Державна ідеологія, інформаційна політика. Свобода слова в умовах незалежного державотворення - Національні і соціально-політичні реалії існування української журналістики

Журналістика та ідеологія тісно пов'язані. Деідеологізованої журналістики як системи засобів масової інформації, а отже, як науки і професії, не буває. Це аж ніяк не суперечить принципам об'єктивності та правдивості журналістики.

Засоби масової комунікації є важливим складником політичної організації суспільства та активним фактором формування суспільної свідомості. Слід застерегти, що це не має нічого спільного з марксистською теорією партійності. Засоби масової інформації політичних партій, звісно ж, дотримуватимуться партійних програм і партійної ідеології. Однак усе це не повинне суперечити загальним поняттям державної ідеології. Суспільство - це не одна партія, народ - це не один клас чи окремий суспільний прошарок. Серцевиною народу є корінна, титульна нація, яка становить фундамент держави. Тому інтереси суспільства, інтереси народу, себто національно-державні інтереси, мають ставитися вище від інтересів окремого класу чи окремої, хай і найчисленнішої партії. З цього, власне, і повинна виходити журналістика, виконуючи свої соціальні функції на базі національно-державної позиції.

Сучасні дослідники журналістики пов'язують подальшу демократизацію та політизацію суспільства з необхідністю серйозного наукового підходу до питань ідеології як важливого напрямку суспільної діяльності, наголошуючи на потребі спиратися на три основні риси сучасної ідеології:

Створення системи світоглядних цінностей, а не підлаштовування ідеології під тимчасові інтереси;

Надання ідеології сили реального життя, глибокого аналізу епохи та історично пройденого шляху;

Переорієнтація мислення у зв'язку з необхідністю застосування нової концепції суспільного розвитку.

І це зрозуміло, оскільки ідеологія - то система поглядів, яка осмислює історичний прогрес і віддзеркалює суспільні інтереси та стан суспільної свідомості.

У зв'язку з цим зростає роль журналістики загалом і журналіста зокрема, його особистої відповідальності як носія національної, державної ідеології. Тим більше в сучасний, перехідний період, коли утверджується українська національна ідея, триває процес національного державотворення, здійснюється непростий перехід від тоталітаризму до демократії в усіх сферах суспільного життя. Від чого залежить суспільний вибір журналіста?

Передусім від світоглядної основи. А світогляд починає формуватися з дитячих років, із сімейного кола - саме тоді дитяча душа, мов губка, вбирає в себе народні традиції, народну звичаєвість, народну моральність, що складалися впродовж тисячоліть. Це той підмурок, на який мають лягти цеглини цілеспрямованої освіти.

Звичайно ж, професія і характер праці журналіста вимагають, крім специфічних, ще й глибоких знань філософії, психології, логіки, економіки, політології та надто українознавства й української мови - не тільки як професійного інструментарію та будівельного матеріалу, але також як генетичного коду нації. Йдеться не стільки й не тільки про профільне навчання за програмами інституту чи факультетів журналістики, скільки й особливо про самовдосконалення, самоосвіту, вперте оволодіння поза інститутською лавою знаннями, що їх виробило людство.

Давно відома істина - добре пише той, хто добре мислить. Добре мислення якраз і дають грунтовні знання, ерудиція, на яких тільки й можуть пишним цвітом розквітнути не лише логіка, гострота мислення, професійна майстерність, а також інтуїція, внутрішнє розуміння суспільної ситуації, мистецтво точного прогнозу.

Національне відродження України відбувається за вельми складних умов, у доланні опору рудиментів тоталітаризму, у боротьбі прогресивних тенденцій з віджилими ідеологічними стереотипами. Не слід недооцінювати небезпеку з боку ворогів нашої незалежності, п'ятої колони, цілеспрямованих дій із-за меж країни, зокрема агресивної чужоземної експансії в наш національний інформаційний простір. За цих обставин надзвичайної ваги набирає почуття патріотизму, яке мають не тільки проповідувати журналісти, а й самі повсякчас його сповідувати. Немає вищої честі і чесноти, як бути патріотом свого народу, своєї нації, своєї Батьківщини. Патріотом не споглядальним, а дієвим та активним, готовим захищати національні цінності свого народу, давати відсіч українофобству у будь-якому вияві.

