Сократ, Платон і Арістотель - стовпи античних політичних теорій. - Державно-правові погляди на право і державу в Стародавній Греції

Від зовнішньої свободи, про необхідність якої казали де-які античні мислителі, громадська думка перейшла до про-блеми внутрішньої свободи людини і суспільного устрою, який був би здатним її забезпечити. Можливість досягнення внутрішньої духовної свободи та її зв'язок зі справедливістю всебічно обгрунтував Сократ (469 -- 399 до н. е.).

Підмурком філософського підходу Сократа до проблеми співвідношення права і свободи було раціоналістичне уяв-лення про визначну роль знання. Ступінь оволодіння знан-нями, за Сократом, означав міру причетності людей до бо-жественного початку і, відповідно, рівень справедливості суспільного життя.

Сократ, як і софісти, розрізняв природне право і право пи-сане. Але ця відмінність не перетворює їх у протилежність, як це тлумачили софісти. І неписані божі, і писані людські зако-ни мають на меті, згідно з Сократом, ту саму справедливість, яка не просто є критерієм законності, а, власне, тотожна з нею. Сократ -- переконаний прихильник такого устрою держави-полісу, за якого безумовно панують справедливі за природою закони. Настійливо пропагуючи необхідність до-тримання полісних законів, Сократ пов'язував із цим і однодумство громадян, без чого, на його погляд, ні будинок не може добре стояти, ні держава існувати. Під "однодумством" він мав на увазі відданість і підкорення членів полісу законам, а не уніфікацію смаків, думок і поглядів людей.

Принцип законності Сократ використовував як базис-ний критерій для класифікації та характеристики різних форм державного устрою і правління. Владу, основану на волі народу і на державних законах, він називав царством, а владу проти волі народу і таку, що базується не на законах, а на свавіллі правителя, -- тиранією. Якщо правління здій-снюється людьми, які виконують закони, то такий устрій він називав аристократією, якщо ж влада походить від ба-гатства -- плутократією, якщо від волі всіх -- демократією. Судячи з платонівського діалогу "Критон", Сократ першим в історії європейської політичної та правової думки сфор-мулював концепцію договірних відносин між державою та її членами (громадянами). Будь-який громадянин, досяг-нувши повноліття, пояснював Сократ, може, відповідно до закону, без перешкод залишити державу, якщо її поряд-ки йому не До Вподоби, і відправитися туди, куди йому за-манеться -- або до колонії держави, або до іншої держави. Отже, прийняття громадянства -- річ добровільна. Тому громадяни, які залишаються в цьому полісі як його члени, фактично погоджуються виконувати всі веління держави та її органів. Громадянин держави, який залишається, згідно з Сократом, повинен або переконанням та іншими право-мірними, насильницькими засобами уникнути можливості несправедливих рішень і заходів законних органів полісу та посадових осіб, або виконувати їх.

Політична свобода людини, на думку Сократа, можлива лише в разі панування в державі (полісі) законів, які відпові-дають вимогам розуму і справедливості.

Тільки у разі такої відповідності закони держави можуть набувати абсолютного характеру. Обов'язком громадянина є знання законів і діяльність згідно з їх приписами, а їх не-знання є однією з причин злочинів.

Індивід, уважав Сократ, стає суб'єктом свободи і пра-ва лише завдяки самовідданості, усвідомленню себе неза-лежним у своїх взаємовідносинах з іншими індивідами й державою. Сократ різко критикував тиранів і водночас виступав проти крайнощів демократії, яка робить державу слабкою і дезорганізованою.

Найвидатнішими представниками філософії та політич-ної думки, які зробили вагомий внесок у розвиток держав-но-правових концепцій Стародавньої Греції, були Платон і Арістотель.

