Народно-поетичні домінанти в художній інтерпретації Ліни Костенко - Народно-поетичні домінанти в художній інтерпретації Ліни Костенко

"Маруся Чурай" Ліни Костенко -- це не просто наша обікрадена и поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII ст. Це -- історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія.

Її твір розкриває нам багатство людських характерів, виношені концептуально-художні ідеї, гранично суворе, досконале їх вираження в класичному слові. І водночас "Маруся Чурай" -- твір новаторський як трактуванням самої постаті народної поетеси, так і художніми засобами зображення.

Віртуозна стилізація мови давньої епохи, власне -- несилуване поєднання кількашарової стилізованої лексики і народної говірки, точність і художня доцільність використання архаїзмів та історичних реалій, звукове й ритмічне багатство вірша, його пластичність, залежність від "партії" дійової особи, значущість сміливої рими... В усьому цьому Ліна Костенко бачила не самоціль, але й не суто "виробничі" засоби формування поетичної плоті роману. Сама технологія тут стає мистецтвом.

Адже коли в роздумах про Галю Вишняківну зустрічаються такі, за терміном тогочасних піїтик, "краєсогласія" -- "до неї -- козакові -- до свиней, і -- до любові" [ 14:58],-- то вони вже самі утворюють потужне смислове поле, ущільнюють художню оповідь і без роз'яснень ставлять додаткові змістові акценти в процесі характеротворення.

Розглядаючи "Марусю Чурай" у широкому контексті новітньої історичної романістики, Микола Ільницький спостеріг прикметну особливість твору Ліни Костенко.

Більшість авторів віддає перевагу описові конкретної, часто документально підтвердженої події, в інтерпретацію якої привноситься умовний (притчевий або легендарний) елемент. При цьому просторові й часові площини немов "тасуються", утворюючи параболічність сюжету,-- в такий спосіб на поверхню виходить рух сучасної художньої ідеї, видобувається її філософський сенс.

У "Марусі Чурай" морально-етична, соціально-етична лінія також різко проорана, але твір збудовано за іншим принципом. "Л. Костенко легенду проектує в суворе русло соціальних і людських взаємин,-- зазначає критик,-- перевіряє історичною реальністю зображуваної епохи, не зміщуючи часових пластів і не силкуючись витлумачити ідею, вилущити її зі шкаралущі подій, а даючи можливість цій ідеї формуватися в цих подіях, просвічуватися крізь них" [ 12: 18].

Справді, визрівання художньої ідеї в романі "Маруся Чурай" відбувається за законами внутрішньо - доцільної взаємопов'язаності кожної деталі й цілості твору. Сюжетні перипетії в ньому виростають одна з одної, заперечуючи суто подієвопобутове своє значення і висвічуючи концептуальну значущість всього попереднього фабульного розвитку.

Розробляючи відомий сюжет, Ліна Костенко не тільки змінює деякі вже усталені в літературі та в народнопоетичній традиції "ходи", а й -- і в цьому істотна відмінність -- будує його на розлогому соціально-психологічному тлі.

Григорій Нудьга, оглядаючи довгий шлях засвоєння в письменстві перипетій балади про отруєння Гриця і створення легенди про Марусю Чурай, писав: "Відчувається, як центр ваги переноситься з побутово-мелодрама - тичних моментів на історичні і психологічні, а мотив про "піснетворство" героїні витісняє всі інші" [ 21: 135] . Ліні Костенко вдалося створити не просто психологічно вірогідний портрет Марусі Чурай, а й показати свою героїню причетною до важливих подій періоду боротьби українського народу за незалежність в середині XVII століття. Сам гетьман Хмельницький :

"...дивував, безмірно дивував,--

Що от скажи, яка дана їй сила,

Щоб так співати, на такі слова!" [ 14: 52].

Взагалі щодо персоналії Марусі Чурай навіть на сьогоднішній день нема остаточних висновків: історична особистість чи легенда?

Можливо, певне світло на особистість Марусі Чурай могли б пролити матеріали сотенних канцелярій, ратушні книги та інші різноманітні письмові свідчення, але їх поглинуло безжалісне полум'я велетенської пожежі, яка охопила Полтаву (батьківщину Марусі) влітку 1658 року, через п'ять років після її передчасної смерті. Багато доказів існування М. Чурай саме як історичної особи (відомо, що серед деяких українських науковців побутує цілком протилежна думка) загубилися разом із значною частиною архіву Г. Квітки-Основ'яненка, котрий, як відомо, цікавився долею української піснетворки [31].

Вперше ми зустрічаємося з Марусею на суді... Нескоєне пече душу -- зрештою, Гриць сам мимохіть випив келих трунку, наготовлений дівчиною для себе. Але ні слова у виправдання не почув суд. Зник біль, нема страху, в горі розчинилося все життєдайне: "Коли так душу випалила зрада, то вже душа так наче й не болить" [ 14: 71]. Єдина мучить думка: з якої причини перевернувся Гриць? Хороший, ласкавий, вірний, чому він зрадив? До того ж ніби й проти своєї волі вчинив це... Дядько Яким Шибилист по-своєму точно пояснює роздвоєність парубка: Від того кидавсь берега до того.