З цього приводу наведу один цікавий випадок, який характеризує деяких представників української політичної та журналістської еліти.

Восени 1999 року перед принциповим футбольним матчем між збірними командами України та Росії у Москві, який викликав зрозумілий інтерес та ажіотаж в обох країнах, на каналі УТ-2 відбувся телеміст у живому ефірі Київ - Москва. Його ініціатор, принаймні з українського боку, телестудія "1+1", учасників же годі перелічити, бо їх налічувалося понад півсотні, і звичайно ж, вони були мовчазними статистами, які хіба що могли висловити свої емоції оплесками. Та серед них з обох сторін були, так би мовити, "забійники": від Києва - тодішній секретар Ради національної безпеки і оборони п. Горбулін, міністр закордонних справ п. Тарасюк, екс-президент України п. Кравчук; від Москви - прем'єр-міністр та міністр закордонних справ Росії г. г. Путін та Іванов, екс-прем'єр г. Черномирдін, відомий україноненависник г. Затулін і. прем'єр-міністр України п. Пустовойтенко. Так, наш прем'єр був присутній у московській телестудії не просто принагідно (приїхав на футбольний матч і скористався нагодою нагадати про Україну), а по суті - підігрував московській політичній команді.

Загалом сам по собі задум цікавий і потрібний. Сусідів не обирають, із сусідством, навіть найнебажанішим, доводиться миритися. Тому варто і потрібно вести діалог з росіянами, доносити до них нашу правду, шукати і знаходити прийнятні компроміси, обстоюючи наші інтереси. Тим більше актуально це було перед гострим і напруженим футбольним матчем в атмосфері антиукраїнської істерії, яку нагнітали російські ура-патріоти.

Отже, сюжет телемосту складався з двох частин - домашнього завдання (відеокадрів про те, що знають українські діти про Росію, а російські - про Україну) і, власне, - обміну думками на актуальні теми. Домашні завдання виявилися досить цікавими, оскільки висвітлили не тільки рівень розвитку молодших школярів, а й їхні знання та рівень інтересу до сусідів. Відверто кажучи, українські діти здалися на голову вищими у своєму розвитку та ерудиції. Принаймні вони знали не тільки те, що Росія - це сусідня держава, що її столиця Москва, а що це багата і досить агресивна країна, що вона, м'яко кажучи, недобре ставиться до України. Російські ж школярі практично нічого певного і конкретного не могли сказати про Україну як державу, не знали де розташовані Київ і Мінськ. Зрозуміло, що жалюгідний рівень знань маленьких росіян прикро вразив дорослих московських політиків - все це віддзеркалювало в мініатюрі взагалі російські настрої щодо нашої держави. Та ще більше їх зачепило те, що маленькі українці перевершували своїх однолітків з Москви не тільки знаннями, а й, фігурально висловлюючись, патріотичною та політичною зрілістю. Звісно ж, московські політики, докоряли гамузом і своїм, і сусідським школярам за інфантильність, а дехто ще й українським вчителям за те, що, мовляв, прищеплюють дітям український націоналізм (куди краще було б прищеплювати російський шовінізм).

Хор російських лідерів з цього приводу можна пояснити, якщо не зрозуміти. А от прилучення до цього хору українських провідників важко і пояснити, і зрозуміти. Виявляється, однаковий сором пече душу і п. Пустовойтенкові у Москві, і пп. Кравчукові та Горбуліну в Києві: яка ганьба - українські діти негативно оцінюють недоброзичливість російських політиків у ставленні до України! Ой, недопрацьовує українське шкільництво та виховна система, треба робити поправки.

