ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ РОСІЙСЬКИХ ЗМІ В УКРАЇНІ, Інформаційний простір України, Російські ЗМІ - конструювання іміджу України - Вплив російських засобів масової інформації на формування суспільної думки в Україні

Інформаційний простір України, Російські ЗМІ - конструювання іміджу України

У сучасному суспільстві інформація стає найбільш важливою цінністю, а індустрія отримання, обробки і трансляції інформації - провідною галуззю діяльності, куди з кожним роком вкладають все більш значні капітали. Як вважають провідні вчені, інформація стає важливим стратегічним ресурсом, відсутність якого призводить до суттєвих втрат в економіці. Інформатизація суспільства виступає одним з вирішальних чинників модернізації економіки на ринкових засадах і запорукою інтеграції України в світове співтовариство.

Світ крок за кроком просувається в напрямі до створення інформаційного суспільства, в якому нові системи виробництва потребують також і якісно нового устрою людських відносин. Нова модель суспільства, що пов'язана з поняттям інформації, потребує також значного переосмислення наших уявлень сутності процесів розвитку людської цивілізації. Для цього потрібно поглянути на історію людства під новим кутом зору, а саме: як на процес не стільки пошуків все нових і більш ефективних засобів виробництва, але як на процес пошуків нових і більш ефективних засобів комунікації.

Комунікація -- універсальне надбання людства й реальність суспільного існування. Жодне важливе суспільне питання неможливо розв'язати поза комунікативним, публічним обговоренням. Демократично організована спільнота мусить досягти єдності -- консенсусу -- через дискурс. Дискурс є практикою комунікативних взаємин для досягнення суспільної узгодженості та соціальної згоди. За дискурсом стоїть набагато більший обсяг інформації, аніж той, що маніфестується поверхово вираженими значеннями слів.

Вивченню української журналістики та засобів масової інформації кінця ХХ - початку ХХІ століття присвячено чимало праць відомих журналістико знавців в Україні, зокрема В. Здоровеги, А. Москаленка, В. Різуна, В. Іванова, В. Лизанчука, Г. Почепцова, О. Зернецької, В. Шкляра, В. Миронченка, А. Чічановського, І. Крупського, Б. Чернякова та інших науковців.

Професор Львівського університету В. Й. Здоровезга. У вступі до підручника "Теорія і методика журналістської творчості" наголошує, що "найпоширенішим сьогодні у повсякденній практиці та зафіксованим у законодавстві збірним поняттям засоби масової інформації називають пресу, телебачення, радіомовлення, документальне кіно, інформаційні агентства, комп'ютерні засоби масового розповсюдження інформації" [ Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. - Л.: ПАІС, 2004. - 268 с].

Надзвичайно важливим чинником ефективності мас-медіа є мова засобів масової інформації, адже журналістський текст живе лише в мові й реалізується саме в мові. З огляду на це мова преси є об'єктом наукових зацікавлень багатьох сучасних українських науковців, зокрема О. Пономарева, В. Різуна, О. Сербенської, К. Серажим, Н. Непийводи, А. Мамалиги, М. Феллера, С. Єрмоленко, М. Яцимірської та багатьох інших. Проблеми комунікації і сприйняття постійно осмислюються різними галузями як вітчизняної, так і зарубіжної науки. Ці проблеми мав на увазі С. Ейзенштейн, коли формулював те, що назвав "Grundproblem", "основна проблема": при створенні образу художник спирається одночасно на вищі ступені людської свідомості і на первинні форми плотського мислення, що виникли на зорі людства. "Дія витвору мистецтва, - говорив він, - будується на тому, що в нім відбувається одночасно подвійний процес: стрімке прогресивне піднесло по лінії вищих ідейних ступенів свідомості і одночасне ж проникнення через будову форми в шари найглибиннішого плотського мислення.

