Репортаж-розслідування. Специфіка жанру - Жанри і жанроутворення

Що таке сучасне розслідування? Французькі фахівці тлумачать його таким чином: "Розслідування - найскладніший журналістський жанр, який об'єднує в собі елементи інтерв'ю, портрета, репортажу, хроніки, аналізу, синтезу. Завдання розслідування - захопити читача унікальною ситуацією і потім пояснити її сенс" [27, 35].

Інша дефініція звучить так: "Розслідування - це складний жанр журналістики, який має на меті не стільки поставити проблему, але й щось довести, розкрити якусь таємницю, з'ясувати істину. Робота над розслідуванням вимагає від журналіста мобілізації всіх його професійних здібностей, грунтовного аналізу проблеми, пошуку конкретних доказів" [88, 5].

Визначення доволі розлоге, трохи незрозуміле і таке, що саме собі суперечить. Не вдаючись до прискіпливого аналізу дефініцій закордонних фахівців-журналістикознавців, спробуємо дати своє визначення жанру.

На нашу думку, репортаж-розслідування - складний жанр з яскраво виявленими репортажними елементами і неодмінною часткою аналітики, в якому репортер або група журналістів, ставить собі за мету з'ясувати незрозумілий, часом кричущий факт соціальної дійсності. Репортаж-розслідування являє собою потенційну небезпеку для особи, яка його ініціює.

Розмір репортажу-розслідування залежить як від теми, що за неї береться репортер або група репортерів, так і від обсягу самого видання. Для професійної підготовки репортерів, які готуються до роботи в жанрі репортажу-розслідування, слід створити необхідні умови [17, 10-12].

Аналізуючи подібну практику підготовки репортерів в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, автор даного дослідження визначив, що підготовка репортерів для роботи у жанрі репортаж-розслідування має специфічні характеристики, що залежать від багатьох умов, але формуються вже з першого курсу під час практичних занять в Інституті журналістики. Особливістю цього професійного навчання є творче поєднання теорії і практики вже з перших навчальних завдань.

Репортери, які мають працювати у жанрі репортажу-розслідування, визначаються самим викладачем певною мірою інтуїтивно, на основі власних вражень та попередніх психофізіологічних характеристик, отриманих під час співбесіди.

За короткий термін, таким чином, треба визначити: чи пристане студент або студентка на пропозицію працювати в складному й небезпечному жанрі, чи краще запропонувати молодій людині шукати себе в аналітиці, художньо-публіцистичних жанрах тощо.

Під час занять з дисципліни "Репортерська праця" досвідчені викладачі Інституту журналістики починають з відпрацювання власне практичних навичок створення будь-якого репортажу.

Так, автор наукової розробки впродовж кількох практичних занять відпрацьовує так званий "гачок": першу фразу, що має привернути увагу читача. Далі йдеться про те, що динамізація розповіді в репортажі-розслідуванні досягається введенням у структуру тексту інтерв'ю. Але коли фрагмент інтерв'ю зі свідком події, поданий на початку розповіді, має засвідчити достовірність того, що відбувається, то такий самий фрагмент, поданий вже у другій частині репортажу-розслідування, має містити в собі "бекграунд", порівняльні характеристики. З урахуванням національного менталітету, бажано ввести у текст репортажу-розслідування елементи аналітики, цифрові дані, тоді весь матеріал справляє враження грунтовної розробки.

Отже, практичні заняття з репортажу-розслідування неодмінно включають теми інших дисциплін: професійної етики, психології та журналістської творчості; студентам треба дати уявлення про аналітичні жанри, ознайомити з різновидами "нової журналістики" і т. д.

Проблема "постановки пера" в репортажі-розслідуванні має вирішуватися лише в комплексі всіх, без винятку, дисциплін, що вивчаються в Інституті журналістики. Адже, приміром, пишучи про економічні розслідування, не можна обійтися без знань бодай основ економіки; розгортаючи літературне розслідування, треба мати уявлення про сучасне літературознавство; пишучи репортаж-розслідування на кримінальну тематику, необхідно володіти специфічними знаннями в галузі юрисдикції.