Платон (428 або 427--347 до н. е.) був першим, чиї письмові твори дійшли до нас. Стосовно вчень про державу і право - це діалоги "Держава" і "Закони". Справедливість, справед-ливі закони розглядалися Платоном як реалізовані в зем-ному житті ідеї якихось ідеальних сутностей. Справедливе,

Стосовно життя поліса, за Платоном, полягало в тому, щоби кожен робив свою справу, щоб ніхто не привласнив чужо-го і не втратив свого1, що певною мірою відповідало при-нципові Піфагора -- "кожному своє". ]В_луіш. лдшдани, на думку мислителя, мають поєднуватися три здатності: розу-мова, вольова та бажання. Залежно від того, яка здатність перемагає, людина тяжіє до того чи іншого стану суспільс-тва. Якщо перемагає розумова, людина може виконувати в державі функції управління; якщо вольова -- бути воїном; якщо третя - ремісником або ратаєм. У проекті ідеальної держави, яку пропонував Платон у своєму вченні, не допус-калися злидні та надмірне багатство, виключалася -- без особливої необхідності - приватна власність. Водночас він пропонував скасувати інститут сім'ї, замінити її системою відтворення населення через ретельний відбір пар для цьо-го державою. Вихованням дітей повинна була б опікувати-ся держава, оскільки справедливість виховується в людині з дитинства. Трудові відносини в такій державі теж повністю регламентувалися б нею.

У згаданому творі "Держава" Платон допустив мож-ливість побудови такої ідеальної держави, хоч вона й не могла б бути вічною. Недовговічність такої держави філо-соф пов'язував із вадами людської природи, яка легко піддається негативному впливові, що призводить до занепаду держави. Ця негативна властивість людської природи, на думку Платона, якраз і була причиною зміни форм прав-ління у Стародавній Греції.

Аналізуючи форми правління, філософ віддав перева-гу аристократії, критикуючи тимократію (плутократію), олігархію, демократію й тиранію, які заступали одна одну внаслідок поступового псування людської душі (природи).

З'ясовуючи зв'язок між особою та державою, Платон виходив із того, що загальне важливіше, ніж його части-на. Тому на перше місце він ставив державу. Особа, за його вченням, поглинається державою, підкоряється їй. Держава у мислителя постала як єдність людських істот, які повин-ні виконувати свої соціальні функції, відмовляючись від осо-бистих потреб та інтересів.

Не погоджуючись із Сократом, який ініціював принцип індивідуальної самосвідомості як основу справедливого

Порядку, Платон проголосив принцип рівності всіх перед мо-гутньою державою і розподіл обов'язків згідно з індивідуальни-ми властивостями душі. Згуртованість держави, за Платоном, може бути досягнута "або переконанням, або силою"1.

У діалозі "Закони" Платон запропонував ще один, кон-кретніший, проект ідеальної держави. У цьому творі зазна-чалося, що Всесвітом і людьми керують боги, смикаючи за певні ниточки.

Здійснюючи керівництво, боги мають на увазі ціле, люди не знають їхньої мети, оскільки не благо існує для окремої особи, а особа для нього. Але, як зазначив далі Платон, лю-дина має душу, тобто принцип саморуху, тому вона певною мірою вільна. Орієнтуючись на свої бажання, вподобання і схильності, людина мріє про щастя. Але оскільки вона не знає загальної ідеї та любить тільки себе, вона несвідомо коїть зло і сама ж потерпає від нього.

У кожному конкретному випадку збудником вчинків лю-дини є її самолюбство. Тому, розмірковуючи над проектом "ідеальної" держави, Платон пропонував жорстко регламен-тувати всі аспекти життя й діяльності людини в суспільстві.

Він допускав, що форма правління може бути альтерна-тивною. У першому випадку -- це правління людей з над-звичайними повноваженнями, у другому -- управління здійс-нюється на підставі закону, якому підкоряються і правителі.

"Там, де закон -- володар над правителями, а вони -- його раби, я вбачаю спасіння держави і всі ті блага, що їх можуть дарувати державам боги", -- підкреслював Платон.

Причому він мав на увазі "справедливий" закон, проти-ставляючи його закону, який захищав інтереси якогось од-ного стану суспільства. Розвиваючи далі цю гіпотезу, він стверджував, що законодавство держави повинне відпові-дати вимогам вищого космічного Розуму і бути орієнтова-ним на забезпечення миру, справедливості й злагоди; спри-яти здоров'ю, силі й красоті громадян, мудрості й мужності кожного.