Насправді ж соромно було дивитися на хохляцтво української політичної еліти, на її готовність з приводу та без приводу ламати шапку перед "старшим братом", на її підкреслену імпозантність, з-під якої повсюди витикалося гостре шило малоросійської меншовартісності. А дітьми треба пишатися - з них виростуть справжні українці, які і собі ціну знають, і добрих сусідів поважають.

Росіяни, котрі традиційно ладні мати Україну якщо не за свою провінцію, то, принаймні, за свого сателіта, трималися гідніше, ніж наші. Вони не виявляли властивої українцям запопадливості, твердо обстоювали російські інтереси і послідовно вели свою стару пісню. Черномирдін, посилаючись на відкритість Європи, дуже побивався, що між Україною і Росією проліг кордон, і навіть залякував, що на кордоні може закінчитися газова труба. А Затулін узагалі не приховував своєї агресивності і зазіхань на українську територію. Слава Богу, що п. Горбулін знайшовся відповісти, що в Європі пильнують кожен метр державних кордонів, але це не роз'єднує держави. Навіть п. Кравчук натякнув Черномирдіну на його великодержавну обмеженість, оскільки той звик дивитися на кордон крізь газову трубу, вважаючи: де починається кордон, там кінчається труба.

Здавалося б, Горбулін з Кравчуком хоч трохи вирівняли дискусію, зберегли, як кажуть росіяни, українське "лицо". Але тут нечистий смикнув ведучого з українського боку Миколу Вересня надати мікрофон Дмитрові Корчинському, колишньому лідерові УНА-УНСО, а той візьми та й бовкни про кордони навколо Чечні і Грозного, тобто всередині самої російської імперії. Мов окропом обдало ведучого: "Стоп!" - і відібрав мікрофон. Чого так злякався телеведучий Вересень? Хто наклав табу на тему російської агресії проти Чечні? Зрозуміло хто - господарі студії "1+1", і зрозуміло чому - щоб не скривдити "старшого брата": краще вже побачити пилинку у власному оці, ніж колоду в оці російського агресора.

Це лише окремий штрих відсутності національного стрижня в передачах далеко не найгіршого у професійному сенсі телеканалу. А скільки в нашій країні функціонує неукраїнських за своєю сутністю засобів масової інформації! Об'єктивні дослідники сучасної української журналістики не можуть погодитися з тим, "що в Україні існує у своїй більшості вітчизняна (іноді - україномовна), але не українська за духом і завданнями преса. Усі ми теж погоджуємося, що головний обов'язок її - працювати на благо і розвій нашої держави, української політики і культури".

А от досвід Європи свідчить, що курс на забезпечення національних інтересів, в поєднанні із загальнолюдськими цінностями та правами людини, є найперспективнішим. Звичайно ж, треба чітко бачити націоналізм поневоленого народу, який бореться за свої людські та національні права (саме поневоленим був тривалий час український народ), і націоналізм, який прагне до підкорення інших народів і поневолює їх (таким є націоналізм російський, його ще називають імперським шовінізмом). А від великодержавного шовінізму один крок до людиноненависницького нацизму, який інші нації вважає нижчими, недорозвиненими і відмовляє їм у людських правах та в самому існуванні.

У нашій же країні ще й досі спостерігаються рудименти комуністичної ідеології, коли саме слово "націоналізм" сприймалося в кращому разі щонайменше як лайливий, нерідко як ворожий термін. Тому ще й досі багато хто не розрізняє, де націоналізм, де шовінізм, а де нацизм.

Тільки в роки незалежності націоналізм починає сприйматися так, як і має сприйматися - як "загальноєвропейський рух, що визволив десятки поневолених і упосліджених націй, що утворив великі національні культури і літератури" (за М. Міхновським). На жаль, не тільки в наш час, а й у минулому "цей рух світла і волі українська інтелігенція, подурена і запаморочена усякими московськими теоріями, вважала нічого не вартою дурницею на радість москалям і на свою і на народу свого погибель. Дорогою ціною довелося їй платити за своє духовне рабство".

