Поема "Спрага" Григорія Білоуса - Види феноменологічної інтерпретації в українських творах

Вагому частину своїх роздумів, які виписав у листуванні, Григорій Павлович присвятив основоположнику української літератури Тарасу Шевченку. В листі до Григорія Короля, Білоус писав, що його запросили до Румунії на відкриття пам'ятника Шевченку, але в Білоуса не було закордонного паспорта, і неможливість цієї поїздки засмутила письменника. В цьому ж листі він висловив думку про те, що засмучувало його глибше: "Бачиш - навіть Румунія вшанувала нашого Тараса, а в Санкт-Петербурзі, де Шевченко провів, вважай, півжиття, й досі не спорудили пам'ятника йому, а ставити треба величний: Тарас того вартий".

З поемою "Спрага" про Тараса Шевченка автор не поспішав. Перша її частина "Наодинці з рідною вербою" "вродилася" 3 березня 1981 року. Білоус знайшов чорновик першого її варіанту, де він поставив завершальну крапку о 17 годині. Друга частина поеми "Сповідь мандрівної вишні" була написана після ювілею Юрія Мушкетика та розмови Григорія Павловича з Дмитром Григоровичем Білоусом: "Ця тема жила в мені рівно 18 років, відтоді, як на мій робочий стіл у редакції "Черкаської правди" лягло телетайпне повідомлення про тернові зарості на Мангишлаку. Мене осяяв здогад:це вишня наша йшла провідати Тараса, а поки дійшла - терном стала...".

Тому задум другої частини поеми лежить в далекому 1981 році, коли, як зазначає Григорій Білоус, він "був змушений палити свої щоденники й листування, а повідомлення про тернові зарості в Казахстані було як своєрідний натяк долі на можливі небажані повтори у моєму піднаглядному житті". Додамо від себе: і небажані повтори у творчості.

У "Післямові" до поеми автор називає Шевченка "духовним велетом", якого послала Україні доля, а перед цим, вона обдарувала його талантом володіти "Словом і Малюнком". Тут же автор ставить патетичне запитання до себе: "Так ким же він був? Художником, що вмів і прагнув ще й писати, чи поетом, що увічнював ще й малюнком тогочасну дійсність?

Він був генієм.

Це було унікальне поєднання рівнозначних здібностей, розвиток яких відбувався паралельно. Мабуть, на роду було написано Шевченкові - спочатку брати уроки малювання у примітивних майстрів ширяєвих, щоб згодом стати професійним художником, та самотужки вчитися володінню словом у Котляревського, Сковороди і авторів святого письма, щоб постати перед світом поетом-пророком".

Дивним для мене є те, що в листуванні 4 квітня 1999 року, письменник першу частиною називає "Наодинці з рідною вербою", а другу - "Сповідь мандрівної вишні", але в 2004 році виходить книга Григорія Білоуса "Провидці правди і свободи", в якій ці частини надруковані навпаки. Чому автор змінив свій первісний задум, це можна пояснити тим, що в другому варіанті композиція поеми підпорядкована певній хронології подій: спочатку вишня домандрувала до Тараса та побачила те, як йому гірко "існується" в Мангишлаку, хоча і перший варіант був композиційно вдалим.

Кожна частина поеми має епіграф. До частини під назвою "Сповідь мандрівної вишні" автор підібрав перший рядок з відомого кожному українцеві вірша Шевченка "Садок вишневий коло хати...". Свій вибір Білоус також пояснює в листуванні: "Одним рядком епіграфа я одразу ж поновлюю в читацькій уяві весь вірш Т. Г. Шевченка, багатьма знаний ще з дитинства, але сприйнятий кожним по-своєму...Для ув'язненого Шевченка - це ідилічний образ України. Для мене ж він - своєрідний мікросценарій". Григорій Павлович розібрав вірш Шевченка на своєрідні "кадри", де чергуються "загальний, середній, крупний" плани. Білоус пише в листі до Ірини Мироненко: "Аби я знімав фільм за цим мікросценарієм, то завершив би його переведенням зображення у затемнення, а звук змікширував би до повного затихання. Власне, я це й зробив подумки, щоб перейти до свого тексту, котрий починається своєрідним виходом із затемнення, з ночі:

Цими рядками автор не тільки переходить від Шевченкової ідилічної ночі до прозаїчного керелівського світанку, а й подає садок вишневий коло Тарасової хати вже без його батька Григорія Шевченка-Грушівського. Тепер тут господарює лайлива Грушиха, котра одразу не просто помічає втечу квітуючої вишні з її незатишного подвір'я, а ще й докоряє "домашній сторожі",що не встерегла втікачку, щодня поливану помиями. "А отим словечком апрелівка мені хотілося натякнути на русифікацію всього українського, коли й саму Україну йменовано було Малою Руссю. І якщо в Шевченковому вірші діяла доцентрова сила, то початок моєї поеми позначений відцетровістю. Хрущі, що колись ліричногули над садком, нині лінькувато летять за вишнею, поступово відстаючи від неї. Тільки бджоли співчутливо обціловують кожну вишневу квіточку: прощай, прощай... Таким є своєрідний авторський вступ до поеми.

