Творча спадщина неокласики М. Рильського 30-х років - Особливості неокласичної поетики Максима Рильського 20-х років ХХ сторіччя

Творчість М. Рильського у 30-ті позначена суперечностями, характерними й для багатьох інших талановитих письменників. Ці суперечності проймали, як відомо, все життя країни: з одного боку - духовний заряд революції 1917 p., а з другого - гніт антинародної командно-бюрократичної системи, кривавий режим тоталітаризму. Правда про життя, відкрито висловлена в літературі в умовах тяжкої творчої несвободи, стала неможливою, й письменники в багатьох випадках повинні були працювати в лещатах "дозволеного", в умовах напівправди, що зводилася здебільшого до зображення і оспівування "світліших" сторін дійсності. Втім, у певні "позитиви" цієї дійсності вони здебільшого вірили або намагалися вірити.

Поезія М. Рильського, наче благородна сонцелюбна рослина, дуже чутливо реагувала - в якісному, естетичному аспекті - на політичний клімат часу. Різке зниження художнього рівня цілком очевидне, наприклад, у "перебудовній" книзі "Знак терезів" (1932), створеній за часів колективізації, й особливо - в "Україні" (1938); разом з тим певні ознаки поетичного відродження помітні в збірках "Літо" (1936) та "Збір винограду" (1940). Надалі ця прикмета простежуватиметься не так виразно - аж до славного "третього цвітіння", яким поет відреагував на кінець сталінщини [1, c. 218].

У часи "сталінських п'ятирічок" з їхньою насильною колективізацією, страшним голодомором 1932-1933 років та форсованою за рахунок надлюдського "ентузіазму" індустріалізацією поезія М. Рильського тематично "перебудовується", але при цьому відчутно (а в деяких випадках і фатально) падає якісний художній рівень. Скоряючись вимогам офіційної критики (а також прямому грубому державному тискові, одним із виявів якого був шестимісячний арешт поети органами ДПУ в 1931 p.), M. Рильський надає відтепер першорядного значення "громадським", соціально-політичним мотивам своєї творчості, але саме в них здебільшого й виявляється неорганічність, вимушеність, а нерідко й "самонав'язаність" внутрішньої позиції. З особливою наочністю це продемонструвала "перебудовна" книга "Знак терезів" (1932), яку відкривала відома "Декларація обов'язків поета і громадянина" з її напівзмушеним, але й напівщирим зобов'язанням перед самим собою: "Мусиш ти знати, з ким виступаєш у лаві, мусиш віддати їм образи й тони яскраві". Притиск автора на слові "мусиш" тут не випадковий - як поет політичний і громадянський він у ці роки (а почасти й пізніше) не стільки творив, скільки служив, звично змушуючи себе писати різні оди, величання й заклики на теми, продиктовані офіційною політикою та ідеологією. Хоча були мотиви, ідеї, істини, щодо яких М. Рильському не треба було силувати себе й фальшивити - коли він, скажімо, утверджував своїм віршем дружбу народів і зв'язки їхніх культур чи вітав чесну народну працю або таврував фашистських підпалювачів війни. Прислуговуючи, в дусі тогочасної естетики, швидкоминучим потребам дня (аж до крайньої "ділової" вимоги, ним же і сформульованої 1932 p.: "...Боротьба за цукровий буряк варта більш, як борня з вітряками!" - "На порозі"), поет у своїх "громадянських" темах нерідко опускався до скороспілих відгуків і святкових здравниць (..."Хай здійснює найкращі сни радянський депутат!" - "Радянський депутат") або легкодумних політичних тостів ("Підношу з повним кухлем... за тих людей, що окрилили... кого взиватимуть віки ясним ім'ям: більшовики" - "Золоті ворота". "Я і Київ"). Отже, опускався до того "одержавленого" ремісництва, яке прикро знижувало творчий авторитет поета, хоча багатьом було зрозуміло, що таким чином він мусив "заробляти" собі право на поезію справжнього творчого самовияву. Був М. Рильський і автором "Пісні про Сталіна" ("Із-за гір та з-за високих"...), що співалася передусім завдяки вдалій, з національно-фольклорним забарвленням, музиці Л. Ревуцького. Помітно звузивши сферу своєї поетичної духовності - з її тематичного поля випало майже все інтимно-особистісне, переважно в його непростих, драматичних аспектах - М. Рильський тим часом зумів визначити в 30-х роках як основну тему своєї поезії - тему патріотизму. Закоханий у рідну землю, її історію й людей, щирий друг інших народів, тут він мав що сказати. І якщо в деяких творах "програмового" звучання поет оспівував реальність, значною мірою міфологізовану в дусі тогочасної пропаганди, якщо хрестоматійний для свого часу вірш "Моя Батьківщина" справді відтворював полаковану офіційну модель, то реальніший зміст увібрали такі вірші, як заснований на історичних асоціаціях "Народам радянської землі", що кликав до дружби й приязні між націями ("Хіба забулось, що за грати нас ворог спільний посилав, що Чернишевському, як брату, Шевченко руку подавав?" - "Народам Радянської землі"), і визначна за художнім рівнем і емоційним піднесенням, величава, немов маніфест, поезія "Народам світу" - з її натхненним уславленням всього істинно людського, що об'єднує народи планети: "Вам дорогий ваш біль, ваш хміль, ваш серп, ваш меч, ваш спів, ваш гнів, і усміх дочок та синів, і струнний перебір дібров, і неокрая-на любов..." (II. "Труди і дні". "Народам світу").