На прикладі України особливо наочно видно, до чого доводить відсутність державної ідеології, зорієнтованої на реалізацію національної ідеї та національних інтересів. У внутрішньодержавному житті бачимо економічну стагнацію, розшарування населення на купку надбагатіїв-олігархів та більшість, яку кинуто за реальну межу бідності, брутальне порушення прав людини, відсутність демократії та свободи слова, ігнорування чинного законодавства. У зовнішній політиці проголошувалася сумнозвісна багатовекторність, згідно з якою було названо добрих півтора десятка "стратегічних партерів", а насправді - Україна не мала власної чіткої міжнародної політики і шарахалася між Сходом і Заходом, між Москвою та Європою. Її лідери на словах говорили про європейський вибір, а на ділі принизливо тягнулися до Росії і всіляко сприяли посиленню її впливу на Україну.

Керуватися державницькими принципами, захищати народну духовність та національні інтереси - це якраз і означає керуватися державною ідеологією, якщо навіть вона ще остаточно не сформувалась і не зміцніла. Тільки за цих умов не лише політик, а й журналіст можуть вважати себе справжніми державниками і патріотами, а творчість журналіста матиме місце не лише в суспільній свідомості свого часу, а й буде цікавою та корисною для наступних поколінь. Тільки таким рабом можна залишити помітний позитивний слід в історії.

Державна інформаційна політика - це передовсім національна інформаційна самодостатність і можливість реагувати мобільно й наступально як на внутрішні соціально-економічні виклики, так і на різного характеру зовнішні загрози.

В останні роки нарешті обережно заговорили про визначення напрямів національної інформаційної політики, які повинні бути в ряду інших пріоритетів - економічних, оборонних, екологічних тощо. Це з одного боку, але ж з іншого - така надважлива сфера, як зв'язок, уже практично повністю в руках іноземних власників, для котрих українські інтереси ніколи не будуть першорядними. А як держава за таких умов забезпечуватиме, наприклад, мовлення в надзвичайних ситуаціях - сказати важко. Фактично єдиною в Україні соціальною мережею радіомовлення залишається, попри його архаїчний технічний стан, проводове радіо. Але тепер, коли офіс власників Укртелекому після його приватизації опинився за кордоном, добрий порадник, співбесідник для мільйонів наших громадян, славний "брехунець", скоро відійде в минуле. Держава втрачає унікальний інструмент комунікації із суспільством, а громадяни - право на одержання інформації.

Це ще один крок до знищення державного радіомовлення. Останнім часом це робиться системно й методично: катастрофічно звужується присутність у довго - та середньохвильовому діапазоні, унеможливлюється доступ до FM-частот через "правильну" політику Нацради з питань телебачення та радіомовлення, фактично знищується іномовлення - унікальна школа національної журналістики та єдина пропагандистська інституція держави у міжнародному ефірі. Державне радіо з його усталеними стандартами, глибокою національною філософією, власне, й убивають за його ідеологічну українськість, перетворюючи на примітивний балаганчик.

Про яку інформаційну самодостатність можна говорити, якщо в кабельних пакетах операторів телебачення, які доступні фактично по всій країні, - по кілька іноземних каналів відверто антиукраїнського спрямування. В нашій власній інформаційній оселі господарями почуваються чужоземні мовники, а надто - сусідніх країн. Прикордонні райони ними давно вже просто-таки окуповані. Натомість наша присутність за межами держави катастрофічно звужується. А коли керівництво НРКУ, говорячи про перспективи державного іномовлення, взагалі висловлює сумнів у потрібності цієї інституції, трактуючи її як незрозумілий бізнес-проект, імовірність наших перемог у можливих інформаційних війнах - просто нульова. Знущанням зі здорового глузду є рапорти високих чиновників про відкриття української редакції Euronews як про прорив у світовому інформаційному просторі, небувалий успіх державної інформаційної політики. Це ненормально, коли приватна іноземна компанія сумнівного походження репрезентує національні інтереси суверенної держави. Хіба можна уявити собі ситуацію, коли б, приміром, Росія виділила гроші американцям на відкриття у Вашингтоні російської редакції, котра у перспективі працюватиме проти Кремля? Зрозуміло, що це абсурд, але Україна вирізняється своєю винятковістю: МЗС, Держкомтелерадіо не помічають дивної угоди, яку з української сторони благословляє міністр і згідно з якою в державний бюджет закладаються кошти на реалізацію принизливої міжнародної корупційної оборудки. Це не лише послаблення інформаційного суверенітету, оскільки гроші можна було використати для розвитку національного інформаційного ресурсу, а й прояв професійної непридатності одних чиновників та почуття безкарності інших.

