Введение, Особливості політичного дискурсу у перехідний період - Дискурс політики у масовій комунікації

Ми вживаємо тут поняття дискурсу в найширшому розуміння фундаментальної умови вербального і, тому, практичного структурировання реальності (у тому числі політичної) через комунікативну взаємодію людей, взагалі - реальності, в якій люди стверджують волю до влади, свої владні інтенції.

Особливості політичного дискурсу у перехідний період

Надмір держави в усіх сферах життя, тобто підміна публічної сфери інституційно організованою дією на основі різних типів примусу знаходить своє відображення на різних рівнях. Проте неможливість тотального контролю, що ним характеризувався старий режим, дає можливість стихійного утворення дискурсивних практик кримінального характеру: "Домовляються" зовсім на інших засадах, коли дискурс формується на конвенційних засадах кримінального світу та традиційних, доцивілізованих суспільств.

З цього погляду відбувається і самоструктурація дискурсивних практик, що представлені засобами масової комунікації. Традиційно засоби масової комунікації (газети, радіо, телебачення) у демократичному суспільстві являють собою корелят громадянського суспільства. Масова інформація легко ідентифікується з тими чи тими його секторами. Натомість у випадку з посткомуністичними країнами ми маємо справу із своєрідною герметичною конвенційністю, яка відбиває особливі зони "непрозорості", що утворилися у суспільстві. Саме тому мова газет, стереотипи та кліше, що стали ходовими у так званий перехідний період, являють собою найбільш виразні артикуляції неструктурованого (негромадянського) посткомуністичного суспільства з його дивними агломераціями. Привертає до себе увагу стихія латентної агресії та захоплення метафорами у політичних текстах. Агресія вказує саме на пріоритет примусу та залякування, цієї спадщини тоталітарної держави, тим часом як метафоризм вказує на безвідповідальність та "недискурсивність" громадянського діалогу. Метафора зачіпає механізми підсвідомого, що діє в екстралінгвістичному просторі та викликає афекти, які підмінюють собою нормальну дискурсивну практику.

Парадоксальним чином преса, засоби масової інформації, що утворюють ніби інфраструктуру публічної сфери і, отже, поле дискурсивних практик, перетворюються у свою протилежність. Замість профілактики конфліктів шляхом розміщення людей у полі тотальної проглядуваності за допомогою суспільної думки та міркування (М. Фуко) вони примножують та консервують невиразне, палеосимволічне мовлення поряд із множенням всіляких стереотипів та вузькопартійних жаргонів. Тут фактично дається взнаки маніпулятивна природа публічного слова, що є характерною для тоталітарних режимів. Адже типи раціональності, що панували в СРСР, та система ціннісних орієнтацій, що формувалися за старого режиму, перевели дискурс у стан "клінічного" монологізму. Політичні рішення та економічні дії перетворювалися у засоби пропаганди. У посткомуністичну добу виникає феномен симуляції демократичного керівництва: не маючи прямого відношення до важелів влади, індивид разом з тим несе повну відповідальність за ефективність функціонування держави. Повсюдною стає практика "подвійної моралі" - цієї характерної особливості радянської свідомості та комплексу "внутрішньої цензури" як її складового елемента. Замінюються лише тотеми і табу.

Таким чином, важко говорити про політичний дискурс як такий, коли йдеться про так званий перехідний період. Шлях до дискурсивної демократії як джерела легітимності інститутів сучасного цивілізованого суспільства ускладнюється ще й тим, що соціальний діалог у посткомуністичних країнах значною мірою спотворений традиціями тоталітарного новоязу (newspeak). Власне, мається на увазі поширений тип мовленнєвої поведінки, коли смислові артикуляції підміняють суспільний діалог своєрідними агрегатами примусу, особливими умовностями. Саме тому погляд на дискурс як на медіум, за допомогою якого сполучаються індивідуальне та колективне раціо, "не працює" в умовах, що склалися після краху комуністичної ідеології. Інтереси, потреби та мрії посткомуністичної "людини дивної" практично не піддаються розумінню і виразному тлумаченню у процесі дискурсивних практик. Їх смислонаповнення здійснюється у площині неполітичної реальності.

