Основний зміст роботи - Політична культура як інтегральна характеристика процесу формування і розбудови держави

Політичний культура держава суспільство

У вступі обгрунтовується актуальність теми, стан і рівень наукової розробки проблеми, мета і завдання дослідження, наукова новизна роботи, теоретична і методологічна її основа та теоретичне і практичне значення дисертації.

У першому розділі "Фактори становлення політичної культури" розкриваються особливості і шляхи формування політичної культури, їх залежність від політичних процесів різних історичних і соціальних рівнів розвитку, що дає можливість побачити схему дій закономірностей, які можуть прослідковуватися у певному типі дискурсу. Дослідження торкаються різноманітних положень становлення і розвитку політичної структури як по горизонталі певної епохи так і по вертикалі історичного розвитку, що робить доцільним перенесення особливостей досліджуваної епохи в площину сучасності, але вже як історичну вертикаль.

У підрозділі 1.1. "Політична культура як чинник загальнонаціональної культури" розкривається сутністна характеристика політичного процесу і політичної культури, їх взаємообумовленість. Політична культура не є сферою матеріальною і не обмежується лише духовними, культурними цінностями. Це особливий тип культури, який характеризує міру соціального розвитку суспільства, станів, особистості, як суб'єктів творення суспільних відносин.

Основним шляхом реалізації політичної культури є політичний процес. Специфіка їх взаємодії полягає в тому, що з одного боку через політичний процес проявляється політична культура, стає доступною для сприймання, з іншого - і сам політичний процес є творцем політичної культури.

Так як політична культура є частиною культури взагалі, що тісно пов'язана і переплітається з іншими типами культури, то реально відсутня суспільна категорія, яка була б пов'язана і відображала лише рівень розвитку політичної культури. Тому найбільш доцільно розглядати поняття політичної культури через систему політичних процесів, що дає можливість конкретизувати досліджувану категорію і знайти суто політичне в усіх сферах культури.

В політології можна виділити ряд підходів до поняття політичної культури, які тісно пов'язані з характеристикою різних сторін політичного процесу:

Політична культура - особливий тип орієнтації на політичну дію, що відображає специфіку кожної політичної системи;

Політична культура - специфічний, суб'єктивний ракурс політики;

Сприймання результативності політичних дій, як реальної, втіленої в матеріальному світі, віддзеркаленої суті політичної культури;

Виділення в досліджуваній категорії пріоритетного історичного аспекту;

Загострення уваги на класово-становому забарвленні.

Багатогранність політичної культури дала можливість для створення системи її типів, яка передбачає врахування рівня демократизму, форми управління, рівня політичної активності, історичний аспект і геополітичне розміщення носія певної політичної культури.

У підрозділі 1.2. "Вплив геополітичного становища та зовнішніх політичних процесів на формування національної політичної культури" відзначається, що цей вплив на політичні процеси в українській державі йде по двом основним напрямкам:

Міжнаціональні і міждержавні тенденції культурного розвитку, політичні протистояння груп держав, що викликані релігійними мотивами чи соціально-економічною боротьбою і обумовлені особливостями історичної епохи; політичні процеси окремих держав, які економічно та географічно пов'язані з Україною чи були об'єднанні з нею в єдину державу, політичний блок.

Різноманітними були за своїм культурним, економічним, політичним розвитком країни, які протягом віків, в залежності від рівня своєї політичної і військової сили, втручались у внутрішнє життя української нації і навіть підпорядковували її своїй державній владі чи безпосередньо включали в склад своєї держави як територіальне формування. Це спричиняло до строкатості економічного розвитку, політичної нестабільності в Україні, поглиблювало соціальне гноблення народу. Слід зазначити, що подібний стан Україна переживала постійно аж до отримання незалежності на сучасному етапі.

У підрозділі 1.3. "Генеза політичної культури в процесі боротьби за українську державність" простежуються шляхи формування політичної культури. Історико-національні традиції в управлінні громадою та державою сягають своїми коренями в епоху Київської Русі, яка дала національно обумовлену основу для розвитку політичної свідомості мас: колегіальність в управлінні громадою, демократичні засади державної діяльності. Формувалися національні елементи політичних інституцій: зразки звичаєвого права і перші державні договори і закони. Ці особливості стали основою політичної культури першої української козацької держави середини XVII століття. Незважаючи на те, що на протязі століть Україна знаходилася в економічній і політичній залежності від монголо-татар, Литви, Польщі, ці елементи збереглися. Це пояснюється рядом причин:

Держави-завойовники, як правило, не втручалися в систему місцевого управління селами і містами, обмежувалися збиранням податків;

Європейські форми організації правління за елементами демократизму були близькими до традиційних руських форм;

Для української ментальності характерне прагнення до збереження національних традицій і особливостей в організації способу життя і господарювання. Становлення української державності XVII століття є етапом складних державотворчих процесів і шляхом формування політичної культури української нації. Принцип колективізму, соціальної рівності, демократизму органів державного управління, ідея національно-визвольної боротьби стали основою політичної свідомості і політичних установ української держави середини XVII століття. В цей період розвиваються політичні інституції (органи державного управління - ради, місцеве самоврядування), система законодавчих актів (універсали), утверджується міжнародний авторитет української держави, зміцнюється і розвивається національна ідея.