Тому перед викладачем постає дилема: готувати репортерів у жанрі репортажу-розслідування емпірично, чекаючи, поки вони набудуть професійного і теоретичного досвіду, чи, починаючи з молодших курсів, обирати кожному індивідуально вузьку спеціалізацію, що має далі визначити його професійні уподобання.

Окреме питання у журналістському розслідуванні - неадекватна реакція на матеріал у різних верств населення, державних службовців, бізнесменів і т. ін. Про це слід наголошувати на практичних заняттях, до цього треба повсякчас готувати майбутніх репортерів.

Навчання репортерів включає в себе часові компоненти. Кожне, окремо взяте завдання (початок, закінчення репортажу, підготовка бліцінтерв'ю) фіксується в часовому проміжку. Так, за досвідом роботи, на першу фразу студентам молодших курсів відводиться від п'ятнадцяти до двадцяти хвилин. Підготовка бліцінтерв'ю, що включає два-три питання, також регламентується десятьма хвилинами. Практика засвідчує, що такі часові межі досить швидко стають звичними, а під час виробничої практики в сучасних ЗМІ дають неоціненну користь при підготовці матеріалів.

Окремим моментом слід виділити обговорення практичних робіт студентів, які вирішили присвятити себе репортажу-розслідуванню. Проводяться вони не тільки за активною участю самого студентського загалу, а й із залученням професійних журналістів та фахівців з відповідної проблеми.

Оцінка виставляється читачем, і студенти, які встигли опублікувати репортажі-розслідування, діляться на практичних заняттях досвідом роботи з читацькими листами і реакцією відповідних адміністративних або державних установ на той чи інший матеріал.

Репортер, який готується працювати в жанрі розслідування, має віртуозно володіти персональним комп'ютером, записувати фактаж на ходу, керувати автомобілем та знати бодай основи англійської. Всі ці чинники теж враховуються під час практичних завдань.

Особливе значення приділяється визначенню "метод маски" і його практичній реалізації під час підготовки критичних матеріалів. Тут головним чинником стає досвід індивідуальної роботи самого викладача, який на конкретних прикладах має застерегти студентів від надмірного використання "методу маски", наголошуючи на моральних аспектах методів збирання фактажу.

Як відомо, "метод маски" існує у двох варіантах. Перший - коли журналіст буквально змінює зовнішність (досвід німецького репортера Гюнтера Вальрафа). Другий варіант "методу маски" - коли журналіст збирає фактаж, удаючи з себе представника будь-якої соціальної групи населення чи професії: від пересічного обивателя на політичному мітингу до асистента в групі представників адміністративних органів, лаборанта в лікарняній установі тощо.

Тому важливим і надзвичайно цікавим у практичних заняттях з "методу маски" є процес перевтілення студентів у представників інших соціальних груп і прошарків. Це так само актуально, як відпрацювання двох видів псевдоніма: постійного та одноразового з тим, щоб із метою дотримання особистої безпеки, вберегти журналіста від негативних наслідків публікації критичного матеріалу.

Процес підготовки студентів, які працюватимуть у жанрі репортажу-розслідування, включає в себе й елемент лицедійства у суто професійному аспекті цього терміна.

Особливе значення під час підготовки репортерів надається забезпеченню індивідуальної безпеки молодих журналістів. Йдеться про ознайомлення студентів із системою "пулів", а також зразками європейських страхових полісів на випадок нещастя чи професійної травми. Нагадаємо, що один раз на п'ять років найбільше інформаційне агентство світу Ассошіейтед Пресс збирає під Лондоном своїх репортерів, аби ознайомити їх із новітніми методами виживання журналістів у локальних конфліктах, під час екстремальних ситуацій тощо.

Ця методика універсальна і стає в пригоді під час підготовки майбутніх репортерів і в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Головним чинником, що примушує молодь працювати в жанрі репортажу-розслідування, є суто людські якості: честолюбство, бажання досягти успіху в журналістській кар'єрі, ризикнути заради солідного гонорару.