До того ж, закони повинні бути ефективними і запобігати злочинам. Однією з умов забезпечення досконалості законо-давства є належна система виховання громадян. Значну ува-гу він приділяв охороні права, судовій системі, навіть заува-жив, що всяка держава перестає бути державою, якщо суди в ній не влаштовано належним чином. Але з огляду на всебіч-ну регламентацію життєдіяльності суспільства "ідеальна" держава Платона позбавляла свободи як усіх жителів, так і кожного індивіда окремо. І в цьому проекті філософ зали-шився вірним своєму принципу, згідно з яким індивід існу-вав для держави, а не вона для нього.

Стабільність обожнюваного Платоном суспільного інституту-держави, може бути забезпечена жорсткими приписа-ми законів та ефективними заходами впливу на осіб, що їх порушують. Для цього в своєму проекті ідеальної держави він пропонував запровадити посади хранителів законів, які б доповідали керівникам владних установ про факти право-порушень для покарання винних. Причому жорсткість за-конів, які ставили державу вище суспільства і надзвичайно обмежували індивідуальну свободу, не повинна турбувати громадян, оскільки в законах закладені вимоги божествен-ної необхідності й справедливості.

Недарма, писав мислитель у "Законах", елліни схва-люють крітські закони. Вони правильні, оскільки роблять щасливими тих, хто ними користується, надаючи їм всіля-кі блага. Причому серед наявних двох видів благ -- людсь-ких і божественних -- перші повністю залежать від других, оскільки мірою всіх речей є Бог. Головним із божественних благ є розуміння; другим, супутнім розумінню, -- стан душі; третім -- справедливість; четвертим -- мужність. Усі ці бла-га стоять попереду інших, і законодавчо слід зважати на це при створенні законів.

Держава і право, порядок і закон, свобода і справед-ливість були об'єктами дослідження ще одного видатно-го філософа античності -- Арістотеля (384 -- 322 до н. е.). Думки з цього приводу він виклав, зокрема, в "Політиці", "Етиці" та "Афінській політії".

На відміну від своїх попередників, мислитель уважав, що держава є продуктом природного розвитку, вона вини-кає поступово, проходячи стадії сім'ї, поселення, держави. Людина за своєю природою прагне жити у спілкуванні з ін-шими людьми. Держава є вищою формою спілкування. В ній завершуються елементи політичної природи людини. Арістотель спробував визначити категорію "держава". Він гадав, що за формою це є організація певної сукупності гро-мадян. Первинний елемент держави, у вченні філософа, -- це громадянин, яким може бути людина, що наділена праном брати участь у законотворчому, дорадчому процесах і здійсненні судової влади.

Форму держави він розглядав як політичну систему, уособлену верховною владою. З урахуванням цього, форма держави може визначатися з кількості правлячих: одного, не-багатьох, більшості. У першому випадку йдеться про монар-хію, у другому -- про аристократію, у третьому Арістотель мав на увазі політію, яку вважав найкращою формою дер-жави. Означені форми держави він називав правильними, оскільки вони мають за мету загальне благо. А тиранію, олі-гархію і демократію -- неправильними формами, адже їх-ньою метою є особисті статки правителів.

Він не міг погодитися з демократичною формою, вважа-ючи, що правити повинен закон, а не "демос". У цьому його погляди певною мірою відповідали принципу Платона про домінування загального над частиною, держави над особою.

З'ясовуючи питання про найбільш вдалу форму держа-ви, основні напрями її діяльності Арістотель писав, що знач-ною мірою вони визначаються тим, якій соціальній верстві суспільства делеговані управлінські повноваження.

У кожній державі, писав він у "Політиці", є три кла-си громадян: дуже заможні, дуже бідні й ті, що знаходять-ся між ними. Оскільки поміркованість і середній достаток з усіх благ -- найкраще, то є впевненість, що представники цього класу будуть більше керуватися розумом, аніж інші, які схильні до крайнощів. Причому як багаті, так і бідні рівносильно намагаються прийти до влади, але це є не благом для держави, а навпаки -- загрозою.

Люди першої категорії, володіючи надмірними благами, не бажають і не вміють підкорятися, а другої -- у зв'язку з крайньою бідністю, надзвичайно принижені, нездатні бути керівниками і вміють тільки підкорятися владі, яка за харак-тером є владою хазяїна над рабами. Вийде держава, в якій одні переповнені заздрістю, інші - презирством, що не буде сприяти злагоді й безпеці суспільства. Тому найбільшим благом для держави є те, щоб громадяни мали середній до-статок -- це унеможливить крайню демократію, або олігар-хію в чистому вигляді, або тиранію.

