Політико-правові вчення в період кризи полісів. - Державно-правові погляди на право і державу в Стародавній Греції

З другої половини IV ст. до н. є. почалася криза грецької державності, чому сприяли занепад рабовласництва й фор-мування основ феодального суспільства, а також соціальні стреси.

Унаслідок війн македонського царя Філіппа II (правив у 359--336 pp. до н. є.) і походів Александра Македонського (правив у 336--323 pp. до н. є.) грецькі поліси втратили неза-лежність. Почався період еллінізму, греко-македонської вій-ськової і культурної експансії на Схід та утворення, на від-міну від полісів, держав на значних за обсягом територіях. Через руйнацію полісних державних інститутів порушили-ся зв'язки у суспільстві, між державою та особою, а чинні правові норми вже не відповідали новим соціальним відно-синам.

Криза полісної демократії і втрата державами незалеж-ності сприяли поширенню невпевненості, аполітичності се-ред населення, формування в суспільній свідомості ідеології індивідуалізму.

Під впливом означених обставин зазнали змін уявлення людей про буття, державний порядок і устрій, а також со-ціальні норми.

Державно-правові погляди почали пропагувати аполітич-ність, безтурботність, спокій духу, задоволеність і свободу.

Одним із прихильників цих поглядів був Епікур (341--270 до н. є.) -- автор численних праць, головна з яких -- "Про природу". Природа, згідно з його вченням, розвивається за своїми законами. "Нечестивий не той, хто усуває натовп бо-гів, -- зазначав він, -- а той, хто застосовує до богів уявлен-ня натовпу". На переконання філософа, боги не втручають-ся ні в природний стан речей, ні в людські справи. Виходячи з цього, він обгрунтовував етичну автономію людини, яка лише завдяки пізнанню природи і розумному дотриманню її законів може звільнитися від страху і марновірства та до-сягти щастя.

Етика -- основна частина вчення Епікура. Вона являє со-бою ту ланку, яка пов'язує його фізичні та політико-правові погляди. А в цілому все вчення Епікура базується на його етичних ідеях. Провідним принципом цієї етики є індиві-дуальне задоволення. "Отже, -- пояснював він сам основу своєї етики, -- коли ми кажемо, що задоволення є кінцевою метою, то ми розуміємо не задоволення гультяїв і не задово-лення, яке міститься в чуттєвих насолодах, як думає дехто, хто не знає або не погоджується, або неправильно розуміє, але ми розуміємо свободу від тілесних страждань і від ду-шевних тривог". Розсудливість -- основа всіх чеснот. Вона полягає в розумінні того, що не можна жити приємно (собі на втіху), не живучи розумно, морально і справедливо.

Основні цінності розглядуваної етики (задоволення, свобода, "атараксія" -- безтурботний спокій духу), як і вся вона в цілому, мають індивідуалістичний характер. Свобода лю-дини -- це, згідно з Епікуром, її відповідальність за розум-ний вибір свого способу життя. Сфера людської свободи -- це сфера її відповідальності за себе. Свобода не збігається з необхідністю. Необхідність є лихом, стверджував Епікур, але немає ніякої необхідності жити з необхідністю. Він ува-жав, що держава й закон є наслідком договору між людьми.

Про їхню взаємну безпеку. Метою державної влади повин-но бути гарантування такої безпеки, подолання страху, ство-рення тихого, безтурботного життя.

Право, на його думку, -- це утвердження справедливості. Але справедливість Епікур розглядав як мінливу категорію: для кожного часу й місця -- своя справедливість. З ураху-ванням цього діяльність владних структур держави, людей, а також самі закони мають відповідати природним законам, характерним для конкретного місця й часу. Закони філософ уважав гарантією свободи й незалежності індивіда, але не всіх громадян, а лише морально досконалих. Закони мусять охороняти цю частину суспільства від "натовпу".

Соціально-правову концепцію Епікура заперечували дер-жавно-правові погляди стоїків, підвалинами вчення яких були свобода особи і природне право.

Школа "стоїцизму" (від грец. stoa -- колонада, галерея) отримала сiшо назву - віазаихіонами. лифіна. В якому" її засновник філософ Зенон (336--264 pp. до н. е.) проводив заняття зі своїми учнями.

Течія стоїцизму існувала дуже довго -- від IV-- III ст. до н. є. до І--II ст. н. є. та була досить впливовою у філософсь-кій думці того часу і в історії державно-правової думки за-звичай поділяється на грецьку і римську стою."Прибічники цікави держа і. що Всесвіт, керується долею, яка є за-гальним природним законом, що одночасно має "божест-венний Характер.