Релігійна боротьба між православною і католицькою церквою, загострена греко-католицькою унією, також формує політичний світогляд нації і направленість політичних мотивів. Аналіз релігійного протистояння в Україні дає підстави зробити висновок, що політична культура українського народу формується з конфесійною направленістю, підйом релігійної духовності і освіченості сприяє росту політично-активного прошарку серед населення. Ця конфесійність настільки вросла в українську ментальність, що і в сучасних умовах є однією із сторін політичного обличчя нації.

У другому розділі "Політична культура у контексті ціннісних компонентів політичних процесів" розкривається суть, особливості політичної культури через систему взаємозв'язку з політичним процесом. Політична культура - це особливий модус, специфічний ракурс політичного життя, характеристика політичного процесу, розкрити який можна лише адекватно відобразивши родові риси цього кола явищ, тому так важливо дослідити особливості політичної культури українського народу в період становлення власне національного менталітету.

У підрозділі 2.1. "Особливості політичної культури і її детермінанти" досліджується як під впливом тривалих державотворчих процесів, переплетення різних культур формуються специфічні риси політичної культури нації. Політична культура певного історичного соціуму не може бути однорідною, так як саме суспільство має різні соціальні класи, що відрізняються як за соціально-економічними параметрами, так і за політичними цілями, але завжди викристалізовуються такі особливості політичної культури, що визначають обличчя цілої нації на певному етапі історичного розвитку. Аналіз політичних процесів в Україні, зроблений у першому розділі, дає підставу визначити такі особливості політичної культури:

Національна ідея вільної козацької держави, як політична установка у визвольній боротьбі і у формуванні соціально-економічного устрою держави.

Демократична направленість державотворчих дій, що проявилися через поєднання правових установок і недостатню регламентованість закону.

Конфесійна направленість політичної культури, що проявилася в злитті національної і релігійної боротьби.

Поєднання деяких авторитарних методів Сходу з політичними методами європейської цивілізації.

Зародження ознак політичного компромісу, що спричинив до розвитку психології залежності.

Дослідження доби української державності XVII століття допомагає визначити основні напрямки формування політичної культури в сучасних умовах і закономірності їх прояву в політичному процесі.

Людина стає свідомою в залежності від того, наскільки вона здатна пізнати політичний аспект влади. В ній формуються відчуття, які відповідають існуючому феномену влади. Якщо вона підвладна тирану, тоталітарній системі, то це формує спочатку покору і відчуття безвихідності, а потім здатність змінити дану форму життя, яка перетворювала її на непомітну масу, конформовану до дійсності. Стан політичної апатії не може бути постійним. Пройдуть роки, десятиліття, віки (для історії це і не так багато) і особистість стане здатною протистояти насильству над особою, ця здатність посилюється озлобленістю, жорстокістю, що породжує подавляюча влада. Така діалектика національної боротьби за самостійність XVII століття, епохи революцій 17-19 років ХХ століття в Україні і на сучасному етапі. Хоча озлобленість, жорстокість і набирають кожен раз іншу окраску, що відповідає рівню цивілізації.

Якщо особистість або певне соціальне об'єднання людей стикаються з демократичною владою на засадах справедливості, то породжується комплекс гуманних принципів спільної життєдіяльності, але вони також знаходяться в повній залежності від загального рівня цивілізації.

Постійне зіткнення національної спільноти з різними якісними типами суспільного життя (цивілізація Заходу і Сходу) ведуть до змішування як політичних процесів, так і політичних культур нації. Пріоритетними стають риси тієї цивілізації, яка на певному етапі має більший вплив. Українська державність в XVII столітті знаходилася в політичному полі постійного перетягування державної влади на бік більш цивілізованого Заходу (представленого Польщею), то на бік більш абсолютизованого Сходу (Росія, Османська імперія). Ця тенденція зберігається і сьогодні. Змінилася цивілізація, політична направленість, але залишилися ключові пріоритети (демократизм і централізм). Відповідно потрібен пошук політичного обличчя нації, щоб знову не опинитися в сфері політики постійних компромісів і конформізму, який на довгий час закріпився в українській нації як ознака політичної культури. Для України є характерним стан постійного маневрування. Наявність в політичній культурі маргінального складу спричинило до формування своєрідної біполярної моделі, яка поєднує лицарсько-козацький та пасивно-споглядальний типи ставлення до довкілля. У політичних процесах ці типи менталітету виявляються, з одного боку, у бунтарстві, героїчній боротьбі за національні цінності та державну самостійність України, а з другого боку - в егоцентризмі, байдужості до долі власного народу і власної держави. У підрозділі 2.2. "Політичні субкультури: суть, фактори формування і впливу" відзначається, що політична культура в суспільстві не може бути однорідною, так як людська спільнота має різноманітну класову і станову структуру, а кожен соціальний стан не лише виділяється різними економічними ознаками, а й рівнем політичної свідомості і активності, політичними цілями.

