крізь бурю й сніг", герой якої через біль і сумніви, через драматичні контрасти пореволюційної дійсності приходить до усвідомлення того, що хоч би як там було, а все ж "сіяє в віщому тумані симфонія мускулатур" і що в полях "ростуть жита і юний вітер ходить". М. Рильський сподівався на творчі сили й можливості нового ладу,- а хіба не вірили в те ж саме П. Тичина, Г. Косинка, А. Головко, М. Куліш, Ю. Яновський, інші їх сучасники?

Фактично ця ж тема провідна і в "жовтневій поемі" М. Рильського - "Сашко" (1928), але тони тут однозвучніші часом фанфарні, із загального колориту майже зовсім усунуте все тяжке й болюче в тогочасному трагічному житті.

Поеми 20-х pp. засвідчують розмаїття стилістичних і композиційних вирішень поета: медитативні й полемічні "Чумаки" (правда, із зародком "додаткового" і швидко згорнутого сюжету), мозаїчна, в дусі блоківських "Дванадцяти", лірико-драматична "Крізь бурю й сніг" і майже алегоризована за своїм сюжетом, формально побудованим навколо однієї людської долі, поема "Сашко".

У панорамі мотивів та образів тогочасної ліричної поезії М. Рильського виразно окреслюється постать її "внутрішнього", головного героя. Це - гуманний і освічений інтелігент із совісної "просвітительської" формації. Це особистість з інтенсивним внутрішнім життям, ясний і доброзичливий характер, прикметною рисою якого є прагнення до гармонії - між особистістю й навколишнім світом, чуттями й розумом, людиною й природою. (Класицизм як художня школа тому й виявився таким, близьким поетові, що естетично він заснований на цьому прагненні.) І справді, поет естетично найбільш чутливий до моментів особливої ясності, повноти, людяної "оптимальності" і власного, внутрішнього і зовнішнього, навколишнього життя,- хоч, разом з тим, аж ніяк не схильний замовчувати дисонанс:: реальної дійсності, зокрема й власні душевні негаразди ("Умерли всі - а за одним найтяжче...", "Ти зацілована, запльована...", "Як тінь, як пес, холодна самота...", "Принц Данський" та ін.). Неокласицизм М. Рильського не означав затикання вух на "негармонійні" голоси його бурхливої доби.

Світ ліричної поезії М. Рильського замкнений у строгі лінії, у ньому панують здебільшого дзвінкі й насичені кольори (зорові враження тут рішуче переважають): "Червонобоким яблуком округлим скотився день, доспілий і тяжкий, і ніч повільним помахом руки широкі тіні чорним пише вуглем" ("Людськість"). На фоні природи, пейзажу відбувається більшість медитацій та сердечних переживань автора, зміни пір року тут виступають неабиякими подіями, і поет володіє майстерністю передати "обличчя" й "психологію" кожної з них. Тут і сповнена передчуттів і надій весна ("Гнуться клени ніжними колінами, чорну хмару сріблять голуби... Ще от день - і все ми, все покинемо для блакитнокрилої плавби" - "Ластівки літають, бо літається..."); і розквітле, пишне літо ("Як соковито й повно гуде і стелеться понад землею ясного полудня віолончель!" - "Опівдні"); й дорідна осінь із її "прозорістю думок" і неповторними земляними запахами ("Запахла осінь в'ялим тютюном, та яблуками, та тонким туманом...", "Запахла осінь...").

Цікавими й своєрідними рисами позначена просторово-часова організація "неокласичної" лірики поета (в наступні періоди тут відбудеться певна еволюція). Дух класицистичної всезагальності часто обумовлює в його поетиці певні "розширення" зображуваного простору, продовження його в далеку перспективу, а отже, й піднесення від "емпірії" (теж смаковито вималюваної) до чогось, місткішого й значущого.