Починає втрачати свою актуальність тема суспільного телерадіомовлення, власне не сама ідея цього феномену соціальної комунікації, а розуміння того, що в українських реаліях суспільне мовлення, його перспектива, на жаль, уже не є пріоритетним проектом для громадянського суспільства. Кільканадцять спроб його впровадження за останнє десятиліття виявилися безрезультатними, хоча всі завжди були "за". Нова влада рішуче заявила про готовність реалізувати ідею суспільного мовлення. Кілька разів створювали робочі групи, до обговорення залучали громадськість на місцях, подавали нові законопроекти, оголошували дату початку нової ери вітчизняного телебачення та радіомовлення, але віз і нині там. Нині очевидним є незаперечний факт - після довгоочікуваної появи українське суспільне телебачення та радіомовлення стане унікальним у Європі за своєю неповноцінністю. Якщо у країнах усталеної європейської демократії суспільне мовлення займає в загальному інформаційному просторі сегмент 20-30%, то наше державне мовлення, на базі якого формуватиметься суспільне, опинилося на задвірках інформаційного поля зі скромною часткою в межах 5% (і ця цифра дедалі зменшується). За такого ненормального інформаційно-частотного дисбалансу суспільний мовник приречений бути аутсайдером на ринку інформаційних послуг. Стає зрозуміло, що багатьом якраз і потрібна саме така модель формування вітчизняного телерадіопростору.

Вже вкотре в нашій новітній історії постає резонне запитання до вищих органів влади - чиї інтереси вони представляють? Чому інформаційно-частотний ресурс, який Богом і природою створений для всього народу і який варто прирівняти на законодавчому рівні до феномену природних ресурсів, нахабно й цинічно привласнює купка олігархів? Чому державні мовники десятками років беруть участь у безсоромних конкурсах на отримання частот і прогнозовано їх програють?

Національна рада з питань телебачення і радіомовлення скасувала всі свої рішення щодо впровадження цифрового мовлення і започаткувала нову добу технологічної революції. Хоч як би глузували песимісти, але сьогодні вже маємо провайдерів цифрової мережі, ущерть заповнено чотири мультиплекси, і навіть "мовлення" в них, якщо вірити авторам проекту, - існує. Так само можна говорити й про "відкриття" вторинного ринку цифрових ліцензій, коли компанії-переможниці переходять від одних власників до інших. Отже, світле майбутнє українського цифрового мовлення настає. Це погляд з одного боку. А з іншого - експерти говорять, що внаслідок упровадження цифрового телебачення аудиторія скоротиться, на жаль, саме за рахунок людей найменш соціально захищених, які приймають телевізійний сигнал не через супутник, кабельних операторів, а з ефіру, - таких в Україні близько 30%. Причина - і технічна (цифровий сигнал всю країну не покриває), і матеріальна, бо перехід на цифру досить дороге задоволення.

Аналітики твердять, що програма цифрового телебачення - це грандіозний приватний фінансовий проект, який здійснюється за рахунок держави, котра всіляко сприяє її авторам, аби незабаром цей проект став вигідною комерційною пропозицією. До цих епохальних планів не потрапило радіомовлення. Відповідь очевидна - немає комерційної мотивації.

На тлі бравурної риторики влади про впровадження цифрового телебачення у багатьох виникає безліч запитань. Хіба це не загроза інформаційному суверенітету, коли приватна компанія, яка завтра опиниться невідомо в чиїх руках, стає монопольним оператором у такій надважливій сфері інформаційної політики, як телебачення?

