До питання про формування національної інформаційної інфраструктури

Зарубіжна і вітчизняна наукова думка пропонують широкий спектр різноманітних досліджень проблем зв'язку політики і засобів масової інформації. Серед основних напрямків можна відзначити розробку концепції інформаційного суспільства Б. Беллом і Г. Тоффлером, застосування У. Мітчеллом, Р.-Ш. Шварценбергом, У. Шраммом, Ф. Зібером, Т. Петерсоном методу системного аналізу до вивчення взаємозв'язку політики і ЗМІ на основі теорій Т. Парсонса, Д. Істона, К. Дсйча, вивчення впливу ЗМІ на громадську думку, зокрема на електоральні вподобання населення, які провели П. Лазарсфсльд, Б. Клаппср, Н. Нойман, С. Лсннарт, У. Міллер, Г. Шиллером, Дж. Харлессом, Е. Роджерсом досліджуються також функції ЗМІ у суспільстві, тенденції їхнього розвитку. Однак у цих дослідженнях не розроблені проблеми впливу ЗМІ на процеси демократичного розвитку суспільства. А вчені, які розглядають питання зв'язку мас-медіа і демократії, Дж. Кін, Дж. Мерілл, Мак Чесні не застосовують у своїх роботах методу системного аналізу. Крім того, комплексні дослідження зарубіжних вчених не зачіпають реалій політичного життя сучасної У країни.

Вітчизняні дослідники А. З. Москаленко, В. І. Шкляр, М. І. Скуленко, В. М. Бебик, О. В. Зернецька, А. І. Ручко, Г. Г. Почепцов глибоко аналізують окремі аспекти означеної проблематики, але, як правило, торкаються їх при розробці інших тем. Особливо актуальною є проблема розробки практичних рекомендацій щодо формування в Україні такої моделі національної інформаційної інфраструктури, яка сприяла би демократизації та консолідації суспільства.

Так, у наш час інформація має величезне значення для усіх сфер життєдіяльності, а інформаційні потоки є безперервними та масштабними за своїм значенням, однак це не дає підстав стверджувати, що сучасне суспільство це суспільство знань. Щоб зрозуміти, що таке інформація і яку вона відіграє роль на сучасному етапі розвитку цивілізації, російський філософ Д. Іванов пропонує чітко розрізняти такі поняття як повідомлення, інтерпретацію такомунікацію. Повідомлення є продуктом інтелектуальної діяльності людини, який необхідно передати; інтерпретація це набуте знання; комунікація це лише процес передачі, трансляції. У сучасному суспільстві саме комунікація є безперечною домінантою у тріаді повідомлення інтерпретація комунікація На даному етапі розвитку цивілізації якісним визначенням виступає не отримана сума знань, а перш за все можливості їх розповсюдження. Саме розповсюдження та обмін інформації і визначає сучасне суспільство як інформаційне, в якому інформація, а не знання, відіграє провідну роль, а "поінформована людина це не та, що більше знає, а та, яка бере участь у більшій кількості комунікацій".

Буде доцільним, на наш погляд, нагадати думку й А. Кукаркіна, висловлену ним ще в 1978 p., стосовно того, що <<не засоби культурної комунікації визначають характер матеріалу, що тиражується, а люди, котрі розпоряджаються цими засобами". Останнє й може створювати певну подвійність у сприйнятті як ідеології, так і міфологем, що стоять за нею, підмічену К. Хюбнером. Невипадково А. Щербаков використовує для позначення сучасних процесів в сфері комунікації термін "міфологічної ідеологи", ОДНИМ з ключових елементів якої є "фільтр" довіри / недовіри", через який проходить та чи інша інформація.

Безумовно, державна влада, маючи монополію на інформацію, що офіційно транслюється, визначає ступінь актуальності та небезпеки її, інтерпретує певним чином події в країні та світі, тим самим формуючи "в підсвідомості мас вигідну для себе думку. Головним каналом їх розповсюдження виступають, як відомо засоби масової інформації.

