Григорій Білоус "Вогонь у камені" - Види феноменологічної інтерпретації в українських творах

"Вогонь у камені" - поема про один день із життя Григорія Сковороди. За цей твір Григорій Білоус отримав Міжнародну літературну премію імені Григорія Сковороди за 1996 рік.

Поема, яка мала непросту видавничу історію, бо, як і "вишня", немало "промандрувала" незатишними редакторськими кабінетами, доки не знайшла прихисток у "Вітчизні". Зате ж якою легкою була історія написання! "Коли почав працювати над "Вогнем у камені", - пригадує Григорій Білоус, - було так, наче яйце-райце розбив: як "повалило" з моєї голови! А я ж ні про "загорожі" сюжетні не подбав, ні "пастуха" для слів не передбачив. Ручка - не дубець чи батіг. Правда, чимало "назвертав" на сторінки. А скільки в безвість рухнуло метафор!" [Слова, слова спасіте наші душі...", с. 65 ].

В іншому листі поет занотовує:"Коли писався "Вогонь у камені", я вільно мандрував шляхами сковородинського століття..." [там же, с.324].

У цій поемі відтворено один із візитів Г. Сковороди на Харківщину (поблизу с. Гужвинського). Автор світлими тонами змальовує досвіт - як натяк на душевне пробудження, відродження, життя, щастя, любов, віру, прозріння. Натомість темною (негативною) барвою оперезані посланці ночі - сутінки, тінь, морок як символічні вказівки на сумніви, сум, пасивність, сліпоту (передовсім внутрішню), зневір'я, душевну дрімоту, рівноцінну смерті людини. Григорій Білоус наділяє "свого" Сковороду надією на духовне очищення й прозріння :

Боляче Григорію Павловичу було і від того, що найвищу хвилю його натхнення, яка народила світові поему, не поцінували. Письменник постійно зустрічав на шляху твору супротив, про який часто згадував в листах до друзів: "Про мій "Вогонь у камені" мовчать і колеги по перу, і преміювальники, а Григорію Савичу у грудні виповниться 275 років від дня народження... Ми мудрості у всіх напозичалися, а проз своїх мудреців зневажливо проходимо з біблійним, нав'язаним нам "страшним" братом: "Нет пророка в своем отечестве".

"Автор художньо позиціонує Григорія Савича як виразного пантеїста (славителя природи): "Повік благословенна будь, Природо!" [В. Т. Поліщук, с.55].

За словами Білоуса, існує потреба постійного спілкування з Богом і природою: "Бог є не що інше як самовизначальна, самокерована матерія. Природа ж - це те саме заново набуте дитинство, але вже озброєне силою, аналітичним розумом, яке дозволяє впорядковувати в процесі творчості суму накопиченого матеріалу, необхідного для творчості" ["Слова...", с. 313].Бог є Природа. Людина - часточка Природи. Отже, Божа дитина. Пізнаючи Природу, ми пізнаємо Бога у собі. Митець стверджує, що, ступаючи в природу, він повертається в дитинство, а в його дитинстві залишилась незліченна кількість нереалізованих задумів. Щастя, за Білоусом, в любові до природи. Для письменника природа була джерелом гармонії і натхнення: писав він здебільшого влітку, часто на самоті, оточений тільки природою (на пасіці, в полі, в гаю). І саме в природі ("скарбниці видимого світу") - істинна краса, хоча, осліплені суєтою буденності, ми не здатні знайти їй належне поцінування. Невидимий світ - це дух:

У листі 9 грудня 1997 року до О. Ф. Черненко письменник пише про ще одну неприємність яка спіткала його разом з поемою: "Ото так "загостила" моя поема у "Вітчизні". Її редактор Олександр Глушко пообіцяв поставити "ВОГОНЬ У КАМЕНІ" в 3 - 4 число журналу за 1996 рік і я вже був певен, що поема там осіла, аж отримую часопис - нема... У мене й руки опустилися" [слова с.197]. Але поема була видрукувана у 5 - 6 числі "Вітчизни". "Ну, як тут не зрадіти після стількох років "ходіння по муках", - писав у цьому ж листі Григорій Павлович.

Як же почався народжуватися творчий задум "Вогню у камені"?

Поема "зачалася" в уяві Григорія Павловича під час всесвітнього вшанування пам'яті Григорія Сковороди з нагоди його 250-річчя ще в 1972 році: "Сниться мені під Новий рік незвичайний, пророчий сон: із високого нічного неба зривається яскрава зірка і летить прямо на мене, більшаючи-більшаючи - й перетворюється на сяйний пам'ятник Сковороді, схожий на той, що стоїть у Лохвиці, тільки відлитий весь із золота чи срібла, а від нього вогняні бризки ніби в усі боки розлітаються. Постав отак переді мною, аж гульк - поряд із ним ще один, трохи менший, але такий же сяйний пам'ятничок опускається і теж довкіл іскри сипле. Кому він? Не розпізнав..." ["Слова...", с. 198].