З одногу боку, влада говорить про збереження та поважання духовної спадщини всіх націй і народностей, які проживають в Україні, а з іншого - провладна більшість під акомпанемент убивчих антиукраїнських аргументів ухвалює закон, яким скасовує квоти на українську музику і вдвічі зменшує норму виробництва національного аудіовізуального продукту. З огляду на різні обставини цей закон не набирає чинності, але сам факт його ухвалення наводить на сумні роздуми. Власне й закон у нинішніх умовах, мабуть, уже не потрібен - бо навіть побіжно переглянувши цього року різдвяно-новорічний, а тепер уже й передвеликодній ефір, можна говорити про торжество ідеї "единого русского мира". Так звані мегателеканали, що брутально захопили практично весь національний ресурс, транслюють усі підряд московські програми зі здравицями на честь сусідньої держави та побажаннями їй процвітання.

Отже, ідея скасування квот - це як контрольний постріл у серце української культури, національної пам'яті. Гідні нащадки валуєвської доби утверджують ідею малоросійщини на теренах незалежної держави Україна. Історія із сумнозвісним законом продовження мала доволі знакове й симптоматичне. Лобісти антиукраїнського документа по-фарисейськи пропонують ще й інший законопроект, який звільняє від оподаткування та зборів за користування радіочастотним ресурсом україномовні компанії. Але так захищають культурне середовище національних меншин, коли йдеться про класичні етнічні радіостанції. Нас, українців, багатомільйонний народ, на нашій землі заганяють у кут, хочуть прирівняти до ескімосів у США, аборигенів в Австралії, індіанців у Канаді, яких у такий спосіб захищають від духовного й фізичного вимирання.

У благополучній Канаді існують державні інституції, що опікуються оригінальними зразками канадської культури, то в нас пропонують законопроекти, які знищують традиційні базові культурні цінності, маргіналізують національний інформаційний простір. Наміри повалити конституційний лад суворо караються законом, але ж хіба не такий самий злочин - перетворювати думаючих людей на бездуховний натовп, яким легко управляти сьогодні, однак про перспективу конкурентної модерної країни доведеться забути назавжди?

В умовах глобальних інформаційних викликів проблема збереження національних традицій, духу, світоглядних переконань - цих базових характеристик цивілізаційного поступу - набула планетарного значення. Для України з її родовими плямами пострадянської доби це особливо актуально, і двадцятирічний період незалежності ще більше в цьому переконує. Наша унікальність полягає в тому, що до сьогодні не маємо осмислення й розуміння власних історичних процесів: питання мови розглядається виключно в політичному контексті, релігійні проблеми остаточно розхитують соціально-політичний баланс у суспільстві. З одного боку, все розвивається начебто стихійно, а з іншого - бачимо руки маніпуляторів, котрі працюють за малоросійським сценарієм. Один відомий у минулому публіцист, який після Чорнобильської катастрофи раптово полишив Україну і опинився в Москві на посаді головного редактора популярного тижневика, розмірковуючи над проблемами української історії, дошкульно-глузливо ставить в один ряд "героїв-невдах" - Щорса, Махна, Бандеру, Шухевича. Сьогодні ця людина почала з'являтися на телебаченні разом із президентом країни у програмі відвертих бесід.

На приватних телерадіоканалах, які працюють у національному ефірі на частотах, що належать українському народові, знівечено, практично випалено український дух, панує все чуже й агресивне, естетично примітивне. Про плекання яких цінностей можна говорити, коли на українському радіо фактично легалізовано двомовність, чого не було за радянської доби, і вилучено з ефіру як неформатні авторські програми лауреатів Шевченківської премії, що формують високі національно-духовні ідеали?