" Любив достаток і любив пісні.

Це як, скажімо, вірувати в бога

І продавати душу сатані." [ 14: 163]

Ось при чому тут пісні! Пісні Марусі Чурай, в якої "слова самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі" [ 14: 128]. І вибухає на суді ("Увесь блідий, аж під очима чорно" [ 14: 128]) полтавського полку обозний Іван Іскра:

"Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це -- голос наш. Це -- пісня. Це -- душа.

Коли в похід виходила батава,--

Її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні." [ 14: 147]

Власне, за ставленням до пісні Марусиної, яку сприймаємо мов символ народного генія, і поділяються герої роману Ліни Костенко. Це, до речі, ще одна площина суспільного розшарування. З одного боку, "Таку співачку покарать на горло,-- та це ж не що, а пісню задушить!" [ 14: 152] -- ставлення Богдана Хмельницького, Легендарна поетеса Маруся Чурай складала патріотичні пісні, що надихали воїнів: "Її пісні - як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот" [14 :148], - так оцінює пісенний дар героїні Богдан Хмельницький у романі "Маруся Чурай" Л. Костенко. Він говорить, що в піснях Марусі "огонь війни пашить" і "помагає не вгашати духа". А сама ж Маруся казала: "Пісень немає -- і мене нема" [ 14: 65]. "Це щось для дівки, синку, височенько. Не вірю, щоб складала це вона" [ 14: 84] -- старої Бобренчихи...

Як справжній художник, Ліна Костенко не розставила відразу своїх героїв по відведених сюжетною канвою місцях, а виписала їх у русі, розкриваючи складне взаємопереплетіння розвитку особистісногоі громадянського.

Так, поволі втрачаючи своє "я", відрікаючись від нього в ім'я достатку (та й то не заради самого достатку, а задля того, щоб вижити), гине Гриць і як громадянин. Недаремно козак, посланець гетьмана до полтавського полку, дізнавшись, за що судять Марусю, пропонує "врядові" пошукати закон не про вбивство, а про зраду: "Що ж це виходить? Зрадити в житті державу -- злочин, а людину-- можна?!" [ 14: 93] В цих словах ми зустрічаємо мотив зради.

Вчинок людини вимірюється не тільки побутовою, але й соціальною міркою. І знаменно, що ці слова належать саме запорожцю (порівняймо з роздратованим вигуком Горбаня: "Отож жінок і не пускають в Січ" [ 14: 87]). Козацька сила не лише в обов'язку боронити Україну, а й у єдності громадянського та особистого. Як опора людського існує світ гідності (Гриць про Івана Іскру: "Він,-- каже,-- гордий. З ним не звариш каші" [ 14: 42]; Бобренчиха про Марусю: "Пісні у неї -- то велика туга, а серце в неї горде і трудне" [ 14: 32]).

Симптоматично, що саме почуття власної гідності найбільше не в пошані в антагоністів козацького лицарства. А якраз цей шляхетно-волелюбний стан поетеса протиставляє канцелярсько-бюрократичній машині, якою намагаються вичавити з людини все горде, підкорити її поведінку приписам, далеким від народної моралі, що уособлюється в романі нормами співжиття козацької республіки -- Запорожжя.

"Полтава карає співця",-- скаже Іскра в похідному наметі, хоча й розуміє, що зараз ідеться про долю краю, а він "про чиєсь гам одненьке життя"[ 14: 69]. Гетьманові не байдуже й "одненьке життя"[ 14: 78], адже це -- славне минуле батька Марусі, легендарного Чурая, адже це -- пісні Марусині, які не тільки звучали вчора, співаються сьогодні, а й підуть у майбуття.

Щоб урятуватися від незвичайно нестерпного болю, приготувала Маруся Чурай собі гіркий келих трунку. Він минув її. Але доля піднесла ще один келих гіркоти, який хоч фізично й не рятує вже хвору на сухоти дівчину, але оживляє її душу, що знову відкрилася назустріч і людській біді, і красі життя.

Скасована угода про перемир'я зі шляхтою, Україна знову загорілася визвольним вогнем, знову з її, Марусиними, піснями вирушає в похід Полтавський козацький полк:

"Цвіте земля, задивлена в свободу.

Аж навіть жити хочеться мені." [ 14: 126]

А ще зовсім недавно чого бажала вона, пригнічена зрадою й смертю коханого, ганьбою прилюдного, неправедного судилища? Небагато:

"Останні дні вже якось перебуду.

Та вже й кінець. Переночую в смерть." [ 14: 143]

Цей спасенний келих гіркоти мусила випити легендарна піснярка, щоб навіки залишитися в пам'яті народній своїм очисним болем, своїми ліричними витворами, круто замішаними на гіркій сльозі та незламній силі духу.