Зізнання Білоуса вважаємо авторським коментарем до вибору назви твору - цього символічного ключа, який дозволяє вдумливому читачеві віднайти і зрозуміти закодовані в образному слові поетичні смисли. Зірка - це вогонь, а пам'ятник - це камінь.

Григорій Білоус зізнається: "Коли писався "Вогонь у камені",я вільно мандрував шляхами сковородинського століття.." [там само, 30]. У цьому зв'язку слушним вважаємо уточнення В. Поліщука: " Митець, який пише твір про реальну історичну особу, тим паче таку відому і популярну, якою був і є Григорій Сковорода, від самого задуму... приречений бути в руслі світоглядних, філософських, етичних позицій обранця. Інша річ, наскільки вдалу художню інтерпретацію він витворить. І саме щодо цього - успішного чи навпаки - мистецького вирішення можуть прийматися критичні апеляції. Звичайно, має братися до уваги право автора на художню умовність, на політ фантазії, але ж у випадку з конкретними історичними постатями й вона - умовність - повинна мати певну логічну мотивацію, видиму чи приховану, а політ авторської фантазії не бути безбережним".

Білоус прагнув створити високохудожній твір, він невтомно шукав виваженого, повносилого образного слова, нових прийомів зображення і вираження поетичних смислів (наприклад, прийоми антитетичності, оповіді від першої особи, "занурення" героя у власний внутрішній світ як засіб психологізації образу, реалізації сковородинської ідеї серця як основи душі, кореня усього життя в людині, свідченням цього є епіграф "Всяк есть тем, чие сердце в нем"; прийом метафоризації слова через кодування поетичних смислів у символах тощо).

Так, Білоус уводить в поетичний текст символічний образ сонячного зайчика, щоб показати суть щастя за філософією Григорія Сковороди:

Раптом серце ворухнулось, наче вперше, не вмені, а наче поруч ворухнулося воно " ["Провидці...", с. 55-56].

Не випадково у поемі до сонячного зайчика тягнуться і душа Сковороди, і руки сивочолого бджоляра, бо у сонячному зайчику (сонячній дитині) захована лагідна часточка того могутнього вогню, що відроджує, загартовує чисті, праведні душ. Та філософ не був би філософом, якби і з такого епізоду не зробив дисонуючого до змальованої картини висновку:

Художні якості твору недарма оцінені Міжнародною премією. Вдалим є й те, що автор обрав короткий часовий відрізок - одну добу мандрів, але в цей короткий час Григорій Павлович вмістив безліч різноманітних подій, аби витворити привабливий читачам і психологічно живий образ Григорія Сковороди. Оскільки "подорожі" багаті на пригоди то й елементи пригодництва "грають" на користь творові. Також доречними є "вставні конструкції" - внутрішні монологи, діалоги, притчі... У творі помітне органічне поєднання лірики, ліро епосу та драматургії. Завдяки психологічному "наповненню" образу оживає у творі Григорій Сковорода. Передовсім як людина.

Життєвість образу головного героя досягається кількома художніми прийомами. Ілюзія бачення навколишнього світу "очима Сковороди" досягається формою оповіді від першої особи. Вдалим є й той прийом, що коли герой-Сковорода веде з кимось діалог, він постійно вмикає внутрішній роздум, а потім знову повертається до розмови. Саме ці роздуми передають найглибшу світоглядну й філософську сутність Григорія Савича.

Видається цікавим і такий композиційний хід Білоуса, як уведення в початкові рядки поеми образу лелеки, що " встав і вже дзьобає зорі. Та у гніздо лелечисі кладе..."[там само, с. 54]. Цей птах особливо пошанований українцями, які вважали, що лелека будує гніздо лише на дахах тих помешкань, де живе добрий людський дух. Тому логічно припустити, що образ лелеки у творі символізує світлий сковородинський дух мудрості, який проймає усіх, хто спілкується з філософом. Правильність такого висновку можемо підтвердити ще одним епізодом на пасіці під час грози: "ЛУКА. Давай ціпка свого, Грицько... І треба ж вистругать отак з ковизки голову лелеки?!ГРИГОРІЙ. Ходить з лелекою в руці воно, брат, краще. .." [там само, с. 71].