Тільки "середня" форма державного устрою, на думку мислителя, є ідеальною, оскільки вона не призведе до пар-тійної боротьби та занепаду держави.

У своєму вченні Арістотель пішов далі попередників і зробив спробу визначити елементи механізму держави та їх функції. Серед них він називав: законодавчий орган, ма-гістратури та судові органи.

Законодавчий орган повинен вирішувати питання вій-ни і миру, укладення і розірвання союзів, про прийняття за-конів, смертну кару, конфіскацію майна, обрання посадових осіб та їх звітність. До функцій магістратури Арістотель відносив і питання забезпечення державних доходів та охорони державної території.

Цікавим був його підхід до будови судової системи, ком-петенції судів та їх спеціалізації. Виділяв вісім видів судів: для прийняття звітів від посадових осіб; для розгляду справ про злочини, що зашкодили державі; Для Розгляду справ про замах на заколот у державі; для розгляду спорів, які ма-ють місце між посадовими і приватними особами з приво-ду накладення першими штрафу на останніх; для розгля-ду цивільних справ про значні торгові угоди; для розгляду справ про вбивства; для розгляду справ, що стосуються іно-земців; для розгляду справ про дрібні торгові угоди.

Порівняння вчень Арістотеля і Платона дає підстави дій-ти висновку, що Арістотель не поділяв багатьох поглядів свого вчителя.

Він зазначав, що найвище благо лежить не за межами буття людини. Доброчесності можна навчитися, вона є сві-домо вибраним станом душі.

За вченням Арістотеля, душа людини поділяється на не-розумну і розумну частини. Залежно від того, яка частина домінує, розрізняються й доброчесності. Залежно від набу-тих якостей душі вони розділяються на етично-доброчесні навички й звичаї та доброчесності розуму, основою яких є міркування. Перші є діяльними, другі -- споглядальними.

Виходячи з цього, Арістотель викладав своє правове вчення. Поняття "право" і "справедливість" у нього тісно пов'язані між собою, але не тотожні. Правом античний фі-лософ називав норму, що регулює політичне спілкування; справедливе тлумачив як рівномірне, де рівномірність є се-рединою між надлишком і нестачею.

Арістотель розрізняв два види справедливості; розподіль-ну і порівняльну. Перша є виявом справедливості під час розподілу всього між людьми за достоїнствами. Друга діє у сфері, де відбувається якийсь обмін, і виявляється в порівнянні, що обмінюється. Від справедливості взагалі філософ ішов до політичної справедливості, що виступала в нього як право.

Іншими словами, право уособлює політичну справед-ливість і служить нормою регулювання політичних відно-син людей. Право як політичне явище Арістотель називав політичним правом. Причому це право "...частково при-родне, частково умовне. Природне право -- те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від того, чи його виз-нають, чи не визнають. Умовне право -- те, яке спершу мог-ло бути без істотної різниці таким або іншим", але після того, як воно визначається (фіксується), ця можливість ут-рачається. Арістотель не зводив усього права до права, ство-реного способом волевиявлення, тобто встановленого людь-ми. Підкреслюючи, що хоч уся царина права і змінюється, поняття справедливості в праві може змінюватися тільки певним чином. Природне право є природним насамперед тому, що воно політичне, адекватне політичній природі лю-дини і висловлює вимоги та уявлення про політичну спра-ведливість у людських взаємовідносинах.

Під умовним (людським, волевстановленим) правом у кон-цепції Арістотеля належить розуміти все те, що згодом стало називатися позитивним правом, тобто до умовного права він відносив приписи закону і загальних договорів. При цьому він згадував писані та неписані закони. Неписаним законом, який також належить до умовного (позитивного) права, уважається правовий звичай (звичаєве право).

Істотним моментом політичної якості закону є його від-повідність політичній справедливості та праву. Будь-який закон у своїй основі мусить мати право, тобто право повинно знаходити своє втілення й дотримання в законі. Відхід зако-ну від права означав би, згідно з концепцією Арістотеля, від-хід від політичних форм до деспотичного насильства, пере-родження закону на засіб деспотії. "Не може бути справою закону здійснення влади не тільки за правом, а й всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядкування, звісно, суперечить ідеї права".