Термін "дискурсу" поступово поширюється у всіх західних гуманітарних дисциплінах з 60-70-х рр., а з кінця 80-х -- початку 90-х рр. ХХ ст. і в Україні. В Україні над розробкою дискурсу, зокрема політичного працюють C. Андрусів, О. Білий, Є. Бистрицький, В. Вовк, Т. Гундарова, А. Клепіков, Н. Костенко, С. Павличко, Г. Почепцов. За кордоном -- Р. Водак, Ю. Габермас, Т. ван Дейк, Г. Кресс, А. Маколкін, Дж. Фіске, Р. Ходж[ Липпман У. Общественное мнение / У. Липпман ; пер. с англ. - М., 2004. - 384 с.; Фишман М. Волны преступности как идеология / М. Фишман // Средства массовой коммуникации и социальные проблемы: Хрестоматия / пер. с англ., сост. И. Г. Ясавеев. - Казань, 2000. С. 86-114.]. Видається, що динаміка використання терміну "дискурс" на позначення мас-медійних текстів та їх сприймання в сучасній гуманістиці є найпереконливішим доказом його продуктивності.

К. Платонов вказує: "Особливості спілкування - ось лакмусовий папірець, що показує відмінність людини від тварин", а "Сутність словесного спілкування полягає в обміні інформацією... між агентом, що її передає, й перцепієнтом, що її сприймає, котрі послідовно можуть мінятися місцями" [ Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. - К.: РВЦ "Київський університет", 1999. - 308 с., с.7-8].

М. Каган сформулював теорію спілкування, але набагато пізніше, аніж були написані праці А. Бахтіна з цих самих проблем [ Бахтин М. М. Проблема диалогической речи // Собр. соч. в 7 т., Т. 5. - М.: Русские словари, 1996. - 730 с. - С. 209 - 218. 3. Бахтин М. М. Тетралогия / Сост., текстолог. подготовка, научный аппарат И. В. Пашкова. Комментарии В. Л. Михлина, Н. К. Бонецкой, В. М. Алпатова, Н. Л. Васильева, И. П. Пешкова. - М.: Лабиринт, 1998. - 608 с.].

"Мета спілкування - обмін поняттями" [ Попов В. Б. О перспективах развития теории социальной коммуникации. Размышления по поводу учебного пособия (Ситниченко Л. Першоджерела комунікативої філософії - К.: Либідь, 1996. - 176 с.) // Філософські дослідження. Збірник наукових праць Східноукраїнського націоналльного університету. - Випуск 1. - Луганськ, 2000. - 216 с.], але не тільки головна функція масового спілкування - забезпечувати масове розуміння.

Головна функція масового розуміння - забезпечувати здійснення само розуміння: прийняття рішення кожним індивідом окремо.

Така дія створює умови для само інтерпретації - ідентифікації індивіда в соціокультурному просторі. Проблеми комунікації і сприйняття постійно осмислюються різними галузями як вітчизняної, так і зарубіжної науки. Ці проблеми мав на увазі С. Ейзенштейн, коли формулював те, що назвав "Grundproblem", "основна проблема": при створенні образу художник спирається одночасно на вищі ступені людської свідомості і на первинні форми плотського мислення, що виникли на зорі людства. "Дія витвору мистецтва, - говорив він, - будується на тому, що в нім відбувається одночасно подвійний процес: стрімке прогресивне піднесло по лінії вищих ідейних ступенів свідомості і одночасне ж проникнення через будову форми в шари найглибиннішого плотського мислення.

В той же час, сьогодні засіб комунікації стає важливіше самого повідомлення. Тобто зміст інформації залежить насамперед від того, по якому каналі вона передана - по радіо, по чи телебаченню в газеті. У зв'язку з цим такий дослідник як М. Маклюен поділяє всі засоби комунікації на "гарячі" і "холодні". У самому доступному розумінні, гарячі засоби спілкування - це такі засоби, що залишають аудиторії мінімум можливостей для домислювання, для самостійної роботи мозку. Таке, наприклад, радіо, і не випадково саме завдяки використанню радіо фашистська пропаганда в лічені роки залучила до своїх лав освічених німців. Холодні ж засоби спілкування - а це і звичайна мова, і телебачення (і Інтернет) - вимагають співучасті, заповнення сказаного і показаного. Тому накази варто передавати по радіо, а от із проханнями доречніше звертатися по телебаченню.