Свою зловісну антиукраїнську місію виконують з допомогою лавини так званих авторських програм, адаптованих для малоросів, російські остарбайтери, котрі заполонили наш ефір, перетворений на прохідний двір. Більш витончено працюють ведучі-чужоземці в політичних програмах і ток-шоу, де українська нація постає в образі невдахи - без своїх символів, героїв, національної пам'яті, а сучасна держава з її горе-політиками - як випадкове утворення без історичної перспективи. Замість консолідувати націю в непростий час трансформаційних перетворень, український ефір формує в суспільній свідомості стереотипи відчаю, зневіри, розпачу.

На двадцятому році незалежності державне телебачення набуло неофіційного статусу так званого українського. За ціннісними характеристиками, які продукує НТКУ, українці мусять готуватися до переселення в резервації, про що пише і застерігає відомий український письменник та громадський діяч Ю. Щербак. Адже в рейтинговий вечірній час державний канал утовкмачує у мізки стандарти життя за боями без правил, хоча, можливо, це й є сучасні норми, за якими повинно жити суспільство.

Відсутність чіткої і зрозумілої національної інформаційної політики, яка гарантувала б права громадян на одержання інформації, свободу слова, формувала б державницькі стереотипи патріотично налаштованої, соціально спрямованої особистості. А натомість - комерціалізація ефірного простору кількома партійно-олігархічними кланами, які через маніпулятивні механізми продукують безлику біомасу космополітичного "насєлєнія".

В державі фактично немає системи соціального партнерства між владою та засобами масової комунікації як передумови існування вільної журналістики та побудови громадянського суспільства. Національна спілка журналістів України - безперечно, найпотужніше громадське об'єднання працівників ЗМІ різних форм власності, що налічує у своїх лавах близько 20 тисяч членів. Від початку незалежності спілка виступає своєрідним комунікатором між владою та медіа, обстоює свою позицію у громадському житті, часто відмінну від позиції правлячої політичної сили. І влада ніколи не уникала контактів з нею, завжди йшла на діалог. Усе кардинально змінилося за останні два роки. Численні листи, звернення, заяви на адресу президента країни щодо проблем розвитку медіа в сучасних умовах просто розчиняються в його адміністрації. Більше того, звідти ініціюються команди стосовно кадрових питань, що ламають людські долі. Чого лише вартий лист про начебто неефективні методи роботи керівництва "Укрінформу". Після того "сигналу" маховик контролюючих органів розкрутився так, що спершу керівникові агентства Віктору Чамарі - професійній, патріотичній, авторитетній людині, яка віддала служінню обраній справі все свідоме життя, - запропонували написати заяву про звільнення за півтора року до пенсії, а потім у День журналіста (!) проти нього порушили кримінальну справу за безпідставними звинуваченнями. На звернення НСЖУ, трудового колективу, відомих журналістів на його захист ніхто не звертає уваги! Влада не реагує і на заяви Героїв України, відомих громадських та культурних діячів, лауреатів Шевченківської премії про факти утисків журналістів у їхній професійній діяльності, зокрема про незаконне звільнення авторитетних керівників держаних ЗМІ.

Вимуровується глуха стіна між владою та моральними авторитетами нації - важко говорити про українську перспективу. Якщо ніхто не реагує на звернення НСЖУ, авторитетної впливової громадської організації, - отже, влада не розуміє і не хоче зрозуміти суті соціального партнерства як основи громадянського суспільства.

Проблема вільної журналістики, свобода слова - очевидні для всіх параметри побудови справжнього, а не декоративного демократичного суспільства. У цьому сенсі Україна - феноменальне явище. З одного боку, понад 90% інформаційного ресурсу країни належить не державним, а приватним телерадіокомпаніям, практично весь газетно-журнальний ринок - теж у приватних руках. А з іншого - за різними міжнародними експертними оцінками, ми з кожним роком опускаємося дедалі нижче в рейтингах свободи слова. Це класична модель проникнення приватного капіталу, який належить кільком олігархічним групам, у сферу державних інтересів через привласнення інформаційного ринку, а отже, ще один виклик національній безпеці. Зрозуміло, що в даному разі демократичні цінності опиняються під загрозою, а перспектива побудови громадянського суспільства стає проблематичною. На цьому тлі громадські, гуманітарні ради, міжвідомчі комісії, які створені при вищих ешелонах влади і які повинні гарантувати утвердження свободи слова, мають бутафорний вигляд. Смішно і сумно. Не в комісіях будують демократію, а через громадянське суспільство, яке виростає на потужному духовному національному енергетичному полі, через механізм прозорості влади, соціального партнерства, поважання особистості, верховенства права.