Не заохочувати дух суперництва, боротьби та конкуренції серед студентів - отже, не готувати їх до практичної журналістської діяльності в умовах реальної, безкомпромісної, часом дуже жорстокої конкуренції. Тому сама стилістика ведення занять передбачає безапеляційну оцінку кожної індивідуальної роботи, незалежно від того, за яких умов її було виконано.

Практика засвідчує, що саме така стилістика практичних робіт найоптимальніша і дає користь. Більше того, студенти, які вже відчули "смак" боротьби за інформацію, не бажають, щоб до них висувалися інші, пом'якшені вимоги.

Результати практичних занять даються взнаки вже після п'яти-шести місяців. Студенти виходять на виробничу практику і, маючи певні навички репортера, який працює в жанрі розслідування, одразу виділяються серед інших працівників творчого колективу, їм дають особливі завдання, що потребують негайної реакції преси. Підготовлені студентами-практикантами репортажі-розслідування одразу потрапляють на шпальти газет та журналів, сюжети показують по телебаченню.

Своїм прикладом студенти заохочують своїх товаришів, студентів молодших курсів, які йдуть у спеціалізовані групи, де готують репортерів.

Разом з "методом маски", що дуже ефективний при написанні репортажів-розслідувань, сучасні журналісти активно використовують метод "журналіст змінює професію". Оскільки системний підхід до вивчення цієї проблеми відсутній, українські журналісти змушені дізнаватися про специфіку методу з публікацій зарубіжної періодики і поодиноких розвідок у науковій літературі [18, 27-30].

В Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка започатковано ознайомлення студентів з основами цього методу в межах програми підготовки до роботи в жанрі репортажу-розслідування.

Під час лекційних і практичних занять з'ясовується, що метод "журналіст змінює професію" є одним із найефективніших засобів збирання інформації в сучасному світі. Водночас він є і більш небезпечним методом роботи. Тому дуже важливо знати правила роботи й поведінки під час проведення репортерського пошуку, максимально врахувавши застережні заходи особистої безпеки кожного.

Специфічний метод збирання фактажу, який називають "журналіст змінює професію", відомий давно. В історії радянської журналістики хрестоматійними були приклади специфічної роботи Лариси Рейснер, Михайла Кольцова та ін. Коли не брати до уваги спрощено-вульгаризований підхід до специфіки подібного методу на зразок: відома письменниця працювала три дні й написала глобальний нарис про проблеми заводу, то слід зазначити - в умовах радянської школи журналістики метод був розроблений грунтовно. Але цьому сприяли не стільки науковці, скільки журналісти-практики: від Володимира Гіляровського до Артема Боровика включно.

Однак, незалежно від суспільно-економічної формації, сприятливих чи несприятливих для творчості умов, у методі "журналіст змінює професію" спрацьовує феномен, який можна визначити як фатальний.

Подекуди, змінивши професію, журналісти (як правило, це люди, які прагнуть поєднувати роботу в газеті, журналі з літературною творчістю) настільки заглиблюються у романтику нової професії, що просто фізично не можуть її позбутися, раз по раз повертаючись до пережитого, намагаються повторити "ефект присутності".

Ситуативно найповніше подібний стан речей виявляється під час воєнних дій. В. Гіляровський був на турецькому фронті, В. Катаєв брав участь у Першій світовій війні, К. Симонов, Е. Гемінгвей - у Другій світовій, А. Боровик - в афганському конфлікті. Список живих і мертвих колег поповнюється в новому тисячолітті. Вочевидь, саме війна так наркотизувала і без того наелектризовану психіку репортерів, що вони при кожній нагоді прагнуть за будь-яку ціну потрапити під кулі знову.

Репортер Артем Боровик написав свою знамениту книжку "Встретимся у трех журавлей" на афганській війні. Коли її в англійському перекладі прочитав лауреат Нобелівської премії Грехем Грім, то надіслав телеграму автору: "Це вже - не журналістика. Це - література".

