Повсякденне життя сарматів - Мистецтво сарматів. Художні особливості

Економічною основою сарматського суспільства було кочове скотарство. За Страбоном, "вони йдуть за своїми чередами, вибираючи завжди місцевість з гарними пасовиськами -- узимку в болотах біля Меотиди, а влітку -- й на рівнинах" (Strabo, VII, III, 17). Виходячи зі знахідок кісток тварин у могилах, сармати розводили, переважно, коней та овець. Тільки ці домашні тварини можуть переносити постійні перекочівлі, не втрачаючи ваги і життєвих сил. Крім того, коні здатні тебенювати, тобто, добувати пашу з-під снігу, розбиваючи його копитами. Після коней на це пасовисько пускають велику рогату худобу, а далі - овець. Такому складу череди відповідає досить рухливий тип кочування, коли все населення пересувається разом з худобою, зупиняючись тільки для зимівлі.

Сарматські коні були аборигенного степового типу, близькі до казахського або монгольського коня: невисокі на зріст, з короткою шиєю та великою головою, на міцних коротких ногах. Дещо стилізоване зображення такого коня являє собою ручка срібного келиха з поховання біля с. Пороги.

На плечі та стегні фігурки навіть нанесено мініатюрні знаки-тамги, що демонструє наявність у сарматських конярів практики таврування коней.

Чудовий опис таких коней подає автор ІІ ст. н. е. Арріан: "...скіфських (тобто, сарматських -- авт.) коней... спочатку важко розігнати, так що можна поставитися до них з повною зневагою, якщо побачити, як їх порівнюють з конем фессалійським, сицилійським, пелопоннеським, проте вони витримують які завгодно труднощі; і тоді можна бачити, як той прудкий, гінкий та баский кінь вибивається з сил, а ця малоросла й шолудива шкапа спочатку наздоганяє того, а потім залишає далеко позаду" (Arr., Kyn. 23, 2). Втім, на розписах боспорських склепів та надгробках сарматського часу зображені коні дещо іншого типу: високі на зріст, з довгою шиєю та тендітною маленькою головою, що нагадують ахалтекінських огирів.

Дотепер не з'ясовано, чи осідала на землю якась частина сарматів. Етнографічні приклади свідчать, що кочовики дуже неохоче переходили до осілого способу життя. Це відбувалося за однієї умови -- крайнього збідніння, браку худоби. Однак, як тільки рід чи родина ставали на ноги і здобували хоча б мінімальну кількість худоби, вони відразу ж поверталися до кочування. Це був не тільки економічно зумовлений, але й традиційно престижний спосіб життя, який свідчив про заможність та "справжність" номада. Отже, питання про осідання сарматів на території України залишається поки відкритим.

Скотарство у чистому вигляді нездатне повністю забезпечити кочове суспільство сталим економічним приростом та бути єдиною базою формування надлишкового продукту. Худоба є власністю, яку легко втратити. Екологічні або кліматичні негаразди, епізоотії, хижаки або напад ворогів могли за один сезон перетворити степового багатія на старця. До того ж, відносно повільне відтворення поголів'я, низька продуктивність степових порід та примітивний рівень селекції значно знижували економічні можливості кочового скотарства. Інакше кажучи, тільки одне скотарство не давало змоги швидкого та відносно стабільного збагачування суспільства.

Ці особливості сприяли тому, що основним шляхом отримання надлишкового продукту у кочовиків стала зовнішньо-експлуататорська діяльність (екзоексплуатація). Головним чинником її реалізації була військова сила, тому екзоексплуатація поширилася, насамперед, у тих кочовиків, які мали тварин для їзди верхи (кінь у євразійських степах та верблюд у пустелях Аравії та Північної Африки). Першими кроками екзоексплуатації були прямі воєнні дії: війни, напади, пограбування караванів тощо. Продемонструвавши в такий спосіб невеселі перспективи конфронтації, кочовики пропонували купити мир за рахунок контрибуцій, данини, політики протекціонізму у торгівлі тощо. Засобом екзоексплуатації, що давав швидкий та стабільний надприбуток, була регулярна данина. Тому данницькі відносини зайняли провідне місце в арсеналі екзоексплуататорських засобів кочовиків.

