Політичні вчення Стародавнього Сходу - Політичні вчення Стародавнього Сходу та Стародавньої Греції

Перші ідеї про форми організованого державного існування і розвитку суспільства з'явились у країнах Стародавнього Сходу ще в II тисячолітті до н. e. Ці ідеї у стародавніх китайців, індусів, вавилонян, персів, євреїв мали релігійно-міфологічний характер.

У XI - VIII ст. до н. є. простежується тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень до раціонального сприйняття. Цей перехід виявився у вченнях Конфуція і Мо Цзи в Китаї, Будди в Індії, Заратустри в Персії та проповідях єврейських пророків.

Розквіту політична думка в Давньому Китаї досягла в другій половині І тис. до н. е. Найпомітніший серед мислителів -- великий мораліст Конфуцій (551--479 до н. e.), вчення якого назвали конфуціанство. Найдавнішим зібранням його афоризмів є трактат "Лунь юй". Чільне місце у ньому посідає правитель-мудрець, який втілює досконалі знання ритуалу, культури, демонструє поважність, м'якість і поступливість, вірність і відданість, повагу до старших, освіченість, чесноти, любов до людей і сумлінність, завжди дотримується справедливості, істини, вірного шляху. Головне для нього -- турбота про благо підданих, яких треба спершу нагодувати, а потім навчити, виховати у високій моральності. Концепція Конфуція містить засади "правильного державного управління", конкретні поради правителям щодо завоювання довір'я народу, мистецтва комунікації; обгрунтовує стрижневі принципи управління суспільством, забезпечення всезагального щастя. Вважаючи людей рівноправними від природи, Конфуцій ніколи не був демократом. Він вчив, що трудящих треба відмежовувати від панівної верстви, а жінок ставив значно нижче чоловіків. Йому не подобалося політичне управління за допомогою писаних законів. Він надавав перевагу управлінню на основі вдосконалення людської природи, а покарання закликав замінити вихованням.

Конфуціанство з II ст. до н. е. до 913 p. н. е. було офіційною ідеологією Китаю, хоч на ньому давньокитайська політична думка не замикалася.

Другу її течію -- моїзм -- заснував Мо Цзи (479--400 до н. e.). Однойменний трактат містив обгрунтування теорії виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції щодо створення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, політичну доктрину "всезагальної рівновеликості" -- казарменого рівноправ'я, залочаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних відносинах.

Провідником третьої течії -- легізму -- був Шан Ян (400--338 до н. e.). У трактаті "Шан цзюнь шу" він обгрунтовує державу як абсолютну інституцію, найвищу мету і вінець діяльності людини, велетенську безжалісну машину примусу, а право, закон -- як найефективніший засіб досягнення такої мети. Головні риси закону -- верховенство, універсальність, жорстокість, обов'язковість для всіх. Основні методи побудови держави (деспотичної) -- матеріальне стимулювання власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних занять, "зрівняння майна" (заохочення бідних до набуття власності, а багатих -- до добровільної передачі частини майна бідним), застосування нагород і покарань з перевагою покарань.

Четверта течія давньокитайської політичної думки -- даосизм. Його постулати викладені напівлегендарним мислителем Лао Цзи в трактаті "Даоде цзінь" (III ст. до н. е.). Згідно з ученням, Дао -- найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспільство і людина -- природна частина Дао і космосу" Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання -- це штучні утворення, що протистоять природному. Істинна мудрість -- затворництво, відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою державою-селом, а народ -- безграмотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління "мудрість простоти", засновану не на знаннях, а на інтуїції та інертності адміністрації.

Вчення Конфуція (551-479 рр. до н. є.) викладено у книзі "Луньюй" ("Бесіди і судження"), складеній його учнями.

Він розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель є "сином неба", його влада має божественне походження, але вона залишається божественною доти, доки він править "розумно", наслідуючи шлях, вказаний Богом.

Доброчесність виступає як комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять:

    - правила ритуалу - людинолюбство - піклування про людей - шанобливе ставлення до батьків - відданість правителю - відчуття обов'язку.

Умовою дотримання цих доброчесностей є "виправлення імен" - суворе й чітке визначення обов'язків кожного члена суспільства.

Негативне ставлення до законів зумовлено їх традиційно каральним значенням, зв'язком із жорстокими покараннями.

Конфуціанство стало найвпливовішою течією етичної і політичної думки в Китаї, зберігає своє значення й понині.

Мо Цзи (479-400 рр. до н. є.), засновник моїзму.

Мо Цзи розвивав ідею природної рівності всіх людей і обгрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу.

"Воля неба" виявляється в тому, що "небо" дотримується всезагальної любові і приносить усім користь. Ця всезагальність "неба", що відіграє в моїзмі роль зразка й моделі для людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей. Наслідувати небесний зразок означає шанувати мудрість як основу управління, а важливим моментом такого мудрого управління є вміле поєднання настанов (моральні форми впливу на людей) з покараннями (насильство).

Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави. У давнину не було управління, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства та управління, люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її "сином неба", який покликаний створювати єдиний зразок справедливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.

Шан Ян (390- 338 рр. до н. є.), правитель області Шан, був теоретиком легізму та засновників школи "законників".

Він виступив з обгрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Організація державного управління має грунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів - "фа" (звідси китайська назва цієї школи - "фацзя"), які спираються на суворі покарання. Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб управління пов'язані з розумінням відносин між державною владою і населенням як антагоністичних за своєю природою. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Ідеал "законницької" держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів.

В цілому на початок II ст. до н. є. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так і конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні.

Похожие статьи




Політичні вчення Стародавнього Сходу - Політичні вчення Стародавнього Сходу та Стародавньої Греції

Предыдущая | Следующая