Найвище визнання для репортера Артема Боровика. Проте засновник медіахолдингу "Совершенно секретно" на цьому не зупинився і помандрував на іншу війну - на цей раз чеченську. З точки зору видавця, цей вчинок можна вважати безглуздим, але дія є логічною з точки зору репортера, який перейнявся фразою "журналіст змінює професію".

Про ці та інші випадки, що підтверджують ефективність збирання фактажу даним методом, майбутні журналісти - студенти другого курсу Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка дізнаються під час лекцій з курсу "Інформаційні жанри". Різні аспекти цього методу обговорюються на практичних заняттях з курсів "Психологія журналістської творчості" та "Журналістська етика" - на старших курсах. Особливу увагу методу приділяють усі, без винятку, викладачі Інституту журналістики під час практичних занять з курсу "Репортерська праця".

Надто дискусійними в таких умовах лишаються питання етики і журналістської етики зокрема. "Спроби сучасної філософії розібратися в питаннях моралі не дають позитивного результату. Зберігши лише фрагменти міркувань, властивих минулому і вписаних у свій час в осмислений соціальний контекст, сучасний розгляд питань моралі звівся до нескінченних дебатів, у яких протилежні точки зору по суті навіть і не досліджуються" [77, 49].

Особливого значення для репортера набуває нині комп'ютерна техніка:

"Сучасний фахівець фактично має під рукою інформаційне джерело у вигляді банків даних, де інформація є малодискретною (малорозірваною) у просторі й часі, доступною завдяки інформаційним мережам у будь-якому куточку земної кулі; аналітичний пристрій, який допомагає фахівцю приймати рішення; діагностичний пристрій, здатний контролювати ситуацію щодо взаємодії фахівця з технологічним об'єктом і коригувати дії фахівця; кібернетичний пристрій, що здатен керувати діями фахівця через систему інтерфейсних пристроїв (динамік, принтер, монітор, телефон тощо)" [75, 25].

Вільний ринок, демократизація і, певною мірою, дегуманізація суспільних відносин розширили діапазон професії, що може вибирати сучасний журналіст, прагнучи якнайповніше зібрати фактаж.

Зрозуміло, що даний метод, як і "метод маски", - надзвичайно ефективний не тільки для написання репортерських матеріалів, а й матеріалів аналітичної та художньо-публіцистичної групи жанрів. Тому під час практичних занять до кожного студента в групі потрібен індивідуальний підхід. Дуже спрощено він полягає у формулюванні двох запитань: "Якою професією ви зацікавилися, ознайомившись з вищезгаданим методом?", "Чи є у вас шанси працювати саме за цим фахом?"

Практика викладання дисциплін спеціалізації в Інституті журналістики свідчить: будь-який новий жанр, будь-який метод, будь-яку новацію в цілому студент опановує з третього разу. Себто: за умови потужної теоретичної підготовки, ознайомлення з творчістю видатних представників даного жанру -- студент самостійно приступає до написання інформаційної замітки, репортажу, кореспонденції.

Статистика парадоксальна: незалежно від курсу (а отже, і професійного досвіду) - кожна новація стає більш-менш зрозумілою; матеріал більш-менш задовольняє викладача з третього разу.

Працювати в стилі "журналіст змінює професію" автор наукової розвідки рекомендує студентам з другого курсу, коли починається теоретичне опанування проблеми. Через брак професійного і життєвого досвіду студенти зазвичай прагнуть попрацювати дрібними торгівцями, комівояжерами, навіть - маклерами і брокерами.

Результати не так ефективні, як емоційні. Кожна розповідь студента чи студентки під час практичних занять супроводжується бурхливим обговоренням, яке спонукає, зрештою, і до власних експериментів.

