Висновки - Національні і соціально-політичні реалії існування української журналістики

З одного боку - риторика про транспарентність влади, ухвалення Закону про доступ до публічної інформації відповідно до європейських норм, а з іншого - незабезпечене конституційне право громадян на одержання інформації як у фізичному, так і в змістовому сенсі. Доставка поштою газет двічі на тиждень у багатьох регіонах країни нівелює саму суть періодичних видань. А програмна політика більшості телерадіокомпаній не просто не задовольняє художньо-естетичних смаків аудиторії, вона апелює переважно до біологічних інстинктів, продукує примітивні стереотипи споживання інформаційного продукту. Ми вже забули про існування в ефірі дитячих, освітніх, культурологічних передач. На газетно-журнальному ринку зникає україномовний сегмент. За даними Книжкової палати України, загальний річний наклад україномовних газет за роки незалежності зменшився вдвічі, а наклад газет російською мовою навпаки - збільшився у півтора разу. Сьогодні українською мовою видається половина загальної кількості назв газет і лише третина від загального накладу. Ще гірша ситуація в журнальному сегменті. За останні двадцять років частка річного накладу україномовних видань зменшилася з 70% до 10, а російськомовних зросла з 18% до 90. Втрачає рубежі й ресурсну базу видавнича галузь України, за кількістю виданих книжок на душу населення ми посідаємо останнє місце в Європі. Водночас, за підрахунками фахівців, російська частка (часто-густо нелегальна) становить до 80% видань, що реалізуються в Україні. І, зрозуміло, такі видання не ставлять за мету пропагувати чи обстоювати українське. А якщо додати, що державне телебачення перестало бути українським за змістовим наповненням, Українське радіо лише за останній рік на третину скоротило обсяг поширення своїх програм, то висновок напрошується сумний - ідемо в пітьму.

Державні інституції мовчки благословляють названі тенденції, а отже, або не розуміють, що коїться у власному домі, або злочинно потурають такій політиці.

Для України настав момент істини щодо вибору шляхів подальшого поступу, і своєрідним барометром нашої готовності рухатися у відповідному цивілізаційному напрямку є характеристика національного інформаційного поля. За двадцятирічну історію нашої незалежності ми продемонстрували неймовірні кульбіти інформаційної політики: від жорсткого регулювання - до фактичного самоусунення держави від проблем вітчизняних ЗМІ, від умовно рівних правил гри на ринку інформаційних послуг - до відкритого лобіювання владою окремих політико-олігархічних груп, від скромного позиціонування національних інформаційних інтересів - до реальної втрати інформаційного суверенітету.

Речники абсолютної, "необмеженої свободи" масмедіа, послуговуючись фальшивим стереотипом "попит породжує пропозиції", потурають ницим інстинктам окремих груп, видаючи їхні уподобання за "волю народу", заробляють гроші на неправді, цинізмі, суцільному негативізмі. Останні роки неспростовно підтвердили той факт, що переважно наша журналістика не запозичує в західних колег предметну аргументацію, пошанування гідності особи, точність і всебічність об'єктивної інформації, а - сенсаційність, бульварщину, неякісну рекламу, жорстокість, секс, плітки та ін.

Європейський вибір України, покладений в основу сучасного політичного курсу держави, повинен означати орієнтацію на досвід автентичної західної демократії, правового суспільства. Європейський семінар "Зміцнення незалежних і плюралістичних засобів інформації" (Софія, Болгарія - вересень 1997 р.), організований ЮНЕСКО і Департаментом суспільної інформації ООН, на основі Загальної декларації прав людини, інших документів, підкреслив: двоєдина функція преси полягає у переданні інформації та ідей, які становлять собою суспільний інтерес, а також у тому, щоб здійснювати моніторинг діяльності органів влади. Цензура - пряма чи опосередкована - не допустима, за винятком ситуацій, чітко обумовлених законодавством. Владі слід забезпечити дотримання конституційних і правових гарантій свободи преси та висловлення переконань. Це стосується також доступу до інформації, права на збереження таємниці її джерела.