Подібно книзі, газета висвітлює "речі" (події, явища) "зсередини", але тільки не "зсередини особистості", а "зсередини суспільства". Тому специфіка газети - показувати виворіт суспільства. От чому для газети "дійсні новини - це погані новини", те пак скандали і викриття. Кращою частиною журналів і газет Маклюен вважає рекламу. Реклама - це безсумнівно новини. Однак її єдиний і генеральний недолік у тім, що це завжди гарні новини. Щоб зрівноважити ефект цих гарних новин, у газеті приходиться поміщати багато поганих новин. Більш того, "власники засобів комунікації завжди намагалися дати публіці те, що вона хоче, тому що почували, що їхня сила - у самому засобі комунікації, а не в змісті. Іншими словами, усі у світі комунікації підводиться під основний афоризм Маклюена "The medium is the message" - "Засіб - це повідомлення". [ SMI. RU. Маршал Маклюэн и информационные войны.- http://www. smi. ru/2000/01/ 14/947797776.html]

Якщо звернутись до вивчення інформаційного простору в нашому сьогоденні, можна зафіксувати лише дуже незначні зрушення в напрямі створення інформаційної цивілізації. Наявність комп'ютерної техніки, розвинутої інфраструктури зв'язку - це лише технологічні передумови. Найбільш значних змін потребує сама суспільна організація виробництва інформації, і насамперед, великі зрушення повинні торкнутись психології кожної людини, форм її мислення і духовного життя. Якщо людина перестане відчувати себе гвинтиком, а вважатиме себе деяким центром інформаційного універсуму, що пов'язаний каналами комунікації з іншими центрами, вона більш повно розкриватиме свої внутрішні можливості творчого розвитку. Зрозуміло, що таке ставлення до реальності потребує духовного розвитку високого рівня.

Слід зазначити, що перехідний характер пострадянської, в тому числі й української, економіки обумовлює специфіку її інформаційного забезпечення, що полягає в наступному:

- стара інформаційна організація забезпечення економічного розвитку не відповідає новим потребам суспільства; - копіювання відповідної організації інформаційної діяльності розвинутих країн неефективне, оскільки не дозволяє вирішувати нагальні проблеми перехідного суспільства; - модель оптимальної організації, адекватна умовам перехідного суспільства апріорі невідома, вона формується в процесі життєдіяльності суспільства. [ Кулицький С. Інформаційні потреби пострадянської економіки та проблеми їх задоволення. // Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні: Матеріали наук.-практ. конф. / За заг. Ред. В. І. Лугового, В. М. Князєва. - К.: Вид-во УАДУ, 2001.- с. 267-269.]

Застарілі уявлення про роль інформації в житті суспільства як своєрідної форми обслуговування цієї "суспільно-виробничої машини", ще панують у сфері наших засобів масової комунікації. Вважається, що інформація повинна надаватись не сама по собі, а лише як засіб формування суспільної думки, регулювання соціальної поведінки великих людських мас, тобто щось на зразок команд, які подаються від однієї частини машини до іншої. Звідси необхідність створення механізмів відсіву небажаної інформації, різні форми цензури, незважаючи на формальну її заборону і т. п. Для структур влади завжди великою спокусою є можливість регулювати інформаційні потоки в бажаному для себе напрямі, або навіть вводити в канали комунікації дезінформацію, якщо цього, як вони вважають, потребують інтереси держави.