Жанру "репортаж-розслідування" приділяється значна увага як у країнах, де відбулися певні демократичні зміни, але порушень принципів свободи і рівноправності надзвичайно багато (Гюнтер Вальраф у Німеччині), так і в країнах, що виникли на території нинішнього СНД (Російська Федерація). Досить відомим завдяки серіалу "Бандитський Петербург" став образ російського журналіста, який самостійно веде розслідування. "Художній образ надихнув на створення цілої мережі агентств журналістських розслідувань на території колишнього Радянського Союзу. Як посібник їм послужила книжка А. Константинова "Журналистское расследование" [49]. Цей посібник, написаний трохи у спрощеному агітаційному стилі, був розроблений на основі курсу лекцій, прочитаних А. Константиновим і його колегами у 1998 році на факультеті журналістики Санкт-Петербурзького університету. "Лекції студентам припали до душі, інтерес вони викликали величезний", - зазначає у передмові декан факультету журналістики університету [49, 8].

Книга А. Константинова є першою спробою у пострадянській журналістиці творчо узагальнити і професійно проаналізувати результати більш як десятирічного функціонування Агентства журналістських розслідувань (АЖУР), що виникло на базі однієї із санкт-петербурзьких молодіжних газет [49, 11]. Книга, що багато в чому має прагматичний характер, насичена практичними рекомендаціями, повністю відповідає концепції колишнього редактора-розпорядника газети "Ньюс дей" Роберта Гріна, який після уотергейтського скандалу дав таке визначення журналістському розслідуванню: "... матеріал, що грунтується, як правило, на власній роботі й ініціативі, на важливу тему, яку окремі особи і організації воліли б залишити в таємниці" [91, 12].

Слід зазначити, що англійське слово Investigation має в українській мові два значення: розслідування і дослідження. Тому сам термін "інвестигаційна журналістика", Про яку йшлося вище, досить двозначно трактується як в Україні, так і в західному журналістикознавстві. Дефініцію "журналістське розслідування" варто розглядати в багатьох аспектах, не обмежуючи її суворими рамками єдиного визначення. Західні фахівці навіть жартують, стверджуючи, що журналістське розслідування скидається на порнографію: ніхто не може дати їй визначення, проте кожний легко розпізнає, коли побачить [91, 13].

Більш академічно ставиться до журналістського розслідування професорка М. Шишкіна із Санкт-Петербурга, яка вважає, що "методика журналістського розслідування по-різному сприймається у суспільстві. Вона викликає відторгнення і звинувачення з боку представників влади і структур, які покликані забезпечувати дотримання закону. Інші ж бачать у журналісті і розслідуванні, яке він проводить в єдиний спосіб - вирішити проблему і добитися правди. І справедливо чинять автори книги ("Журналістське розслідування"), коли ведуть мову про головні пріоритети журналістських професій, серед яких не полювання на злочинця, а інформування суспільства про об'єктивний стан справ, озвучення фактів утиску наших прав" [49, 8].

Останнім часом у журналістикознавчих школах точиться запальна дискусія: яким власне жанром вважати розслідування? За одними ознаками, репортажний елемент, що домінує в стилістиці твору, явно тяжіє в бік інформаційного блоку. З іншого боку, репортаж-розслідування немислимий без аналітики, її складових компонентів: зіставлення, аналізу, паралелей тощо.

"Французька система журналістських жанрів відносить розслідування до інформаційних жанрів, оскільки його завдання якомога об'єктивніше дати роз'яснення подій або явищ" [27, 36].

Російські дослідники М. Кім, В. Ученова про жанр розслідування згадують більше в теоретичному плані, іноді поєднуючи власне жанр і методи журналістської роботи. У грунтовній праці М. Кіма, коли йдеться про групи інформаційних та аналітичних жанрів, розслідування як таке не згадується взагалі [46, 297-307].

Навпаки, дослідники Німецької школи схильні зараховувати розслідування, незважаючи на сильний репортажний елемент, до аналітики або журналістського дослідження, користуючись їх термінологічним апаратом [12, 131-137].

Очевидно, істина лежить десь посередині й не можна вважати розслідування якимось специфічним "завершенням підсистеми жанрів, до якої входить факт, розширене повідомлення, замітка, повідомлення для агентства, звіт, репортаж, інтерв'ю" [27, 36].