Суспільство має знати усе про механізми прийняття владою рішень, а влада - повно і системно орієнтуватися у процесах, що відбуваються у суспільстві. Три гілки влади - законодавча, виконавча і судова - не мають права усуватися від розумного керівництва динамікою суспільної свідомості, віддавати ЗМІ стихії ринкового фундаменталізму, де владарюють олігархи, які не мають ні державного, ні національного сумління. Журналістика є відповідальною суспільною службою, тому свобода преси - це громадянське право суспільства, а не власників чи окремих журналістів.

Існує нагальна потреба - формувати цілісну систему національної журналістики (законодавство, етичні засади творчості, фінансові, технологічні, інфраструктурні та інші аспекти). Держава як порядкуючий чинник суспільства через відповідні інстанції має діяти в інтересах функціональної рівноваги всього суспільства, прав кожної особистості і нації у цілому. Треба ввести в дію законодавчі акти, які б обмежували надмірну концентрацію власності на ЗМІ або здійснювали б інший контроль з боку держави. Надаючи юридичні гарантії, держава сприятиме різноманітності форм власності. Водночас найефективнішою гарантією від урядових обмежень і тиску зацікавлених олігархічних груп є професійно прави­льні методи журналістської діяльності. Суперечки щодо здійснення професійних обов'язків слід вирішувати в суді - згідно з цивільним кодексом. Урядові органи мовлення, інформаційні агентства повинні мати статус відкритих суспільних установ, що користуються журналістською та видавничою незалежністю.

Проблема інформаційного суверенітету України триєдина: а) недостатнє законодавче забезпечення, б) низька якість україномовних видань масового характеру, в) засилля закордонної, зокрема американської та російської, а також російськомовної продукції. Назріла гостра необхідність створення таких законодавчих і суспільно-моральних умов, які б унеможливили проникнення у наш інформаційний простір інформації, спрямованої проти національних інтересів та засадничих суспільних, державних інституцій. Порівняння фінансового становища російських й українських газет засвідчує різницю в їх функціонуванні на теренах України. Російські друковані ЗМІ вільно почуваються в інформаційному просторі нашої незалежної держави. Таких привілеїв українські газети і журнали в Росії не мають. Вирішення даної проблеми, можливе виключно на державному рівні. По-перше, слід удосконалити нормативно-правову базу розвитку конкурентного середовища. По-друге, - усунути прояви монополізму на внутрішньому ринку, і, по-третє, необхідно створити однакові умови для видань-конкурентів.

Щоб забезпечити порозуміння усіх елементів неоднорідного українського суспільства задля плодотворної праці на усіх ділянках життя, досягнення найвищих стандартів у сфері економіки, освіти, культури, науки, щоб зруйнувати стереотип аутсайдера, мусимо без зволікання, притому - за повної фінансової, технологічної, адміністративно-кадрової пітримки держави, організувати видання кількох загальноукраїнських якісних щоденних газет на зразок англійської "Таймс", німецької "Франкфуртер альгемайне цайтунг", швейцарської "Нойє цюрріхе цайтунг", польської "Жечпосполіта", французької "Монд", а також опінієтворчих тижневиків у кожній області України.

Через якісну пресу ми зобов'язані відстоювати авторитет журналістики, громадської думки. Ми не продаємо товар, а репрезентуємо думку загалу, ми готуємо свідомість до прийняття істини. Ми повинні, нарешті, відновити зв'язок між інформацією і будівництвом сенсу, шукати відповідь на останнє "чому? ". Досвід якісної європейської преси, а також кількох українських видань засвідчує: журналіст здобуває свободу, коли, по-перше, визнає засаду абсолютної пошани до правди, по-друге, керується сумлінням. У сучасному мінливому світі преса зобов'язана виявляти зв'язок людей з подіями, подій - з тенденціями, тенденцій - з процесами, процесів - з ідеями. Саме це і допоможе досліджувати знаки часів, акумулювати думки, творити світогляд, бути вчителями життя, речниками правди й справедливості.

