Спроби російської інформаційної експансії в українському інформаційному просторі - Становлення видавничої справи в Україні за часів незалежності

Сьогодні сусідня Росія всіляко намагається використовувати український інформаційний простір в своїх інтересах, для поширення неоімперіалістичних ідей, для антиукраїнської інформаційної обробки наших громадян. Книжковий ринок заполонений детективами та іншим "легким" російськомовним.

Це не абищиця, на яку можна не зважати, це -- відкрита інформаційна агресія сусідньої держави в український інформаційний простір [18, 275]. Недооцінка цієї агресії надзвичайно небезпечна -- аж до втрати національної державності. Адже через інформацію формується громадська думка. Розглянемо найтиповіші форми російської інформаційної експансії в Україну.

Найперше - це поширення суто московських періодичних видань на терені України, зокрема центральних російських газет, традиційно відомих тут ще з часів Союзу, коли російська преса домінувала повсюдно. У ті часи найтиражніші московські часописи друкувалися безпосередньо на українських поліграфічних підприємствах і поширювалися місцевою робочою силою. Зі здобуттям Україною незалежності ця справа для Росії дещо утруднилась, оскільки за друк треба було немало платити, а довозити з Москви так багато газетної продукції також обходилося не дешевше. І тоді російські видавці, використовуючи недосконале українське законодавство та поблажливість вищого українського чиновництва, пішли на хитрість: додавши до традиційної назви часопису слова "Україна" чи "в Україні", реєстрували їх ніби українські підприємства. Українська держава не тільки не ставить за допомогою економічних важелів серйозних перепон перед проникненням чужоземної, як правило, недружньої до неї друкованої продукції, а й реєструє її як нібито українську періодику, по суті, надаючи цим виданням у кращі умови. Таким чином, на українському ринку з'явилися газети "Известия", "Комсомольская правда", "Аргументы и факты", "Труд" і навіть "Московский комсомолец" з припискою "В Украине" чи просто "Украина". Це їх і формально і по суті прирівнювало до вітчизняних видань, дозволяло на тих же умовах використовувати поліграфічні потужності, послуги зв'язку в Україні. Фактично друкуючи газети у Москві та маючи дешевий для них російський папір, росіяни успішно конкурують з українськими виданнями на українській території, обминаючи економічні труднощі, які стільки клопоту завдають тутешній пресі.

При занепаді видавничої справи в Україні загалом, ці часописи мають відносно величезні наклади. Так, газета "Аргументы и факты-Украина" друкується тиражем 170 тис. примірників, "Труд-Украина" -- 185 тис., "Комсомольская правда" в Украине" -- 195 тис., "Известия-Украина" -- 528 тис. примірників [14, 68]. Це при тому, що середній тираж таких всеукраїнських видань, як "Молодь України", "Літературна Україна", "Демократична Україна", "Вечірній Київ" коливається у межах 20--40 тисяч примірників. Запитання: "то чий же вплив на українського споживача більший?" -- звучить суто риторично. Тим більше, що практично нічого українського, крім приписки "Україна" та "в Україні" у цих часописах не знайти. А от антиукраїнське знаходимо в різній оболонці скільки завгодно. Це помічає кожен вдумливий і мислячий читач.

До того ж Україні завдається пряма економічна шкода. Так, тільки за рахунок діяльності газети "Комерсант в Украине" річний збиток державі та юридичним особам в Україні досягає 70 млн. грн., газети "Комсомольская правда в Украине" -- 33,85 млн. грн. [14, 68].

Інша типова форма експансії традиційна: завезення друкованої продукції безпосередньо з Москви. Чого тільки не побачиш у комерційних кіосках та на приватних розкладках у Києві та обласних центрах - і "Независимую газету", і "Купеческое дело", й "Экспресс-газету", і багато інших. На станціях київського метро, на численних розкладках та на прилавках приватних кіосків, розташованих у людних місцях столиці цілодобово в продажу є московські газети, українських же тут практично не буває. На спроби з'ясувати чому так? -- відповідь стандартна: не мають попиту. Але за всім цим стоїть тонко продумана політика і протегування місцевих чиновників чи то із світоглядних, чи то із суто меркантильних міркувань.