Достатньо ефективним для аналізу дискурсивних практик посткомунізму міг би бути підхід, намічений М. Фуко у його докторській дисертації "Історія божевілля у класичну добу". Ключовим терміном для Фуко в цій роботі править термін "делірія" -- тобто відхилення (від de lіra -- борозна), а мова постає як перша і остання структура божевілля. Якщо сприйняти демократичной дискурс як "діалогічну" етику, то делірія завжди буде вказувати на порушення правил такої етики, на потенційну можливість впасти в афективний стан, що може бути висловлений на мовленнєвому рівні іронією, мовчанням, стереотипатією, метафоричним базіканням, прихованою або відкритою загрозою. Взаєморозуміння та діалог у посткомуністичному соціумі підмінюється тиранією афектів. З даного погляду взагалі важко говорити про демократичний дискурс, адже база його формування є дуже хисткою, надмір рухомою та вразливою. Після того, як більшовицький переворот 1917 року і розв'язаний ним соціоцид остаточно зруйнували інститути громадянського суспільства, остаточно зникла й база "діалогічної" етики. Її витіснив звичайний ритуал лояльності.

Оновлення політичного дискурсу відбулося головним чином внаслідок "перебудовного просвітництва", а не внаслідок органічного розвитку інститутів громадянського суспільства, а отже, і мови. Це є безпосереднім наслідком репресивно-маніпулятивного характеру всієї системи включення людини у соціальне життя, тривалого перебування її у пропагандистському просторі, пронизаному імпульсом примусу. Розпад цього простору створює цілу низку суперечностей на рівні політичного діалогу. У наш час спостерігається масове втягнення у стихію політичної риторики людей, які за родом своїх занять, життєвим досвідом і передовсім через економічну несвободу нездатні до адекватного вживання спеціальної економічної, політичної та філософської термінології. У певному сенсі такий вибух мовленнєвої активності є продуктом ідеології рівності та надто довго прищеплюваних у суспільстві ілюзій класової, а відтак субстанціональної переваги у людей фізичної праці; це є також продукт лікнепу (ліквідації неписьменності) у найширшому сенсі.

Але тут йдеться, безсумнівно, не тільки про зобов'язання щодо професійної долі. Адже, зрештою, у кожнім типі суспільства існує те, що можна було б визначити як гносеологічний азарт. Брак свідомо сприйнятої кінцевої мети на рівні індивідуального існування, установка на надзавдання комуністичної ідеології унеможливили нормальний політичний дискурс, внесли у нього майже нерухомі утворення. Виникло свого роду замкнене коло, коли брак інституціональної традиції громадянського суспільства заважає виникненню власне демократичного дискурсу, перешкоджає формуванню нормальних демократичних інститутів громадянського суспільства. Звідси випливає, зокрема, ілюзорність віри у рятівну силу конкуренції чи ринкового ціноутворення. Конкуренція поза правилами цехової (інституціональної) етики та культури вироджується у конкуренцію кримінальних уявлень, у масове розповсюдження фальсифікацій.

Наріжним каменем політики посткомуністичної доби стає чинник політичної мови, мовлення, спілкування, дискурсу. Майбутнє України визріває у комунікації. "Яке ж суспільство ми хочемо будувати?" -- наполегливо допитувався колишній прем'єр та нинішній Президент Л. Кучма. Проте відповідь на це стратегічне запитання не може бути апріорною, заданою наперед. Такий важливий для кожного вибір політичного майбутнього, вибір "доброго життя" (Арістотель) має набути легітимації у політичному дискурсі, у всіх його реальних суспільних виявах.