Не складали винятку й сармати, як це випливає з письмових джерел. За Тацітом, язигам Угорщини сплачували данину кельти -- котіни та ози. У Нижній Мезії римляни за Марка Аврелія сплачували данину роксоланам, за свідченням ЕліяСпартіана. В ольвійському декреті кінця ІІІ ст. до н. е. на честь Протогена записано, що час від часу до Ольвії навідувався цар саївСайтафарн по "дарунки". Така прихована форма данини теж відома у кочовиків. Є багато підстав вважати, що саїСайтафарна -- сарматське плем'я, якому сплачувала данину Ольвія. Не виключено, що зарубинецькі та пізньоскіфські племена Наддніпрянщини також сплачували данину сарматам, хоча прямих свідчень цього немає.

На час появи у північно-причорноморських степах сармати були ранньокласовим суспільством, з майновим розшаруванням і виділенням чільної верхівки. Політична влада перебували в руках вождів племен або орд. Про існування в сарматському суспільстві панівного (а, отже, і підвладного) прошарку населення свідчать історичні джерела, у яких часто згадуються "цар", "проводир", "знать", "скіпетроносці" й інші представники паівної верхівки. Найкращою ілюстрацією цього є археологічні пам'ятки, у яких представлені, з одного боку, найбагатші "царські" поховання типу Порогів, Ногайчинського кургану, Соколової Могили, а з іншого -- маса посполитих поховань, інвентар яких обмежується одним-двома горщиками, скромними прикрасами чи декількома стрілами.

Письмові джерела до певної міри висвітлюють на характер верховної влади у сарматів Причорномор'я. Автор І ст. н. е. Полієн записав легенду про сарматську царицю Амагу, яка перейняла царську владу від свого п'яниці-чоловіка та, перемігши скіфів, віддала владу над їхніми землями синові вбитого скіфського царя (Pol., VIII, 56). В епітафії легата провінції Нижня МезіяПлавціяСільвана йдеться про синів сарматських царів, узятих у заручники. Таким чином, наведені дані відбивають практику успадкування влади у сарматів.

Терміни "цар", "володар" тощо, що вживаються у джерелах стосовно сарматів, свідчать, що, найімовірніше, їхня державність була типовим для кочовиків ранньокласового рівня військово-політичним об'єднанням типу "кочової імперії" з такими атрибутами, як загальна територія, верховна влада, визначена соціальна стратифікація суспільства. Археологічними свідченнями існування у сарматів України якихось угруповань може бути топографія пам'яток вищої знаті другої половини І ст. н. е. Вони концентруються у Середній Наддніпрянщині, в басейні Середнього Дністра та на півдні, в басейні Південного Бугу. Можливо, ці аристократичні некрополі фіксують центри племінних угруповань.

Як будь-яке кочове суспільство, сарматське було, насамперед, воєнізованим. Сармати на час свого приходу до причорноморських степів становили собою так званий "народ-військо", де всі чоловіки були воїнами. У такому суспільстві професійного війська не було, а воєнні підрозділи відповідали родо-племінному устрою.

Головним (якщо не єдиним) типом військ причорноморських сарматів була легка кіннота, озброєна луками, списами та клинковою зброєю -- мечами й кинджалами. Знахідок сарматського обладунку на території України немає, але відомі бронзові італійські шоломи. Корнелій Таціт згадує, що у "ватажків та всієї знаті" сарматів, які напали 69 р. н. е. на Нижню Мезію, були панцири "із залізних пластин або дуже товстої шкіри" (Tac., Hist. I, 79). Отже, за загальним правилом, знать складала важку кінноту. Це цілком природно, враховуючи великі кошти, необхідні на обладунок та коней доброї породи.

