Прийоми творення образу Кармелюка - Образ народного месника в повісті Марка Вовчка "Кармелюк"

Повстанців письменниця називає не розбійниками, а "молодцями", що свідчить про її симпатії до них. Цим її твір відрізняється від інших, що побачили світ на початку ХХ століття (М. Старицький, Л. Старицька - Черняхівська та інші, які, проте, загалом схвально оцінювали рух). Перед засланням до Сибіру Кармелюк постає у повісті в усій красі та привабливості.

Він стійкий у своїх переконаннях, мужній, непримиренний до ворогів, сповнений віри в майбутнє.

Письменниця не залишає поза увагою родину героя. Вона зображує, зокрема, картини зустрічей Кармелюка з дружиною і дочкою (хоча відомо, що в історичного Устима Кармелюка було дві дружини, одна дочка і четверо синів). Ці побачення характеризують Кармеля як добру й ніжну людину: "Тут його Стрічали, тут мав він і страву, і спочинок; тут його узивали коханим і Жалували... і клав свою голову змучену молодиці на коліна і всипляв, а маленька Сторожа сторожила щиро та жваво - дурно тривоги не збивала, та вчасно Звіщала, коли що непевно було" [9].

Дружина і донька у Кармеля - працьовиті і чесні люди: "Молодиця день цілий робила на Поденщині; дівчинка, хоч невеличка, теж не гуляла: воду бралася сусіді носити, у городі в неї полоти" [8, с. 190]. Маруся була вірною дружиною і сильною особистістю: "Молода дружина Кармелева не кличе знахарок ані лікарок, не радиться нікого, не скаржиться нікому, що в неї там на серці й на душі - потаюває вона про себе, мовчить, нікому не каже. Тільки рум'янці зникли в неї з личенька..." [8, с. 175].

Важливим прийомом творення образу ватажка є пейзаж. Так, радісній зустрічі Кармелюка та Марусі після тривалої розлуки ніби радіє природа: жінка "як вже схаменулася... в садку і бачила округи себе пахучії квіти, ясний місяць і зорі, і тоді ще довго-довгенько вона нічого не розуміла - не знала, тільки теє, що вона в його руках, що він тут, коло неї" [9]. Зі своєю дружиною Іван ділився своїми найзаповітнішими мріями. Вона ж своєю підтримкою надихала чоловіка на боротьбу. Своїм особистим життям, щастям жінка пожертвувала заради визвольної боротьби: "Марусе кохана! Я не зношу людського лиха й вбожества! Я мушу тому запобігти! Я хочу поправити се буття!" [9] А ось Кармелюка переслідують вороги, коли він востаннє перед арештом приходить на побачення з дружиною: "Одної темної Ночі, як усі спали, Кармелева дружина стояла у своєму садочку під вишнею, немов ізмурована..." [9]

Ніч тут стає своєрідним віддзеркаленням спустошеної, згорьованої душі Марусі.

Мова Кармелюка лаконічна, емоційно забарвлена, багата на образні вислови. Так, трудовий народ він називає "вбогими людьми", "бідаками роботящими". Метафори "душу розриває", "серце розшарпує" посутньо увиразнюють турботи героя про долю простолюддя. Окличні інтонації передають обурення, гнів на панів, для яких український селянин був не чим іншим, як "бидлом": "Віддай, пані, гроші! Пожила ти у золоті, у розкоші, Буде вже з тебе: дай іншим!" [9]

Глибшому розкриттю образу Кармелюка сприяють інші виведені в повісті персонажі. Так, Маруся, одружившись з Кармелюком, "пишнілась, як пишная рожа". Її стосунки з чоловіком пронизані великою повагою, щирою дружбою, коханням. Жінка повністю поділяє погляди чоловіка на життя, боротьбу, ні в чому не перечить йому: "Усе буде, як кажеш, - промовила вірна, віддана дружина" [8, с. 185]. Коли мати, почувши, що багатії називають Кармелюка розбійником, у розпачі заявляє, що вмре, якщо переконається в цьому, то Маруся налаштована рішуче: попри все вона житиме й кохатиме. Залишившись наодинці з дочкою, жінка ні на хвилину не перестає думати про повернення Івана: "...ніхто вже не чув, що вони дожидають Кармеля, та Вони дожидали його. Дожидали щодня, кожної ночі, кожної години" [9].