За принципом антитетичності Білоус поряд із образом чорно-білого лелеки виводить образ чорного ворона як символ недолі - цієї злої й нав'язливої супутниці Григорія Сковороди у життєвих мандрах:

Вже й ворон - каррр! - у сонця сон украв... [там само, с. 54].

Як порятунок від такого злого птаха письменник обирає ще один "летючий" образ - Біблію (Сковорода не раз називав Біблію світлою голубицею):

У поемі "Вогонь у камені" Сковорода інтерпретується автором як органічна, невід'ємна часточка великої матері Природи. Про це свідчить і сам Білоус у листі до Олени Черненко "...Я вдаюся до засобу, яким досі не скористався ніхто з тих, хто пробував писати про Сковороду: вводжу в співрозмовники Природу - її могутній голос. Голос-грім... Цим я не стільки природну силу хочу наблизити до людей, скільки самого Сковороду подати як своєрідну, духовну силу Природи..." [с. 39]. У цьому зв'язку вдалою смислотворчою знахідкою автора є епізод у курені, коли під акомпанемент грому зійшлися у непростій бесіді носії різних доль: старий запорозький козак, кріпак, гайдамака та мандрівний філософ. І саме від бунтівливого Ярмоли Сковорода почув мудрий підсумок розмови:

І як не намагався Сковорода відшукати якесь виправдання власній інакшості порівняно з Ярмолою ("Пішов. Нехай. Бо що мені до того? У всякого свої в житті шляхи..."), він, зрештою, усвідомлює, що:

Цілком слушно дослідники вважають ключовими в поемі саме слова Ярмоли про вогонь у камені, які контрастують гіркому зізнанню героя - найголовнішому здобутку усього його сподвижницького мандрівного життя: з каменю давив я досі воду, а не вогонь із нього добував!.." [там само, с. 76].

Таким чином, устами самого Сковороди письменник "дешифрує" символічний ключ - назву поеми "Вогонь у камені".

З поеми і авторської "Післямови", до якої можемо реконструювати деякі суттєві характеристики до художньо-філософської концепції буття Білоуса. Насамперед Григорій Білоус прагнув віднайти "родзинку" філософського бачення світу. Клопіткі пошуки і в часі, і в обсязі опрацьованого й осмисленого матеріалу не тільки актуалізували життєвий і мистецький досвід автора, але й гармонізували "заховані" у цьому досвіді принципи сприйняття і освоєння світу з тими філософськими постулатами, що їх сповідував у житті і творчості Григорій Сковорода, якого Г. Білоус, зрештою, назве "братом за світоглядом" [13, с. 251].

Трепетне ставлення митця до Слова, прагнення донести його красу до читача через власне поетичне бачення, що пізніше й дало підстави назвати Білоуса "невтомним лицарем чесного, непоступливого слова". Крім раніше наведених, вважаємо найбільш яскравими і смислово ємними у поемі "Вогонь у камені", зокрема, такі образні конструкції, як: "лелека... дзьобає зорі", "новий, мов храм, опуклюється день", "роса - мов зерна висіяні сонця", "якщо ж собор душі полишить дух, тоді вона не храм уже, а пустка", "чи вороння покрало наші крила, чи їх у нас і зроду не було?", "посох - обшарпаний, невірний поводир", "я в світі подорожній, що в серці своїм істину несе", "язик - мов полум'я із пащі", "а зуба жодного немає, щоб чимсь чіплятись за життя", "над флейтою вже в'ються дві бджоли: мелодію п'ють, п'ють - і не нап'ються", "заходить сонце в ніч, як у печеру", "вогонь, вполонений в слова", "коників зелені бризки", "бджоли в хрещика он грають". Образ собаки Лапка і шовковиці як дерева-матері було взято з дитинства митця. Адже в "лоні" шовковиці виростав письменник, ближчав до неба, на її гілках снідав разом із горобцями, обідав зі шпаками, а вечеряв із Лапком, що стеріг пасіку. Така ретроспектива, потрібна була письменникові для увиразнення власного внутрішнього, духовного зв'язку зі сповідуваними Сковородоюбуттєвимицінностями.

Григорій Білоус художньо якісно вмістив у поемі практично всі постулати Сковороди, на окремих із них акцентуючи кількаразовими згадками (первинність духу, "споріднена" праця, вічність і рух матерії, дуалізм філософії, суть щастя тощо). У творі знайшли місце і гумор, і моралізування, і докори.

Отже поема "Вогонь у камені" проходила такі етапи свого народження, як: враження, народження задуму, яке відбулося через сон; визрівання ідеї задуму (20 років); реалізацію задуму через пошук образів-символів.

Похожие статьи




Григорій Білоус "Вогонь у камені" - Види феноменологічної інтерпретації в українських творах

Предыдущая | Следующая