Звичайно, в суперечках про історичну реальність особи Марусі Чурай незаперечною лишається вимога: поки не знайдено бодай одного документа, де зафіксовано її ім'я, можна говорити лише про літературну легенду, започатковану історичною повістю О. Шаховського "Маруся -- малоросійська Сафо". На сьогодні такого манускрипту ще не маємо, але після роману Ліни Костенко Маруся Чурай стає нарешті цілком реальною особою, хай не в площині історичній, та, що не менше, а в даному разі, мабуть, важливіше, на терені літератури.

Що ж до коханого Марусі, Гриця Бобренка, то він сам себе охарактеризував висловивши таку мораль: "Любов любов'ю, а життя життям"[14:49].

Що показує примітивізм людського світогляду, слабохарактерність та безвольність перед життєвими складнощами. Сама ж авторка подає опис героя саме так:

"Грицько ж, він міряв не тією міркою.

В житті шукав дорогу не пряму.

Він народився під такою зіркою,

Що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.

Любив достаток і любив пісні.

Це як, скажімо, вірувати в бога

І продавати душу сатані."[ 14: 56]

Як і за сюжетом балади, в романі Ліна Костенко вводить любовний трикутник. Через те, що мати Гриця тиснула на сина, щоб той одружився з вигідною партією Галею Вишняківною, Гриць розмінюю своє кохання на достаток, завдаючи Марусі нищівного болю.

В творі ми прочитуємо, що вона навіть втопитися хотіла у Воркслі, але її врятував козак Іван Іскра. Іван Якович Іскра (Іскренко) - то син гетьмана Якова Іскри-Острянина (Остряниці) і батько того полковника Івана Іскри, що був страчений гетьманом Мазепою [19; 89]. Деякі автори називають цю реальну, історичну особу не Іваном, а Петром чи Кіндратом [19:89].

Обравши найуживаніше ім'я Іван, яке, до речі, в романі теж не змінюється, виступаючи виключно в своїй повній, строгій формі, що добре узгоджується з образом цього лицаря-героя, Ліна Костенко водночас дотрималась історичної правди, бо сина Остряниці дійсно звали Іваном. Глибока поетизація цього образа знаходить яскраве онімічне втілення: Прощай, Іване, найвірніший друже, шляхетна іскро вічного вогню! [14:117]; Душа у тебе має бути крицею.

Так плакати не гідно казака. Твій батько був, Іване, Остряницею, - наступний гетьман після Павлюка [14:117]. Це - думка Марусі і слово преславного діда Галерника.

А історичність Івана Іскри підтверджується "Реєстрами Війська Запорозького" 1649 р. У цьому найбільшому спискові реєстрового козацтва, укладеному одночасно з подіями роману, - суд над Марусею відбувся, за різними свідченнями, взимку 1649 р. чи влітку 1652 р. [19:102]

Дуже цікаво зображає поетеса зовнішність Маруся: "...на обличчя з янголами

Схожа...Ця дівчина. Обличчя, як з ікон". І незвичайну паралель Ліна Костенко вже проводить на суді між поведінкою дівчат-суперниць - Галі та Марусі:

"Сиділа Галя, наче панська рожа

Але вона ні слова не сказала,

Усправедливлень жодних не дала,

Тілько стояла, яко з каменю тесана...

І хто ж убив хорунжого? Дівчина!

А як по ньому тужить! Як вдова!"[ 14: 98]

Саме такі порівняння додають ще сильнішого драматизму долі Марусі Чурай.

Л. Костенко в інтерпретації сюжету про Гриця й Марусю виявився не стільки в тому, що авторка створила "дидактичний", "лояльний", "глибоко афористичний" твір, "полотно з історії XVII століття", скільки в тому, що поетеса згадками, пригадуваннями, натяками розширила історичні межі роману тією мірою, щоб охопити українську історію від початку Київської держави (найдавніша згадка в романі стосується монахів Печерської лаври в ХІ-ХІІ століттях) майже до початку XVII століття (йдеться про згадку про Федора Жученка, сотника Полтави від 1659 до 1691 року, зятя В. Кочубея і супротивника І. Мазепи), нагадавши читачеві про цілий ряд історичних подій та їх учасників: наїзд Кончака (ХІІ ст.), наїзд Батия 1240 року, згадка про князя Витовта Великого Князівства Литовського (1430 рік), Сигізмунда ІІІ (Васу) - 1566-1632 рр., про поразку Наливайка під Солоницею, битви Хмельницького, спалення Полтави (літо 1658 року), згадка про те, як під час повстання Пушкаря проти Виговського Пушкареві стяли голову.

Все це - широка історична картина, на якій зображено "недолю України" [18: 31]. Це підтвердив у романі мандрівний дяк, порівнявши дорогу з Волині до Києва з Аппієвим шляхом, який знають всі, тоді як українську "дорогу", перед якою той "шлях" просто блідне, у світі не знають.

Похожие статьи




Народно-поетичні домінанти в художній інтерпретації Ліни Костенко - Народно-поетичні домінанти в художній інтерпретації Ліни Костенко

Предыдущая | Следующая