Василь Симоненко "...Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок" - Види феноменологічної інтерпретації в українських творах

Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок, Є тисячі ланів, але один лиш мій. І що мені робить, коли малий зажинок Судилося почать на ниві нерясній?

Чи викинути серп і йти байдикувати, Чи долю проклясти за лютий недорід І до сусід пристать наймитувати За пару постолів і шкварку на обід? Коли б я міг забуть убоге рідне поле, За шмат ції землі мені б усе дали... До того ж і стерня ніколи ніг не коле Тим, хто взува холуйські постоли.

Та мушу я іти на рідне поле босим, І мучити себе й ледачого серпа, І падати з утоми на покоси, І спать, обнявши власного снопа. Бо нива це -- моя! Тут я почну зажинок, Бо кращий урожай не жде мене ніде, Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок Мене на ниву батьківську веде...

Будь-який літературний твір з'являється у той момент, коли його з'ява обумовлена певними життєвими і психоемоційними обставинами, в яких перебуває авторське "я". Ті обставини і стимулюють, підштовхують творчий процес, внаслідок якого на поверхні авторської свідомості виникає й оформлюється твір.

Якщо з такого погляду спробувати з'ясувати причини появи вірша "Є тисячі доріг...", то чи не найкраще для цього підходить щоденник Василя Симоненка "Окрайці думок", записи в якому відтворюють тривання у певному часі авторського "я", проливають світло на творчі задуми, а головне - передають образ психофізичного стану поета.

Отже, вірш, який датується 1963 роком, написаний за три місяці до смерті поета.

Щоденниковий запис від 3 вересня 1963 року свідчить про надзвичайну поетову самотність: "Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Єдині мої товариші тепер - чорнило й папір".

Cаме тоді Симоненко уже жив у гнітючому, свідомому відчутті близького фізичного згасання, запис зі щоденника: 22.УІІ.1963. "Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажений. Думаючи про смерть, не почуваю ніякого страху. Можливо, це тому, що вона ще далеко? Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю... Не життя, а низка дрібних клопотів, дрібних невдач, дрібних розчарувань і дрібних успіхів! Ні, не так я мріяв жити, як живу. Щасливий той, хто хоче від життя мало, - він ніколи не розчаровується у ньому. Найпростіший і найкоротший шлях до так званого щастя - стати обивателем...".

Важка невилiковна хвороба вперто i послiдовно вимучувала його тiло. А його дух знесилювало кільце недовіри та ідеологічних звинувачень.

Василь Симоненко повiрив у торжество правди, свободи i демократiп, хотiв i далi "мучити себе й ледачого серпа", проте йому не судилося завершити розпочате. На Украпнi починався сумнозвiсний перiод "загвинчування гайок" у лiтературi, в культурi за допомогою безвiдмовного iнструменту пiд назвою "націоналізм". Та вже 8 вересня 1963 року сумно, з гiркою iронiєю В. Симоненко занотує: "Друкованi органи стали ще бездарнiшими i зухвалими. "Лiтературна Украпна" каструє мою статтю, "Украпна" знущається над вiршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться. Як тут не свiтитися вдячнiстю, як не молитися щовечора й щоранку за тих, що подарували нам таку вольготнiсть. До цього можна ще додати, що в квiтнi були знятi моп вiршi у "Змiнi", зарiзанi у "Жовтнi", потiм надiйшли гарбузи з "Днiпра" i "Вiтчизни". Ай, ай, ай весело! Всi ми пiд пресом. Так воно треба задля прогресу".

Ця облога полiтичною недовiрою та ідеологічною пересторогою особливо змiцнiла за кiлька мiсяцiв до смертi Василя Симоненка. Та вiн творить, з'являється "Казка про Дурила", написана, як вiн сам визнає в щоденнику, "одним подихом, хоч дещо було заготовлено ранiше. Сьогоднi казка ще подобається менi, жаль, що нiкому пп почитати". Та все ж було кому почитати - народ знав уже i любив поета, не було кому пп опублiкувати.

Саме "тим, хто взува холуйські постоли", безтурботним, цинiчним i щирим у свопй слiпотi i у пристосуванствi адресовані рядки вірша, бо легко загубити дорогу до рiдного краю, але як важко буде згодом вiдшукати свою вiтчизну, утвердитися у ній, у свободi вираження думок, надiй, переживань.

Симоненко бачив своє покликання у служінні "рідній ниві", незважаючи на "колючу стерню" і "ледачого серпа", бо "тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок мене на ниву батьківську веде".

Таким чином, вірш "Є тисячі доріг...", що був написаний за кілька місяців до смерті, виник внаслідок збігу різних обставин: психофізичних (хвороба, внутрішня самотність), соціо-культурних (цензурні утиски, складне становище української літератури), естетико-рецептивних (світовідчуття та його словесне відтворення).

Похожие статьи




Василь Симоненко "...Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок" - Види феноменологічної інтерпретації в українських творах

Предыдущая | Следующая