Але справжньою творчою відрадою тоді для М. Рильського була лірика звичайного, щоденного життя, в простих, знайомих явищах якого перед оком митця раптом розкривався глибоко людяний, естетично значущий зміст. Тяжіння поета до такої "демократичної" конкретики помітно посилювалось - чи не через своєрідну самокомпенсацію - поряд із зростанням кількості писаних ним декларативних політичних відгуків.

Такого щиро довірливого М. Рильського бачимо в кращих ліричних партіях "Октав" ("Що ж, признаюсь: люблю я здавна Київ...") і у вірші "На березі" (збірка "Київ", 1935), в інтимізуючій, ремарці - "Я стою, я стис рушницю, дожидаю перельоту", яка, по суті, перетворює цикл "Чотири вірші", задуманий як широкоосяжна "уславлювальна" панорама, на кілька барвистих пейзажних і жанрових малюнків. (Хоча явна політизація, густо й без потреби розставлені "акценти" не обійшли й цих малюнків.) З часом подібні сюжетні новели й нариси, переважно з близьким до алегоричності другим планом, стануть продуктивним жанровим різновидом у поезії М. Рильського (вірші "Видіння", "Голосіївський ліс", "Мости", "Вуж" та ін.).

Своє право на поезію звичайних, не обов'язково "соціальних", шматочків життя, як і особистих, інтимних переживань поет принципово утверджував і відстоював. Саме тому 1940 p., напередодні війни, він міг дозволити собі (в книжці "Збір винограду") "розкіш" мальовничих і визивних за темою "Рибальських сонетів", принадних у своїй безпосередності віршованих щоденникових нотаток (цикл "Море і солов'ї"), інтимної лірики циклу "Весняна книжка" і навіть зовсім "побутової" поеми "Любов" - про кохання, родину, випадковий жіночий гріх і розумне "покаяння". А завершувалась книжка одним із архітворів любовної лірики поета - віршем "Лист до загубленої адресатки". Цією збіркою, в якій знайшли своє місце й патетика послання "Народам світу", й ліричний гумор "Рибальських сонетів", М. Рильський стверджував право автора на свої теми, на виявлення неокраяної повноти людських почуттів. Недарма ще 1932 р. у відомому вірші про те, що "нове життя нового прагне слова", він навіть притиснутий, можна сказати, до стінки вульгарною критикою, що вимагала "маршу", все ж нагадував, які могутні сили в людській психіці протистоять цій казенній вимозі: "Ще Блок, ще Гріг, ще лілія, ще мрія, ще колихання голубливих вод..!" ("Нове життя нового прагне слова...").