Політична субкультура козацтва має як прогресивні елементи, так і риси, що сприяли занепаду української державності:

Поєднання релігійної і національної свідомості, яке сприяло росту відповідальності за долю української нації;

Формування певних ознак державно-правової культури польського типу з елементами колегіальності в управлінні і централізацією влади в руках однієї особи;

Невміння погоджувати державні інтереси зі своїми становими інтересами, схильність заради власних маєтностей шукати підтримку зовні;

Прояв індивідуалізму, тяжіння до невеликих спільностей, що вилилося в політичну роздробленість;

Розвиток мімікрії - здатності пристосуватися до чужих порядків, що спричиняє до процвітання конформізму, рабської психології;

Прояв авторитарної тенденції у тому, що досить часто загальне об'єднання чи фракційність козацької старшини поряд зі спільними політичними інтересами визначається авторитетом лідера (Хмельницький Б., Виговський І., Мазепа І.).

Ця політична субкультура козацтва - національно-конфесійна, авторитарна, схильна до компромісів і культивації власних інтересів, - проявляється як національна традиція в сучасних умовах.

Різноманітність, взаємовідносини і рівень розвитку політичних субкультур впливають на політичні процеси в державі:

Наявність різних за економічним станом і політичними цілями соціальних груп спричиняє до загострення різних форм боротьби у середині держави і до уповільнення державотворчих процесів;

Низький рівень розвитку політичної культури найбільш масового класу уповільнює політичні процеси, спричиняє до виникнення протистояння політичних лідерів у боротьбі за вузькоособисті інтереси, знижує професійний рівень політичної еліти нації;

Розвиток активістської політичної культури прискорює політичні процеси і сприяє стабільності політичної системи.

Всі ці висновки актуальні для сучасного періоду розбудови української держави, так як спостерігається станова строкатість, поява нових соціальних груп, майнове розшарування громадян.

Підрозділ 2.3. "Взаємозв'язок і взаємовплив політичної культури та державотворчих і політичних процесів" містить узагальнення основних тенденцій нашого дослідження, відображаються історичні традиції, особливості впливу зовнішніх політичних систем, різних політичних субкультур нації на дієвість і результативність політичного процесу.

Сам політичний процес складається з двох основних напрямків:

Формування основ державності, що виражається в конституюванні, утворенні державних і місцевих органів влади, стабілізації діяльності політичних партій і громадських організацій;

- організація управління і контролю в усіх сферах життя держави: зовнішня, економічна, соціальна, культурна політика.

На етапі формування державних органів влади і створення законодавчої системи політична культура забезпечує послідовність правової діяльності, прагнення до соціальної рівності, збереження національних особливостей. В організації політичного життя рівень культури відображається в зовнішній політиці держави, в її відносинах з державами різного рівня соціально-економічного розвитку, в результативності дій політичного лідера, політичній свідомості громадян, наповненні духовної сфери життя в державі національною ідеєю і національними традиціями. Взаємозалежність політичної культури і політичних процесів підтверджує сучасний період в українській державі, коли недосконалість політичних структур і низький рівень політичної культури відносяться до групи основних причин, що заважають соціально-економічному розвитку країни.

В заключенні відзначається, що політичний процес в Україні знаходиться на стадії формування політичної структури суспільства і визначення шляхів розвитку основних сфер політичного життя. Незрілість цих процесів дає можливість лише прослідкувати основні тенденції становлення політичної культури нації. Її розвиток постійно порушувався у зв'язку з різними соціально-політичними потрясіннями. Багато що з нашої вітчизняної громадянської культури було загублене, багато що зі світового політичного досвіду не було взято на озброєння. Прослідковується кілька об'єктивних детермінант, що ускладнюють політичні процеси в Україні і більш повне використання історичного досвіду політичної активності мас.