Звідси випливала головна етична вимога стоїцизму -- жити згідно з природою, що означало жити відповідно до розуму, природного (або загального) запну світобудови. вести чесне і добросовісне. Воля як розумне прагнення протилежна бажанню. З цим пов'язане і поняття обов'язку як чогось належного. В основі людського співжиття лежить, на думку стоїків, природний потяг людей до собі подібних, їхній природний зв'язок між собою. Відповідно, держава у стоїків виступає не як штучне, умовне, договірне утворення.

А як природні та утіїщ.

Відповідність зв'язків і відносин людей загальному зако-ну є основою та підставою справедливості. Виходячи з цьо-го, стоїки розглядали всіх людей як громадян єдиної світової держави (космополісу), а конкретну особу -- як громадяни-на Всесвіту. Такий підхід заперечував полісну форму держа-ви з її інститутами.

Ідею стоїків про долю як загальний природний закон, що скеровує функціонування Всесвіту, обстоював грецький історик учи відтинок часу, впродовж якого було встановлено панування Риму над усім Середземномор'ям, він розглядав долю як історичну категорію, що уособлює внутрішні закономір-ності єдиного історичного процесу.

Держава, за його вченням, виникає звичайним чином за-вдяки цьому процесові, а на відносини людей суттєво вобли вешзмаи держави.

Полібій намагався пояснити процес зміни форм держави. Розмірковуючи у своєму творі "Історія в сорока книжках"про царську владу, демократію та охлократію, що вони заступають одна одну за велінням долі, згідно, з природним законом.

Усього, згідно з Полібієм, є шість основних форм держа-ви, які, в порядку їхнього природного виникнення і зміни, посідають такі місця в межах свого повного циклу: царс-тво (царська влада), тиранія, аристократія, олігархія, демок-ратія, охлократія. Первісний вождь-самодержець непоміт-но і природно перетворюється, за концепцією Полібія, на царя, тією мірою, якою "...царство розуму заступає пану-вання відваги і сили". Царська влада наділяє кожного за за-слугами, а піддані підпорядковуються їй не стільки від стра-ху насильства, скільки за велінням розуму і з доброї волі.

З часом царська влада стає спадковою. Царі змінюють попередній спосіб життя з його простотою і піклуванням про підданих, починають надміру віддаватися розкошам. Внаслідок спричинених цим заздрощів, ненависті, незадо-волення і гніву підданих "царство перетворюється на ти-ранію". Цей стан і форму держави Полібій характеризував як, початок занепаду влади.

Тиранія -- час змов проти володарів. Але ці змови по-ходять від людей шляхетних і відважних, які не бажають терпіти свавілля тирана. За підтримки народу ці шляхетні люди скидають тирана і утверджують аристократію. Таку форму держави Полібій характеризував як таке правління меншості, що встановлюється за згодою народу і за якого ті, є "найсправедливішими й найрозсудливішими за вибором".

Попервах аристократичні правителі керуються в усіх справах турботою про спільне благо. Коли ж влада в аристократії стає спадковою і опиняється в руках людей "абсо-лютно незнайомих з вимогами суспільної рівності та свобо-ди", аристократія перетворюється на олігархію. Тут пану-ють зловживання владою, зажерливість та беззаконня.

Виступ народу проти олігархії супроводжується вбивством одних і вигнанням інших. Не довіряючи попереднім фор-мам правління, народ установлює демократію та бере на себе клопіт про державу. Лемократіею Полібій уважать. д:акі устрій, за якого ві4рішмща. шдаладежить рігненням більшості народу, панує підпорядкування законові та традиційна "по-шана до богів, батьків і старілих. Але, поступово відходячи від цих цінностей, натовп вибирає собі вождем відважного честолюбця (демагога), а сам усувається від державних справ. Відтак демократія вироджується в охлократію.

Охлократія за змістом є переродженням демократії,, най-гіршою формою правління. Соціальні негаразди в суспіль-стві, що супроводжують охлократію, підштовхують лю-дей до пошуку способів удосконалення державності; вони об'єднуються навколо найавторитетнішої особи й обира-ють її правителем -- царем. З цього починається, за його вченням, новий цикл розвитку і зміни форм правління.

Похожие статьи




Політико-правові вчення в період кризи полісів. - Державно-правові погляди на право і державу в Стародавній Греції

Предыдущая | Следующая