У постаті дочки Кармелюка простежуємо, як традиції визвольної боротьби передаються від покоління до покоління. Найкращими хвилинами в житті дівчини були зустрічі з батьком у темному лісі. Образ цієї героїні твору несе важливе ідейне навантаження. Письменниця прагнула показати її як носія героїчних традицій народу, які вона перейняла від батька та матері і які ніколи не зникнуть - їх підхоплять юні герої і продовжать у полум'ї боротьби за нове життя.

Мати Кармелюка за своїми поглядами й переконаннями - представниця старого покоління. Вона любить свого єдиного сина, проте не може усвідомити його поглядів на життя. Важкі випробування не загартовують жінку, як, скажімо, Марусю, а прискорюють її фатальний кінець.

Позитивним і з великою симпатією змальованим образам у повісті протиставляються постаті гнобителів. Щоправда, останні виступають тут епізодично. Зокрема, образ Книша розкривається через сприйняття Марусі, яка служила в нього наймичкою. Представники панства змальовані переважно в сатирично-викривальному ключі - як жорстокі й егоїстичні. Відтворюючи моральну й інтелектуальну вищість Кармелюка та його спільників у їхній боротьбі проти панського свавілля, письменниця утверджує думку про те, що майбутнє мусить належати гуманним, мужнім, благородним у своїх діях і вчинках людям. Не одинак-бунтар, а народний ватажок, борець протии кріпосницької системи, славний син українського народу - таким постає Кармелюк у художній візії Марка Вовчка. Казково-романтичні засоби зображення героя поєднуються в творі з реалістичним баченням суспільних обставин. Життєправдивості (як на той час) у змалюванні постаті Кармелюка авторка досягає завдяки зверненню до фольклорних джерел.

В описі боротьби Кармелюка з панством вона висловила мрії і надії на визволення селян. В інтерпретації Марка Вовчка Кармелюк виходить з рамок історичного часу, коли він жив та боровся, і перетворюється в легендарного народного героя - виразника прагнень трудящих мас і захисника їх інтересів. Не випадково наприкінці твору, розповівши про те, як Кармелюк знову був схоплений панами і засланий, письменниця говорить: "Його Гнали усе далі та далі, а вони, зоставшися, тяжче та тяжче заробляли та... дожидали" [8, с. 191]. Приходу Кармелюка, - тобто мужнього і хороброго ватажка, - чекали не тільки покріпачені маси в дореформений період, але й селяни, наймити, трудящі маси України.

Народ не тільки визнавав, але й підтримував свого захисника, який прагнув "поправить це життя" - і в цьому сила Кармелюка. Коли панам пощастило схопити героя, то трудящий люд з великою скорботою проводжав його в Сибір. Чутка, що Кармелюк втік з каторги, надавала сили біднякам: "Вбогі люди ніби здорові зробилися на виду й не один попадавсь тоді бідак, який одежиною драний, так постаттю багатий; не в одного тоді на обличчі, що його зсушила журба, скрушила нужда, грав усміх завзятий, блискали очі жваво та хупаво" [8, с. 188].

Отже, головний герой є останньою надією простих людей на їх звільнення від панської сваволі. Важливу роль у зображенні центрального персонажа відіграє пейзаж. Здебільшого пейзаж увиразнює переживання, почуття героїв, створює настрій у повісті. У кінці твору Кармелюк не вмирає, а невідомо куди зникає. Так Марко Вовчок підкреслює, що головний персонаж сильніший, ніж його вороги, і він буде завжди жити у пам'яті людей.

Похожие статьи




Прийоми творення образу Кармелюка - Образ народного месника в повісті Марка Вовчка "Кармелюк"

Предыдущая | Следующая