Якісна преса повинна пророче виражати життя людства, а не тільки підсумки життя. Епічне бачення світу, соціальний прогноз, визначення тенденцій - ось орієнтир поважної національної журналістики. Якщо ми - і сьогодні ж! - не сформуємо у масового читача, глядача, слухача моду на розумність, то - хто і коли? Чи ми забули Мономахове - "не лютувати словом", Шевченкове - "пошли мені святеє слово", Франкове - "двигни з пітьми люд робочий, розхитай в нім ясні думи, виплекай братерську згоду". Отже, відданість істині - передовсім.

Четверта влада - це влада правди. Отже, норма фундаментальна. Існує постійна потреба відрізняти правду від брехні, остання - смерть журналістики. Маємо пам'ятати: якщо слово (як товар!) насичене егоцентризмом, підступом, ненавистю, брехнею, - свобода преси перетворюється у свободу для злочину. Адже підміна інформаційних потоків привела до того, що друге середовище інформації - чутки, плітки, стали першим і навпаки. Але якщо ми починаємо торгувати інформацією, на ринку з'являється псевдоінформація. Свобода, якщо вона не сполучена з етичним розумінням професіоналізму, є просто непорозумінням. Під сучасну пору утвердження державності найчільнішим завданням ЗМІ є формування державного мислення як мислення демократичного і відповідального. Народові потрібно повернути історичну свідомість як найвищу етичну і духовну вартість людини. Поставивши на перше місце духовне оновлення, українські журналісти на основі національного слова, власної культури зобов'язані піднести аналітичний, гносеологічний, естетичний і прагматичний рівні ЗМІ до найкращих сучасних стандартів, ошляхетнити українське суспільство інтелігентним способом співрозмови. Національна журналістика повинна відображати інтелектуальну та шляхетну українську політику, формувати психо­логічний образ України у світі, а також дбати, щоб масмедіа ставали взірцем багатої, милозвучної української мови.

Роль четвертої влади полягає у контролі й критиці традиційних гілок влади, а також тих сил, які задіяні у сфері економіки, політики, профспілковому русі. Але критика не повинна виконувати репресивної функції. Засоби масової ін­формації мають стати засобами масового порозуміння, тому турбота про зміст має переважати турботу про засяг комунікації - так ми зрівноважимо комунікаційний супермаркет.

Вибір України означає прилучення її до опрацювання європейської конвенції у ділянці права щодо ЗМІ. Потрібні такі нормативні акти, які б охоплювали комплексні приписи для усієї проблематики мас-медіа. Йдеться про забезпе­чення на засадах рівноправності інтересів влад, громадян, ЗМІ; упорядкування етичних норм реклами, нових ділянок (Інтернет та ін.); розв'язання проблем мас-медіа як четвертої влади; відрегулювання відносин: журналіст-редактор-видавець-власник; чіткіше - застосування обмежень; участь іноземного капіталу в національних ЗМІ; критерії відповідальності журналіста, а також розрізнення: професійний журналіст - автор матеріалу та ін. Не можна ігнорувати факт масової появи аматорських газет, телерадіостанцій (переважно локальних), у яких працює чимало непідготовлених журналістів.

Конвенція повинна врахувати справи видавничі, дефінітивні, економічні, мовні. За участю учених, журналістів-практиків, фахівців-юристів, соціологів, філологів, істориків слід опрацювати засади права на збирання інформації, про­фесійної таємниці, на журналістський експеримент (дослідницька журналістика), на критику і т. д. Слід предметніше поставити й вирішити проблему "Преса і судова система".

Розширюється синдром трактування ЗМІ як товару - внаслідок чого власниками їх стають випадкові люди, зорієнтовані виключно на комерційну діяльність (реклама, порнографія, сенсація) або на завуальоване формування суспільної думки на користь певного олігарха чи групи зацікавлених політиків. Логічний наслідок новоявлених "теорій" про те, що свобода преси - це свобода видавця чи власника, і, мовляв, усілякі спро­би встановлення правових і етичних норм обмежує реалізацію права власності, - деградація і автодеградація професії журналіста. Поступово його зводять до найманого працівника, без жодних прав, до того ж - підданого цензуруванню в різних формах. Натомість правові приписи, норми мають оберігати журналіста перед необхідністю виконання завдань, що суперечать праву і нормативній етиці. Впровадження у життя доктрини "сліпих пер" спричиняє падіння довіри до преси.