Археологічний матеріал дозволяє реконструювати принаймні два різних за складом комплекси озброєння сарматів Північного Причорномор'я: степовий сарматський та гото-аланський. Перший був поширений з ІІ ст. до н. е. до середини ІІІ ст. н. е. у степових кочовиків. До його складу входили лук "скіфського" (зрідка -- "гунського") типу, стріли із залізними черешковими вістрями, спис та клинкова зброя -- меч або кинджал. Після інтеграції частини пізньосарматських племен ("європейських аланів") до готської держави Германаріха у другій половині ІІІ ст. н. е. у сарматів передгір'їв Криму під впливом готів сформувався гото-аланський комплекс озброєння. Для нього характерні довгі широкі мечі, германські щити з залізними умбонами, списи та бойові сокири. Знахідки луків або вістер стріл невідомі. Проте, сармати, навіть озброєні на кшталт готських піхотинців, залишалися вершниками -- до готоаланського комплексу входить сарматське кінське спорядження, доповнене готськими острогами.

Специфічною рисою військової справи сарматів була участь жінок у бойових діях. Ця гіпотеза базується на свідчення античних авторів (Ps.-Hipр., Deaero, 24; Mela, I, 114) та жіночих похованнях зі зброєю, яких у сарматів не так вже й багато (на території України невідоме жодне поховання озброєної сарматської жінки). Проте жінки брали зброю до рук лише у крайньому разі -- у бою з ворогом, що кількісно переважав, або у відсутність вояків-чоловіків. Виходячи з повідомлення Помпонія Мели та археологічних даних, сарматські "амазонки" були легкоозброєними -- з луком або арканом. Тактичні принципи та способи ведення бою у сарматів були зумовлені складом їнього війська, у якому, як і в інших номадів, переважала легка кіннота. Одним з основних видів бойових дій були різноманітні за тривалістю, відстанню та складом учасників рейди. Вони мали за мету не стільки фізичне винищення супротивника, скільки захоплення здобичі й демонстрацію військової сили з метою подальшого встановлення данницьких відносин. Крім захоплення здобичі, наїзди підвищували рівень військової підготовки кочовиків, були своєрідним вишколом для молодих воїнів.

Організація рейдів була різноманітною -- від нападу невеликої групи волонтерів на запрошення приватної особи до походів силами племені або кількох племен. АмміанМарцеллін підкреслював роль рейдів як способу ведення війни сарматами: "Ці племена бiльш вправні для гвалту, ніж для відкритої війни" (Amm. Marc., XVII, 12, 2). Вирушаючи в похід, сармати, як і більш пізні кочовики, мали запасних коней. Про одного, а іноді й двох запасних коней у сарматів повідомляли Амвросій (Ambr., V,1) та АмміанМарцеллін (Amm. Marc., XVII, 12,3). Використання запасних коней було звичайним для кочовиків прийомом, який значно підвищував їхню мобільність. "Вони долають величезні простори, коли переслідують ворога або тікають самі, сидячи на прудких та слухняних конях, ще й кожен веде за повід запасного коня, а іноді й двох, щоб, пересідаючи з одного на іншого, зберегти сили коней та, даючи їм відпочинок, відновити їхню бадьорість", -- зазначав АмміанМарцеллін. В легенді про Амагу йдеться, що цариця "дала кожному по три коня у похід" (Polyain., VIII, 56). Міняючи коней, сармати могли швидко долати значні відстані. Так, за добу загін Амаги здолав майже 190 км.

Було б помилкою вважати, що кочовики в цілому і сармати зокрема обмежувалися тільки розведенням худоби та війнами. Найперше питання, що виникає, -- де вони брали зброю для цих війн? Етнографія номадів подає достатньо прикладів наявності у них таких ремесел як зброярство, ювелірна справа, торевтика. Неабияку роль у поширенні цих ремесел в кочовому суспільстві відігравали мандрівні майстри-ковалі. Наявність у сарматських похованнях від Уралу до Дунаю безлічі мечів, списів та стріл однакових типів виключає гіпотезу про виготовлення їх для сарматів у якомусь осілому центрі -- таких центрів було б надто багато. До того ж, неймовірно навіть припускати залежність номадів від зброярів чужого племені, які у будь-який час могли залишити вояків без зброї. Безсумнівно, свої мечі, кинджали, вістря списів та стріл сармати кували самі. Ще впевненіше це можна стверджувати про виготовлення кінського спорядження.