З політичного характеру права (природного права і зако-ну) випливає необхідність його відповідності тій формі де-ржавного устрою, в рамках якої воно має діяти. Зі вчення Арістотеля про різні форми правління -- правильні фор-ми та відхилення від них (тиранія, олігархія і демократія) -- випливає, що всі вони, за принциповим винятком тиранії (деспотичного правління), власне, розглядаються ним як політична (державна) форма організації суспільного жит-тя і правління і, відповідно, передбачають, тією чи іншою мірою, політичну справедливість, право і закон.

Законодавство -- частина політики, тому мистецтво за-конодавця полягає в умілому та адекватному відображен-ні в законах своєрідності певного державного ладу і, отже, стабілізації існуючої системи відносин. Політичний поря-док, притаманний певній формі державного ладу, відіграє, за Арістотелем, роль принципу констатації чинного законо-давства, "бо порядок і є певною мірою законом".

Політичне правління -- це, згідно з Арістотелем, прав-ління законів, а не людей. "Хто вимагає, щоб закон влада-рював, вимагає, видається, того, щоби владарювали тільки божество і розум, а хто вимагає, щоби владарювала люди-на, той висуває в цій своїй вимозі певний тваринний еле-мент, бо пристрасність є щось тваринне, та й гнів збиває з істинного шляху правителів, хоч би вони й були найкра-щими людьми; навпаки, закон -- урівноважений розум". Панування людини, замість розуму і закону, на думку Арістотеля, може призвести до зловживання владою та можливої тиранії.

Закон розумний, оскільки в ньому правильно виражено його політичну природу, ідею права. Нормальна дія закону передбачає розвиненість, підготовленість людей до добро-чесності й політичної справедливості, до розумного способу дії та поведінки. Людей же, які керуються пристрастями, а не розумом, можна утримати в рамках морально дозволе-ного тільки покаранням, бо, "...взагалі кажучи, пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі". Поєднання в законі авторитету розуму і державної сили робить його не-замінним засобом регулятивного та виховного впливу як на моральних, так і на аморальних членів політичного спілку-вання. Істотним є якість самого закону. "Зрозуміло, -- писав Арістотель, -- що для суспільного виховання необхідні зако-ни, а для гарного -- необхідні гарні закони".

Арістотель, як і Платон, розмірковував, що людина може робити вибір між добром і злом, оскільки в неї є душа, тоб-то розум і воля. З цього приводу він зауважував, що добро-чинність, як і розпуста, залежить від людей. Вони можуть скоювати вчинки і утримуватись від них. Воля, що притаманна людині, може спонукати її до вчинення як добра, так і зла. Але та людина, котра наділена розумною душею, завжди вибере вірний шлях, не скоїть зла, оскільки вона розуміє, що підкорення законові, життя в державі є для неї благом. Розмірковуючи про право, Арістотель уважав, що воно по-ширюється тільки на вільних людей. Рабів він називав зна-ряддями, що розмовляють, призначеними для задоволення потреб свого хазяїна. Філософ намагався з'ясувати сутність рабства і дійшов висновку, що одні люди народжуються ра-бами, а інші -- вільними. Це становище зумовлене тим, що в одних людей має перевагу тілесний момент, а в інших -- якості душі. Залежно від цього одні -- завжди вільні, а ті, в кого переважає тілесний момент, -- раби, і їм бути рабами корисно і справедливо1.

Але після такого висновку в Арістотеля виникло питан-ня: як примирити наявне в суспільстві рабство і необхідність мати справедливий закон, що відповідав би вимогам при-родного права?

Мислитель бачив два способи його вирішення. Перший: рабу та хазяїну корисні взаємні дружні відносини, оскільки вони мають природні засади. Другий: усіх, хто не є елліна-ми, необхідно називати варварами і в усіх відношеннях при-рівнювати до рабів. Але, як бачимо, цей підхід філософа є відверто хибним і не може запропонувати спосіб поєднання права і свободи.

Похожие статьи




Сократ, Платон і Арістотель - стовпи античних політичних теорій. - Державно-правові погляди на право і державу в Стародавній Греції

Предыдущая | Следующая