Час у цій ліриці так само "поширений" або, за Д. Лихачовим, емансипований від побутової конкретності. Дія навіть таких, багатих на рясні деталі, віршів, як "Опівдні", "Людськість", "Осінній холодок над спраглою землею...", "Запахла осінь...", відбувається на тлі якщо не вічності, то, принаймні, якоїсь великої "всезагальної" епохи - без подальших її уточнень. (Ці риси "надчасовості" особливо помітні в численних антологічних віршах типу "Філософ", "Поет", "Музика", "Труд", "Відпочинок", вони - наслідок стилізації, дотримання вимог жанру.) У цілому ж ця розширеність часу й простору в ліриці поета надає їй прикмет високої, одухотвореної узагальненості (хоча нерідко - й споглядальності), оповиває слово і образ ореолом особливої поетичної повноти і значущості.

"Поезія трудів і днів" - так можна назвати його лірику 20-х pp. включає чимало натхненних медитацій і осяянь, присвячених філософським роздумам над діалектикою змінного і незмінного, "години" і "негоди", одиничного й загального в природі й людському житті ("Студений вітер б'є в холодні вікна.,.", "Година й негода", "Мені здається: завтра буде сонце...", "Тріпоче сокір сріблом потемнілим..."); дорогій для М. Рильського темі творчості і праці ("Опівдні", "Труди і дні", "Із абетки" та ін.); радощам і драмам кохання ("Осінь ходить, яблука золотить...", "Коли полинуть бригантини", "Есмеральда", "Ластівки літають...", "Поцілунок", "Війнулася фіранка на вікні..."); осмисленню "вічних питань" краси, мистецтва, поезії ("У пущі, де лише стежки звірині...", "Скільки літ не пройде...", "Як мисливець обережний...", "Вона ішла по місту в час облоги...", "Я натомився од екзотики...", "Адоніс і Афродіта", "Ніч", "Суворих слів, холодних і шорстких"). І просто - перлової, переливної лірики, спонтанних, завжди надзвичайно принадних у М. Рильського виплесків різнотонних настроїв ("Я молодий і чистий...", "Осінній холодок над спраглою землею...", "По теплому дощі...", "Не надивився, ні!..", "Волохатий, фіолетовий...", "Всім пахощам Аравії не змити..." та ін.). За всіх відмінностей в емоційних барвах і пульсації думки та серця перед нами - поезія ясних, можливо, не позбавлених лагідної просвітительської утопічності, але від того не менше щирих, сподівань на щастя ("узавтра буде сонце!") - щастя особистості й народу.

За два десятиліття поезія М. Рильського пройшла не дуже помітну зовні, але все ж істотну стильову еволюцію. Зникають певні впливи символізму, імпресіоністичної "нервової" моментальності в фіксації вражень і переживань, що були відчутні на етапі "осінніх зір". Загалом посилюються класицистична ясність (за М. Зеровим - кларизм), предметність, конкретність образу, точність і розміреність композиційного ладу (правда, в ліриці, але ніяк не в поемах), стрункість і прозорість синтаксису, орієнтація на точні й вивірені строфічні форми. Але, звичайно, поезія М. Рильського в чистому розумінні не є поезією "новітнього класицизму". З повним правом тут можна говорити про цікавий індивідуальний синтез кількох тенденцій, що репрезентують великі стильові школи світової поезії, а саме: класицизму, романтизму й реалізму. (Принаймні, сучасна літературна теорія дедалі впевненіше сходиться на думці, що в художній практиці не часто трапляються випадки "чистих" стилів, особливо коли йдеться про визначні літературні особистості.) Так було й у М. Рильського - достатньо зіставити, скажімо, стилізовані (в свою чергу, під численні стилізації XIII-XIX ст.) антологічні вірші - яскраво й "модерно" романтичний за образним ладом цикл "Адоніс і Афродіта" і багату буденними, побутовими деталями реалістичну розповідь в ідилії "Перед весною" та поему "Сіно". Але в більшості творів поета ці стилістичні струмені, звичайно, вільно й органічно злиті.

Похожие статьи




Поетична лірика М. Рильського 20-х років ХХ ст. - Особливості неокласичної поетики Максима Рильського 20-х років ХХ сторіччя

Предыдущая | Следующая