Редакції повинні мати юридично встановлені ліміти влаштування професійних журналістів (у щоденних газетах, наприклад, не менше 60 відсотків від загалу), а також чітко опрацьовані статути про права і обов'язки працівників, взає­мини з державними інституціями.

Суспільні функції масової комунікації, що ототожнювалися раніше з функціями преси (інформування, коментування, розважання, реклама), сьогодні слід трактувати ширше і глибше: масова комунікація має служити ретельному ін­формуванню людей (право на достовірну інформацію), соціалізації, виробленню мотивації для поведінки, осягненню порозуміння, навчанню, збереженню культурної спадщини, стимулюванню творчості, естетизації, забезпеченню етично вмотивованих розваг, а також інтеграції суспільних груп і народів.

Ми забуваємо, що реальний світ не є видовищем, тому кожний, хто так розуміє свою професію, фальшує проблеми і служить неправді. Інформувати - означає передавати певний зміст, говорити про щось. Тим часом у жаргоні нинішніх мас-медіа інформація - це тільки біт. Комунікація стала лише контактом.

Однією з найсерйозніших проблем у формуванні національної журналістики й захистові інформаційного простору є відновлення історичної справедливості щодо функціонування української мови. Цілком умотивованими є вимоги карати тих, які свідомо готують радіо-телепередачі, статті у газетах і журналах, спрямовані проти культури, мови, традицій, звичаїв української нації. Так само ми підтримуємо пропозиції друкувати чи озвучувати усю рекламу українською мовою, протягом трьох-чотирьох місяців скласти іспити з української мови усім працівникам Національного радіо і телебачення. На телеканалі Інтер поруч з російською мовою мають звучати мови інших національних меншин. Мусимо нарешті заборонити інтерв'ювання іноземною мовою. Це стосується й закордонних телефільмів - вони повинні дублюватися українською мовою. Ми не маємо права потурати тим, хто демонстративно не шанує нашу мову, прагне за­консервувати плоди тотальної примусової русифікації. Для того, щоб стрепенулася уся нація, працівники ЗМІ зобов'язані виявити високу національну гідність, дієвий патріотизм.

Щодо підготовки журналістів. Не маємо права дати можливість так званим новаторам витіснити нас з континентальної, тобто фундаментальної, системи підготовки журналістів і замінити її англосаксонською, радше - американською. Оскільки творча особистість не може зупинятися на матеріалізмі фактів, вона має соціальний, історичний та моральний обов'язки - вберегти віру у прекрасне, одвічне, сокровенне, щоб постійно виштовхувати світ зі стану самовдово­лення і цинізму. Континентальна система підготовки - це журналіст-інтелектуал, англосаксонська - репортер. Журналіст повинен бути відданим "святій правді", спроможним зрозуміти сучасний світ - без загальної грунтовної підготов­ки цього досягти неможливо.

По-друге, журналісти мусять глибоко вникати в конкретну ділянку. Це означає, що маємо створити шанс спеціалізації. І у цьому сенсі треба домогтися запровадження спеціальності "міжнародна журналістика" - таким чином вже з першого курсу зможемо готувати фахівців високих європейських стандартів.

По-третє, журналісти мають навчитися мислити автономно. Це означає, що вони мусять мати можливість вчитися мислити критично, володіти поєднувальним мисленням.

Національну журналістику можуть відродити люди з благочестивим способом мислення, ясним християнським поглядом на світ, імунітетом проти корупції, маніпуляції з боку влади.

Похожие статьи




Висновки - Національні і соціально-політичні реалії існування української журналістики

Предыдущая | Следующая