Така модель соціальної організації та управління вигідна всім - і олігархам, і пересічним громадянам. Одним з ефективних механізмів її реалізації є плюралістичне інформаційне поле. А інакше - шлях до авторитаризму і сумний фінал.

За останніми даними в щорічному рейтингу свободи преси правозахисної організації Freedom House Україна опустилась на 9 позицій, і поділяє 130-131-ті місця з Південним Суданом. Згідно зі звітом, ситуація в Україні за минулий рік значно погіршилася, а рівень свободи преси оцінюється як частково вільний, передає радіо "Свобода". Такий занепад став результатом дедалі більшого владного контролю над засобами інформації, мовиться у звіті.

Багато хто з членів правлінь національних засобів інформації в Україні лояльні до урядовця і медіамагната Валерія Хорошковського, а власники засобів інформації зазнають дедалі більшого політичного тиску щодо змісту публікацій, заявляє Freedom House.

За останнім звітом організації, рейтинг України впав до рівня 59 балів, і вона ще лишилася серед країн, преса в яких "частково вільна". Межа переходу в країни з "не вільною" пресою - починаючи з 61 бала. Попереднього, 2010 року рейтинг України становив 56 балів (найкращий можливий показник - 0, найгірший - 100).

"Україна почала рухатися минулого року і далі продовжує рухатися до позиції, небезпечно близької до "не вільної", - наголосила в інтерв'ю радіо "Свобода" аналітик Freedom House у справах свободи преси у Середній і Східній Європі та Євразії Сильвана Хабданк-Колачковська. - За цими тенденціями, які ми нині бачимо, всі гадають, як виглядатимуть рейтинги наступного року".

Однак із пострадянських країн, крім держав Балтії, Україна ще далеко не найгірша. Трохи краще, ніж у ній, становище зі свободою преси - тільки в Грузії, де відзначене значне поліпшення, й Молдові; решта ж цих країн має "не вільну" пресу, повідомляють правозахисники. Відразу три з них, Білорусь, Узбекистан і Туркменістан, потрапили до вісімки найгірших у світі.

Нагадаємо, на початку квітня ц. р. президент Freedom House Девід Креймер зазначив, що ситуація зі свободою слова в Україні не ідеальна, але вона далека від критичної. "Люди можуть вільно висловлювати свої думки, але деякі розплачуються за це. Ситуація зі свободою слова не ідеальна, але вона далека від критичної", - сказав Креймер. Він зазначив, що медіа повинні контролювати дії уряду, виступати проти тих, хто зловживає владою. "Вони допомагають перемогти корупцію й змушують уряд діяти чесно. Журналістів не повинні залякувати, переслідувати, заарештовувати, це обов'язок країни підтримувати журналістів", - додав він. За словами президента Freedom House, головними проблемами для України залишаються політичні переслідування і корупція. "І щоб поліпшити ситуацію, потрібна як політична воля, так і законодавчі зміни", - уклав Креймер.

Наприкінці березня ц. р. Freedom House понизила рейтинг політичних прав в Україні на один пункт - з трьох до чотирьох. Рейтинг України постраждав "у зв'язку з діями Президента Віктора Януковича, який намагається придушити опозицію за допомогою різних антидемократичних заходів, у тому числі переслідуючи політичного лідера і колишнього прем'єр-міністра Юлію Тимошенко". В іншому рейтинг України, згідно зі звітом Freedom House, не змінився: Україна - частково вільна країна, рівень політичних свобод - на рівні 4.

Похожие статьи