Репортаж-розслідування - синкретичний жанр, в якому домінує дія, динаміка розвитку сюжету, що приваблює читача гострою фабулою, небезпекою, яка чатує на репортера, розкриттям певної загадки в кінці журналістського твору.

Репортаж-розслідування вимагає залучення великої кількості джерел: офіційних, неофіційних, усних, письмових... Присутність репортера на місці події бажана, але за певних умов (подія вже трапилася) репортер може побувати на місці постфактум. Аналіз фактів, що лежать в основі репортажу-розслідування, не можна проводити в моралізаторському стилі й, навпаки, посилатися на показання свідків, наводити велику кількість цифр. Все має бути врівноважено і саме репортажний елемент, репортажна динаміка не дозволяють читачу ні на мить послабити увагу до сприйняття тексту.

Автор наукової роботи схильний зараховувати репортаж-розслідування до групи інформаційних жанрів з тим, що в будь-якому репортажному розслідуванні об'єктивно присутні аналітичниі елементи, кількість і якість яких визначаються професіоналізмом самого репортера.

Репортаж має свою специфіку розвитку і на прикладі репортажу-розслідування переконуємося, що його жанроутворення і жанрозміна не припиняються із постійним розвитком практичної журналістики. Та все ж існують певні канони, правила, характерні для репортажу як жанру. Шведський автор Ерік Фіхтеліус розширив ці закони, екстраполюючи їх на всю журналістику взагалі. Його "Десять заповідей журналістики" широко відомі на теренах колишнього Радянського Союзу завдяки перекладу на російську [95].

... У цей же рік, незалежно від шведського журналіста, автор наукової роботи розробив власні правила для репортера, які також назвав "заповідями", вибравши найоптимальнішу, на його погляд, дефініцію.

Тринадцять заповідей репортера були складені в результаті аналізу професійного доробку найвидатніших у світі журналістів і літераторів: Е. Гемінгвея, В. Гіляровського, К. Симонова, М. Кольцова та багатьох інших. Внесено певні корективи з урахуванням саме слов'янського менталітету. Стислі поради журналістам, викладені у формі заповідей, були надруковані в міжнародному підручнику [21, 407-430].

Отож, наведемо заповіді, які розглядаються під час лекцій в Інституті журналістики, а потім відпрацьовуються на практичних заняттях стосовно до реальних ситуацій.

1. Перший крок - за тобою. Другий - за редактором. Пам'ятай, що редакторів багато.

Студентам наочно демонструється, як слід нав'язувати свій матеріал, тему, рубрику редакторові видання. Далі пояснюється необхідність цього: "Коли редактор дає вам тему, у вас вибору вже не залишається".

Якщо виникають творчі суперечки, розбіжності в політичних чи якихось інших поглядах, існує можливість вибору між виданнями (редакторами).

2. Отримавши завдання - усвідом, зрозумій його правильно. Далі керуйся принципом класика англійської літератури Джозефа Конрада: "Роби або помри!".

Студентам пояснюється необхідність адекватного тлумачення поставленого керівництвом завдання. Усвідомити поставлену мету - означає наполовину зробити матеріал: чинник повного взаєморозуміння у ланці редактор-репортер - чи не найголовніший.

Романтична історія Джозефа Конрада (псевдонім польського письменника Конрада Валевського), який вивчив у дев'ятнадцять років англійську мову, а в двадцять сім став класиком британської літератури, - наочний приклад для честолюбних студентів, які прагнуть досягти успіху в житті та творчості.

3. Принцип "дзеркала".

Перед виконанням завдання, неодмінно переконайся, чи відповідає твоє відображення у дзеркалі такому зовнішньому вигляду і виразу обличчя, що має викликати довіру? Часу на умовляння респондента у тебе не буде, ти - репортер.

Розгляд цієї заповіді починається з цитати з повісті М. Гоголя "Мертві душі", в якій йдеться про те, як Чичиков, збираючись відрекомендуватися місцевому дворянству, ледве не годину провів біля дзеркала, підбираючи відповідний вираз обличчя і стиль вітання (для начальства, дам, поміщиків і т. ін.). Студентам слід нагадати, що, на відміну від аналітика, репортеру відводяться лічені хвилини, аби переконати респондента дати необхідну інформацію. Часу для лестощів, обхідних шляхів, довготривалих розвідок немає, інформація застаріє.