Як і в багатьох інших сферах життя українського суспільства, головною межею стратегічного протистояння в інформаційному просторі є розподіл між силами проімперського гатунку і тими, які орієнтовані на створення незалежної та демократичної держави. В інформаційному просторі СНД панують засоби масової інформації колишнього Союзу. З легкої руки телебачення Останкіно у світовий інформаційний простір, як і раніше, іде більша частина інформації щодо стану справ в Україні, Грузії, Чечні та інших країнах. Реакція з боку українських мас-медіа не є достатньо оперативною і адекватною силовому інформаційному тиску. Недостатня увага до оволодіння світовим інформаційним простором з боку державних структур, повільність у створенні незалежних інформаційних агентств призводить до формування в світі від'ємного іміджу щодо України, а це спричиняє значні економічні і політичні втрати[ Вплив ЗМІ на демократизацію політичного життя України // Нова політика. - № 6.- 2001. - С. 26-29.].

Мас-медіа -- це взаємодія та співіснування великої кількості дискурсів, з-посеред яких найважливішим для їх функціонування є політичний дискурс[ Маклюэн М. Понимание медиа: внешние расширения человека / М. Маклюэн ; пер. с англ. - М., 2003. - 462с.].

Особливість сучасного політичного становища України, і відповідно політичного дискурсу засобів масової інформації у тому, що наша держава перебуває як у постколоніальній, так і посттоталітарній ситуації[ Феоктистова Илсэяр РустамовнаПроблема имиджа постсоветской России: Дис. ... канд. ист. наук : 23.00.01 Казань, 2005 218 с. ]. Зрозуміло, що посттоталітарний статус позначений 70-літнім виживанням України у лещатах радянської тоталітарної системи, а постколоніальний характер позначений становищем України як колонії Російської імперії у з кн. ХVІІ - до поч. ХХ ст.

Розрізняючи політичний дискурс ЗМІ - коли словом, жестом промовляє влада, у другому -- ЗМІ, які є рупором влади. Політичний дискурс російських ЗМІ весь час відповідає рівневі суспільства і є репрезентацією дискурсу влади і її політики[ Богдан Червак "Як виграти інформаційну війну" http://www. pravda. com. ua/news/2006/5/29/42237.htm].

Журналістика як професія, що базується головним чином на комунікації - отриманні та передачі інформації про суспільний світ, - не може обминути питання етики. Адже комунікація відбувається як людська взаємодія, тому вона протікає в межах певних правил, що роблять можливим взаєморозуміння та адекватну реакцію адресата на сприйняту інформацію. Вага людського фактора в комунікативній взаємодії є причиною того, що комунікація потребує специфічного регулювання - не тільки законодавчого, а й морального.

Кожна держава у своїй зовнішньополітичній діяльності прагне досягти трьох основних цілей - репрезентація себе у необхідному світлі, встановлення свого впливу над якимись процесами чи суб'єктами міжнародних відносин і забезпечення гарантій стабільного і безпечного власного існування та розвитку.

З-поміж різноманітних шляхів досягнення цього, найоптимальнішим є саме інформаційний: інформація - ресурс нематеріальний, а завдяки розгалуженій і все більше глобалізованій мережі ЗМІ ще й широко проникний і всеохоплюючий, що дозволяє здійснювати різнорівневий вплив за різноманітними формами і каналами, але з єдиним смисловим навантаженням. Але найголовніше - здійснювати вплив опосередковано і ненав'язливо. Саме тому зараз поле боїв та відстоювання власних інтересів перемістилося у інформаційний простір і як показує досвід - дає досить плідні і цілком матеріальні результати. Водночас відбулася актуалізація такого нематеріального поняття як імідж країни, що є її репрезентацією і таким собі віртуальним образом, котрий формує уявлення людей про цю країну і уже несе в собі інформацію оціночного характеру.

Імідж країни є її стратегічним надбанням, адже, якщо прослідкувати риторику сучасних лідерів громадської думки - політиків, голів держав та урядів, голів міжнародних організацій, - саме він на сьогодні є показником оцінки світовою спільнотою та визначає рівень співпраці з іншими країнами. Але найчастіше вирішальну роль у конструюванні іміджу країни відіграють не її власні медіа ресурси, а інформація, що подається у ЗМІ великих держав та прикордонних сусідів. Оскільки імідж є структурою нематеріальною, можна сказати, віртуальною, то є дуже вразливим до будь-якої вхідної інформації, якщо ще не має своєї брендової опори. Адже імідж - це суто репрезентація об'єкта, те, чим він хоче або претендує бути чи те, чим його роблять[ Олександр Леонов "Імідж України у дзеркалі російських електронних ЗМІ"

Http://www. inhsi. info/ukr-ros/zmi/leonov0012.htm].