За роки незалежності вітчизняна інформаційна інфраструктура зазнала радикальних трансформацій. По-перше, слабкість її, обумовлена неналежним ресурсним та кадровим забезпеченням, стала причиною активного проникнення в Україну та утвердження на її теренах достатньо впливових іноземних масмедійних компаній, перш за все російських та американських. Адже наша північно-східна сусідка навіть за умови системної кризи зуміла віднайти можливості для підтримки власної інформаційної структури та зберегти її наступальний і агресивний потенціал, який повного мірою був задіяний на теренах сусідніх незалежних країн, перш за все Білорусі, Молдови та України, де й приніс доволі вагомі результати. Головна причина цього нами була вказана вище, але не слід забувати і про тісний генетичний зв'язок культурної спадщини трьох слов'янських народів, що підтверджено спільною історією, релігією, близькістю менталітету. Тому говорити про своєрідний культурний бар'єр, який існує, скажімо, між росіянами та таджиками, узбеками і навіть грузинами і вірменами, можна з певними застереженнями. Російськомовна культурна традиція близька і зрозуміла мільйонам українських громадян і напевно, за винятком західного регіону нашої держави, широкий український загал сприймає її в якості зрозумілої та близької собі. Дану обставину було обумовлено також і очевидно значно вищою якістю інформаційного продукту, який забезпечувався російськими медійними компаніями на українському інформаційному просторі. Причини цього предмет особливого розгляду, тут зауважимо лише, що слабкість вітчизняних інформаційних структур стала причиною обмежених можливостей для виготовлення власної продукції, яка б могла скласти конкуренцію іноземним і перш за все аналогічним російським.

Впродовж певного, нехай і короткого, часу, досить поширеним було уявлення про непотрібність державної регуляторної політики в галузі інформаційних інфраструктур і в Україні приступили до формування власних концептуальних підходів у вказаній галузі із значним запізненням. До того ж необхідно визнати, що перші кроки реалізації її робились, і на жаль продовжують ще й на сьогодні робитись, на провінційно-любительському рівні. Більше того, вироблення національної доктрини в галузі інформаційної політики впродовж певного часу навіть не розглядалось в якості чинника національної безпеки держави. Саме в силу вказаної причини такого роду діяльність виявилась розпорошеною по зацікавлених відомствах освіти і науки, культури, ряду силових, МЗС, релігійних та громадських товариствах. Але таким перебігом подій не могли не скористатись зацікавлені закордонні організації, які активізували власні експансіоністські наміри стосовно української інформаційної інфраструктури. Скориставшись відсутністю національної доктрини розвитку вітчизняної інфраструктури та суперечливістю законодавчих норм в галузі інформаційної діяльності, вони активно почали просуватись на терени інформаційного простору України спершу в галузі телекомунікації та ЗМІ, а згодом практично у всіх сферах функціонування інформаційної інфраструктури нашої держави аж до видавничої справи включно. Причому робиться це аж ніяк не з альтруїстських чи виключно ідеологічних мотивів, скажімо, лише продаж в нашій країні російськомовної літератури за деякими підрахункам приносить дохід іноземним компаніям від 3 до 5 мільярдів гривень щорічно.

Цей процес був обумовлений ще одним суттєвим фактором чисто економічного характеру: параметри успішного становлення та функціонування основних фінансово-промислових груп в Україні жорстко визначали їх політичні орієнтири, які були корельовано з владними домінантами. Навпроти ж, бізнес-діяльність передбачала значну свободу дій, яка була лише умовно регламентована чинним законодавством. Така ситуація є своєрідним українським "ноу-хау", адже, для прикладу, російські ФПГ на сьогодні являють собою структури, які вже з перших кроків свого існування були зорієнтовані на відстоювання власних економічних інтересів шляхом формування певного законодавчого поля, а отже на створення власного лобі на всіх щаблях політичної влади в країні. Це створює певні, часом доволі жорсткі правила гри для ФПГ Росії як в політиці так і в економіці і як наслідок одним із важелів відстоювання власних пріоритетів стає використання інформаційного простору, корельованого з усвідомленням національного інтересу як інтересу російської держави. За цих умов нормальною стає ситуація, коли окремі позиції російських ФПГ можуть не співпадати з урядовими політичними доктринами і тоді інформаційний простір стає ареною публічного відстоювання переваг власних концептуальних підходів. Саме тому найбільш впливові бізнесгрупи Росії з самих початків свого існування були зацікавлені у створенні могутніх медіа-холдингів, які ставали невід'ємним структурним компонентом національних ФПГ.

Суттєво інша ситуація в Україні, де вітчизняні ФПГ створювалась у переважній більшості як механізми вторинного перерозподілу та присвоєння національного багатства, що однозначно замикало їх на ієрархію національної бюрократії, як гаранта успішного бізнесу. Відповідно, вказана обставина робила непотрібним а часом і шкідливим для більшості українських ФПГ здобування певних позицій в царині інформаційного простору, адже це вважалось прерогативою структур виконавчої влади. Відповідно, будь яка спроба публічного вияснення стосунків керівників ФПГ з владними структурами аж до початку "помаранчевої революції" тлумачилась як зазіхання на прерогативи центральної влади та жорстко переслідувалась, аж до знищення бізнесу порушника спокою або навіть фізичної розправи над ним. І лише нездатність вітчизняного чиновництва ефективно здійснювати функції управління у вказаній сфері та прагнення відстояти вигідний для них існуючий політичний статус-кво в державі, змусили частину найбільш мобільних та далекоглядних представників ведучих бізнес-груп, хоча і з певним запізненням, звернути увагу на вітчизняну інформаційну інфраструктуру, однак лише в частині функціонування українських ЗМІ. Причому політична складова очевидно тут була домінуючою стосовно всіх інших факторів, адже саме таким чином вказані ФПГ вбачали можливість впливу на масову свідомість у власних інтересах, паралельно демонструючи свою лояльність до київського владного олімпу.