4. Диктофон, перекидний блокнот (для записів під час дороги, пішохідної прогулянки, в екстремальній ситуації), дві ручки.

Четверте правило коментарів не потребує, хіба що на іспиті вимагається від майбутніх журналістів наочно продемонструвати весь інструментарій справжнього репортера.

5. Будь настирним, але не нахабним!

Окремі жаргонізми - суть специфіки журналістської професії. На конкретних прикладах демонструється вміння бути настирним, для дівчат - елегантно-наполегливими. Висловлюються категоричні застереження щодо нахабства, оскільки така дія викликає протидію і нахабі інформацію просто не дадуть.

6. "Деталь - це талант" (І. Тургенєв). "Подробиця - це Бог" (Вольтер). "Диявол у подробиці" (Італійська комедія масок).

Наголошується, що суть усіх цих афоризмів і крилатих висловів однозначна. Хто не лише зрозумів, а й зумів втілити їх у життя - стає не тільки журналістом, а й літератором.

7. Зумій миттю завоювати симпатію співрозмовника. Твоя зброя - доброзичливість, комплімент, елегантні лестощі.

Йдеться про індивідуальний підхід до кожного респондента. Особливо велике значення надається першому компліменту при знайомстві з респондентом, вмінню підтримувати доброзичливу бесіду. Певна кількість практичних занять з курсу "Репортерська праця" відводиться саме відпрацюванню цієї заповіді у ділових іграх, моделюванню стандартних чи нестандартних ситуацій.

8. Не метушись. "Поспішай повільно" (лат.).

Афористичність всіх заповідей передбачає засвоєння теорії у вигляді яскравих історій-образів, що інформаційним відбитком лишаються в пам'яті слухача. Походження латинської приказки "Поспішай повільно" пов'язане з історією Пунічних війн, з римським полководцем Кунктатором ("повільним" - лат.) і його перемогою над Ганнібалом. "Кунктатор переміг Ганнібала своєю повільною поспішністю" - такий висновок цієї заповіді. Тому студенти мають перемогти опір матеріалу і невдячних обставин саме завдяки цій розважливій тактиці?!

9. "Він бреше, як свідок" (з юридичної практики). Намагайся перевірити всі, без винятку, факти.

На конкретних прикладах з'ясовується, чому звичайна людина розгублюється в екстремальній ситуації. Тому слід залучати якомога більше джерел для об'єктивного аналізу події, що трапилася.

10. Остання твоя дія: по-новому, в присутності респондента ще раз перевірити всі факти.

Не варто соромитися запропонувати самому герою записати в твій блокнот необхідні прізвища, імена, назви, насамперед, коли йдеться про назви іншою мовою.

11. Репортаж як пісня. Останню не можна перервати. Репортаж пишеться або одразу, поки не згасли асоціації, не потьмяніли спогади, або ніколи.

Цьому теоретичному положенню передує грунтовний ілюстративний ряд, звернення до індивідуальної творчості студентів ("Чи писали ви бодай раз у житті вірш? Коли писали, то маєте знати, що вірш вирішується на хвилі емоційного піднесення. Так само - і репортаж").

    12. Читач запам'ятовує першу і останню фрази. 13. А тепер - молись, щоб твій матеріал побачив світ, і чекай нового завдання. Ти - репортер.

Надруковані вперше у 1991 році "тринадцять заповідей репортера" згодом конкретизувалися, були більш грунтовно розробленими у ряді авторських наукових публікацій [19, 5-8]. Проте незмінним залишився трохи піднесено-емоційний стиль заповідей, що, як було перевірено на практиці, адекватно сприймався студентською аудиторією.

Похожие статьи




Репортаж-розслідування. Специфіка жанру - Жанри і жанроутворення

Предыдущая | Следующая