Третя форма інформаційного проникнення в Україну -- насичення національного книжкового ринку чужомовною продукцією. Московські ідеологічні стратеги точно визначили слабкі місця в царині українського книгодрукування і, користуючись політичною короткозорістю чи свідомою позицією державного чиновництва, буквально заполонили державу різноманітною російськомовною літературою. Врахувавши дефіцит української дитячої книжки, українським дітям пропонується російськомовна продукція в яскравих обкладинках. Вигода подвійна: політична -- підтримується тенденція зросійщення на перспективу; фінансова -- виймаються останні гривні з майже порожнього гаманця українського обивателя.

Широко представлена література з давнього і недавнього історичного минулого, звісно ж, у московській інтерпретації, книги енциклопедичного змісту з домознавства, садівництва, психології, медицини тощо. Звичайно, чільне місце посідає те, що найбільше цікавить обивателя та незміцніла в ідеологічно-моральному плані молодь: низькопробні детективи, романи жахів, пригоди суперменів, сексуальні сюжети. Якщо додати до цього значний масив порнографічної російськомовної періодики на кшталт таких видань, як "Интим", "Только вы", "Супер-эрос", "Он и она" та інших, то стане зрозумілою і нинішня політична пасивність значної частини української молоді, і засилля російської мови на вулицях українських міст. Із 70 млн. примірників книг, які споживаються в Україні щороку, тільки 20 млн. видається на її території, 10 млн. потрапляє до нас із-за рубежу легально, а 40 млн. книжок -- це контрабанда, внаслідок якої вітчизняні фінансові втрати сягають 700 млн грн. [14, 68].

Книговидання в Україні, як і інші сектори економіки, придушене податковим пресом (на відміну від Росії, де ця галузь практично звільнена від оподаткування) і занепадає.

Четверта форма російської експансії в інформаційний простір України внутрішня, тобто та, яка має досягти все тієї ж мети із середини, - заснування і видання української періодики російською мовою. Йдеться не тільки про такі традиційно зросійщені регіони, як Донбас, Південь, Схід, а й про інші місцевості України, надто про столицю. Склався стереотип не без умілого сприяння державних чинників чи, принаймні, при їхній пасивно-споглядальній позиції, що видавати періодику російською мовою в Україні престижно та вигідно. Хоча яка є потреба видавати, наприклад, "Теленеделю", а не "Телетиждень", "Анекдоты", а не "Анекдоти", "Киевские" та інші "ведомости", а не "Відомості", "Новости", а не "Новини"? Чому справді дуже потрібний український журнал мод повинен виходити російською мовою? Чому різні рекламні листки, бізнесову періодику, рекламу в столиці вважається престижним видавати мовою північного сусіда, а не україською? Чому, приміром, єврейська громада не видає своїх газет єврейськими мовами або, в усякому разі, державною, а видає російською? Таких запитань можна задавати багато, а от задовільну відповідь на них знайти важко.

Тому й склалася в нашій державі ненормальна ситуація, коли "на 100 етнічних українців нині припадає 7 примірників видань рідною мовою, а на 100 громадян російської національності -- 54. За статистикою дві третини громадян нашої держави -- українці. Росіян -- близько 11 мільйонів" [7, 36]. За останні роки ситуація на краще не змінилася: на 1 січня 2001 року за даними Держкомінформполітики в Україні було офіційно зареєстровано 10200 друкованих видань, реальне співвідношення між російськомовними та україномовними виданнями -- 80 на 20 відсотків на користь перших [14, 68]. Для повнішої картини слід додати до цього 807, 5 тисяч примірників суто московських газет "Аргументы и факты. Украина", "Труд - Украина", "Известия. Украина" [21, 203].