"Лірик - він спить і марить про велике епічне полотно",- писав наприкінці 20-х pp. критик М. Доленго, й наче вгадував: саме в цей час поет починав працю над своїм найбільшим епічним полотном - поемою "Марина" (1938). Це була поема про жіночу долю, долю жінки-кріпачки, яка могла бути сучасницею Шевченка і прототипом якоїсь із його героїнь (епіграфом до свого твору поет взяв рядки з однойменної поеми класика). Шевченковим болем, Шевченковим етичним ідеалом осяяний жіночий образ поеми - дівчини з убитою, а згодом - з обманутою любов'ю, страдниці й месниці. Та водночас "Марина" - це справді епічний твір, із сторінок якого чути подих тяжкої і героїчної історії народу, перед нами - багатофігурна сюжетна композиція, в якій один проти одного встають два світи - панський і кріпацький. У зображенні жорстокого й розпусного панства, яке на Правобережжі було здебільшого польським за національністю, поет наче дописував і довершував гострі соціальні присуди, які висловлював на адресу цього класу, рвучи з ним, його батько, Т. Рильський (журнал "Основа", 1861, листопад-грудень). І можна зрозуміти, чому авторові стала в особливій пригоді художня школа А. Міцкевича (щойно перед цим М. Рильський закінчив переклад "Пана Тадеуша") - школа "густого", щедро деталізованого поетичного живописання з помірними дозами іронії й сарказму, а інколи - й із пронизливими ліричними партіями та фольклорними ремінісценціями. Так у художньому світі поеми вільно й доцільно поєднались шевченківське і міцкевичівське начала.

Роки Великої Вітчизняної війни стали часом духовного злету для поета. Послабшав тиранічний гніт тоталітарних ідеологічних канонів, внутрішньо вільнішою стала творча думка, а головне - на перше місце в свідомості митця вийшла пекуча тривога за долю Вітчизни і народу. Все це вдихнуло в поезію М. Рильського справжню пристрасть і біль.

Написані в роки війни політичні вірші - його натхненна "патріотика" і заклики до єднання народів проти фашизму - залишаться взірцем високої громадянської гідності українського поетичного слова в критичну добу історії.

Тяжка боротьба з фашистськими загарбниками розбудила й піднесла в суспільстві національну самосвідомість, яка так жорстоко викорінювалась. Тепер навіть Сталін заговорив про "знамено великих предків", - але виключно російських. М. Рильський одним із перших у тогочасній українській літературі відчув потребу національного самоутвердження - гордого й величного, всупереч усім загрозам часу, - і створив "Слово про рідну матір", вперше проголошене по радіо 26 листопада 1941 р. Це була новітня ода, в якій стверджувалась ідея безсмертя народу, нездоланності його духу:

Хто золоту порве струну,

Коли у гуслях - дух Боянів,

Хто димний запах полину

Роздавить мороком туманів,

Хто чорну витеше труну

На красний Київ наш і Канів?

Краса пейзажів рідної землі, героїка національної історії, волелюбність народу, овіяні пошаною багатьох поколінь імена творців його культури,- для цього М. Рильський знайшов слова виняткової поетичної ніжності й місткості: кожне випромінює цілі пучки дорогих українській людині асоціацій.

Творчість М. Рильського не раз, маючи на увазі її "традиційні" художні складники, називали мостом між класичною і радянською літературою. З цим до певної міри можна погодитись, якщо усвідомити новаторське значення його творчості в українській поезії свого часу. І в естетичному, і в культурно-психологічному розумінні високозмістовним і новим був уже центральний людський образ у його поезії, - образ її ліричного героя, за яким, скажімо, академік О. Білецький бачив характер, тип, постать "гармонійної особи" сучасної епохи, котрою "хотів би стати кожний з нас і. яку хотіли б ми бачити в своїх дітях".

М. Рильський входить як визначна творча постать не лише в коло найбільших майстрів літератури ближнього зарубіжжя, але і в загальнослов'янську, та й світову поезію XX ст.

Похожие статьи




Творча спадщина неокласики М. Рильського 30-х років - Особливості неокласичної поетики Максима Рильського 20-х років ХХ сторіччя

Предыдущая | Следующая