Можна сказати, що імідж - образ, що живе в уявленнях людей. Якщо виходити з того, що імідж - це образ, то в перекладі на українську мову "образ" є "присутність відсутнього". Виходячи з цього, імідж і є той образ, те представлення про людину, що сформувався у свідомості людей. Цей образ може бути феноменальним, приголомшливим, а може бути огидним. У політику імідж визначає багато чого і, головним чином, перемогу на виборах, що є одним із найбільш серйозних актів набуття влади.

Систематизуються дослідження світових і вітчизняних наукових напрямків і шкіл щодо проблеми іміджу політичного лідера. Під різними кутами зору це питання розглядали класики політичної думки Платон, Аристотель, Н. Макіавеллі, З. Фрейд, М. Вебер, Г. Лебон, Е. Вятр, М. Корз?є, Д. Істон, С. Хангтінтон.

Тексти російських ЗМІ, присвячені політичному життю України.

Отже, політичний дискурс російських ЗМІ -- це сукупність мас-медійних вербально-риторичних структур, які використовуються у журналістських текстах та політичних дискусіях і здійснюють вплив на політичну свідомість індивідів-реципієнтів та їх реакцію на перебіг політичних процесів.

Сучасний політичний дискурс засобів масової інформації України зазнає помітних змін. Перехід України від однієї політичної системи до іншої призвів до появи чисельної кількості інновацій, особливо в політичному дискурсі -- як влади, так і ЗМІ. Адже саме в політичному дискурсі зафіксовані та щоденно відображають політичні ідеї та владні відносини.

Сучасна інформаційна політика РФ є одним із напрямів практичного втілення моделі більш жорсткого як внутрішньополітичного, так і зовнішньополітичного курсу, обгрунтованого президентом В. Путіним та його найближчим оточенням. Головним пріоритетом у відносинах РФ з країнами СНД, у тому числі і з Україною, проголошено власні національні інтереси РФ. У Концепції національної безпеки РФ вони трактуються таким чином, що зростання відцентрових процесів в СНД кваліфікується як одна з найбільших зовнішніх загроз. Відповідно до зазначеної Концепції країни СНД розглядаються як сфера переважних геостратегічних інтересів РФ, тому посилення будь-яких інших геополітичних гравців на пострадянському просторі розглядається як безпосередня загроза національній безпеці РФ.

Виходячи із зазначеної концепції, поразка під час президентських виборів 2004 р. провладного (та позірна проросійського) кандидата і перемога Помаранчевої революції були сприйняті російським політичним істеблішментом як загроза національній безпеці РФ, що виникла внаслідок активізації в Україні антиросійських сил та інтенсивного зовнішнього втручання. Тому використання ЗМІ як основного засобу інформаційної політики мало стати за логікою путінської адміністрації дієвим засобом відвернення цієї загрози. Тим більше, що прихід до влади "помаранчевої" команди створив небезпечний прецедент для авторитарного московського режиму, оскільки посилював можливість повторення аналогічних подій в інших пострадянських країнах чи навіть у самій Росії.

Тому основним лейтмотивом інформаційної політики РФ стосовно України (що реалізовувалась у конкретній практиці російських ЗМІ) стало намагання будь-якої ціною дискредитувати помаранчевий режим (по можливості - прискорити його відсторонення від влади) як у самій країні, так і за її межами. Доводиться констатувати, що саме ця генеральна лінія стала основоположною при відборі, підготовці та подачі інформаційних матеріалів про останні українські вибори.