Заснування і випуск російськомовних періодичних видань аж ніяк не можна вважати справою патріотичною: об'єктивно вони працюють проти національної держави, ігноруючи корінні інтереси української нації, оскільки звужують сферу функціонування української мови, підтримують процес зросійщення, зневажають українську духовність. Цього не можна виправдати жодними міркуваннями щодо нібито піклування про задоволення потреб російськомовного населення, оскільки розраховані такі видання на вседержавну аудиторію, а не на регіони компактного проживання росіян. Російськомовне населення -- поняття значною мірою штучне, оскільки рідною мовою людини вважається мова материнська, отже, тут на перше місце має висуватися фактор національний.

Газета "День", що з'явилась як україномовне видання, під впливом політичної кон'юнктури все того ж фальшивого розуміння престижності починає дублюватися на російську. І незабаром з газетних кіосків Києва майже зникає український варіант часопису і замінюється російськомовним.

Загалом же в українській періодиці явно намітилася тенденція занепаду. Попри те, що кількість нових видань зростає, загальний наклад їх зменшується. Так, за 1985-1999 рр. кількість друкованих видань збільшилась з 1799 газет і 206 журналів до відповідно 2551 і 1374, а їхній загальний річний тираж зменшився більш ніж на третину - з 4608 тис. до 3024 тис. примірників. Через безгрошів'я, за даними опитування Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, більшість українських громадян (62,4%) друкованих періодичних видань не передплачує [8, 4]. Якщо ще кілька років тому на середньостатистичну родину в Україні припадало 3-4 періодичні видання, то нині лише 0,71.

При занепаді української друкованої періодики надзвичайно зростає вплив на соціум електронних засобів масової інформації -- вони доступні практично кожній родині завдяки теле - і радіотрансляційним мережам, які дісталися нам у спадок від радянської системи. Спритники -- доморощені і зарубіжні -- врахували цю особливість і, використовуючи недосконалість українського законодавства, доклали всіх зусиль, щоб прибрати до рук важливу ідеологічну галузь. З цього приводу "Вечірній Київ" ще 1998 року оприлюднив цикл статей-роздумів президента Української телевізійної спілки Володимира Цендровського, в яких кваліфіковано аналізується ця проблема. За його підрахунками, загальнонаціональні та близькі до них за глядацькою аудиторією мовники мають таке охоплення населення України: УТ-1 100%; "1+1" 100%; "Інтер" 65%; ОРТ 85% з прикордонним прийомом, ефірною й кабельною ретрансляцією; далі йдуть телекомпанії ІСТV, СТБ, РТР, НТВ по 35--40% . Всі вони репрезентують відповідно голландських, німецько-американських, російських, американських, американо-російських, російських і знову ж таки російських власників, які з урахуванням таких компаній, як "1+1", "Інтер", ІСТV, СТБ отримали ліцензійну монополію на 80% загальнонаціонального частотного ресурсу України.

За три роки, що минули від публікації, змінились частково власники телекомпаній, додались, зокрема, до їх списку українські можновладці, та не змінилась суть явища, себто напрям телемовлення. Тому висновки із наведеного випливають такі:

    1. Україна дедалі більше витісняється із свого інформаційного простору, в якому все вільніше хазяйнують чужинці, при цьому грубо порушуючи українське законодавство. 2. Тисячі журналістів та операторів позбуваються робочих місць і змушені застосовувати власний талант і фахові знання не для користі своєї держави, а для збагачення чужоземного капіталу. 3. При порожньому державному бюджеті з України викачуються за кордон десятки мільйонів доларів. 4. Через національний інформаційний простір України ведеться цілеспрямована робота щодо денаціоналізації, деукраїнізації населення через його зросійщення та обездуховлення за допомогою низькопробної, розрахованої на ниці інстинкти телепродукції. 5. Вищі державні чиновники України є співучасниками цього антиукраїнського процесу, оскільки за їх сприяння якраз і розбазарюється інформаційний простір України. 6. Процеси, які відбуваються в інформаційному полі України, загрожують її інформаційному суверенітету а, отже, безпеці держави і самому її існуванню.

Похожие статьи




Спроби російської інформаційної експансії в українському інформаційному просторі - Становлення видавничої справи в Україні за часів незалежності

Предыдущая | Следующая