Цікаву деталь сарматської історії надає Таціт. Він писав, що германські племена котіни та ози сплачують данину язигам залізом, тобто сировиною. Звісно, якщо в сарматів і була ковальська справа, то видобутку ними заліза очікувати не варто -- історія не знає таких прикладів щодо кочовиків. Але розповідь Таціта свідчить про цілком несподівані шляхи вирішення питання про ковальську справу у сарматів. Знахідки сарматських литих та кутих казанів і сліди рихтування на імпортних бронзових посудинах передбачають існування у сарматському суспільстві фахівців бронзоливарної справи та торевтики. Про те, що серед сарматів були і ювеліри, свідчать оригінальні форми деяких прикрас, які не мають аналогій серед античних коштовностей. Проте витоки загальної схеми та техніка виготовлення сарматських прикрас сягають античних зразків, із якими сарматські майстри, напевно, були знайомі.

Етнографічні паралелі дають змогу передбачати наявність у сарматів таких традиційних для номадів ремесел, як шорництво і лимарство, виготовлення вовняних тканин (знахідки прясел) і повсті, дерев'яного та шкіряного посуду (знахідки дерев'яних ритуальних чаш із зооморфними ручками). Сарматські жінки для потреб родинного господарства виготовляли ліпний посуд і культові предмети (курильниці, жертовники). У цілому ж ремесло в сарматському суспільстві мало допоміжний характер і рівень його розвитку визначався традиційними потребами кочового побуту.

Важливе місце в економіці сарматів мали торговельні зв'язки з навколишнім світом. Традиційними статтями сарматського експорту були худоба та продукти скотарства, а також раби з численного військового полону. Найбільш активними і найближчими контрагентами для них були античні міста Північного Причорномор'я. Там сармати отримували необхідні їм продукти землеробства: маслинову олію, вино, хліб, городину, ремісничі вироби певних видів (вишукані ювелірні прикраси єгипетського або італійського походження, предмети туалету -- флакони-піксиди, туалетні скриньки, люстра, віяла, дорогі тканини або одяг із них тощо).У сарматських могилах України знайдено багато зразків античної продукції: ювелірні прикраси, червонолакова, сіроглиняна і червоноглиняна кераміка, амфори, металевий посуд. Основні центри, з яких до сарматів потрапляв імпорт, -- це Боспор та Ольвія (прикраси, столовий посуд), Мегара, Пергам та інші міста Малої Азії (червонолаковий посуд, амфори), римські провінції Близького Сходу (ювелірні вироби, скло) та Європи (металевий посуд, фібули). Імовірно, з Пантікапею й Ольвії до сарматів потрапляли дзеркала, фібули, флакони-піксиди, намиста та інші дрібні предмети особистого побуту. Із далекої східної батьківщини алани принесли до Північного Причорномор'я китайські і центральноазіатські речі: люстра з білої бронзи, нефритові оздоби мечів, лакові туалетні скриньки.

Імпортні речі окреслюють напрямок торгових зв'язків сарматів: античні міста Північного Причорномор'я, європейські (бронзовий і скляний посуд, певні типи фібул, вироби з емаллю) та азіатські (скляні вироби в техніці мілефйоре, срібний посуд, ювелірні поліхромні вироби, єгипетський фаянс) провінції Римської імперії. Із праці Страбона відомо, що помітну роль у торгівлі зі Сходом відігравали аорси, що "провадили караванну торгівлю індійськими й вавілонськими товарами, одержуючи їх у вірмен та мидян і перевозячи верблюдами" (Strabo, XI, 5, 8). Однак усупереч поширеному погляду про особисту участь аорсів у торгових операціях, вони, скоріш за все, тільки конвоювали каравани через свої степи та брали платню за це частиною товарів. Як свідчать етнографічні дані, кочовики іноді навіть змушували купців погодитися на таке конвоювання під погрозою звичайного грабунку, що було одним із видів екзоексплуатації.

Похожие статьи




Повсякденне життя сарматів - Мистецтво сарматів. Художні особливості

Предыдущая | Следующая