Aлe такого роду підходи не можна назвати продуктивними, адже вони виходять перш за все із групових інтересів ФПГ, що можуть лише почасти співпадати з загальнодержавними, а часом радикально розходитись з ними. Водночас орієнтація лише на політичну складову без прорахування глибинних тенденцій розвитку духовного життя суспільства, як правило, обертається значними втратами для суспільства в цілому, створюючи своєрідні "зони відчуження" в масовій свідомості, коли національний інформаційний простір починає витлумачуватись широким загалом в якості системи, що не заслуговує на довіру. А звідси крок до нівелювання всіх аксіологічних орієнтирів суспільства, наростання кризи довіри до владних інституцій держави та пошук нових ціннісних орієнтирів.

Зазначимо, що за свою історію українське суспільство пережило не одну трагедію подібного роду, коли інтереси суспільних верхів зорієнтованих на короткочасні меркантильні вигоди та корпоративна упередженість відстороняли від них дійсну можливість перетворитись на пасіонарну суспільну потугу в українській державі. Так було у ХУІ-ХУПІ ст., так було у першій половині XX століття, коли потенційно здатні до самоорганізуючої державотворчої діяльності суспільні верстви не змогли зорганізувати навіть національне свідоме українське громадянство на розбудову власної держави саме в силу небажання залучити широкий загал до перетворюючих процесів, вбачаючи в ньому перш за все пасивних виконавців власної волі.

Саме тому, становлення української державності на рубежі тисячоліть водночас дає підстави вважати, що помилки минулого нинішнє покоління українських лідерів врахує належним чином, і перш за все в плані формування національної інформаційної інфраструктури України, як одного з найбільш вагомих чинників активізації масової свідомості та максимально ефективного використання державотворчого потенціалу всього українського суспільства. Саме нереалізованість вказаного потенціалу в сучасних умовах є, на нашу думку, однією з причин тих перманентних труднощів, які переживає наша держава на нинішній час. При цьому стає все більш очевидним, що і розв'язання назрілих економічних проблем в У країні також не піддається вирішенню без прорахування їх соціальної та ідеологічної складових. І мова йде не лише про окремі прорахунки чи ескапади некомпетентних посадовців, а про нагальну необхідність системної зміни тих підходів до державної політики, які на сьогодні не відповідають вимогам становлення суверенної України. В цілому ж необхідно зауважити, що нинішній етап функціонування українського суспільства на перший план соціальних відносин все більше виводить проблему невідповідності авторитарних політичних впливів на інформаційну інфраструктуру держави реаліям суспільного життя. Власне дана проблема орієнтує як наукову громадськість, так і переважну частину вітчизняного політикуму визначати проблему демократизації в сфері національного інформаційного простору в якості чи не єдиного чинника суспільного поступу.

Можна погодитись з тим, що дана проблема виступає дійсною передумовою подальшої трансформації суспільства в нашій державі та є на сьогодні каменем спотикання щодо подальшого поступу У країни, хочемо застерегти однак, що на нинішній час назріла необхідність визначення основних складових формування національної інформаційної інфраструктури з урахуванням як власних прорахунків за останнє десятиліття, так і світового досвіду. Серед них на наш погляд найбільш вагомими є:

- функціонування національної інформаційної інфраструктури в Україні з необхідністю передбачає розгляд її в якості важливої складової національної безпеки. Причому мова не йде лише про наявність чи відсутність певних законодавчих норм чи функціонування конкретних інституцій в нашій державі. Головним чинником тут виступає стратегія розбудови держави, яка може основуватись на релігійному, національному, етнокультурному та ін. факторах, що знаходять свою реалізацію в певних організаційних формах; - у ході подальшої інтеграції у європейське та світове співтовариство, У країна, поступово долаючи синдром приналежності до супердержави з відповідною схильністю до гіперболізації власної ролі у світових процесах, зазнаватиме подібно до більшості інших країн, зростаючого впливу на власний національний інформаційний простір так званих геополітичних центрів притягання, тобто держав сучасних світових лідерів, що будуть постійно прагнути нав'язувати іншим власний ракурс бачення процесів, що відбуваються на планеті; - нові геополітичні реалії з неминучістю переорієнтують вітчизняний політикум на нові засади контактів із найближчими сусідами України, коли налагодження взаємовигідного добросусідства та встановлення культурних взаємозв'язків з найближчими сусідами нашої держави стане запорукою регіональної стабільності та росту її міжнародного авторитету. Важливим фактором вказаного процесу обов'язково повинно стати взаємне подолання упередженого ставлення, зверхності, підозріливості, а то й просто антипатії до сусідніх народів у східноєвропейському регіоні. - однією з найбільших проблем, що обумовлюють повільне становлення інформаційної інфраструктури України є відсутність механізмів належного громадського контролю за її функціонуванням з боку суспільства. Вище нами вже було зазначено, що скориставшись нерозвиненістю в нашій державі громадянського суспільства та його необхідної складової сильних політичних партій, функції розпорядника інформаційним простором в Україні перебрала на себе вітчизняна бюрократія, яка за означенням не здатна визначати стратегічні напрямки її розвитку. В свою чергу на сьогодні українські бізнес-структури в переважній більшості виявились не готовими до ведення самостійної діяльності в сфері вітчизняної інформаційного простору, а відповідно у ресурсному його забезпеченні. В силу вказаних причин вітчизняні інформаційні структури не мають на нинішній час чітко визначеної стратегії розвитку та все більше використовуються окремими політичними угрупуваннями в якості інструментарію для вияснення політичних стосунків між собою. Таким чином, на задній план відсувається завдання по формуванню національної інформаційної системи, замість цього окремі її сегменти починають використовуватись в основному як механізм ідеологічного впливу на широкий загал. - подальша трансформація українського суспільства в сторону демократизації з неминучістю поставить перед ним проблему визначення державних пріоритетів в царині національної інформаційної інфраструктури. Причому така постанова питання потребує, на наш погляд, уточнення, адже для значної частини громадян, сформованих у межах радянської спільноти, такого роду підхід асоціюється з тотальною інформаційною закритістю недавнього минулого, коли окремий громадянин міг бути носієм лише тієї інформації, яку вважали за потрібне довірити йому владні інституції. Однак розбудова власної державності на засадах демократичного суспільства однозначно дає нам підстави стверджувати, що в сучасних умовах такого роду підходи не лише малоефективні, а безсумнівно шкідливі. Адже однією з передумов його становлення виступає максимальна доступність громадян до абсолютної більшості сегментів інформаційної системи суспільства, що є запорукою його стабільності та відповідальності політичних лідерів перед народом. Лише таким чином суспільство починає усвідомлювати себе в якості суб'єкта державотворення, а кожний громадянин міру відповідальності за свою державу.

Однією з передумов становлення Українська держави була і є нагальна потреба формування вітчизняних інформаційних структур як чинника національної безпеки, на жаль, приступила до цього з запізненням. Причини цього, вважаємо, криються в наступних факторах: по-перше, в перші роки незалежності працівниками ЗМІ та широким загалом будь-яка спроба регулювання державою інформаційної інфраструктури сприймалась як намагання регенерації тоталітарного суспільства, загальноприйнятою була позиція щодо повної неконтрольованості національного інформаційного простору державним інституціями; по-друге, у спадок від СРСР Україна отримала комплекс ідеологічних постулатів, несумісних з державотворчими процесами, тому на початку незалежності основні зусилля були спрямовані на деструкцію комуністичної інформаційної інфраструктури, що не давало змоги вповні зосередитись на вирішенні конструктивних завдань; по-третє, не була визначена стратегія розвитку інформаційної інфраструктури, яка внаслідок цього певний час розвивалась стихійно, часом навіть на шкоду національним інтересам держави.

І на сьогодні в Україні зростає ризик того, що становлення національної інформаційної інфраструктури може опинитись у вакуумі більшість населення остаточно перестане довіряти інституціям, що покликані нести відповідальність за їх функціонування. Наслідки такого ставлення навіть важко передбачити для молодої української держави. Для подолання критичного стану, що склався в царині вітчизняного інформаційного простору, необхідна сильна політична воля поєднана із інтелектуальними зусиллями наукової та творчої еліти нації. Отже, необхідною передумовою забезпечення суверенітету України виступає чітко окреслена концепція інформаційної політики, яка по мірі небаченого за всю попередню історію людської цивілізації розвитку інформаційних технологій, стає все більш важливим чинником національної безпеки та цілісності країни. Можна з упевненістю стверджувати: цінності європейської демократії просто не могли б бути реалізованими, якби корелятом їх становлення не виступала інформаційна культура, традиції якої перетворились на важливу складову суспільного життя західних держав. Власне, у сучасних демократичних країнах, інформаційні технології є невід'ємною складовою їх політичної культури з чітко розмежованими функціями держави та громадянського суспільства, а обмеження на володіння інформацією регламентуються як законами, так і нормами звичаєвого права.

Національний інформаційний демократизація безпека

До питання про формування національної інформаційної інфраструктури

Похожие статьи