Досить поширеним є певне відчуття, що всі причетні до чогось безумовно прогресивнішого, ніж було раніше (наприклад, ринкова економіка, демократія, реформа політичної системи). Проте таке відчуття автоматично не гарантує поступу. Досвід західних країн доводить, що майбутнє залежить також і від того, наскільки поталанить оволодіти сьогоднішньою ситуацією на рівні політичного дискурсу. Адже майже всі втягнуті у фундаментальне зрушення орієнтирів у політичній стратегії - переходу від мовчазної маніфестації влади до політичного дискурсу, того, в якому і за допомогою якого, власне, й здійснюється політика.

Проте переоцінка політичних цінностей відбувається не лише в голові політолога чи політика-практика. Переоцінка основних цінностей -- через що змушені пройти всі -- є справою загалу. Справді, про його широку включеність у політичний дискурс свідчить хоча б досить висока в цілому активність громадян України на виборах до різних структур влади. Переважна більшість, свідомо чи несвідомо, вже стали Zoon polіtіcon, тобто набули якостей громадянина, який так чи так відчуває залежність свого повсякденного життя від політичних подій в ешелонах влади, від розвитку економічних реформ та розуміє перспективний зв'язок власного майбутнього з майбутнім держави в цілому. Така включеність у реальний політичний процес призводить до формування комунікативної компетентності або громадянської зрілості, коли масова людина починає свідомо відповідати за власний політичний вибір і, отже, за суспільно значущі вчинки. Той же, хто і дотепер німує, залишився "непритомним" в "добу політичного дискурсу", провокує новітній соціальний інфантилізм, що на нього такі ласі харизматичні лідери авторитарного гатунку. Отже, нагальною необхідністю посткомуністичних суспільств є нелегка справа вчитися говорити.

Сучасне політичне життя в Україні актуалізувало значення політичного слова. Це істотно змінює систему вимог до політика, до кожного члена суспільства та ситуації загалом. Політик мусить вміти зрозуміло висловлювати свою думку, а також політичну волю спільноти, лідером якої він виступає. Незрозумілий політик не має жодних шансів. Це стає нормою у ситуації політичного дискурсу, яка вимагає відкритості -- завдяки слову -- раніше прихованих для думки сфер. Оскільки примусове обмеження обрію мислення мало ідеологічні підстави, то гласність призвела до політизації всього життя. Слово стало тим променем світла, яке відкриває нам затемнені сторони нашого буття. У цьому полягає просвітницька роль політичного дискурсу. Ще великий просвітник Кант визначав громадянське суспільство як стан "резонуючої публічності" .

Така роль слова в політиці стала історичною очевидністю. Але слово не можна звести лише до засобу, яким слід навчитися добре володіти, бо саме політичний дискурс визначає не тільки межі політичного мислення, а й реальність політичної дії. Глибинне значення політичного дискурсу розкривається відтоді, коли стає зрозумілим, що слово несе не просто суму фактів та доведення позицій, адже у мовному дискурсі зустрічаються різні людські воління, бажання, устремління, тобто зустрічаються різні "факти" життя, різнонаправлені практичні спрямування, йде зіставлення різних форм людського буття. Усе те, що ми сприймаємо за факти, вже є нашим витлумаченням довкілля. Наша мова, надто ж політична, завжди включає інтерпретацію світу та приховані (а також і явні) оцінки реальних та можливих політичних явищ. Політичні ідеї та владні відносини фіксуються в мові. Тому політичний дискурс задає можливі форми політичної практики.

Деградація політичного режиму й колапс ідеологій відбувається через деградацію мови. Ідеологічні концепції впливають на наше життя через дискурс. Вплив совєтського "новоязу" відчувається й досі.

Мова визначає претензії політиків і водночас окреслює обрії того воління, що вони репрезентують через власну участь у дискурсі. Але старої мови не можна позбутися механічно. Її слід зужити дискурсивно. Ідеологічні конструкції совєтського "новоязу" мають вмерти у посткомуністичному дискурсі як непридатні для відкритого суспільства.

Похожие статьи




Введение, Особливості політичного дискурсу у перехідний період - Дискурс політики у масовій комунікації

Предыдущая | Следующая