Теоретичні засади розвитку періодичних видань, Сутність та розвиток періодичних видань - Періодичне видання, як вид документа

Сутність та розвиток періодичних видань

З моменту друкування матеріалів із природничих наук, видання стали прототипом наукового часопису для багатьох країн Європи. Відомо, що перші періодичні видання побачили світ у 1609році. Також відомо, що з 80-х років ХVI ст. у Лейдені працювала славетна сім'я Ельзевірів, чиї друкарні проіснували більше ста років - з них починається історія періодичних видань. Однойменна фірма зі сторічними традиціями існує донині. "Ельзевіри" яскраво вирізнялися малим форматом та оформленням - небесний глобус, так звана "Ельзевірівська сфера". Також неможливо оминути перший журнал "Journal des Sеvants", котрий був виданий 1665 року у Франції та проіснував майже 350 років.

Тема історії українських періодичних видань достеменно не досліджена сучасними науковцями. Особливості розвитку вітчизняної періодики ХVIІ - поч. ХХ ст. обумовлені низкою історичних причин, насамперед, перебування українських земель у складі різних держав - Росії, Австро-Угорщини та Румунії.

На рахунок початку української періодики, думки науковців розійшлись. Так, наприклад, В. Ігнатієнко вважає, що все почалось у 1816 році, коли вийшов "Украинский вестник". На думку М. Ясинського, першим періодичним виданням є саме "Харьковский еженедельник", 12 номерів котрого було видано Лангером 1812 року. Дослідник І. Кревецький дотримується іншої думки, вважаючи, що "періодичні видання на Україні появляються у ХVІІ на Західній Україні, у Львові". Першим періодичним виданням у Львові, а також в Україні, стверджує Кревецький, є "Gazette de Leopol" з 1776 року[1]. Перша газета українською мовою "Зоря Галицька" вийшла в Галичині 15 травня 1848 р. і видавалася до квітня 1857 р. як орган Головної Української Ради. В 1849 р. у Львові засновано урядовий часопис "Галицько-Руський вісник", котрий виходив тричі на тиждень і друкував головним чином офіційні матеріали.

На Буковині перша газета румунською і німецькою мовами вийшла у 1848 р., а в Закарпатті першою була "Церковна газета" ("Церковний вісник"), що видавалася у 1856-1858 pp. у Будапешті. На Наддніпрянській Україні розвиток періодики зумовлювався політикою російського царизму. Перші газети та журнали на підросійській Україні почали видаватися на початку XIX ст. Особливої уваги заслуговує "Украинский вестник" - один із перших краєзнавчих журналів, який вміщував багато матеріалів з історії, географії, етнографії України. В його роботі брали участь Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, декабрист О. Раєвський, В. Каразін та ін. В Одесі з 1828 р. почала виходити щоденна газета "Одесский вестник", яка видавалася протягом 65 років. У Києві першою газетою були "Киевские объявления" (1835-1839). А в 1837 р. тут засновано газету "Воскресное чтение", яка проіснувала майже до кінця століття. У 1840 p. М. Максимович розпочав видання альманаху "Киевлянин", котрий вийшов всього тричі[26].

Наприкінці XIX ст. кількість періодичних видань помітно зросла. У багатьох містах почали виходити масові щоденні газети. У Західній Україні першою щоденною газетою (з 1888 р.) стала львівська газета "Діло" (1880-1916). У 1882 р. у Києві був заснований журнал "Киевская старина", який перетворився на головний друкований орган Київської Громади. Протягом 25 років на його сторінках друкувалися численні історичні джерела, наукові праці з українознавства, книжкові огляди тощо[26]. Наприкінці XIX ст. українські часописи виникли й поза межами України. Най відоміший із них - "Громада" (1878-1882), заснуваний у Женеві М. Драгомановим. Завдяки участі в ньому І. Франка, М. Павлика, С. Подолинського та інших відомих діячів це видання набуло великої популярності.

Всього в Україні до 1917 р. видавалося 1200 назв газет. На жаль, не всі з них збереглися. Найповніша колекція тогочасної періодики представлена в Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського (320 назв). Із встановленням радянської влади періодика стала розглядатися більшовиками як головна ідеологічна зброя у боротьбі за "радянізацію" України, а встановлення жорсткого партійного контролю над нею призвело до збіднення її змісту. Для всіх видань запроваджувалася цензура.

Проблеми дослідження української періодики обговорювалися на першій (1993), другій (1994 ) та третій (1995) наукових конференціях, які проводив Науково-дослідний центр періодики ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України. Дискусії засвідчили, що вивчення історії українських періодичних видань, аналіз періодики епохи тоталітаризму, часів перебудови та сучасного стану, перспектив її розвитку є вкрай необхідним і актуальним завданням. Окрім цього, науковці наголошували на необхідності дослідження періодичних видань української еміграції та іншомовних часописів, які виходили на етнічних українських землях. Черговим кроком у висвітленні історії та проблематики дослідження української періодики стала наукова праця М. М. Романюка "Здобутки і прорахунки дослідників української преси: погляд у XXI ст." (Львів, 2001). Вчений намагався дати відповідь на запитання: що зроблено в межах таких проблем і чи вдалося нам визначити найважливіші методологічні засади наукових досліджень преси ("нові підходи, критерії, принципи систематизації, аналізу й наукового роз'яснення журналістських явищ минулого")[26].