У такій ситуації опинилася Україна після Помаранчевої революції 2004 року. Помаранчева символіка стала вже визнаним на міжнародному рівні брендом боротьби за "нове життя", чесність політики та демократизацію суспільства і влади (згадайте, як використовувалась помаранчева атрибутика під час протестів в Ізраїлі, як на знак підтримки депутати Європарламенту прийшли з помаранчевими шарфами і т. п.). Україна прагнула подати це як новий етап розвитку і початок нового, європейського, життя. Попри всі внутрішні політичні та економічні негаразди (які найчастіше мали зовнішнє коріння) почали робитися певні кроки до цього. І одразу зі сторони Російської Федерації (хоч опосередковано це робилося й за допомогою інших країн) почалася просто-таки війна, спрямована на нищення позитивного іміджу України та дискредитацію влади, а згодом і взагалі всіх подій на Майдані 2004 року.

У період до парламентських виборів 2006 року активно утверджувались і обгрунтовувались як у вітчизняних, так і зарубіжних ЗМІ наступні теми:

- "Захід дестабілізує Україну та Білорусь". - "Помаранчева революція зазнала поразки". - "Розкол України поглиблюється". - "Послаблення ролі президента не дасть можливість Україні проводити модернізаційну політику". - "Янукович є гарантом російського вибору України". - "Україна стоїть перед альтернативою: на Захід, чи на Схід?". - "Якщо Україна та Білорусь зійдуть з орбіти Росії, - їм загрожує криза".

У цьому відношенні керівні ідеологічні орієнтири та практичні прийоми російських ЗМІ при висвітленні українських парламентських виборів-2006 не демонстрували принципових відмінностей від тих, що застосовувались під час президентських виборів-2004.

Для висвітлення подій та перипетій українського виборчого процесу та, особливо, їх інтерпретації, у підконтрольних владі російських ЗМІ задовго до його початку був напрацьований ряд стереотипів стосовно розвитку ситуації в Україні. Ці пропагандистські кліше були створені близьким до російського керівництва експертним оточенням після перемоги Помаранчевої революції з метою виправдання зовнішньополітичних провалів самої Російської Федерації. Частіше від інших використовувалися такі стереотипи:

1) "Захід дестабілізує Україну та Білорусь". Насправді навпаки, західні уряди хотіли б запобігти нестабільності в цих країнах. Спокій на східних кордонах для них є пріоритетним, навіть, якщо він забезпечується не у зовсім демократичний спосіб. Саме тому Захід досить толерантно ставився до авторитарного режиму Л. Кучми протягом майже всього часу його існування. Побоюючись дестабілізації в Білорусі, європейські структури не ризикнули надати білоруській опозиції допомогу в обіцяному обсязі. Під час останніх українських виборів Захід, особливо європейські країни, утримувались від будь-яких дій, які могли б бути сприйняті як втручання у внутрішні справи України. Чільні діячі західних країн неодноразово підкреслювали у своїх публічних заявах, що нормальні відносини з Росією для них важливіші, ніж підтримка прозахідного вектору її сусідів. 2) "Помаранчева революція зазнала поразки". Це твердження ігнорує цілком очевидну річ - якраз революція уможливила реальний політичний плюралізм, у тому числі й серед "помаранчевих" сил. Завдяки її перемозі створена ситуація, коли правлячі сили вимушені ділитися владою з опозицією, якщо не зараз, то у майбутньому. Помаранчева революція надала політичному процесу незворотності відносно певних меж, незалежно від того, хто буде перебувати при владі. Україна ніколи більше не повернеться до кучмізму, її політичний клас не стане застосовувати насильства в боротьбі за владу і не захоче бути більше васалом Росії. Навіть невдачі "помаранчевих" працюють на закріплення цих досягнень революції, тому що змушують їх, з одного боку, консолідуватися, з іншого - домовлятися зі своїми вчорашніми противниками. 3) "Розкол України поглиблюється". Реальність не має нічого спільного зі сподіваннями кремлівських політтехнологів, які активно працювали заради поглиблення цього розколу. Про те, що штучно створюваний розкол України може бути подоланий свідчить, передусім, тяжіння її політичного класу до коаліційної політики. Сьогодні навіть східноукраїнська еліта, попри всю кон'юнктурну політичну риторику, прагне реалізовувати свої реальні економічні інтереси через державний суверенітет України, а не через її прив'язку до Росії. 4) "Послаблення ролі президента не дасть можливість Україні проводити модернізаційну політику". Тут якраз досвід самої Росії підтверджує, що наділення президента надзвичайно розширеними повноваженнями саме по собі не забезпечує проведення повноцінних системних реформ. Навпаки, перехід України до парламентсько-президентської системи правління змушує її проводити політику, яка враховує багатоманітність інтересів, а тому гарантує більш успішний розвиток. Досвід всіх перехідних суспільств демонструє, що парламентські та змішані політичні системи, зовні сповільнюючи хід реформ, роблять їх результати більш стійкими та соціально орієнтованими. 5) "Янукович є гарантом російського вибору України". Тут має місце нерозуміння політичної логіки та справжніх мотивів діяльності самого В. Януковича. У свій час, саме Л. Кучма, який позиціонував себе задля перемоги на виборах як прибічник "російського вибору", започаткував рух України до НАТО. Донецький олігархічний клан, інтереси якого виражає В. Янукович, вважається Кремлем провідником свого впливу в Україні (незважаючи на політику придушення власних російських олігархів). Насправді, "донецькі" більше зацікавлені у проникненні у західну економіку, де вони мають стратегічні інтереси та розміщають власні капітали. Однак, при цьому вони вміло використовують Росію для підживлення штучно законсервованої на Південному Сході економіки радянського зразка, що дозволяє отримувати надприбутки. 6) "Україна стоїть перед альтернативою: на Захід, чи на Схід?". У дійсності, український політичний клас здебільшого вже переріс рамки такої оманливої альтернативи, котра властива російському політичному класу, що звик мислити більш лінійно. Українську еліту вже не задовольняє кучмівський варіант багатовекторності, що зводився до суперечливих зигзагів то на Захід, то до Москви. Їй потрібна така формула зовнішньої політики, котра полегшила би рух на Захід, але зберегла б відносини з Москвою на рівні достатньому для амортизації можливих негативних наслідків початкового етапу цього руху. І хто б не став новим українським прем'єром, він змушений буде рухатися саме цією траєкторією. 7) "Якщо Україна та Білорусь зійдуть з орбіти Росії, - їм загрожує криза". Дійсно, Білорусі без російських субсидій та обом країнам без доступу на російський ринок буде важко зберегти теперішні, досить архаїчні, моделі своїх економік. Однак, подальше перебування у сфері російського впливу може тільки законсервувати їх відсталість та зробити їх подальший крах ще більш небезпечним.

Разом із тим помітно що ці усталені пропагандистські стереотипи імперської політичної свідомості зазнали певної адаптації та конкретизації з урахуванням реалій останньої виборчої кампанії в Україні. На відміну від 2004-2005 рр. результати виборів-2006 вже не відкидаються у цілому. Почасти це підтверджується й більш стриманою позицією (порівняно з попередніми виборами) офіційної Москви. І президент В. Путін, і МЗС РФ, і місія офіційних спостерігачів на виборах від РФ попри всі критичні зауваження визнали вибори такими, що відбулися. При цьому В. Путін заявив, зокрема, що "український народ зробив свій усвідомлений вибір".

У той же час, це не повинно створювати ніяких ілюзій стосовно можливості перегляду або пом'якшення зовнішньополітичного курсу Кремля щодо нинішньої української влади. Помаранчевий режим в Україні, як і раніше, залишається абсолютно неприйнятним для офіційної Москви. Різниця, у порівнянні з реакцією на попередні українські вибори, тільки у тому, що російські ЗМІ для досягнення своїх пропагандистських цілей прагнуть застосовувати все більш витончені технології маніпулювання масовою свідомістю, хоча при цьому не відмовляються повністю від уже апробованих.

Інформаційний простір України, Російські ЗМІ - конструювання іміджу України

Похожие статьи