По-перше, від епохи Богдана Хмельницького до проголошення незалежності України в 1991 році пройшло більше трьох століть. Протягом віків нація розвивалась, не маючи своєї держави, перебуваючи в економічній і політичній залежності від інших країн.

По-друге, розвиток політичної культури залежить від наявності і дієвості політичних інституцій, законодавчої основи. Від часів Української козацької держави до сучасного періоду Україна не мала національно обумовленої правової бази, період існування політичних партій і організацій обмежувався кількома роками або десятиліттями.

По-третє, сучасна епоха характеризується високим темпом соціальних змін і розвитку. Швидкість зміни політичної ситуації в Україні ускладнює планомірність державотворення. Раптовість веде до хаотичності політичного процесу.

По-четверте, політична діяльність сьогодні перетворюється в своєрідну систему продукуючого виробництва, коли є конкретний товар, концентрація сфер діяльності, боротьба за ринок впливу. А це означає, що політична діяльність не захищена від спроб спекуляції нею, довільного тлумачення фактів в кон'юнктурно вигідному висвітленні.

Та всі ці фактори не заперечують необхідності історичного досвіду, вони лише обумовлюють пошук раціональних шляхів використання політичного надбання нації.

Відповідно особливості політичної культури української нації XVII століття є витоками і можуть сприяти формуванню таких рис політичної культури сучасної української нації.

Національна гордість, яка базується на історичній здатності нації створити державу, що за формою правління і соціальним статусом основної маси населення, козаків, випередила у XVII столітті європейські держави, де принципи демократії, соціальної справедливості стають в центрі уваги лише в ході буржуазних революцій XVIIІ століття.

Державотворча активність, збільшення якої можливе і завдяки усвідомленню історичних традицій участі всієї громади в управлінні, ролі всіх членів національної спільності у виборі чи відлученні від влади керівників держави: князів, гетьманів, отаманів.

Подолання комплексу мімікрії, який формується у нації вподовж всього її існування, на аналізі негативного досвіду національної історії і політики постійних компромісів, соціально-політичних поступок і наслідування політики інших держав, пошуку протекторату сильнішого сусіда. Мова не йде про принципи мирної дипломатії і консенсусу, які лежать у основі зовнішньополітичних відносин цивілізованого світу, - а лише про недооцінку політичної сили власної нації. Зниження рівня політичної байдужості, яка забезпечується не лише через усвідомлення необхідності політичної активності, а й через ірраціональне, коли у індивіда на рівні підсвідомості формуються психологічні посилки до політичної дії. До цього спонукають різні способи пропаганди політичного досвіду нації. Відродження почуття індивідуальної самобутності на противагу принципу "гвинтика" єдиного соціально-політичного механізму. Історія українського козацтва зіткана із образів героїчних персоналій. Кожне завоювання у процесі національно-визвольної боротьби, будівництва держави, розвитку духовної культури нації пов'язане з конкретними іменами: Наливайко С. підняв селян на боротьбу з польськими панами, Хмельницький Б., створив державу, Сірко І. боровся за права рядових козаків, навіть характеристика Війська Запорізького завжди уособлювалася в конкретному образі козака-героя.

Певний рівень політичної культури відображається в поведінці рядових членів суспільства, але лідер не лише є носієм цільових установок і спонукаючих методів до дії, а разом з тим віддзеркалює основні напрямки політичних дій класів, соціальних станів, професійних груп тощо. Історично сформувалося ряд ознак, характерних для українського лідера:

Для української ментальності властивий культ практичного, сильного господаря, хазяїна землі, здатного власною працею примножувати свої маєтності;

Вікові традиції козацького способу життя: кругової поруки, кровного братання воїнів, загальноприйнятої установки "Мій гетьман - пан, воїн, захисник, правдолюбець, товариш" близькі українській людності і сьогодні, тому більший інтерес викликає політик впевнений в своїх силах, вольовий, витривалий, незалежний ніж політик, схильний до компромісу і лояльності;

Українська нація має певне історичне надбання політичної волі мас: здатності рядових членів суспільства, згуртувавшись і не підкорившись владі, змінити політику керівника держави;

Згубною для українських лідерів стала психологія "удільного князя", коли інтереси гетьмана чи полковника обмежувалися станом своїх маєтностей. На сучасному етапі державотворення до уповільнення процесу соціально-економічних перетворень веде обмеження політиків проблемами конкретного регіону, підприємств, групи виборців.

Отже, аналіз історичного політичного досвіду, оцінка соціально-економічних завоювань нашого народу на різних етапах свого становлення дає можливість відокремити положення, цільові установки, методологічні прийоми, які складають основу сучасного процесу політичного розвитку нації.

Похожие статьи




Основний зміст роботи - Політична культура як інтегральна характеристика процесу формування і розбудови держави

Предыдущая | Следующая