Одначе досі мова про українську періодику велася головним чином на основі дослідження збережених першоджерел, архівних матеріалів чи сучасних підручників з історії вітчизняної періодики. Так, науково-просвітницьку пперіодику України XIX - першої третини XX століття дослідив О. Коновець, газетні інформаційні моделі - О. Мелещенко становлення та розвиток системи періодичної преси Катеринославської губернії 1838-1917 років - О. Школьна. В. Власенко у своїй кандидатській дисертації "Українська преса як фактор впливу на міжнародну діяльність держави..." показав вплив друкованих засобів масової інформації різного політичного спрямування на міжнародну діяльність держави на прикладі становлення та розвитку відносин між Україною та НАТО у 90-х роках. Зокрема наголошено на важливості налагодження співпраці між пресою та владними структурами, причетними до прийняття зовнішньо-політичних рішень з метою відстоювання державних інтересів України на міжнародній арені. Н. Сидоренко проаналізувала етапи та специфіку формування української періодики першої половини XX століття (1914-1950) у таборах військовополонених, інтернованих частин Армії УНР та Української Галицької Армії, переміщених осіб і біженців на території Європи (Німеччина, Австрія, Угорщина, Чехія, Польща, Італія, Великобританія), Азії (Далекий Схід, Росія) та Північної Африки (Єгипет) [4].

У період з 1982 до 2000 року українські науковці підготували й захистили понад сорок дисертаційних досліджень, що безпосередньо стосувалися вітчизняних періодичних видань(друкованих засобів масової інформації). Українській періодиці присвячені дослідження І. Мельника, Н. Остапенко, І. Лубковича, С. Костя, І. Крупського, Б. Чернякова, В. Гошовської, А. Денисенка, Г. Конторчук, Є. Макаренко, В. Ваколюка та інших у 80-ті роки XX століття: В. Іванова, М. Тимошика, Є. Сибиренко-Ставрояні, Т. Карпової, М. Недопитанського, О. Сербенської, О. Мелещенка тощо - у 90-ті роки XX століття: В. Бадрака, Н. Сидоренко та інших дисертантів - у 2000 році. Тільки впродовж 90-х років учені-пресознавці опублікували майже півтори тисячі наукових статей, дванадцять монографій, понад десять навчальних посібників, двадцять чотири збірники праць, шістнадцять матеріалів наукових конференцій. Проте нині цього замало. Необхідно розробити єдину наукову концепцію досліджень, періодизацію процесу розвитку українських періодичних видань, методології та методики.

Окремим періодом дослідження української періодики в кандидатських і докторських дисертаціях може бути останнє десятиріччя минулого століття.

У 90-ті роки XX століття було відкрито доступ до колишніх спецфондів, до неопрацьованих масивів періодики й знято "табу" на заборонені теми. Стало зрозуміло, що значна частка української преси в Україні та за її межами - ще не вивчена. Тут є кілька чинників - радянські (ідеологічні догми та застосування марксистсько-ленінської методології), закордонні - акцентування уваги на національно-патріотичних виданнях (хоч це - позитивний факт) та применшення історичної ролі у розвитку національної культури преси інших напрямів, зокрема соціалістично-радикального (видання І. Франка, М. Павлика, М. Драгоманова та ін.). Опрацювання української періодики ускладнює і те, що вона зберігається в багатьох архівах, музеях, бібліотеках та приватних колекціях різних країн.

Крім того, серед науковців не було вироблено спільних підходів і методологічних принципів дослідження періодики. Так, закордонні дослідники здебільшого дотримувались об'єктивно-хронологічної систематизації матеріалу, а радянські - механічно переносили на всеукраїнський грунт ленінську періодизацію визвольного руху в Росії, нехтуючи національними особливостями української періодики. Розрізняють два наукових підходи до вивчення періодики: загальноаналітичний (вивчення історії виникнення і функціонування певного видання чи групи видань) і конкретно-аналітичний (дослідження певної проблеми за матеріалами періодичної преси). Як правило, обидва підходи орієнтовані на змістово-описовий аналіз періодичних видань на основі фронтального чи комплексного методу їх вивчення. Крім того, останнім часом застосовують ще й контент-аналіз, щоб виявити підраховані ознаки, риси, характеристики, джерела (частоту використання певних термінів, газетних рубрик тощо). Такі дії відображають й істотні аспекти змісту. Якісний зміст стає придатним для точних обчислювальних операцій, а результати аналізу - об'єктивнішими.

Отож, дослідивши історію періодики, зокрема української, ми визначили, що осередком її розвитку є Західна Україна ХІХ століття, під егідою інших країн, в складі яких перебівала на той час Україна. Також стало відомо, що за період свого існування періодичні видання пройшли декілька етапів розвитку. На даному етапі розвитку української періодики необхідно ще визначити найважливіші методологічні засади наукових досліджень. Виокремити нові підходи, критерії, принципи систематизації, аналізу й наукового роз'яснення явищ минулого. Конче потрібним і актуальним є подальше вивчення історії українських періодичних видань, аналіз періодики епохи тоталітаризму, часів перебудови та сучасного стану. Водночас матимемо можливість говорити і про перспективи розвитку вітчизняної періодики. Усе це необхідно для розробки загальноприйнятої наукової концепції дослідження українських періодичних видань; підготовки фундаментальної праці з історії української періодики, повної бібліографії українських періодичних видань, енциклопедичного словника тощо.

Похожие статьи




Теоретичні засади розвитку періодичних видань, Сутність та розвиток періодичних видань - Періодичне видання, як вид документа

Предыдущая | Следующая