Далі письменник вводить у поему сповідь самої вишні, яка виправдовує, пояснює свій вчинок через сон (підсвідоме за Франком).

Образ вишні оживає перед читачем, а, оскільки, сон - це стан людського організму, то можна уявити, що в момент сновидіння, яке побачила вишня, вона перетворилася в живу істоту і полинула до Шевченка.

Цей момент теж пояснює сам автор: "Спочатку я хотів скористатися тим же засобом перевтілення, до якого вдався Шевченко в поемі "Тополя", де дівчина тополею стала. Але потім Білоус відмовився від цього наміру, надавши читачеві можливість самому уявити вишню мандруючою, живою. Це зумовило те, що квітуюча вишня сприймається читачами як образ України, що скучила за Шевченком і подалася в далекі, виснажливі мандри, подібні до відомих подорожей люблячих матерів і дружин багатьох "засланців".

Слово "чужина" - це поняття широке, а Шевченко перебував в конкретному місці, одна лише назва "Мангишлак" наводить на читача жах, відчуття самотності та відчуття холоду. Для того, щоб пояснити читачам, куди саме прямує вишня, Григорій Павлович вводить у твір образ вітру. Між вітром і вишнею розгортається діалог, який, окрім пояснення творчого задуму, надає тексту динаміки й оживлення цим образам:

Далі автор описує українське село і те, що відбувалося в ньому, коли його покидала вишня. З'являється образ сичів, що й у Шевченка в "Причинні" "перекликались": "Сич - птах віщий, цим образом я вводжу в текст елемент містики, а оте буденне собаче гавкання, камертонно розпочате висвареним Сірком, не просто шматує довколишню світанкову тишу, а й супроводжує вишню, поки вона йде селом. О, скільки сяйних душ було обгавкано у нас впродовж століть!" .

Григорій Павлович свідомо насичує твір різноманітними образами, які вишня ніби нанизує на свої гілки, шлях її стає тяжчим, але всі ці образи з Батьківщини Тараса, вона всі їх донесе на своїх тендітних вітах: Оксанині цілунки; Грушиха, як втілення "помийного ставлення" до ближніх; образ солов'їв-жевжиків "соловейки співали за будь-яких обставин, навіть тоді, коли їх, образно кажучи, "брали за горло". Соловей, я вважаю, є уособленням письменника-вільнословця: Шевченка, який не перестав писати попри заборони; самого Білоуса, творчість якого теж часто не поціновували та забороняли; інших - гнаних за правду - творців слова.

Сам Білоус писав, що для того, щоб зрозуміти Шевченка, потрібно його всього перечитати, що й зробив сумлінний письменник. Асоціативне мислення автора розгортається в образах, які оживають в його свідомості після колишніх прочитань творів Тараса Григоровича. Ці асоціації створюють стереоефект поеми Білоуса з віршами та поемами Шевченка: сичі, хрущі, сонце, хати, тополі, вишня порівнюється з маною (у Тараса Шевченка жінки покритки порівнювалися із маною, відьмою). Але цей стереоефект "дзеркальний", бо все, що в Тараса Григоровича гріло йому душу, те в Білоуса перетворилося на добрячий "мішок" негативу. Цим, на мою думку, автор показує читачам, якою була Україна без "батька" Тараса.

Щоб читач побачив усі ті зміни, які відбуваються з вишнею, Білоус пише: "А мандрівка триває. Вже й друге літо збігло. Вишня понижчала. Усохлася. Мені дуже хотілося б, щоб читач бачив усі оті зміни, які відбуваються з вишнею. Найпомітнішими вони стають наприкінці мандрів. Пустеля немилосердна. Вона понищила усе живе, нагнавши страх на довколишні степи. У ягідок - якась дивна пригірч. Цього слова у словнику немає, але воно й без тлумачення зрозуміле. Та ще й буквально упритул прилягає до слова пригірщ. Вишнівка, кров... Усе таке в'явленне... Метаморфози зримі, неминучі: вишня стала кострубатою і колючою:

Висновок - як діагноз. Хотілося кинжальногостро, двосічно подати й останні два рядки цієї підсумкової строфи:У світі цім брехня непроминуча. Відсутність правди гірше, як води".

Цим висновком автор ділиться з читачами, що його табагатьох жителів нашої країни й усього світу, мучить "спрага" від нестачі правди. Саме за правду Шевченко був засланий на 10 років каторги.

Як бачимо, поема "Спрага" має свою історію створення, історію власне "білоусівську".

Похожие статьи




Поема "Спрага" Григорія Білоуса - Види феноменологічної інтерпретації в українських творах

Предыдущая | Следующая